І. Потреба досліджень архітектури та містобудування Галича. Польське та римо-католицьке населення міста.
Однією з практично не вивчених сторінок міського життя Галича є історія його будівель споруджених у ХІХ–ХХ ст. Сучасному галичанину, а тим більше, відвідувачу міста, окрім загальновідомих будівель не відома інформація про міську забудову, власників споруд та їх будівничих. Старожили, котрі б могли розповісти про минуле відійшли у вічність, архівних джерел не достатньо, тож історію будинків доводиться досліджувати буквально з небуття. На перший погляд може видаватися, що в місті десятки давніх, звичайних будинків, без якихось особливостей, проте зі збором фактажу перед дослідником постає масив досі невідомих цікавих відомостей.
В цьому плані досить актуальною є інформація щодо будівлі, яка відома в Галичі, як «старий корпус» лікарні за адресою вул. Ярослава Осмомисла, 5 і яка первинно будувалася і належала польській римо-католицькій громаді міста (під назвою Католицький Народний Дім). Дослідження зумовлюється й тим, що частина галичан в спілкуванні висловлює думку, що це споруда радянського періоду – з огляду на її зовнішній вигляд та пізніші перебудови.
Поляки у Галичі, як частина міської громади, з’явилися не пізніше першої половини XIV століття. Вони були представлені в органах місцевого самоврядування міста, ними будувалися монастирі, їм належали будівлі та землі. Звичайно, їхні стосунки з домінуючим за національним складом населенням –українцями (русинами) в різні періоди історії були різними, але тим не менше вони були складовою частиною міської громади і безперечно залишили свій слід в історії міста.  
Австрійська статистика другої половини ХІХ та початку ХХ ст., маркувала населення за релігійною та мовною ознакою, тому не дає достовірну кількість польського населення міста. Проте, все ж можемо ствердити, що польські мешканці складали орієнтовно п’яту частину жителів Галича. Їхня частка зросла у міжвоєнний період за рахунок асиміляції українського населення. Етноконфесійна статистика занотовує численну перехідну групу між обома націями: так званих латинників, тобто україномовних римо-католиків. За оціночними даними Володимира Кубійовича, у 1939 р. їх нараховувалося 900 осіб або 19 % всіх мешканців.
За наявними джерелами щодо етноконфесійного та національного складу населення Галича у 1870-х – 1930-х рр., чисельність поляків була наступною: 1870 рік – 609 (19%), загальна кількість населення 3142; 1890 – 998 (21%), загальна кількість населення 4850; 1910 – 1057 (21%), загальна кількість населення 4987; 1921 – 916 (27%), загальна кількість населення 3442; 1939 – 300 (6%), загальна кількість населення 4700.
Польське населення в переважній більшості після Другої світової війни виїхало у новостворену державу – Польську Народну Республіку. У 90-х роках ХХ століття у м. Галич відновлено римо-католицьку громаду, побудовано костел для вірних (парафія блаженного Якова Стрепи). На даний час недоречно сучасну громаду пов’язувати з Польщею, оскільки це об’єднання за обрядом, а не національністю, значна частина вірних є українцями, які є вірними Римо- католицької церкви.

ІІ. Особи, причетні до будівництва Католицького Народного Дому в Галичі.
Серед тих, хто був безпосередньо причетним до будівництва Католицького Народного Дому в Галичі є священнослужителі, архітектори та представники місцевого самоврядування. Окремі з них відомі тільки на місцевому рівні, а інші вже на той час мали загальнодержавне визнання за свою професійну діяльність. Для розуміння їхнього життєвого чину, кваліфікацій та вкладу в життя громади і професійних здобутків, доцільно згадати їх життєписи.
Ініціатор будови – священник Ангер Генрик (1868/69–1936). Здобув духовну освіту, висвячений в 1898 р., призначений на парохію 28.09.1898 р.
Спершу парох в Маріямполі. В 1905 р. здійснював перебудову місцевого костелу Святої Трійці. Заступник голови Каси ощадностей з обмеженою порукою в Маріямполі (1910 р.), її голова (1912 р.). У роки Першої світової війни член Краківського єпископського комітету допомоги для постраждалих у війні.
Декан в Кукільниках. Пробощ і канонік римо-католицького обряду в Галичі. На парохії в м. Галич (Львівська дієцезія) з 1922 р. Член гмінної ради м. Галича (згадується в протоколі від 4 січня 1923 р.). Приймав участь в похороні відомого місцевого нотаря Лева Гузара (родина останнього висловила подяку 9 серпня 1923 р.).
Ініціатор створення приватної школи з польською мовою викладання на пробощстві (1926 р.). Голова місцевої шкільної ради державної школи. Член Батьківського комітету створення приватної польської школи в Галичі (вересень 1927 р.), провідник бойкоту утраквістичних шкіл. За оцінкою українських часописів – «провідник божевільного польського шовінізму».
Активний учасник польських патріотичних заходів в Галичі та околиці, де здійснював духовні відправи і виступав з промовами. Зокрема, один з організаторів віча Безпартійного Блоку в Галичі (червень 1929 р.); учасник урочистостей до 10-ї річниці «визволення» міста (серпень 1929 р.); учасник посвячення пам’ятника – костелу в Дитятині (1930 р.); промовляв на відкритті спортивного стадіону в Галичі (1933 р.). Співпрацював з місцевими польськими парамілітарними організаціями та товариствами – Зв’язком Стрілецьким, Залізничною Військовою Підготовкою.
Влітку 1931 р. не погодивши з Відділом Мистецтв «доручив вималювати костел відповідно до свого смаку». Крайовий консерватор звернувся до воєводського уряду в Станиславові з вимогою притягнути кс. Г. Ангера до відповідальності і зобов’язати його усунути невідповідну поліхромію. Відповідно, Станиславівське повітове староство у цій справі звернулося до міського суду в Галичі. У першій половині 1932 р. повітове староство зупинило «самовільне відновлення фасаду костелу XVIII ст.» ініційоване галицьким пробощем.
Ініціатор побудови Католицького народного дому в Галичі (1932–1 937). В період душпастирювання кс. Ангера телефонізовано пробощство (1932 р., телефонний номер №6). В пропагандистських публікаціях радянського періоду характеризувався, як «власник 500 гектарів земель міста». Помер 4 березня 1936 р. і похований на старому кладовищі Галич-гора. Могила збереглася. На таблиці-епітафії міститься напис: «Перехожий! Змов за його душу «Богородице Діво».
Представники Тимчасового керівництва м. Галича та члени будівельної комісії, які вирішували питання погодження будівництва: Зволінський Стефан – урядовий комісар м. Галича (1932 р.), керівник Тимчасового керівництва міста; Краснодебський Людвик – ад’юнкт, член першого керівництва Польського зв'язку залізничників у Галичі (1922 р.); Антон Боров’як (секретар будівельної комісії (1932  р.).
Власник сусідньої до будівництва земельної ділянки: Павловський Володимир, син Іллі – уродженець і міщанин Галича. Русофіл. Радний магістрату міста Галича (1924 р.), кравець (1926 р.), член виділу Станиславівської ремісничої палати (1926 р.), заступник бурмістра Галича (1929 р.), член Львівського ставропигіона (прийнятий до інституту 22-го лютого 1930 р.). Ймовірно, власник кравецької майстерні у Галичі.
Архітектори та інженери:
Петеленц Фердинанд. Народився в 1888 р. в сім’ї Ігнація Леонарда Петеленца – польського вчителя, педагога, зоолога, громадського і політичного діяча. Член Виділу Станиславівського відділу Польського Товариства Татранського (1925 р.), Польського політехнічного товариства у Львові (1927 р.). Одружений з Катериною Петеленц, також інженером за фахом. Працював над будівництвом дерев’яних римо-католицьких храмів Галичини. За його проектом будувалися будівлі в Трускавці в стилі функціоналізму: санаторій «Барабашівка» (вул. В. Біласа, 4) за проектом 1938 р. Проживав за адресою: Станиславів, вул. Словацького, 30 (тепер генерала М. Тарнавського).
Розстріляний німцями в числі польської інтелігенції в Чорному лісі в 1941 р. В 1946 р. його прізвище знаходилося в переліку розшукуваних централею пошуків Польського Червоного Хреста (опубліковано в часописі «Gdzie Jestes?» (10 березня 1946 р., №3).

Треля Станіслав (пол. Trela Stanisław, 19 квітня 1892 р., Журовички – 1950 р., місце смерті невідоме) – архітектор, відомий проектами, реалізованими в Станиславові та Галичі.
Народився 19 квітня 1892 в с. Журовички Підкарпатського воєводства в родині вчителя. За кілька років родина виїхала до Перемишля. Тут закінчив школу і вступив до Львівського університету. 1913 року перейшов на навчання до Львівської політехніки на факультет загального будівництва. Під час польсько-української війни служив у Війську Польському. Демобілізувався в ранзі поручника піхоти. Продовжив навчання на факультеті архітектури, здобувши диплом в 1924 році. Працював у Станиславові від 1925 року. Обраний головою товариства уповноважених будівничих. Друкував фахові статті у місцевій пресі. 28 березня 1927 року став членом Політехнічного товариства у Львові. Проживав на вулиці Гославського, 17 (тепер вулиця Д. Вітовського). Відомо про прохання від 1930 року на видачу паспорта для виїзду за кордон на навчання. Найбільш пізня згадка про роботу в Станиславові датується в 1932 році. Його роботи в Станиславові: конкурсний проєкт костелу Короля Христа на вулиці Вовчинецькій, 93 і плебанії (1925 р.) здобув перше місце. Експонувався в салоні Товариства приятелів красних мистецтв у Львові; перебудовував фасад будівлі Музично-драматичного товариства ім. Станіслава Монюшка (1928 - 1929 рр.); проєкт ремісничо-торгової бурси на вулиці Січових Стрільців, 37 (1931); ратуша в Станиславові (1929–1939 рр.); відбудова дому «Сокола» після пожежі 1927 року (добудовано споруду кінотеатру на 600 осіб, відомого під назвою «Ton»); будинок жіночої школи ім. Емілії Плятер та чоловічої ім. Григорія Пірамовича на вул. Матейка, 34 (початковий проєкт 1914 року Яна Томаша Кудельського, в 1928 році завершення доручено Трелі, який переробивши проєкт, надав фасадові рис неокласицизму); Дім пожежної охорони (1930); керівництво реконструкцією Вірменської церкви; реставрація фасадів колегіати в Станиславові згідно з проєктом 1928 року; дзвіниця цього ж храму у стилі функціоналізму (1932).
Архітектор Католицького Народного Дому в Галичі (1932– 1933 рр.). Всі плани цієї споруди містять штамп «Інженер Станіслав Треля, Станиславів» і підписані згідно зображень («Боковий фасад», «Головний фасад», «Перетин», «Поверх»).

ІІІ. Основні етапи будівництва. Історія використання будівлі

Ділянка, на котрій було побудовано Католицький Народний Дім знаходиться у південній частині історичної ринкової площі міста; поруч дороги, яка в північному напрямку вела в центр міста, а в західному – в давні часи, коли ще не було побудовано центральну автомагістраль Н09, в калуському напрямку.
У період ІІ Речі Посполитої ця вулиця називалася Третього Мая (на честь дати прийняття Конституції Польщі), в незалежній Україні – вулиця Ярослава Осмомисла. Власником ділянки завжди була римо-католицька громада міста. На цій території розміщувалися, в порядку з півночі на південь: дзвіниця, костел, плебанія, стара плебанія (вище сучасної збереженої будівлі, з східного боку, її опис з середини ХІХ століття віднайдено в спогадах сучасника), господарські споруди. Також, на території був старий прикостельний цвинтар (про нього згадується ще в 30-х роках ХХ століття) та сад.
Вся територія була огороджена з трьох сторін (окрім східної) мурованою огорожею (в межах дзвіниці і костелу) та кованим парканом (в межах плебанії та господарських споруд).
Римо-католицькій громаді належало ще кілька ділянок, як в самому місті, так і поза ним. Обрання даної площі під будівництво Католицького Народного Дому було не випадковим – всі найважливіші будівлі громади поєднувалися в одному комплексі, дана територія була осередком духовного життя.
Про події, які передували будівництву споруди можемо довідатися з архівного джерела. Це справа під назвою «Проект – план побудови будівлі «Дім католицький» в містечку Галич Станиславівського повіту і листування з Галицькою гмінною управою про будівництво приміщення», яка зберігається в Івано-Франківському обласному державному архіві. Справа належить до реферату нагляду над будівництвом Будівельного підвідділу Дирекції публічних робіт Станиславівського воєводського управління. Дана документація дає можливість відтворити процес обговорень та затверджень у періоді серпень 1932 – березень 1933 рр.
Ініціатором будівництва виступив місцевий римо-католицький пробощ кс. Генрик Ангер. Як місце для будівництва було обрано окрему ділянку (парцеля L. K. 440 – кадастровий номер, на вулиці Третього Мая, сучасна адреса – вулиця Ярослава Осмомисла, 5 – А.Ч.). на кадастровій карті Галича датованій 1847 р. зафіксовано наявність на ділянці, на якій згодом споруджено Католицький Народний Дім дві споруди – житловий будинок та господарську будівлю. На світлинах Галича в період Першої світової війни, дані споруди наявні, проте в дещо перебудованому вигляді. З подальшим будівництвом в 30- х роках їх було розібрано.
З північної сторони ділянка межувала  з римо-католицькою плебанією, з південної – сусідом був Володимир Павловський.
Про перші кроки ініціатора на даний час не відомо, проте з архівних документів стає зрозуміло, що станом на серпень 1932 р. в нього вже був первинний проект – отже, Станіслав Треля підготував в цей час необхідну документацію.
В періоді серпень 1932 – березень 1933 рр. виконувалися всі необхідні етапи (листування, погодження, кількаразова робота будівельної комісії на місці), які передували самому будівництву. Для розуміння процесу згадаємо про це.
22.08.1932 р. кс. Г. Ангер звернувся до Дирекції громадських робіт воєводського уряду в Станиславові з проханням затвердити проект Католицького Народного Дому. Для прискорення справи просив провести будівельні слухання комісією Магістрату – з тим щоб на основі результатів її роботи, скерувати всю необхідну документацію погоджуючим органам.
В наслідок цього, магістрат Галича поінформував кс. Г. Ангера (як прохаючого щодо дозволу на будову, Володимира Павловського (як сусіда прохача), інж. Фердинанда Петеленца (знавця в справах будівництва, делегата Управи будов) та Людвіка Краснодебського (члена Комісії) про те, що слухання комісії відбудеться 27.08.1932 р. о 12 год. Як мету роботи визначалося «вивчення плану і вислухання думок сусідів і справознавців».
27.08.1932 р. відбулося будівельне слухання на місці будівництва. Присутні: всі попередньо запрошені та додатково Антон Боров'як – як секретар. Підсумок роботи комісії оформлено протоколом.
У ньому було зафіксовано основні вимоги комісії: «…Комісія будівельна ставить пропозицію на надання прохаючому кс. Декану Ангеру дозволу на будівництво.
Цей будинок 17,50 м довжини, 17,31 м ширини, 8,90 м висоти повинен бути з паленої цегли.
Комин повинен бути вимурованим з цегли або каміння і це від фундаменту аж понад дах 1 м виведеним.
При будинку повинен бути побудований туалет з відповідним збірником.
Дах повинен бути вогнетривалим накритим.
Будинок повинен бути відділеним від межі сусіда римо-католицького пробощства 3 м, на межі, від сторони сусіда Володимира Павловського повинен бути споруджений вогневий мур…».
Окремо слід звернути увагу на вимоги, які стосувалися території сусіда (з південного боку). Оскільки будівля мала бути споруджена на відстані 3 м від межі Володимира Павловського, то ймовірно його будинок (двоповерхова будівля, яка тепер впритул прилягає з південного боку і в котрій знаходиться тепер страхова компанія «Оранта») ще не був побудованим.
Не менш важливою є вимога щодо забезпечення пожежної безпеки і передбачала спорудження вогневого муру. Це – стіна зміцненої конструкції, яка споруджувалася між будинками в забудові, будувалася від низу і вище над дахом і повинна була запобігти поширенню вогню на інші будинки (унеможливлювала або значно утруднювала). В подальшому ця вимога була виконана – в даний час вогневий мур розділяє обидві будівлі, він чітко помітний між спорудами.
03.09.1932 р. керівник Тимчасового керівництва Галича С. Зволінський після проведення комісійних досліджень, «…поруч відсутності спротиву зацікавленого сусіда також браку основних підстав в плані…» направив Дирекції громадських робіт предметні акти з 3 планами для подальшого вирішення.
05.09.1932 р. уряд воєводський у Станиславові написав листа кс. Г. Ангеру (копію було надано магістрату Галича). Вивчивши прохання кс. Ангера від 22.08.1932 р. воєводство затвердило поданий проект і дозволило будівництво під рядом умов (збільшення поверхні освітлення у залі, розташування каналізаційної ямки).
У рішенні говорилося: «…Дана будова має вестись згідно затвердженого проекту… …Всі зміни, які б виявилися в процесі будови необхідними або бажаними, мусять попередньо отримати затвердження місцевого уряду воєводського.
Ведення будівництва, згідно з обов’язковими приписами, належить довірити інженеру або будівничому який має право керувати будівельними роботами, при цьому прізвище пропонованого керівника належить подати магістрату м. Галича до відома.
Бажаним би було також доручення керівництва тієї будови автору проекту (значить, Станіславу Трелі – А.Ч.).
Після закінчення будови використання будинку не є дозволене до часу отримання від Воєводського Уряду відносного дозволу на використання, згідно вказаного у вступі розпорядження.
Воєводський Уряд через свій орган – магістрат міста Галича, на засаді №385 розп. През. Речі Посполитої від 16.11.1928, має право проведення контролю і у випадках ствердження, що роботи виконуються не згідно з затвердженим проектом, мають повноваження видавати рішення передбачені покликаним розпорядженням…».
18.11.1932 р. затверджено Тимчасовим керівництвом Галича первинні плани Католицького Народного Дому.
13.02.1933 р.  вчергове будівельні комісія магістрату працювала на місці будівництва.
09.03.1933 р. проект попередньо затверджених змін первинних планів (3 аркуші) надано Тимчасовим керівництвом Галича Станиславівському воєводському уряду. Керівник міста С. Зволінський інформував: «…показуючі зміни при будові католицького народного дому виконані у відношенні для затвердженого плану, при цьому зауважується, що відхилення те буде погоджене через отримання Тимчасовим керівництвом Міста вище цитованого рішення… Плани внесені… Проведені дня 13 лютого ц.р. вивчення на місці показали їх згідність з фактичним станом…».
14.06.1933 р. воєводський уряд в Станиславові розглянувши подання, затвердив проект змін первинних планів і дозволив надбудову ІІ поверху (отже, первинно проект передбачав, що корпус будівлі зорієнтованої на південь повинен мати один поверх – А.Ч.). Повідомлено про це кс. Г. Ангера і доручено загальний нагляд над будівництвом магістрату міста Галича.
19.06.1933 р. плани будівель були затверджені воєводським урядом в Станиславові. Додатково доручалося магістрату міста вести загальний нагляд над будівельними роботами і «…в разі  ствердження, що роботи ведуться не відповідно з затвердженим проектом, належить негайно повідомити про це Тимчасовий Виділ Повітовий в Станиславові, з метою прийняття відповідних рішень…».
Таким чином, у червні 1933 р. було кінцево затверджено плани будівництва і отримано всі дозволи.
Не відомо коли точно було розпочато будівництво. Також, не маємо інформації, які фірми чи приватні майстри були залучені до нього. Не знаємо, хто безпосередньо на місці наглядав за будівництвом: Ф. Петеленц чи С. Треля. Можемо припустити, що будівництво велося впродовж чотирьох років – з 1933 до 1937 рр.
Є й інші нюанси – відомо, що в 1936 р. інженер Леон Кунке підготував карту Галича. На ній нанесені всі будівлі, які були на той час на території міста, проте на карту ним не нанесено дану споруду – тому можливо, що станом на 1936 р. будинку ще не було, або процес будівництва було тільки розпочато.
Вчергове інформацію про будинок знаходимо в 1937 р. Первинно будована будівля, як Католицький Народний Дім, в цей час вже згадується, як захоронка СС Феліціянок. Не відомо, чи будівля їм була передана у вказаний період в користування повністю чи частково – зі збереженням певної кількості приміщень для функцій Католицького Народного Дому. Факт в тому, що в середині 30-х років СС Феліціянки активно проводили свою діяльність в Галичі.
Чернечий орден Сестер Феліцянок є згромадженням сестер Святого Фелікса з Канталісійо Третього чину Святого Франциска Асизького CSSF. Своєю місією вважали безмежну любов до Бога, яка виявляється в повній слухняності його волі, через жертовну службу нужденним і турботу про спасіння всіх людей. Життя сестер феліціянок натхненне харизмою засновниці, блаженної Марії Ангели Трушковської. Одним з напрямків їхньої діяльності в Галичі було ведення захоронки.
Захоронка (з польської ochronka) – передшкілля, форма дитячого садка. Це був благодійний заклад, створений для догляду та виховання бідних, малолітніх дітей, позбавлених піклування матерів. Найбільш занедбаними в Галичині були сільські діти, особливо під час літніх польових робіт. Існувала велика потреба відкрити дитячі навчально-виховні установи, які б піклувалися про дітей, дбали про їхній розумовий, культурний, фізичний розвиток, виховували на засадах християнської моралі, плекали національну свідомість. Як правило, ними займалися релігійні об'єднання – монаші згромадження. Заняття мали різні форми, від профілактичних до лікувальних, через дидактичні, спортивні, образотворчі, музичні та розважальні. Вихователями зазвичай були сестри – монахині.
З якого часу Сестри Феліціянки займалися захоронкою в Галичі, а також якою була кількість дітей під їхньою опікою, на даний час невідомо. Свідчення про їхню діяльність базовані на спогадах та кількох тогочасних публікаціях.
Ймовірно, зі смертю кс. Генрика Ангера (березень 1936 р.) активне будівництво Католицького Народного Дому призупинилося. Невідомі причини цього – чи його наступник був менш активним чи це зумовлювалося нестачею коштів (можливо, і це – оскільки відомо, що в даний період значні суми коштів були виділені на реставрацію костелу та плебанії, впорядкування території).
Поштовх у завершенні будівництва дала ініціатива станиславівського воєводи, в каденцію котрого подібні об’єкти мали підтримку і пріоритет. Даний факт засвідчують дві публікації в часописах, датовані серпнем і жовтнем 1937 р.
Львівське видання повідомляло: «…Кураторія Будівництва Народних Будинків при Товаристві розвитку східних земель в Станиславові надала допомогу при завершенні захорони СС Феліціянок в Галичі…». Дещо обширніше про це написано у тогочасному американському україномовному часописі «Свобода», характеризуючи потребу подібних будов, як «зміцнення польщизни на Станиславівщині»: «…За почином станиславівського старости Мущинського покликано недавно до життя «кураторію будови людових домів» при Т-ві розвою східніх земель у Станиславові, яке вже розпочало свою діяльність, переводячи ремонт і будову каплиць, костелів і людових домів.
Як повідомляє ПАТ (Польська Агенція Телеграфічна – А.Ч.), докінчено будову захоронки сс. феліціянок у Галичі, а крім того має в пляні багато інших праць для зміцнення польщизни у Станиславівщині…».
В першому повідомленні допущено помилку, оскільки станиславівським воєводою (старостою) в даний період часу не був Мущинський, а Стефан Паславський (з 14 липня 1936 до 20 січня 1939 р.), тому даний факт доцільно пов’язувати саме з його діяльністю.
Про саму подію відкриття чи освячення Католицького народного дому, інформації на даний час не віднайдено.
Таким чином, з завершенням будівництва, станом на літо 1937 р. на вулиці Третього Мая (сучасна Ярослава Осмомисла) остаточно сформувалася дільниця для душпастирської, монашої, адміністративно-господарської діяльності римо-католицької громади міста Галича. Вона поєднувала наступні будівлі: костел Успіння Богородиці, прикостельну дзвінницю, будинок плебанії, Католицький народний Дім / Захоронку Сестер Феліціянок, господарські споруди.  
Наступним етапом функціонування будівлі є період пов’язаний з трагічними сторінками історії нашого краю – початком Другої світової війни (вересень 1939 р.) та подальшим нападом Німеччини на СРСР (1941 р.)…

Завершення в наступній публікації.


Андрій Чемеринський,
Почесний краєзнавець України



Підписи до ілюстрацій:
1.    Могила ініціатора будівництва кс. Г.Ангера на старому цвинтарі Галича;
2.    Архітектор С.Треля – проектант Католицького Народного Дому в Галичі;
2 – 2.3. Проект будівництва Католицького Народного Дому в Галичі; головний фасад, бічний фасад, планування поверху, переріз поверхів.
3 – 3.2. Ремісничо – торгова бурса / центр дитячо-юанцької творчості в Івано-Франківську, проект подібний за вирішенням до будівлі у Галичі.

З південної, найменш захищеної природою сторони, дитинець княжого Галича оточувала потужна лінія оборонних валів. Під час археологічних розкопок виявлено дві фази укріплень, датовані X та XII–XIII ст. Розкопана ділянка знаходилась над природним яром, оформленим у вигляді оборонного рову. Тут була зроблена потужна глиняна підсипка висотою до 3 м і шириною до 14 м. На вершині утвореного земляного валу була споруджена зовнішня оборонна зрубна стіна шириною 3,5 м. Ззовні вона була укріплена земляним укосом шириною 1,5 м. На відстані 1 м від зовнішньої оборонної стіни знаходилась внутрішня оборонна лінія, яка складалася з окремих пустотілих зрубів шириною 3–3,5 м. Наявність в одному з них вогнищ свідчить про їх житлово-господарське призначення. За керамічним матеріалом ці укріплення датують X ст.
У середині XII ст. на місці згорілих укріплень зроблено глиняну підсипку товщиною 50 см. На ній заново спорудили нові потужні оборонні конструкції шириною до 10 м. Вони складалися із зовнішніх і внутрішніх клітей. Зовнішній ряд оборонних клітей шириною до 2 м проходив вздовж високого гребеня валу. Він утворював окремі вузькі бойові камери, що займали вершину і внутрішній схил валу. Другий паралельний ряд клітей шириною до 2,5 м і довжиною до 3,5 м конструкціями пов’язаний з першим, розміщений вздовж основи валу. В окремих клітях виявлено печі. Це свідчить, що крім оборонного, вони мали житлове і господарське призначення. За виявленим керамічним матеріалом ці укріплення датують XII–XIII ст. Вал насипали на дерев’яні конструкції так, що зовнішній бік валу і внутрішній рову творили похилу площину. Вал висотою 25 м, рів та стіна утворювали неприступну фортецю. Довжина збереженої частини валу становить 624 м.

Ганна Жолоб

У Візит-центрі Галича 29 лютого відбувся науковий семінар на тему «Археологія та архітектура сакральних пам'яток середньовічного Галича», у якому взяли участь наукові співробітники Національного заповідника «Давній Галич», а також науковці з Києва, Львова, Івано-Франківська та Кракова (Польща).
Присутні насамперед вшанували хвилиною мовчання усіх захисників, хто віддав своє життя у російсько-українській війні. Як зазначив вчений секретар Національного заповідника «Давній Галич», к.і.н. Андрій Стасюк, усі заходи, що відбуваються цього року, присвячені 30-річчю діяльності установи.
З цікавими доповідями виступили кандидат архітектури, старший науковий співробітник відділу археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Юрій Лукомський (м.Львів) та молодший науковий співробітник відділу охорони культурної спадщини Національного заповідника «Давній Галич» Олег Мельничук.
Кандидат архітектури Юрій Лукомський розповів про архітектурно-археологічні дослідження сакральних споруд Давнього Галича в останній чверті минулого століття, зокрема фундаменту літописного Успенського собору, Воскресенської ротонди в Крилосі, Благовіщенської церкви на полі «Церквиська» тощо. Науковець Національного заповідника «Давній Галич» Олег Мельничук виступив з доповіддю «Дерев'яні храми у сакрально-топографічній структурі княжого Галича» .
У дискусії взяли участь Віталій Нагірний (онлайн) – доктор філософії, доцент Ягеллонського університету (Краків, Польща); Ірина Луцик (онлайн) – молодша наукова співробітниця відділу археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Мирослав Волощук – доктор історичних наук, професор кафедри всесвітньої історії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, директор Центру медієвістичних студій (м. Івано-Франківськ); Олександр Головко (онлайн) – доктор історичних наук, академік Академії наук вищої школи України, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (м. Київ); Андрій Стасюк – кандидат історичних наук, вчений секретар Національного заповідника «Давній Галич», фахівець Центру медієвістичних студій (м. Галич), Семен Побуцький – кандидат історичних наук, заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з наукової роботи та ін.
Завершився науковий семінар презентацією восьмого тому збірника наукових праць «Галич», який нещодавно вийшов друком в івано-франківському видавництві «Лілея-НВ».
Любов Бойко

Археологія відіграє важливу роль в об’єктивному висвітленні історичного минулого Галицької землі. Унікальні керамічні плитки, які експонуються в Музеї історії Галича, є важливим елементом декору сакральної монументальної архітектури княжого Галича.  
Дослідження проведені на Золотому Току, неподалік фундаменту Успенського собору, в урочищі Плебанія, відкрили колекцію рельєфних керамічних плиток.


На галицьких рельєфних керамічних плитках зображені грифони – міфічні істоти з головою та крилами орла і тулубом лева; птахи серни – у середньовічних легендах згадується як райський птах, який співом зачаровував людей; крім міфічних зображень, присутній рослинний орнамент. Дослідження, проведені археологом Тарасом Ткачуком, довели, що семантика зображень сюжетів на плитках має релігійно-світоглядні символи.  
Такі плитки, переживши віки, збереглись як прикраси давньоруської архітектури, які призначалися для двірської Спаської церкви княжого двору на Золотому Току, Успенського собору та інших храмів княжого Галича.

Слід зазначити, що в експозиції музею представлені також денця посудин із клеймами – це знаки, які використовували гончарі.  Ярослав Пастернак під час археологічних розкопок виявив дванадцять клейм, пізніші дослідники презентували ще одинадцять.
Клейма наносили в процесі формування керамічної посудини на ручному гончарному крузі. На них витиснені геометричні фігури: хрести, свастика, кола, подвійні кола, хрести в колі, зірки, зірки в колі, тризуби, тамговидні знаки, літери.

Існує кілька гіпотез щодо призначення клейм: 1) знак власності; 2) особисті знаки майстрів; 3) магічні знаки. Клейма ставилися з метою державного контролю за стандартами. Особливості клеймування давньоруських керамічних виробів, завдяки своїй чіткій диференціації, допомагають встановити більш точне  датування навіть суспільних процесів, що відбувалися.
Тому віднайдені під час археологічних розкопок керамічні вироби дають можливість говорити про значний розвиток торгово-ремісничого посаду Галича і датуються переважно серединою ХІ – ХІІІ ст.
Археологія відіграє важливу роль в об’єктивному висвітленні історичного минулого Галицької землі. Унікальні керамічні плитки, які експонуються в Музеї історії Галича, є важливим елементом декору сакральної монументальної архітектури княжого Галича.  
Дослідження проведені на Золотому Току, неподалік фундаменту Успенського собору, в урочищі Плебанія, відкрили колекцію рельєфних керамічних плиток.

На галицьких рельєфних керамічних плитках зображені грифони – міфічні істоти з головою та крилами орла і тулубом лева; птахи серни – у середньовічних легендах згадується як райський птах, який співом зачаровував людей; крім міфічних зображень, присутній рослинний орнамент. Дослідження, проведені археологом Тарасом Ткачуком, довели, що семантика зображень сюжетів на плитках має релігійно-світоглядні символи.  
Такі плитки, переживши віки, збереглись як прикраси давньоруської архітектури, які призначалися для двірської Спаської церкви княжого двору на Золотому Току, Успенського собору та інших храмів княжого Галича.

Слід зазначити, що в експозиції музею представлені також денця посудин із клеймами – це знаки, які використовували гончарі.  Ярослав Пастернак під час археологічних розкопок виявив дванадцять клейм, пізніші дослідники презентували ще одинадцять.
Клейма наносили в процесі формування керамічної посудини на ручному гончарному крузі. На них витиснені геометричні фігури: хрести, свастика, кола, подвійні кола, хрести в колі, зірки, зірки в колі, тризуби, тамговидні знаки, літери.

Існує кілька гіпотез щодо призначення клейм: 1) знак власності; 2) особисті знаки майстрів; 3) магічні знаки. Клейма ставилися з метою державного контролю за стандартами. Особливості клеймування давньоруських керамічних виробів, завдяки своїй чіткій диференціації, допомагають встановити більш точне  датування навіть суспільних процесів, що відбувалися.
Тому віднайдені під час археологічних розкопок керамічні вироби дають можливість говорити про значний розвиток торгово-ремісничого посаду Галича і датуються переважно серединою ХІ – ХІІІ ст.

Ганна Жолоб

У Галицькій публічній бібліотеці вже традиційно (14-ий раз) відбувся огляд-конкурс читців «Рідна мова – диво калинове», присвячений Міжнародному дню рідної мови та 210-ій річниці від дня народження Тараса Шевченка.
Насамперед до присутніх звернулася т.в.о. директора Галицької публічної бібліотеки Тетяна Гусак. Вона розповіла про значення і роль рідної мови, особливо в сучасних реаліях. Мова для кожного українця – це оберіг, символ єдності, інструмент збереження нації. Тому ми всі повинні шанувати, берегти і розвивати рідну мову.

А далі школярі навчальних закладів Галицької територіальної громади та читачі Галицької публічної бібліотеки декламували твори Тараса Шевченка, Володимира Сосюри, Ліни Костенко, сучасних поетів про Україну, рідну мову, боротьбу нашого народу за волю.
Журі у складі начальниці відділу культури Галицької ОТГ Тетяни Горин,  т.в.о. директора Галицької публічної бібліотеки Тетяни Гусак, провідної методистки бібліотеки Світлани Сєдової, завідувачки інформаційно-видавничого сектору Національного заповідника «Давній Галич» Любові Бойко, керівниці зразкового драматичного колективу Народного дому с. Залуква Іванни Сорочинської-Городецької визначило переможців.
Ґран-прі вже вдруге заслужено отримав Максим Гладій, учень 11 класу Галицького ліцею «Академічний». Перші місця здобули Єва Середяк (у категорії 1-5 класи, учениця 3 класу Залуквянського ліцею імені Іванни Блажкевич), Карина Ніконова (в категорії 6-8 класи, учениця 8 класу Галицького ліцею імені Ярослава Осмомисла), Ілона Коханенко (в категорії 9-11 класи, читачка Крилоського філіалу Галицької публічної бібліотеки).
Вітаємо переможців!

10 років тому, в лютому 2014 року, російська федерація розв’язала війну проти України. Ворог окупував Автономну Республіку Крим і Севастополь, окремі райони Донецької та Луганської областей. До 24 лютого 2022 року основні події сучасної російсько-української війни з різною інтенсивністю бойових дій точилися на сході нашої країни. Хоча протистояння російській гібридній агресії та впливу в різних сферах відбувалося не тільки на лінії фронту, а й на всій території України.
Збройною агресією проти України росія розв’язала першу в XXI столітті континентальну війну в Європі, підірвавши систему колективної світової безпеки, встановлену після Другої світової війни. Світ знову зіткнувся з режимом, який прагне силової ревізії кордонів і прямує до новітнього тоталітаризму. Цей режим назвали «рашизмом» для означення псевдоідеології, замішаної на поєднанні ідей фашизму й більшовизму, нацизму та євразійства, реваншизму і ксенофобії, що прикриваються «православ’ям» та «величчю російської культури».

20 лютого 2014 року розпочалася сучасна російсько-українська війна. Тоді були вперше зафіксовані перетини державного кордону України збройними силами російської федерації через Керченську протоку.  Наприкінці лютого керівництво рф скористалося тимчасовим вакуумом влади в Україні, деморалізацією силовиків і розпочало захоплення територій України.
Росія готувалася до нападу заздалегідь. Упродовж багатьох років вона здійснювала проти України інформаційну, економічну агресію, вербувала зрадників у різних ешелонах української влади, створювала і фінансувала в Україні, а особливо на Кримському півострові, потужну агентурну мережу.
Крим – перший об’єкт агресії рф проти України. Ворог у березні 2014 року окупував АРК і Севастополь, у квітні 2014 року розпочав вторгнення в Донецькій та Луганській областях.
У 2014 році Збройні сили України, підкріплені добровольцями, зупинили просування окупації, звільнили від загарбників частину захоплених територій і до 24 лютого 2022 року основні події сучасної російсько-української війни точилися на сході нашої країни.
Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну остаточно зірвало маску з агресивного путінського режиму, що 8 років прикидався «миротворцем» та «третьою стороною» у війні на сході України. Весь той час ворог поширював світом дезінформацію, брехню про «Донецьку та Луганську народні республіки», які насправді були і залишаються підконтрольними Москві окупаційними режимами в Донецькій та Луганській областях України. Путін намагався переконати світ, буцімто в Україні триває «громадянська війна».
Широкомасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року принесло війну на всю територію України. У спротиві російському агресору Український народ продемонстрував світові приклади мужності, стійкості, сміливості, кмітливості та єдності перед жорстоким ворогом, що чисельно переважає.
Російська федерація розв’язала проти України імперіалістичну, загарбницьку й екзистенційну війну, спрямовану не лише на захоплення території, а й на знищення української державності, нашої національної ідентичності, геноцид українського народу. Російська держава й ідеологія рашизму, яку сповідує російський політикум і підтримує більшість пересічних росіян, офіційно заперечують існування українців як окремої нації, а ті, хто не погоджуються з цим, підлягають фізичному знищенню.
На тимчасово окупованих українських територіях росіяни повторюють найгірші практики нацизму – масові розстріли, депортації, знущання над цивільним населенням, плюндрування та розкрадання приватної власності, культурної спадщини, музейних колекцій. Різанина в Бучі, Ізюмі, масове знищення людей у Маріуполі стали наочним проявом геноцидної політики Москви. Звірства, воєнні злочини, ґвалтування, вчинені російськими загарбниками в Україні, шокували світ.
Не маючи спроможності перемогти на полі бою, російська держава-терорист вдається до варварських обстрілів українських міст і критичної інфраструктури. Більшість ракетних атак націлені на цивільні об’єкти.
Повномасштабний напад пришвидшив консолідацію української нації. Національна єдність стала основою успішного спротиву. Наступ військ рф вдалося зупинити завдяки спільним зусиллям українців, які стали на захист держави в лавах Збройних Сил України, Національної гвардії України, масового волонтерського руху.
Героїчний опір українців – це не лише боротьба за фізичне виживання Українського народу та свободу країни. У цій війні Україна захищає свій європейський вибір, національну ідентичність і цінності як частину європейських. Українці проливають кров за вільну, демократичну Європу.
Перемога України – запорука світової стабільності. Шляхом брутального, демонстративного порушення норм міжнародного права рф прагне демонтувати міжнародний порядок, заснований на правилах, зруйнувати єдність демократичних країн і повернути світ в епоху імперій, сфер впливу та колоніальних воєн.
Ми вдячні союзникам за потужну військову, політичну, економічну, фінансову та гуманітарну підтримку. Втім, для остаточної перемоги Україна потребує ще консолідованішої допомоги, передусім – у військовій сфері.
Українці вистояли й довели свою спроможність перемагати російську військову агресію. Сьогодні Україна ефективно стримує її завдяки зусиллям на військовому, дипломатичному, інформаційному фронтах, а також потужній міжнародній допомозі. Ми боротимемося, доки не звільнимо від окупанта останній сантиметр української землі. Тож наше суспільство має й надалі залишатися консолідованим для перемоги над агресором і розбудови демократичної правової держави в сім’ї європейських народів.
Від 2014 року Україна веде справедливу війну за збереження незалежності, право вільного європейського та євроатлантичного вибору, за свій суверенітет і територіальну цілісність. Російський агресор тимчасово окупував окремі українські землі. Але всі вони обов’язково будуть звільнені. Україна переможе ворога й відновить територіальну цілісність.

Володимир Масляк–знакова постать галицького письменства кінця ХІХ - початку ХХ століття. Він - поет, письменник, сатирик, перекладач, публіцист, педагог.  Свого часу я писав про родину Масляків, яка має галицьке коріння (див. книгу «Відомі уродженці Галича», – Івано-Франківськ, 2020 р.). З Галичем згаданий письменник був пов’язаний через батька, який був уродженцем цього міста. Ще певну роль у його житті відігравало село Залуква від якого він вся собі псевдонім «Залуквич». На жаль, не вдалося встановити, що конкретно його пов’язувало із цим селом. В літературі я навіть знайшли рефлексії поета, які він підписав «Володимир ЗалуквичаМасляк». Досі про особисте життя цього історичного діяча конкретної та перевіреної інформації було відомо небагато. То ж спробуємо життєву та творчу біографію.

Володимир Масляк народився 14 вересня 1858 в Серниках Середніх, Рогатинського повіту. Його батько Іван був посесором і управителем панських дібр в Свистільниках, де і помер у 1865 році.Мати - Наталія з Терлецьких (1830-1916) прожила довге життя і померла на 86 році життя. Після смерті чоловіка вона переселилась із дітьми до ГорішноїЛипиці. На жаль, немає відомості про інших дітей родини Масляків, але, очевидно, що Володимир був у сім’ї не один. Тут їх учив Д. Хома, учитель-свояк зПідгороді.

Через два роки, продавши будинок і землю, Маслякипереселились до Бережан. Тут Володимир Масляк закінчив спочатку  народну школу і п’ять класів місцевої гімназії, а на дальші студії перенісся уже до Перемишля. У 1879 р.він зложив іспит зрілости в Перемиській гімназії. Відтак студіював філологію під проводом українського професора Омеляна Огоновського, філософа ЮліанаОхоровича, а класичну філологію вивчав не лише у Львові, але й у Кракові.

Володимир Масляк мріяв стати учителем. Однак політичне арештування закрило йому шлях до учительської кар’єри. Побувши якийсь час на службі при  залізниці,переноситься В.Масляк до Кракова, де займається журналістикою, аж поки не змінилися відносини в шкільній управі. З 1888 року  він стає учителем гімназії. Спочатку довший час тримають його на Мазурах – у Тарнові та Яслі. Та в кінці-кінців попадає він у рідну  Галичину.  Тут теж його переводять з місця на місце.  Він по черзі працює у Станиславові,  Перемишлі,  Золочеві,  Коломиї та Бучачі. Тільки перед Першою світовою війною дістається до Львова. Тут працює учителем Академічної гімназії до 1919 року, коли вийшов на емеритуру.

Цікаво, що увесь час своєї педагогічної праці він  був учителем польської мови.Проте це не заважало йому стати українським патріотом. Як пізніше писав сам Володимир, що Перемишль та Краків сформували його світогляд. Вже у Перемишлі він рішуче стояв на позиціях народовців і твердив, що обов'язком кожної свідомої людини є бути вірним сином України. Працюючи з 1901 року в Коломиї ініціював заснування видавництва «Для Світла», у Бучачі заснував товариство «Руська Бесіда», у Станиславові мав вступне слово на Шевченківськім святі, яке відбулося 14 березня 1898 року, а в Перемишлі виступав із доповіддю про значення Івана Котляревського у руській літературі.

Літературну діяльність Володимир Масляк розпочав  ще студентом у 1879 році. Тоді він у «Ластівці» надрукував свій перший вірш «Рідна мати».  Далі у 1880 році його твори друкуються у  «Слові», коломийській «Весні»,  в чернівецькім «Родимім Листку». Ще будучи студентом університету він належав до  «Академічного Кружка».  Тоді ж він познайомився із  редактором «Зоря» Омеляном Партицьким і під його впливом перейшов до українського табору. З того часу він стає співробітником «Зорі», а після смерті  Володимира Барвінського  активно співпрацює із «Ділом». Також він розміщує свої сатиричні вірні вірші у «Зеркалі». А від червня  1885 р. стає   фактично редактором останнього, яке було перейменовано на «Нове Зеркало».

У 1886 році В. Маслякзнову переїжджає до Кракова, де перебуваєдва роки і працює у газеті «Нова реформа».  Також він активно дописує до інших польських часописів, які в виходили у Львові.З 1888 р. перебрався до Перемишля і почав працювати педагогом в ґімназії.У той час він активний дописував «Зорі». Накладом цього часопису у 1891 році вийшли збірники прози «Кістяки Гольбайна» (1891(, а також друга і третя частин «Кістяків»  під назвами «Кандидат» (1892) та «Аристократи» (1896).

В.Масляк видав кілька поетичних збірок, зокрема «Поезії» (1886), «З Чорного шляху» (1897). У 1920 році вийшлатретя збірка його поезій, яку видав о. Й.Застирець. Володимир Маслякдрукував свої сатиричні та політичні твори, під псевдонімами: «Бережанець», «Судислав», «Яромир», «Шило», «Паляничка». Та найбільш поширеним був його псевдонім «Залуквич», утворений, як було сказано вище, від назви села Залуква коло Галича. Окремі композитори такі як М.Вербицький, В.Матюк, О.Нижанківський, В.Барвінський та Я. Ярославенко написали ряд пісень на його вірші.Так само стали народними піснями «В гаю зеленім», «Ах де ж той цвіт?», «Де Дніпро наш хвилі котить», а це слова В. Масляка.

Перша світова війна застала Володимира Масляка у Львові, де він займався  педагогічною і  творчою працею. Багато у своїй творах він виступав проти русифікації України царською Росією та з винятковою теплотою писав про Т. Шевченка, І. Котляревського, Ю. Федьковича та інших письменників, які мали значимість у виховному національному процесі. Своїми віршами й гуморесками В. Масляк здобув собі досить широку популярність. Деякі з них мають гарну форму і легкий стиль. Писав він також політичні й літературно-історичні статті.До слова В. Масляк є автором відомого вірша «Учися, дитино».  При тому він також відомий, як перекладач з чужих мов на українську і навпаки.  Перекладав Ненадовича, Прерадовича і Конопніцьку на нашу мову, а з української мови на польську оповідання Юрія Федьковича й Левка Сапогівського.Академік Агатангел Кримський (1871-1941), знавець близько 35 чужих мов, назвав переклади В. Масляка «...найкращими і додав, що він один із великих патріотів України, який бачив зорю свободи, як сходяче сонце правди, яка засіяла у 1848 року».

Надзвичайно болісно пережив В. Масляк невдачі  у визвольних змаганнях українців у 20 рр. ХХ століття. У той час він попросту припинив свою творчу діяльність і почав часто хворіти, а 15 липня 1924 р. помер. Його було поховано на Личаківському цвинтарі у Львові. На жаль, могилу Володимира Маслякабільшовицькі окупанти знищили, звинувачуючи його посмертно в націоналізмі.У вересні 2021 року на полі № 62 Личаківського цвинтаря дирекція ЛКП «Музей «Личаківський цвинтар» встановила надгробок на віднайденій могилі Володимира Масляка та його дружини Ольги.

Тепер про особисте життя. Володимир Масляк одружився у 1890 році. Його обраницею стала Ольга Маренин, дочка приходника у с. Грушеві коло Яворова. Весілля молодих зіграли у цьому селі  дня 8 листопада в день празника святого Архістратига Михаїла (часопис «Діло» за 29 листопада 1890 року). Нагадаємо, що саме у Грушеві В.Масляка було заарештовано і відправлено етапом до Львова. У подружжя народилося два сини і дочка. На жаль, про неї ніякої інформації не збереглося, а ось про синів відомостіє.

Старший син Масляка  Омелян-Ярослав (1893-1872) народився в м. Яслі на Лемківщині. Був це талановитий і визначний художник, графік і письменник. Навчався у Львівській академії мистецтв. Починаючи з 1915 до 1918 років продовжував своє навчання за кордоном у приватних студіях мюнхенських майстрів. Як художник О. Масляк спеціалізувався на акварельному малярстві. Він здобув також політехнічну освіту у Віденському університеті, а пізніше опанував фах  бібліотекознавства у Львові. Був це без сумніву також великий патріот України, який врятував цілий ряд унікальних старовинних книг перед неминучою загибеллю і хотів їх зберегти для бібліотек в Україні. На жаль, вже під кінець 1949 р. НКВД арештувало Омеляна Масляка і 2 січня 1951 р. його  було засуджено на десять років позбавлення волі і заслано його до Маґадана, а зібрані поверх 100 тисяч примірників унікальних книг було сконфісковано і перевезено у Москву. Не знаємо, яка доля тих книг дотепер.

Перейшовши тортури в таборах та  на засланню,  він втратив багато  здоров'я. Але в грудні 1954 р., на підставі амністії Омеляна було звільнено з ув'язнення, а у 1964 р. повністю його реабілітували. Однак втраченого здоров'я  було не повернути. Після повернення в Україну у нього згасла іскра давнього ентузіязму до праці, О. Масляк почав хворіти і 19 червня 1972 р. помер у Львові. Місце його поховання залишається невідомим, але в пам'яті народу залишився він назавжди яскравою постаттю в історії нашої культури.

Другий син Степан-Юрій (1895-1960) народився 19 листопада 1895 р. в м. Станиславові. Був він  як і батько поетом, письменником, перекладачем і педагогом. Багато перекладав з польської мови, чеської та інших. Серед його перекладів, найбільшу популярність здобув переклад «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека. Степан брав активну участь у наших визвольних змаганнях, переслідувала його польська влада за симпатії до комунізму, тому 1924 р. емігрував до Чехії. У Празі 1928 р.  він закінчив Український Педагогічний Інститут і здобув ступінь доктора музикології. Після останньої війни, 1945 року, повернувся до Львова і викладав у львівському університеті чеську і словацьку літературу.

У 1920-их роках були появилися друком його писання у львівській лівій пресі (в журналах «Нова Культура» й «Вікна»). У 1930 р. вислав свою поему «Пролом», яку писав 12 років, на Радянську Україну і в довгому листі просив Василя Бобинського, щоб той видав цю поему. Але поема не появилась друком в УРСР. Тому С.-Ю. Масляк видав її 1934 р. своїм коштом, накладом 120 примірників. Коли Олександр Корнійчук та Іван Микитенко відвідували Прагу, тоді С.- Ю. Масляк передав їм «Пролом», сподіваючись, що її передрукують на Україні, або бодай напишуть про неї. Але про поему Масляка не згадували в Україні тридцять років. Писав С.- Ю. Масляк також ліричні твори, і то не тільки українською, але й іншими мовами: польською, чеською та німецькою. Проте більшість із них так і залишилася в рукописах. Після Другої світової війни написав роман «Будівля здоров'я».  Помер він 1960 р. у Львові від хвороби серця  і похоронений на 16 полі  Личаківського цвинтаря.

Іван ДРАБЧУК

Каплиця святого Василія Великого XVІ ст. була зведена з тесаних кам'яних блоків Успенського собору ХІІ ст. і споруджена на його фундаменті.

▪️Згідно з іконографією 1911 р., вона мала побудовану дерев’яну двоярусну дзвіницю з 9-ма дзвонами. Дерев’яна дзвіниця згоріла під час артилерійського обстрілу російською армією.

Каплиця Св. Василія була ще й першим музеєм історії давнього Галича і зберегла цінні архітектурні деталі: нішу-вівтар і оригінальне кругле віконце (люнет), яке збереглося з малої абсиди літописного Успенського собору ХІІ ст.

▪️Фундатором створення тут музею виступив доктор археології Ярослав Пастернак. В приміщенні каплиці зберігалися цікаві та оригінальні знахідки, виявлені видатним українським археологом Я. Пастернаком під час розкопок у Крилосі.

З 1707 р. у каплиці упродовж певного часу знаходилася Галицька чудотворна ікона Матері Божої.

На початку ХХ ст. тут зберігались архіви Крилоської парохії. Крім того, у каплиці зберігалися старовинні документи, рукописи і стародруки.

Під час артилерійського обстрілу 1915 року каплицю було частково зруйновано, а цінні документи, що стосувалися історії нашого краю, на жаль, не збереглися.

▪️Кам’яну частину пам’ятки частково відреставрували у 1975 та 1988 роках.

Остання реставрація каплиці відбулася у 1998 р.

▪️На сьогодні Василівська каплиця разом з ренесансною будівлею храму Успіння Пресвятої Богородиці XVIст. (яка була споруджена з блоків цього ж самого давнього Успенського собору) та будівлею Митрополичих палат XVІІІ ст. утворюють своєрідний архітектурний комплекс.

У Картинній галереї  Національного заповідника «Давній Галич» відкрилася виставка творів відомого художника Василя Люльки, присвячена 30-річчю створення заповідника. Цей захід започаткував проєкт «Мистецький простір», співорганізаторами якого є Національний заповідник «Давній Галич» та ГО «Союз українок».

Модераторка заходу Галина Бітнер розповіла про творчий шлях художника. Поблагословили захід священники о.Євген Стасюк (ПЦУ) та о.Володимир Палій (УГКЦ).

З вітальними  словами до присутніх звернулися генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Олійник, заступниця генерального директора з питань культурної спадщини Ірина Чернега, голова Івано-Франківської міської організації «Союзу українок» Оксана Ковальчук, митці Світлана Михашула, Ігор Перекліта та ін.

Уродженець Київщини Василь Люлька ще юнаком приїхав у Косів, закохався в гори і місцеву дівчину, тут пустив коріння свого роду, тут живе і творить свої незвичайні картини. Закінчив відділення художньої обробки дерева Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Працював художником оформлювачем на фабриці «Гуцульщина», у Верховинському сувенірному цеху, облаштовував інтер'єри громадських будівель. На початку 1990-х років повернувся до улюбленого заняття – створення картин. Одна з ранніх робіт, якою Василь Люлька дуже дорожить, – портрет Тараса Шевченка. За життя художник створив близько трьох тисяч картин.

Унікальні роботи  Василя Люльки виконані у власній запатентованій техніці з природних матеріалів – листя, квітів, соломки тощо.

- На це треба покласти все життя, – каже художник.

І це не просто слова. Як  зауважив пан Василь, він починає працювати о 5-6 годині ранку і закінчує об 11-12-ій. Митець живе в гармонії з собою і з природою. Тож побажаємо йому реалізувати всі свої творчі плани і задуми.

Любов Бойко

Тисячолітня історія Галича багата постаттями – князями, старостами, духовенством, військовиками, медиками, правниками та іншими. Окремі з них були місцевими уродженцями, інші тут жили та працювали в певні періоди. Життєписи одних в певній мірі досліджені, інших - з плином часу та подій забуті сучасниками.

Одним з таких професіоналістів міста був суддя повітового суду Топольницький Генрик, колоритна та неординарна постать в суспільному житті початку ХХ ст., в період перебування Галича у складі монархії Габсбургів. Його підхід до справ та особисті риси характеру були тими чинниками, які привертали увагу до нього та висвітлювалися тогочасною пресою.

Два моменти з його галицького періоду життя є цікавими і навіть дещо курйозно-скандальними, вони стосувалися його ставлення, як до пересічних громадян, так і безпосереднього керівництва. Безперечно, така поведінка базувалася на основі його життєвого та професійного досвіду, виховання та здоров’я. Повертаючи пам'ять про ці події в галицькому судівництві, насамперед доцільно згадати про життєвий шлях судді до появи в Галичі.

 

І. Професійний шлях та родинне життя (1837 – 1899)

Топольницький Генрик Юзеф, шляхетського гербу Сас. Народився в листопаді 1837 р., був сином Антонія Топольницького та Елеонори Винницької. Охрещений на парафії свого діда Якуба Виницького 13.11.1837 р. у Волкові Бережанського деканату. Рано осиротів (в 1840 р. померла його мати). В 1850 р.

розпочав навчання в неповній гімназії в Бережанах (яку, імовірно закінчив у 1858 р.).

Одружився в Золочеві 15.09.1868 р., його дружиною стала Людмила Кароліна Белінська, шляхетського гербу Юноша. У подружжі народилися діти: Едвін Леон (17.09.1876), Ядвіга Фрітце, Володимир Альфред (11.09.1870 – 1892, слухач права), Генрик Артур (07.07.1869, в подальшому відомий композитор), Євгеній (11.02.1872), Ольга Антоніна (13.11.1880).

Завдяки генеалогічним дослідженням польського дослідника Марціна Нєвальда відомий професійний шлях Генрика Юзефа у судівництві. Він включає працю на різних рівнях судочинства та в різних місцевостях краю. Зокрема, Топольницький працював: аусконсультом (судовим помічником) у Львові (1862), актуарієм у Зборові (1867), асистентом окружного суду в Лопатині (1868 - 1873, 1880),  переведений з Лопатина до Сокаля (1873), в окружному суді у Сокалі (1874), в суді у Золочеві (згадується в 1875, 1878, 1881); у червні 1882 р. номінований на посаду окружного судді VIII-го класу в Ходорові (з зарплатою 1600 і надбавкою 240 злр.); в Балигороді (1890); в Лютовиськах (1891); з лютого 1892 р. окружним суддею Тарнопольського округу; вчергове окружним суддею в Лютовиськах (1893); радником крайового суду (1894); радником при окружному суді в Тернополі (1898); радником суду у Монастириську (1899).

 

ІІ. Галицький період діяльності (1899 – 1906)

У вересні 1899 р. міністр справедливості Австро-Угорщини перевів судового ад’юнкта Генрика Топольницького з Монастириськ до Галича. На той час йому було вже 62 роки, це була особа з сформованими поглядами на життя, належним досвідом як професійної, так і громадської роботи. Повітовий суд у Галичі розміщувався в той час в одному з приміщень ратуші, саме там новопризначений суддя розпочав свою роботу.

Під час першого року роботи в Галичі відбулися дві події, наслідком яких були судові слухання щодо особи Топольницького – у питанні зневаги ним селянина (1900 р.) та свого начальника (1901 р.). Ці факти стали предметом висвітлення у місцевих часописах. Деякі газети визнали цю тему скандальною, журнал «Гуморія» від 1 листопада 1900 р. було конфісковано з цієї причини (частина його змісту вважалася такою, що порушує параграф 300).

Щодо першого факту (зневага селянина), часопис «Slowo Polskie» повідомляв: «Станиславів, 7 жовтня. Чинна зневага під час виконання обов’язків.

Суддя п. Топольницький в Галичі, вдарив в своєму бюро, при слуханні, певного селянина в лице. Останній оскаржив суддю щодо образи честі, наслідком чого залучено до справи державну прокуратуру. Вона оскаржила п. Топольницького в порушенні параграфу 331 – чинна зневага під час урядування.

Суддя, радник, п. Бертоні, після проведеного слухання, під час якого п. Топольницького заступав адвокат др. Юркевич, звільнив звинуваченого від оскарження, на підставі свідчень, що п. Топольницький діяв під впливом постійного роздратування. Наслідком такого вироку прокурора відбулася нещодавно апеляційна розправа перед трибуналом, який затвердив вирок першої інстанції.

Суддя п. Топольницький перебуває у приватному лікувальному закладі у Львові».

Часопис «Niwa Polska» також розмістив замітку саркастичного характеру з цього приводу: «…Діялося в Галичі. Суддя Топольницький ударив в лице під час веденої ним справи хлопа, який постав перед ним в статусі свідка. Хлоп звернувся з скаргою до вищої інстанції, яка звільнила пана суддю від покарання і вини, тлумачачи справу як роздратування. Нервовість дає змогу людям бити по лицях інших і запевнює їм безкарність.

Нехай це візьмуть собі за нотатку всі, хто приїжджають в Галичину. Як добру відповідь на легалізовану у нас нервовість, раджу кожному брати кий або кишеньковий револьвер».

Натомість, німецькомовне видання «Wochenblatt für Mährisch-Trübau und Zwittau sammt Umgebung» даний факт подало, як характеристику судочинства в краї: «(Польська юстиція). Суддя Топольницький у Галичі в люті ударив селянина. Останній подав позов до судді за образу честі і обвинувачення порушило звинувачення проти судді. Топольницького було виправдано на тій підставі, що він діяв під роздратуванням. Прокуратура оскаржила цей вирок, але другий суд підтвердив рішення першого суду».

Примітно, що часописи об’єктивно висвітлювали питання, констатували негативність подібного підходу в роботі судових чиновників і не виправдовували галицького суддю.

В 1901 р. часопис «Naprzod» інформував своїх читачів про другий факт невідповідної поведінки судді, разом з тим підкреслюючи позитивні риси його характеру: «З судової зали. Суддя звинувачений в параграфі 312 к.к. В Станиславові відбулася 6 ч.м. у повітовому карному суді слухання щодо п. Генрика Топольницького, судового ад’юнкта з Галича, звинуваченого в порушенні параграфу 312 к.к. (зневага чиновника під час служби), здійсненому щодо свого начальника повітового суду в Галичі, радника Ейсельта.

Слухання веде радник Максимович, заступник прокурора п. Шнейдер заступає звинуваченого (який не з’явився), захищає місцевий адвокат др. В.Юркевич. Оскільки ця справа викликала свого часу велику сенсацію в судових колах, через це подаємо докладний звіт.

П. Топольницький є суддя дуже здібний, як чоловік є симпатичним, але в наслідку захоплення музикою є нервовим і дуже чутливим. Вже будучи в Монастириську мав кілька конфліктів з місцевим населенням і з цієї причини був переведений до Галича.

Тут в минулому році вдарив під час урядування в лице деякого Головецького під час слухання і був звинувачений у порушенні параграфу 331 к.к., але правомірно звільнений, оскільки обидві інстанції згідно з висновками захисника згодилися, що суддя діяв в часовому роздратуванні, яке виключало свідомість. Поруч цього не був він усунутий з служби, після відпустки повернувся до роботи.

В травні минулого року, коли начальник суду, радник Ейсельт увійшов в його бюро, щоб з ним порозумітися в якійсь справі, не хотів пустити його в кімнату, а коли він увійшов іншими дверима, дав йому потиличник. Начальник його відсторонив, він одразу після цього, запитаний про причину свого вчинку, щиро запевнив, що не має найменшої свідомості у тому, що зробив.

На слуханні захисник звинуваченого др. Юркевич старався запевнити на основі зібраного матеріалу, що звинувачений не мав свідомості того, що вчиняє і що діяв у моментному безумстві, виключаючому осудність і вину.

Суддя прийняв ці висновки і видав звільняючий вирок. Прокурор зголосив відкликання».

Таким чином, підставою дворазових звільнень від відповідальності судді Топольницького стало те, що свої поступки він вчиняв у стані тимчасового афекту. Складно тепер повірити, що удар по лиці селянина, чи потиличник начальнику можна було виправдати такою обставиною – швидше всього йшлося про кілька обставин: кругову поруку між суддями, майстерністю адвоката та певним значенням Топольницького.

Поза тим, ці випадки стали цікавими і курйозними моментами для життя міста та розмов між його мешканцями.

 

ІІІ. Останні роки життя

Про останні роки життя Генрика Топольницького немає достатньої інформації. Відомо, що в 1906 р. він був радником крайового суду в Тарнополі, а в серпні 1906 р. закінчив роботу в судочинстві. В цьому ж році був гостем на шлюбі своєї доньки Ольги. Дата його смерті та місце невідомі.

Незважаючи на певні особливості своєї роботи (зокрема, на прикладі двох галицьких подій), користувався належним визнанням і повагою – отримав диплом Почесного громадянина міста Лютовиська (1898), був радником цісарського двору. І він, і його дружина були людьми високої інтелектуальної та музичної культури; вони виховали сина Генрика Артура, який згодом став композитором і юристом.

Цікавою є характеристика особи судді Топольницького, його підхід до справ згідно спогадів його внука Яна Грудницького (сина доньки Ольги): «…Расовий шляхтич, лише без землі, був суддею, діяв за зразками старої школи. Практикованим «давнім звичаєм» виїздив на так звані «судові вироки» до різних місцевостей, переважно влітку. Сідав під дубом, чи під липою, занурював ноги в шафлик з зимною водою (за іншою версією – теплим вином), обмотував голову полотняним компресом і так судив людські справи…

…Його перевели до Лютовиськ, мабуть, тому, що він був «наближений» до якоїсь багатої пані, впливова родина якої не бажала цього і спричинилася до його переведення. Там він посварився з євреями, які після прийняття несприятливих вироків його звинуватили. Конфлікт дійшов навіть до Відня, але Генрик Юзеф був повністю звільнений від звинувачень…».

Відоме питання з комедії ХІХ ст. «а судді хто?» ще довго залишатиметься актуальним та риторичним.

 

Андрій Чемеринський,

Почесний краєзнавець України

 

Підписи до світлин:

Суддя Генрик Топольницький

Суддя Генрик Топольницький в парадному мундирі судового чиновника

Парадна форма судового чиновника VI – VIII класу

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. в Національному заповіднику «Давній Галич» була створена Комплексна науково-дослідна експе...

28 бер. 2011 Hits:13659

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:23426

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:9367

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:10652