На українській землі є чимало відпустових місць, куди прочани приходять помолитися до чудотворних ікон, несуть свої болі і турботи, дякують Богові за зіслані ласки. Особливо наш народ шанує Богородицю, звертається до неї з проханням про допомогу і заступництво. Одним із таких відпустових місць є Крилоська гора, де щороку відбуваються прощі до Галицької Чудотворної ікони Матері Божої. Тисячі прочан йдуть і їдуть до Крилоса-Давнього Галича, щоб попросити Божого благословення, помолитися за своїх рідних, друзів, висповідатися, прийняти Святе Причастя й отримати повний відпуст гріхів.

Цього року Всеукраїнська проща відбувалася з обмеженнями воєнного часу в намірі за мир в Україні. Молитовна програма в суботу ввечері, 6 серпня, включала Велику Вечірню, Молебень до Пресвятої Богородиці, молитви на оздоровлення та духовні розважання. У неділю, 7 серпня, Архієрейську Божественну Літургію в церкві Успіння Пресвятої Богородиці очолив Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський Кир Володимир Війтишин у співслужінні з Владикою Йосафатом Мощичем, єпископом Чернівецьким, та численним духовенством Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ. Незважаючи на дощ, тисячі людей брали участь у Богослужінні, слухали Слово Боже.

З проповіддю до вірних звернувся Владика Йосафат Мощич. Зокрема, він сказав: «Бог робить чудо з хлібом, який апостоли ділили і роздавали. Натомість диявол маніпулює хлібом, як це відбувається сьогодні, коли зерно хочуть знищити та забрати урожай в нашого народу. Господь сьогодні хоче нагодувати нас хлібом, не тільки матеріальним, але і хлібом Слова. Вже дві тисячі років Церква проголошує Слово, яке будує внутрішню людину, яка в нас зростає для вічного життя».

Після Літургії прочани поклонились Чудотворному образу Пресвятої Богородиці, попросили її опіки і заступництва. А владики завітали до Музею історії Галича, де освятили виставку писанок мисткині з Калуша Наталії Андибур, поспілкувалися з адміністрацією Національного заповідника «Давній Галич».

Любов Бойко

В івано-франківському видавництві «Апостол» вийшла книжка «Неповторний смак материнства» з серії «Світлі історії для душі». Автори-упорядники Тетяна Хміль, Наталія Іванус, Ірина Фотуйма, Любов Бойко підготували для читача цікаві розповіді про материнство. Кожна історія наповнена глибокими емоціями й почуттями, вселяє в серце радість і надію, а найголовніше – глибоку віру в Боже провидіння, що особливо важливо в наш час. Видання можна придбати в івано-франківських книгарнях.

Українці живуть не лише в Українській державі, але й за її межами. Україна опоясана своїми етнічними землями, що перебувають зараз у складі сусідніх держав – росії, Білорусі, Польщі, Словаччини, Румунії, Молдови. Там живе багато етнічних українців і чимало видатних діячів українського народу народилося саме там. Розповімо про одного з них, видатного історика Миколу Костомарова.

Майбутній український історик з'явився на світ 16 травня 1817 р. в слободі Юрасівка, на території сучасної Воронезької області росії. Колись тут був Острогозький козацький слобідський полк, але після скасування козацького устрою на Слобожанщині ці землі відійшли до Воронезької губернії. За деякими відомостями, батько Миколи, Іван Костомаров, походив родом із козаків-переселенців, які заснували у XVII столітті Острогозький полк, а мати, Тетяна Петрівна (Костомариха, як звав її Тарас Шевченко), була українською селянкою зі Східної Слобожанщини.

Батьки М. Костомарова прищепили сину вільнолюбні ідеї і дали добру освіту. Вже з десяти років М. Костомарова відправили навчатися до Московського пансіону, а згодом до Воронезької гімназії, яку він закінчив у 1833 р. А далі Микола Костомаров вступає на історико-філологічний факультет Харківського університету, де вивчає стародавні й нові мови, цікавиться античною історією, філософією, літературою, вчиться грати на фортепіано і пише вірші. А ще багато читає…

Микола Костомаров був близьким другом Тараса Шевченка й одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства (1846 р.), написав його програмний твір – «Книгу буття українського народу». Він відстоював право на самостійний і вільний розвиток української мови та літератури, здійснив глибокий науковий огляд майже всіх давньоруських літописів.

Викладав історію в Київському університеті, а після заслання у справі Кирило-Мефодіївського братства до Саратова, став професором Петербурзького університету. Написав понад 300 історичних, публіцистичних і літературних творів. Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький» (перше видання – 1857 р., третє, в 3 томах, – 1876 р.), «Руїна» (1879-1880), про трагічні події, що настали після смерті Хмельницького, «Мазепа» і «Мазепинці» (1882-1884), а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874-1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії.

М. Костомаров у своїх працях відстоював ідею існування українського народу вже в ІХ столітті і належності історії часів княжого Києва саме до історії України. Ось як він писав про давність української нації в праці «Богдан Хмельницький»:

«Народ, який населяє у наш час більшу частину Галичини та Буковини, Люблінську губернію Царства Польського, губернії Російської імперії: Подільську, Волинську, Київську, частину Гродненської та Мінської, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, землю війська Кубанського, народ, що складає значну частину народонаселення в губерніях: Воронезькій, Курській, Херсонській, народ, що має свої поселення у губерніях: Саратовській, Астраханській, Самарській, Оренбурзькій і землі Війська Донського, народ, який називають українцями, малоросіянами, черкасами, русинами та просто руськими, належить до найдавнішої галузі племені слов’янського. В глибокій давнині ми бачимо його на просторі, що належить зараз до Галичини, Волині, Поділля, Бессарабії, Київської та Херсонської губернії під іменами Великої Скуфії, антів, волинян».

Любов Бойко

21 липня виповнилося  115 років від дня народження О.О.Кандиби

Народився він 21 липня 1907 р. в Житомирі в сім'ї українського поета Олександра Олеся та гімназійної вчительки Віри Свадковської. Родина жила заможно, мешкала в дохідному будинку. Олег змалку проявляв творчі здібності: грав на фортепіано та скрипці, малював, писав вірші. Середню освіту здобував у трудовій школі в Пущі-Водиці поблизу Києва, але закінчити навчання довелося у Празі.

Наприкінці 1922 р. Олег  разом з матір'ю виїхав у Берлін, де 3 січня 1923 р. зустрівся з батьком, котрий у лютому 1919 р. був змушений поспіхом емігрувати в Австрію, використавши дипломатичний паспорт із повноваженнями аташе з культури при консульстві УНР у Будапешті.

У 1923 р. родина Кандиби переїхала до Праги. Олег поступив на платні матуральні курси Українського Громадського Комітету, які закінчив 11 грудня 1924 р. з відзнакою. Після цього записався слухачем на літературно-історичний відділ Українського високого педагогічного інституту імені Драгоманова в Празі, одночасно відвідував лекції в Українському вільному університеті. Тоді ж став вільним слухачем філософського факультету Карлового університету в Чехії (1924-1929 рр.). Ще студентом отримав грант від Наукового Товариства імені Шевченка у Львові на експедицію в Більче Золоте. На цей час припадає початок наукової діяльності О.Ольжича.

Маючи 23 роки, захистив докторську дисертацію на звання доктора філософії в Карловому університеті за темою «Неолітична мальована кераміка Галичини». Першим розробив типологію форм та орнаментів керамічних виробів. Це дало змогу знайти аналогії в українській мальованій кераміці та зробити її загальну класифікацію.

1931-1940 рр. – період інтенсивної наукової й академічно-педагогічної діяльності О.Кандиби. Він працював на кафедрі археології Українського вільного університету, брав участь у численних експедиціях. Праці вченого були надруковані у виданнях Німеччини, Чехії, Англії, Югославії. Він розробив періодизацію трипільських пам’яток Дністровського регіону, якою науковці користуються і сьогодні. Головним здобутком Кандиби-археолога стало встановлення тісного генетичного споріднення ранніх форм (2 пол. VI – поч. V тис. до н.е.) та орнаментів трипільської кераміки з такими ж у неоліті Подунав’я. Як відомо, трипільська культура досягла високого рівня розвитку. Частина істориків порівнює її поселення з містами-полісами та наголошує, що це були протодержавні утворення. Кераміка трипільців має низку впізнаваних рис. Вона відрізняється як за формою, так і за розписом.

З 1941 до травня 1944 р. О.Кандиба був членом Археологічної Комісії НТШ, яку очолював Я.Пастернак. Учений перебував у підпіллі, але одночасно збирав історичні й фольклорні джерела, співпрацював з українськими науковцями в Західній і Східній Україні.

Олег Ольжич читав лекції у Гарвардському університеті та деякий час працював у Римі. В жовтні 1941 р. виступив одним із організаторів Української Національної Ради в Києві, мріючи про відновлення української державності. У 1944 році був заарештований гестапо. Закінчив своє життя 10 червня в концтаборі Заксенхаузен.

Як писав Я. Пастернак: «Коли порівняти поетичну спадщину Олега Ольжича-Кандиби, в якій так живо віддзеркалюється духовний світ української людини, з його численними археологічними працями, то тут очевидним стає взаємозв’язок його поетичного слова з його візіями як нащадка козацького старшинського роду».

Любов Бойко

У 1929 р. в церкві Успіння Пресвятої Богородиці постав іконостас роботи славетного українського художника Антона Манастирського як грандіозна пам’ятка сакрального мистецтва, яка творить одухотворену атмосферу, чим органічно вписується в інтер’єр церкви. Іконостас вдало компонує з сучасними фресковими розписами та золоченими завершеннями колон і карнизів, надаючи церкві надзвичайної урочистості та святковості.

Щоби втілити свій задум, А. Манастирський використав здобутки античної архітектури, форму та декор давньоруської і візантійської мініатюри.

Щодо біло-голубого тону покриття основних дерев’яних частин іконопису, то цей факт пройшов повз увагу дослідників. У структурі сакрального простору храму зміст та ідея кольорової гами видозмінює внутрішнє середовище, зосереджуючи сили психологічного впливу кольорів на людину. Білий колір скеровує увагу до верху, він символізує піднесеність, світло, істину, розум, благо і життя, отже – це Бог. Синій є кольором небес, що наближає мешканців Господнього царства до нас, людей, відкриваючи нам дорогу у небеса. Ці кольори творять певне відчуття благодаті, випромінюючи спокійну та позитивну енергетику у структурно-просторовому інтер’єрі храмі. Чудовим доповненням до біло-голубої гами крилоського іконостасу є золотий колір.

Віками золото було мірою земних цінностей, тому ставлення до нього було більш ніж підозрілим там, де найвище ставилися духовні цінності. У Біблії слова «золото», «золоте» зустрічаються багато десятків разів, причому більше – у негативному значенні, ніж у позитивному. Але там, де це слово трактується у позитивному сенсі, воно використовується для порівняння з чистою вірою: Господь очищає Своїх вибраних, мов золото, сім разів переплавлене; народженому Ісусові східні мудреці, повідчинявши свої скарбниці, «піднесли Йому свої дари: золото, ладан та смирну» (Євангеліє від св. Матвія, 2:11) тощо. Але найважливішим аргументом для того, щоб золото почали щедро використовували в мозаїках та іконах, є свідчення Біблії, що Боже царство наповнене золотим сяйвом, відмінним від сонячного проміння або від якогось іншого природного джерела світла.

Золото охопило цілий комплекс золотих богослужбових предметів: золотий дискос, золотий спис для виймання часточок з жертовного Агнця, золоті чаша і ложечка для причастя, золоті ризи, позолочений оклад святого Євангелія. Усі речі, позначені присутністю Святого Духа, щедро оздоблюються золотом – символом не розкошів і багатства, а Божого благословення.

Другий колір щодо повноти і багатства символічних значень – білий. У світлоносній і колористичній системі білий колір наближається до золотого. У церковному малярстві все біле використовувалася для означення небесного сяйва, яке перетворює, переображає, очищає й освячує усе земне і матеріальне. Агнець Божий як алегорія Спасителя завжди був білим. Сяйво навколо золотого хреста, якоря, човна теж було білим, цей колір щедро використовується в іконах «Різдво Христове», де білими пеленами сповите Дитятко; «Переображення Господнє» – білий колір на Ісусові і біле сяйво навколо його постаті на горі Фавор; «Покладання до гробу», «Вознесіння Господнє» – колір тіла Спасителя і сяйва біля Нього; «Успіння Богородиці» – душа Марії у білих пеленах; «Авраамове лоно» душі праведників. Єпископи і священники одягають при служінні зазвичай золоті ризи, а білі – в особливих випадках: як «одяг Божественної слави», «блиск Божественного», «одяг нетління», «Божественного юродства». Білий колір несе в собі життєрадісність, прекрасно гармонуючи із золотим; вони ніколи не контрастують один з одним, а творять повноту великої духовної сили й естетичної вишуканості.

Блакитний колір символізує земну благодать. Це подарунок неба людству. Повітря і вода мають блакитний колір. У священному мистецтві верхній колір одягу Спасителя – блакитного кольору, бо він набув земної, тілесної природи. Нижня сукня на Богородиці також, як правило, блакитного кольору. Бо вона – земна людина. Блакитні частини вбрання апостолів, пророків, деяких святих, бо вони утверджували Божу благодать тут, на землі, серед посполитого люду.

Іконостас гармонійно вписується в середовище інтер’єру спорідненими лініями двох горизонтальних ярусів: центрального намісного ряду та додаткового цокольного ряду внизу, під намісним чином – приділів. У приділах художник розмістив чотири невеликі сюжетні образки, взяті зі Старого Завіту, які розкривають старозавітні прообрази Богородиці та Ісуса Христа. Це жертвоприношення Мелхиседека, жертвоприношення Авраама, Мойсея і Неопалима купина та Синайське Законодавство. Намісний ряд складається із Царських Врат, ікон Христос-Учитель, Богородиця-Одигітрія, храмової ікони Успіння Пресвятої Діви Марії та ікони Св. Миколая. Таким чином, намісний ряд символізує єднання Земної та Небесної церков, відкриває кожному вірному шлях індивідуального спасіння.

У старих українських іконостасах майстри розміщували над намісними іконами ряд: Дванадцять Господніх і Богородичних празників. Антон Манастирський, ставлячи собі за мету відтворити вівтарну перегородку і одночасно зберегти релігійні канони українського сакрального мистецтва, третій ряд іконостасу – Деісус, або святковий ряд, що складається з дванадцятьох невеличких іконок, помістив у намісному поясі довкола ікони Пресвятої Богородиці-Одигітрії та аналогічно обабіч ікони Христа-Вчителя, а саме:

1.Різдво Пресвятої Діви Марії.

2.Введення в храм Богородиці.

3.Благовіщення.

4.Різдво Ісуса Христа.

5.Хрещення в Йордані.

6.Преображення Господнє.

7.Молитва в Гетсиманському саду.

8.Розп’яття.

9.Воскресіння.

10.Зішестя святого Духа.

11.Успіння Пресвятої Богородиці.

12.Хрещення України-Русі.

Останньою іконою в ряду «Дванадцяти Празників» А. Манастирський помістив «Хрещення України-Русі», для уславлення християнських князів, рівноапостольних Володимира й Ольги, які утвердили християнство як державну релігію на наших землях; і цим дещо відійшов від приписів греко-католицького іконографічного обряду.

У намісному ряду іконостаса, на центральній осі вмонтована ікона «Тайна вечеря» – історична композиція з життя Спасителя та момент установлення Таїнств Євхаристії, а вище над нею – центральна ікона «Христос-Архієрей», які в ансамблі формують один великий конструктивний масив. Також до намісного ряду належать ікони, розміщені на одвірках Царських Врат та на дияконських дверях. На Царських Вратах зображена ікона «Благовіщення», що знаходиться посередині вгорі, у відокремлених медальйонах, із зображенням Пресвятої Діви Марії й Архангела Гавриїла, та розміщених нижче ікон чотирьох євангелистів Марка, Луки, Івана і Матвія. На дияконських дверях – ікони Романа-Піснеспівця і Стефана Первомученика, написані у повний зріст. У крилоському іконостасі церкви Успіння Пресвятої Богородиці налічується тридцять одна ікона, написана Антоном Манастирським та його учнями-помічниками.

Проаналізувавши всі іконографічні особливості іконостасу та його складових частин, розглянувши їх іконографічне походження, можна краще побачити епоху, в якій створювався іконостас, та більше зрозуміти автора цієї видатної пам’ятки – Антона Манастирського, його естетичні, філософські, життєві переконання та індивідуальний творчий почерк. Уважно вивчивши іконостас, можна помітити багато цікавих та унікальних композицій, їх особливе трактування канонічних біблійних сюжетів Старого та Нового Завітів. Величне поєднання живопису, різьблення та позолоти іконостасу в художньому синтезі творять досконалу композицію, виступаючи унікальним та неповторним явищем в українському монументальному іконописі.

Мар’яна Коваль

Це псевдоніми Антонія Петрушевича (1821-1913) – історика, архівіста, археолога, мовознавця, громадського діяча, постаті талановитої, всебічно обдарованої і вельми неординарної як на свій час.

Антоній Петрушевич народився 18 січня 1821 р. в с. Добрянах (нині Стрийського району Львівської області) в сім'ї місцевого греко-католицького пароха о. Степана Петрушевича. Початкову освіту здобув у Стрийській трикласній школі, опісля продовжив навчання в гімназії отців домініканців у Львові, де вивчав філософські і богословські науки. На вибір життєвого шляху та формування наукових зацікавлень майбутнього вченого великий вплив мав батько. Отець Степан Петрушевич належав до найосвіченіших людей свого кола – займався літературною діяльністю, був одним із перших перекладачів «Слова о полку Ігоревім».

У 1841 р. Антоній Петрушевич поступив на богословський факультет Львівського університету, паралельно навчався у Львівській духовній семінарії. Під час навчання познайомився з «батьком» галицької історії Д.Зубрицьким, став його учнем. У 1843 р. написав першу наукову працю латинською мовою.

Невдовзі після успішного закінчення Львівського університету А. Петрушевич був рукоположений у священичий сан. Він зумів стати почесним каноніком, керівником митрополичої консисторії в соборі Святого Юра у Львові та отримав призначення охоронця і бібліотекаря митрополичого архіву.

У період «Весни народів» о. Антоній Петрушевич став одним із лідерів національного відродження в Галичині – співзасновником Головної Руської Ради і «Галицько-Руської Матиці», одним із найактивніших учасників «Собору руських вчених» у Львові. Як посол до Галицького Сейму, обстоював права української мови. Обирався також послом до Австрійського парламенту. Як писав І. Франко, А. Петрушевич використовував «своє посольство у Відні… більше як наукову експедицію, працюючи у віденських бібліотеках, ніж як політичну задачу».

Найбільшу славу Антоній Петрушевич здобув як науковець – історик, археолог, лінгвіст, етнолог, фольклорист. Він докладав чимало зусиль для пошуку й публікацій історичних джерел, фольклорних та лінгвістичних пам’яток. Перу вченого належить близько 200 друкованих праць переважно з історії та археології Галичини й української церкви. Як зазначав відомий історик І. Крип’якевич, А. Петрушевич на професійному рівні займався історичною наукою, ввівши в історіографію Галичини багато невідомих до того часу джерел. Його головною історичною працею більшість дослідників вважає «Сводную Галицко-Русскую летопись», яка охоплює історичний період від 1600 до 1800 рр.

З іменем А.Петрушевича пов’язані перші польові археологічні дослідження літописного Галича та Львова, а також публікації про Збруцького ідола і Михалківський скарб, які стали резонансними археологічними знахідками ХІХ ст. Ще з 1848 р. науковець почав збирати свою археологічну колекцію, яка була чи не найкращою і найчисленнішою у Львові. У ній представлені унікальні археологічні знахідки зі Львова, княжого Звенигорода, Галича та Бубнища.

Багато часу своєї діяльності присвячував охороні пам’яток історії та культури. Був членом наукових академій у Кракові, Празі, Петербурзі та Бухаресті, почесним доктором історії Київського та Одеського університетів.

Помер Антоній Петрушевич 23 вересня 1913 р. у Львові, похований на Личаківському цвинтарі. Свою бібліотеку, яка налічувала 120 тис. примірників, він заповів львівському Народному Дому, добре розуміючи його роль у культурно-освітньому житті українців.

Любов Бойко

Український письменник, поет-романтик, греко-католицький священник та громадський діяч Антін Могильницький став, як зазначав свого часу Іван Франко, «одним із перших будителів руського духа в Галичині». Він був послом української громади до крайового сейму, закликав сучасників творити літературу народною мовою, шанувати українські звичаї, а також історію рідного народу.

Антін Любич народився в сім’ї священника 3 березня 1811 року в селі Підгірки Калуського повіту на Прикарпатті (тепер Калуський район Івано-Франківської області). Коли йому минуло два роки, помирає його батько, і сім’я перебирається в Солотвино на Богородчанщині. Саме там минають його дитячі роки,тут  він навчається в місцевій школі. Незабаром його мати знову вийшла заміж. Вітчим мало цікавився здібним та допитливим хлопцем.

Аж у шістнадцять років А. Могитльнцький поступити до гімназії. Правда, йому довелося податися аж до містечка Бучач, де його здібність одразу відзначили і зарахували до гімназії. Одначе, попри свої здібності до навчання через деякий час Могильницького витропорили з Бучача через порушення гімназійних розпорядків. Неодноразово змінюючи місця навчання, він вивчався в гімназіях Чернівців, Львова, а насамкінець таки завершив середню освіту аж в Будапешті. Та, відчувши покликання в наставництві, в 1837 році молодий чоловік вступає до Львівської греко-католицької семінарії, яку він після трьох років навчання успішно закінчує.

Літературну діяльність Антін Любич розпочав у 1838 році. Боротьба за рідну мову і літературу для народу стає його кровною справою — головним змістом його поезій і публіцистики. «Життя Могильницького від самого 1838 року до смерті, — писав Іван Франко, — було немов дзеркалом, у котрім досить живо відбилися пориви, надії та судьби галицько-руського народу».

23 листопада 1840 р. Антін Могильницький одружився з богородчанкою Ганною Соболевською. Наступного року, після висвячення, обійняв посаду парафіяльного адміністратора в с. Кальне (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Пізніше був священником у селах Хітарі на Сколівщині, Зборі та Станькові на Калущині (обіймав посаду секретаря парохії), а потім перейшов у старовинне село Комарів біля Галича.

У цьому селі він виконував подвійну функцію:  будучи, насамперед,  парохом (відправляв службу у місцевому храмі), і державним службовцем (який вів церковні книги, де реєструвалися народжені, померлі, ті, хто вступив у шлюб). Додатковим чинником перїзду до цього села, стала для нього  можливість вчителювання: мешкаючи поблизу Галича, він мав кілька замовленнь по наданню приватних уроків в Галичі та окрузі.

На Галицькій землі Антін Любич пожив довший час (до 1859 р.), ознайомився з багатьма історичними пам`ятками давнього Галича, почав збирати перекази старожилів про давню столицю. Тут його застали революційні хвилі, що сколихнули Австрійську імперію, тут він ретельно зайнявся творчими проектами. Збурення народних мас надихнуло Антіна Могильницького до написання його найвідоміших та патріотичних творів. Саме в Комарові в часі 1848 рокуним  були написані «Скит Манявський», «Русин-воїн». У той час Антін Могильницький друкувався у газетах «Зоря Галицька», «Новини», «Слово», в альманасі «Вінок русинам на обжинки».

У своїх творах український поет-романтик закликав сучасників творити літературу народною мовою, любити «отцівський язик». Окремо слід відзначити, завдяки опрацюванню його листувань дослідники вважають, що Могильницький був автором ще й повістей «Конгруа (священницька платня. – І.Д.) отця Жегаловича» і «Повість старого Сави із Підгір’я», сатиричної поеми «Пісня поета» і кількох «Дум». Пізніше окремим виданням опубліковані його «Речі в сеймі та парламенті» та приватні листи.

Буремні 1848-1850 роки були визначальними, адже письменник «з головою пірнув» у громадсько-політичну роботу, зокрема, у Станіславові. Саме тут, на Станіславівському соборі, він виступив з палкою промовою, яку Іван Франко назвав однією з перших «маніфестацій руських в тім памятнім році». Основним змістом її був заклик до єднання українського і польського народів у боротьбі за демократичні права і свободи.

З 1859 року велика священницька родина, о, Могильницького  з 13 дітьми, зупинилася в селі Бабче (що між Солотвином та Богородчанами), де отець Антін Могильницький посів парафію. Водночас, консисторія, віддаючи належне успіхам та відомості церковного і світського діяча - Любича   Могильницького, призначила його ще й богородчанським деканом. Сюди він переїхав за порадою своєї дружини (родом з Богородчан), плекаючи надію і на підтримку родини. Так склалося, що свої останні 14 років життя Могильницький проводить на Богородчанщині.

У 1861 р. його обрали послом до крайового сейму та делегатом до Державної ради у Відні, де 27 червня того ж року виступив з палкою промовою на захист народної освіти рідною мовою.  Депутатом до Галицького крайового сейму 1-го скликання отця Могильницького обрали від IV курії округу Богородчани–Солотвин. На засіданні 15 квітня 1861 р. він закликав до братерської злагоди між українським та польським народами: «Любімося і Лях, і Русин, покажіте, що ви — щирі други…».

27 червня 1861 року в Палаті послів Антін Могильницький заявив, що русини-українці мають тисячолітню історію, яка пов’язана з державою Русь. Парламентарій переконував, що в ХІ ст. вже була сформована давньоруська мова, і нею написано звід законів (Правда Ярослава Мудрого) та історичні твори Нестора. Тому не можна говорити, що русини-українці як народ виникли лише в 1848 році, як заявляли поляки. Депутат висловив прагнення, щоб навчання в школах здійснювалося також «руською», тобто українською мовою. Проте головною метою українського представництва, що мало вирішити багато проблем суспільного життя в краї, на думку Могильницького, був поділ Галичини на дві провінції (Західну та Східну).

«У питаннях мовних домагаємося, щоб наша мова, що досі стільки переслідувалася, стільки зневажалася, знайшла повне визнання, щоб дістала повні права поряд з іншими братніми слов’янськими мовами функціонувати в школах і урядах», — заявляв Антін Могильницький.

То був сміливий виступ проти тих, хто намагався германізувати та полонізувати український народ у Галичині. Цю промову передрукували в багатьох європейських часописах, які привернули увагу громадськості до стану освіти українців рідною мовою в Галичині, а посол австрійської Державної думи Куранда в одній із газет помістив біографію Могильницького та коментар до його промови. А от тодішня церковна влада цей патріотичний почин Могильницького визнала «як непослух, бо як смілився посол перед достойниками імперії руською мовою виступати». Відтак в отця Антіна Могильницького почалися гострі конфлікти з єпископом УГКЦ Спиридоном Литвиновичем.

В останні роки життя письменник майже нічого не писав, стояв осторонь літературного і громадського життя. 13 серпня 1873 року, будучи проїздом у с. Яблінці Богородчанського округу, Антін Любич несподівано помер.

Літературна спадщина Антіна Любича Могильницького маловідома широкому загалу. Загалом вона невелика і була опублікована була в одній книжці з творами Николи Устияновича (вийшла 1913 року у Львові з друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка). Це видання, що на сьогодні є бібліографічною рідкістю,  містить сім поезій Могильницького і поему «Скит Манявський». А ще до наших часів дійшла й дещиця публіцистики Могильницького – текст згадуваної промови «Слово о повинностях…» і «Гадки о рускім язицї» (яка була передмовою до «Скиту Манявського»). Також серед рукописів А.Могильницького зберігається етнографічний нарис «Опис Галича топографіческій».

У 2011 році до двохсотліття з дня народження А.Могильницького тодішній голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ, літературний критик Євген Баран та письменник Василь Бабій упорядкували і видали окремою книжкою «Твори» Антона Могильницького у серії «Галицька бібліотека». У 2019 році Комарівську ЗОШ І-ІІІ ступенів реорганізовано у Комарівський ліцей імені Антіна Могильницького. Тож, як бачимо, що пам’ять про відомого галичанина живе.

Бо як писав Кость Лучаківський: «Треба віддати належне А.Могильницькому. Попри всі труднощі, він не шукав пристанища на чужині й не перекидався, мов те перекотиполе, під чужі знамена, як це зробили його сучасники, той же Іван Вагилевич чи Яків Головацький. Я не буду вдаватися в причини їхнього розчарування ідеалами молодости, бо кожен із них поніс свою плату, але підкреслюю тільки, що Антін Могильницький виявився твердішим і постійнішим в переконаннях. Нехай галицька буденщина спалила його талант, але не знищила світоглядних переконань.

Роля Антона Могильницького у названих процесах незаперечна, що й забезпечує йому гідне місце в історії суспільно-культурного життя Галичини 40-60-х років ХІХ століття».

Підготував Іван ДРАБЧУК

Нижче пропонуємо уривок із поеми «Скит Манявський», у якому поет А.Могильницький описав давній Галич:

«Тогдишній Галич, великий, богатий,

Обіймав пространь на п’ять годин ходу,

Вбирався в красні, золотії шати,

Богатством ткані з гори аж до споду,

Котрим сіяли церкви і палати

І тверда кріпость князівського роду,

І Владимирка  двір озолочений —

При нім гриміли вічеві собори,

Храброй дружини полк вооружений

Підпирав сильно аж угорські гори!

Стіл Осмомисла  золотокований

Поміщав раду пресвітлих бояр,

Переговори і миру, і брані,

І всяк домашній тихомирив свар!

Єго торговлю, ніби густі хмари,

Вкривали купці з розличних сторон,

Переповняли багатством базари

І несли місту золотий полон!

До єго княгинь приїжджали свати

Від царів можних і несли поклін,

Посли далекі і римські легати

Гостили часто серед єго стін!

Твердим желізом покриті рицари,

Своїм заслона, а ворогам страх,

Розполошили супостатів хмари,

Били солтанів в далеких землях.

Землі столиця, щит межи містами,

Сіяв прекрасно, як порання зоря,

Підпирав сильних князів раменами,

Владів землями від Сяну до моря;

Красний і теплий, як нова сукмана,

Величав, красив і грів свого пана.

Нині сукмана здерта, самі лати —

Яке дно було, тяжко відгадати!»

 

Андрій і Лев ІІ – останні українські князі з роду Романовичів. Вони померли майже рівночасно, але жоден з них не мав сина, то на них і вигас рід Романовичів. Галицькі бояри запросили тоді на престол князя Юрія Тройденовича, сина польського князя Тройдена і руської княгині Марії, дочки Юрія І. Власне, спершу звався він Болеславом, бо по батькові був поляком і латинської віри. Але щоб стати князем руським, прийняв православну віру і дістав християнське ім’я Юрій. Він присягнув, що буде твердо триматися грецької віри і вступив на княжий престол у Львові як Юрій ІІ.

Він одружився з донькою литовського князя Гедиміна, а свою доньку віддав заміж за литовського князя Любарта, Гедимінового сина. Через те Литва і Галицько-Волинська держава були тоді в тіснім союзі.

Але це тривало недовго. Згодом Юрій ІІ Тройденович почав запрошувати до Львова та до інших галицьких і волинських міст багато чужинців, насамперед латинських священників, і дозволяв їм тут проповідувати латинську віру й навертати насильно людей на латинство. Він був вихований у латинській вірі й ходив до латинського костелу, а не до церкви. Це дуже не сподобалося боярам, бо вони знали, що коли князь не буде любити й триматися віри народу, то не буде дбати про нього, і держава ослабне. Через це вони  1340 року потаємно змовились і на Великдень у місті Володимирі всипали Юрієві до вина отрути.

Галицькі бояри утримували владу в 1340-1349 роках, а їх проводирем був Дмитро Дедько. Волинь захопив литовський князь Любарт Гедимінович (1340-1385 рр.). Він був наймолодшим сином Гедиміна і Євфемії Львівни. Литовсько-руський князь перейняв православ’я та ім’я Дмитро, переселився на західну Волинь. Розпочинається боротьба за галицько-волинські землі між польськими і литовськими феодалами.

Протягом 1340-1366 рр. галицькі і волинські землі були повністю захоплені і розділені між сусідніми державами.

Галицько-Волинська держава, друга за величиною на українській землі, яка зуміла об’єднати навколо себе більшу частину української етнографічної території того часу, в середині ХІV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминули безслідно для подальшої долі українського народу. Ця держава, розташована у Центральній Європі, перейняла культурно-національні традиції Київської Русі і зазнавала культурних впливів Західної Європи. Галицько-Волинська держава зберегла себе від асиміляції з боку Польщі і стала головним політичним центром для всієї України.

О.Харук

Під час наступу на Галич у 1648 р. повсталих селян з ополчення Семена Височана в замок з усієї округи з'їхалися перелякані польські шляхтичі зі своїми родинами. Повстанці підійшли під Галич, тримали місто в облозі, але штурмувати не наважилися, оскільки розвідка донесла, що за фортечними стінами зібралася велика кількість добре озброєних лицарів, які могли нанести контрудар під час штурму. І все ж через рік, влітку 1649 р., Галицький замок був захоплений під час облоги козацькими загонами Б. Хмельницького.

Завдані твердині руйнування, грабунок та нищення майна змусили дідичів навколишніх сіл у 1652 р. на галицькому сеймику прийняти повторне рішення про утримання в замку за рахунок поборів з Галицької землі військового гарнізону чисельністю 100 вояків-піхотинців. Часто половина з них ганялася по краю за ворожими загонами, а половина залишалася для охорони твердині.

В кінці серпня 1653 р., вирушаючи на битву з козаками до Мультан, в Галицькому замку на кілька днів зупинився з обозом король Ян Казимир. Він пообіцяв посприяти модернізації укріплень. Однак обіцянки, вірогідно, не дотримав. Галичани самі мали дбати про свою безпеку. У 1654 р. галицькі монахи-францискани продали кілька каменів лою, фундованих до їхнього костелу і на виручені кошти закупили амуніцію для Галицького замку. За це їм було надано дозвіл під час небезпеки переховуватися в твердині разом з найціннішим майном.

Поява на східних кордонах Речі Посполитої Козацької держави посприяла активізації національно-визвольного руху в Галицькій землі. Козацькі загони з Правобережжя, опришківські ватаги з Карпат, місцеві селянські об'єднання робили зухвалі напади на укріплені садиби і замки польської шляхти, яка їх пригнічувала.

 

В ухвалі сеймику 1656 р. зазначено, що «опришки» об'єднувалися у великі ватаги й спустошували й грабували галицькі землі, здобували замочки, брали в полон їх жителів. 1657 р. спробу здобути Галицький замок вчинили карпатські опришки. І хоч напівзруйнована твердиня тоді устояла, налякана розмахом повстання шляхта вимагала негайного ремонту замку [Федунків З. Галицький замок. Івано-Франківськ, 2013. С. 32-34].

Фото drymba.net

Науковці Карпатського відділення Інституту геофізики (Львів) провели географічне дослідження ділянки в межах Галицького замку. Дослідники сканували поверхню, де, за описами, знаходилась стіна між верхнім і нижнім бастіонами замку. Як розповів молодший науковий співробітник відділення Олег Романюк, методом георадарного сканування в нижньому бастіоні виявлено порожнину, яка, ймовірно, має природне походження. Але що цікаво – печера веде в бік замку. Тож остаточне слово – за археологами.

Сторінка 1 з 111

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:11810

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:21363

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:8677

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:9375