Національний заповідник «Давній Галич» популяризує та зберігає пам’ятки охорони культурної спадщини. Здійснюється це з використанням різноманітних заходів, відповідно до важливості і цінності об’єктів.  Впродовж останнього часу багато праці та зусиль вкладено в Музей історії Галича, який розташований в Митрополичих палатах (с. Крилос, Галицького р-ну Івано-Франківської області).

Оновлена експозиція, капітальний ремонт приміщень, благоустрій території – це неповний перелік втіленого в життя. Тепер здійснено черговий етап.

Завдяки співпраці НЗ «Давній Давній» з відділом туризму Управління міжнародного співробітництва, євроінтеграції, туризму та інвестицій Івано-Франківської облдержадміністрації (п. Віталій Передерко), 08.07.2020 р. було практично втілено в життя підготовку віртуального туру Митрополичими палатами за технологією Googlestreetview.

Над створенням віртуального туру працював відомий фотограф, партнер GOOGLE STREETVIEW, керівник агенції IDRON Studio – віртуальні тури для бізнесу п. Дмитро Малишев. Ряд його робіт можна побачити на веб – сторінці http://idron.com.ua.

Попередньо Дмитро підготував віртуальні тури церквою Різдва Христового в м. Галич та центральною частиною міста, церквою Успіння Пресвятої Богородиці в с. Крилос.

В найближчий час віртуальний тур буде інтегровано на веб – сторінку заповідника та карти Google – оскільки останні є базовим сервiсом до якого всі звикли i яким поточно користуються.

Що таке віртуальний тур і чого завдяки йому досягне музей у Крилосі? Фактично, це рекламний продукт, який складається з багатьох сферичних панорам; завдяки їм можна переходити з залу в зал; здійснити загальне знайомство з експозицією закладу; попередньо запланувати поїздку зацікавленим туристичним агенціям та приватним особам - адже кожен прагне завчасно отримати інформацію про місце відпочинку.

Віртуальний тур не замінить традиційне відвідання музею, він призначений продемонструвати достовірний вигляд музею і заочно зацікавити та в подальшому мотивувати до відвідування. Використання віртуальних турів є ознакою сучасності музейного закладу.

Андрій Чемеринський

 

Довідково. Ще з ХІІ ст. на Крилоській горі стояли палати Галицьких єпископів, а згодом і митрополитів, від яких не залишилося жодного сліду. До XVII ст. належать фундаменти єпископських палат, віднайдені в урочищі “Старі палаци” дослідником В.Ауліхом. В середині XVII ст. дерев’яну резиденцію спорудив єпископ Лев Шептицький. На початку ХІХ ст. управителем Митрополичих дібр у Крилосі, за наказом єпископа М.Скородинського, були спорудженні нові Митрополичі палати з каменю, розібраної на початку ХІХ ст. монастирської церкви пророка Іллі.

Первинна функціональна типологія Митрополичих палат відноситься до адміністративно-житлових споруд. Габаритні розміри пам’ятки:25х25м.

Будівля одноповерхова з мансардним поверхом та підвалами, які розташованими під лівим крилом. По розташувальній типології це будівля з анфіладним та зальним розташуванням кімнат, а на мансардному поверсі – анфіладно-коридорний (двобічний) тип планування.

Основним акцентом північно-східного фасаду являється портик з колонадою, яка підтримує виносну частину мансарди, що виходить за межі головного фасаду. Дах вальмової конструкції, покритий метало черепицею. Вікна 1-го поверху оздоблені обрамленнями з білокам’яними різьбленими розетками на кутах у вигляді рослинного орнаменту. У будинку є дерев’яні парадні та службові сходи на мансардний поверх. На 1-му поверсі стелі та стіни тиньковані, підлоги дерев’яні. На мансардному поверсі стіни дерев’яні та гіпсокартонні.

Митрополичі палати побудовані з каменю, з розібраної на початку ХІХ ст. монастирської церкви пророка Іллі. До одноярусної споруди пізніше добудували два крила і частину корпусу з південного боку. В роки Першої світової війни, внаслідок артилерійського обстрілу російськими військами, західне крило зазнало руйнувань і було розібране. З влаштуванням у палатах історичного музею західне крило було відбудоване.

У будівлі розташований Музей історії Галича Національного заповідника “Давній Галич” з відповідною експозицією.

В одному із попередніх випусків газети «Галицьке слово» я розповідав про поему Юрія Шкрумеляка «Сон Галича».  Ця книга, яка була завершена 15 травня 1916 року у Січовому Коші, побачила світ у Станиславові-Коломиї у 1920 році. Чому є два міста, тому, що у Коломиї у Видавництві А.Кисілевського вона була підготовлена до друку, а її тираж видрукуваний у видавництві «Бистриця» у Станиславові.

На жаль, на той час у мене не було під рукою тексту цієї книги і я пообіцяв читачам часопису, що спробую її відшукати. За даними інтернету я довідався, що один примірник цієї книги є у Львівській Національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника. За сприяння працівника цієї установи Костянтина Курилишина, відомого львівського бібліографа, завідуючого відділу україніка бібліотеки мені вдалося це зробити. І зараз галичани мають змогу із цим раритетним виданням познайомитися.

Уже у Національному заповіднику «Давній Галич»,  за підтримки дирекції  установи, було розмножено кілька примірників цієї книги, які автор цих рядків  передав до Галицької центральної районної бібліотеки та краєзнавчого відділу Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Івана Франка.  Один екземпляр, звісно, поповнив  книжковий фонд бібліотеки заповідника.

Дуже сподіваюся, що ця невелика книжечка (всього 31 сторінка) знайде свого читача, і кого вона зачепить, той, сподіваюся,  напише про неї свій відгук. А оскільки текст містить монологи по ролях, то думаємо, що хтось і з педагогів напише за поемою сценарій, який розіграють на сцені діти. Адже я переконаний, що Юрій Шкрумеляк на це і розраховував.

 

Іван ДРАБЧУК

815 років пам’яті галицько-волинського князя Романа Мстиславича

Галицько-волинський князь Роман Мстиславич увійшов в історію як творець Галицько-Волинської держави та ініціатор нового порядку виборів великих київських князів. Політична кар’єра Романа розпочалася у 1168 році. Після того як батько Романа Мстислав Ізяславич став київським князем (1167 р.), його запрошують у Новгород на  княжий стіл. Роман 14 квітня 1168 року прибув княжити у Новгород.  Він був юним князем, але встиг проявити себе разом з новгородцями у військових походах на Полоцьк, Торопець, в боротьбі з володимиро-суздальським князем Андрієм Юрійовичем Боголюбським.

В березні 1169 року батько Романа Мстислав втратив Київ. А в серпні 1170 року Мстислав Ізяславич помирає. Роман Мстиславич разом зі своєю дружиною повертається на Волинь. Протягом довгих 17-ти років Роман залишався дрібним удільним князем на Волині. Він використав ці роки для побудови власної моделі державного управління. Князь приборкував боярство та іншу земельну аристократію, спираючись на відданих йому бояр, військову дружину й міську верхівку, надаючи їм різні пільги. Роман розбудував місто Володимир-Волинський, перетворивши його на одне з найбільш укріплених і найгарніших міст Південно-Західної Русі.

Волинський князь настільки зміцнів, що розпочав боротьбу за галицький стіл. 1188 року внаслідок боярських інтриг галицький князь Володимир Ярославович залишає Галич і йде по допомогу до угорського короля Бели ІІІ. Того ж року волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр вперше утверджується у Галичі. Незабаром до Галича надійшла звістка про похід в Галичину Бели ІІІ. Роман Мстиславич, маючи мало сил для боротьби з уграми, попросив допомоги у своїх союзників поляків і в київського князя Рюрика Ростиславича. Переговори не дали бажаних результатів, і Роман без бою залишає Галич. Вдруге Роман Мстиславич утвердився у Галичі в 1199 році після смерті галицького князя Володимира Ярославовича, на якому й закінчилася династія Ростиславичів. Роман об’єднав обидва князівства в єдину Галицько-Волинську державу.

Галич для Романа був важливішим ніж Володимир-Волинський, оскільки був окремою політичною одиницею, яка давно вже не залежала від Києва, і мав більший економічний потенціал.

Утвердившись у Галичі, Роман відновлює зв’язки з Візантією. У середині 1200 року він відсилає у Константинополь посольство, яке мало насамперед шлюбний характер. Бояри привели Романові зовсім юну нову дружину Анну. Можливо, внаслідок цього загострилась усобиця з його тестем, київським князем Рюриком Ростиславичем. Влітку 1201 року Роман проводить успішну битву за Київ і садить на київському столі луцького князя Інгвара Ярославовича, а Рюрика відправляє у город Вручий.

Взимку 1201/1202 року Роман зробив успішний похід на половців і звільнив багато руських полонених. У січні 1203 року тесть Романа Рюрик Ростиславич, чернігівські князі Ольговичі й половці спустошили Київ і захопили велику кількість полонених. Намісник Романа Мстиславича князь Інгвар Ярославович змушений був утікати з Києва. Роман Мстиславич 16 лютого того ж року йде у город Вручий проти Рюрика. На переговорах Роман, його тесть Рюрик Ростиславич, чернігівські князі Ольговичі й володимиро-суздальський князь Всеволод Юрійович підписують мирну угоду. Київ віддають Рюрикові й вирішують  організувати велику коаліцію руських князів проти половців.  Повертаючись з половецького походу взимку 1203/1204 року, руські князі зупинилися у місті Треполі й вирішували питання щодо володіння волостями. Вони не змогли прийти до спільної думки. Розсварившись, Роман схопив київського князя Рюрика і постриг свого тестя й тещу, а також свою першу дружину Передславу, яку ще раніше відпустив до батька, у ченці. Роздавши волості своїм союзникам, він створив коаліцію проти Рюрика Ростиславича.

Галицько-волинський князь сів на київському столі й розробляв новий порядок виборів великих київських князів. Згідно з його програмою, у виборах київського князя, який залишався старшим на Русі, повинні були брати участь місцеві князі: чернігівський, суздальський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський. В обов’язки великого князя входило підтримувати спокій і порядок у країні, а також очолювати боротьбу із зовнішніми ворогами. Проте удільні князі не прийняли програму Романа Мстиславича.

Київські війни 1201 і 1203 року були великим тріумфом Романа. Він витіснив із Києва чернігівських і смоленських князів й почав управляти самостійно. Роман розширив північні кордони своєї держави на територію Литви, мав вплив на правителів Польщі й Угорщини.

В Лаврентіївському літопису під 6713 (1205) роком є згадка про те, що галицький князь Роман пішов походом у Польщу, взяв два польських міста й зупинився над рікою Віслою. З невеликою дружиною він відійшов від свого полку, а поляки, які в цей час наїхали, вбили Романа й побили його дружину. В. Татищев розповідає, що до Романа, який підійшов до Любліна, взяв два міста і пустошив польську землю, приїхали посли польського князя Лешка і вони домовилися не вести ніяких військових дій, доки польський і галицько-волинський князі вирішать спірні питання. Роман чекав відповіді від польського князя Лешка. Він з невеликою дружиною відлучився від табору на полювання, але з лісу виїхав польський загін. Між ними зав’язався бій, в якому Романа смертельно поранили. Про непорозуміння між князями Романом і Лешком, про їхнє зіткнення в Завихості на річці Віслі, а також про смерть галицько-волинського володаря розповідає і Великопольська хроніка. Вбито Романа в день Св. Гервасія і Протасія, 19 червня 1205 року, в Завихості на Віслі.

В науковому середовищі триває дискусія щодо поховання Романа Мстиславича. Лаврентіївський літопис під 6713 (1205) роком розповідає наступне про поховання Романа: «… пріьхавше же Галичане, взяша князя своего мертва, и несоша и вь Галичь, и положиша и вь церкви святыя Богородица». Деякі дослідники спираються на дані Лаврентіївського літопису і вважають, що він похований у Галичі, зокрема М. Котляр, О. Головко.  На думку Б. Томенчука, Романа спочатку поховали у Галичі в храмі Св. Пантелеймона, який мав стати родинною усипальницею Романовичів, а вже пізніше перепоховали у Володимирі-Волинському. Більшість істориків вважають, що Романа поховали у Володимирі-Волинському в заснованому ним Успенському соборі. Серед них - Т. Коструба, І. Крип’якевич, Л. Войтович та інші.  Д. Домбровський пише, що останки загиблого Романа спочатку були захоронені в Сандомирі. Однак в скорому часі вони були ексгумовані і перевезені в Русь. Науковець підтримує гіпотезу Т. Коструби, що Роман скоріш за все був похований у Володимирі-Волинському, але не в Успенському соборі, а в невідомому монастирі, який розташований у місті.

Роман Мстиславич був визначним політичним діячем кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. Утворена ним Галицько-Волинська держава займала провідне місце серед руських князівств. Волинський, галицький і фактично київський князь Роман Мстиславич в умовах стрімкого роздроблення Русі на малі князівства, був одним із небагатьох, які боролися за єдність держави. На думку Б. Рибакова, об’єднані Романом землі не поступалися розмірами Священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси.

Марія Костик

Костянтина Малицька належить до когорти сподвижників українського національного руху початку ХХ-го століття, яка все своє життя поклала на вівтар служінню Україні, рідній мові, українській школі та «Просвіті». Творчість та життя Костянтини Малицької маловідомі широкій громадськості, хоча частину її творів навіть зараховують до народних, а серед них — широковідома пісня «Чом, чом, чом, земле моя…» на музику Дениса Січинського, яку так люблять українці.

Творчий доробок Костянтини Малицької досить вагомий. Це оповідання, поезії, публіцистика, п`єси. Писала під псевдонімами Стефан  Горський, Віра Кропивницька, Віра Лебедова, Віра Лужанська, Чайка Дністрова та інші. Найбільше прославилась вона як автор численних творів для дітей та популярних пісень.

Народилася Костянтина Малицька 30 травня 1872 року в селі Кропивник Калуського повіту (теперішнього Калуського району Івано-Франківської області). Батько майбутньої письменниці — о. Іван Малицький (1842–1875), служив у місцевій церкві, мати — Олена з дому Гетьманчук (дочка Юрія (1817 -1855), пароха Станьківців та Олени Петрушевич),  теж походила з родини священника. Вона була освіченою жінкою, громадською діячкою, учасницею установчих зборів «Товариства руських жінок», які відбулися в грудні 1884 року у Станіславі за ініціативою Наталії Кобринської.

Дідом по матері Костянтини (брат бабусі Олени Петрушевич-Гетьманчук (1822 - ?) був відомий український вчений-історик, етнограф, церковний і політичний діяч, посол до Галицького сейму та Австрійського парламенту, о. Антоній Петрушевич (1821 -1913). Він був кустосом катедри Святого Юра у Львові, в якій знаходилася велика бібліотека і К. Малицька залюбки послуговувалася її багатим книжковим фондом. Саме у Львові вперше спробувала себе на літературних теренах - почала віршувати.

Батько Костя нтини помер, коли їй було всього три роки, тому освітою дочки займалася мати, яка переїхала до Станіслава. Вона підготувала доньку до вступу в Станіславську державну гімназію, яку Константина Малицька успішно закінчила у 1889 році.

Пізніше вона поступила до Львівської державної семінарії. На той час в австрійській Галичині не було державних гімназій для дівчат, і Костянтина мусила здавати матуру екстерном. Потім вона навчалася у державній вчительській семінарії у Львові, яку закінчила 1892 року й отримала диплом народної вчительки. Першою її посадою була школа в містечку Єзуполі (за радянських часів називався Жовтень) біля Станиславова.

Чому у біографії Костянтини Малицької були саме ці населені пункти, пояснення знаходимо у її родоводі. Коли вона навчалася у Станиславові, то мешкала у бабусі, яка тут проживала. Це була мати о. Івана Малицького, батька Костянтини -  Малицька Анна (1812 -1891), уроджена Лотоцька, яка померла у Станиславові 15 травня на 79 році життя. ЇЇ чоловік, теж о. Іван Малицький (1804 - 22.03.1872), був парохом Кропивнику, де син виконував обов’язки сотрудника. Крім цього о. І.Малицький (старший) був калуським деканом і першим радником Львівської митрополичої консисторії. А як вона опинилася у Єзуполі теж зрозуміло, коли поглянемо на родинні зв’язки. Справа у тому, що тут тоді працював парохом отець Теофіл Петрушевич(1833-1913), батько якого о. Петро Петрушевич (1808 -1872) був рідним братом згаданих вище Антона і Олени.

У Галичі, куди перейшла працювати Костянтина Малицька у 1896 році, з її родичів не було нікого. Але саме Галич став вищим щаблем її праці, порівняно з Єзуполем, де вона опанувала ази вчительської професії. Відтак у місцевій шестикласній школі вона пропрацювала сім років. Працюючи з дітьми, поглибила свої переконання щодо беззастережної ролі освіти в отриманні державності України. Адже молодь в усі часи визначала майбутнє держави, молодь - таким в майбутньому буде народ. Визріли і викристалізувались  тут міркування про роль школи у формуванні особистості. «В чиїх руках школа того і майбуття, яке молодь така і громадськість», - писала вона. Тому як  педагог багато сил і енергії віддає роботі з учнями, яких не тільки вчила, а й виховувала в українському дусі, плекала їх національну свідомість. Також проводила значну роботу з батьками: в бесідах з ними була емоційною, щирою, стверджувала людську гідність, християнську етику і мораль.

На той час зі славної столиці колись могутньої Галицько-Волинської держави Галич, через дії окупантів та й байдужість місцевих жителів, став звичайним провінційним містечком. Тоді в нашому краї діяло багато громадських і культурних організацій, а в Галичі працював тільки невелике вогнище «Товариства руських жінок», який очолювала Іванна Остерман. Набагато більшим і численним було москвофільські товариство ім. Качковського, члени якого проводили антиукраїнську політику, зневажливо ставилися до української мови та культури. Консервативне галицьке міщанство підтримувало в основному москвофілів, як і місцевий священик о.Микола Винницький, що став їхнім провідником.

Для вольової та  енергійної К. Малицької тут відкрилося широке поле для суспільно-культурної діяльності. Вона згуртувала навколо себе прогресивно налаштованих українських міщан, ініціювала створення читальні «Просвіти», де обіймала посаду секретаря, була активісткою церковного хору. Якраз у цьому почав яскраво виражатися організаторський хист молодої сподвижниці.

Працюючи в Галичі, педагог жваво цікавиться діяльністю українських жіночих об'єднань, сам приймає в ній активну участь. Така активна громадська позиція молодої вчительки була помічена і оцінена прогресивною громадськістю: в 1900 році надзвичайні загальні збори Товариства руських жінок в Станіславові вибирають її заступником члена виділу.  А 4 березня 1903 року авторитетна львівська жіноча організація – «Клуб русинок» - називає К. Малицький своїм почесним членом. Зауважимо, що Костянтина Малицька була на той час однією з провідних галицьких феміністок, яких тоді називали емансипантками.

Роки, проведені в Галичі, були цікавими в житті К. Малицької: молода й енергійна українська вчителька утвердилася як фахівець, дізналася залежне становище українського вчителя і його потреби, зробила перші кроки для розвитку свого таланту - почала писати. Громадсько-просвітницька діяльність К. Малицької стає відомою далеко за межами Галича. Про неї згадується в публікаціях провідних тодішніх часописів «Діло», «Учитель» та інших. До речі, проживаючи у Галичі, вона у 1903 році разом із І. Гаврилюком редагувала двотижневий журнал «Дзвінок», який виходив у Львові і до якого вона раніше активно дописувала. До слова, пишучи із Галича вона найчастіше використовувала псевдонім Чайка Дністорва, утвореного за зразком Чайки Дніпрової (української письменниці Людмили Василевської), яка у той час так само друкувалася у Львові.

Суспільно-культурна, просвітницька, публіцистична діяльність К. Малицької викликала занепокоєння серед москвофілів і осіб пропольскої орієнтації, за її словами, гнів «галицько-станіславської кліки», яка домагалася її звільнення і переведення в польську частину Галичини. Однак під тиском громадськості Крайова шкільна рада змушена була  обмежитися переведенням громадської активістки на Буковину. 1903 року  її направляють у далеке село Беча, у якому переважало шовіністичний оточення. Саме тому до причин переводу педагога з Галича, ми відносимо не тільки зіткнення з місцевою владою, а й прагнення польських шовіністів відірвати її від рідної землі, згасити творче натхнення.

Того ж таки року розпочався Буковинський період життя Малицької. Цьому посприяв тодішній інспектор шкіл Буковини О. Попович, який запросив літератора-учительку в село Лужани. Це велике буковинське село знаходилося поряд Чернівців, що дало можливість українській освітянці познайомитися з редакторами газети «Буковина» Я. Веселовським та журналу «Промінь» І. Герасимовичем. До речі, останній був  уродженцем Галича, колишнім вчителем з Крилоса, якого за патріотичну працю теж було переведено на Буковину.

У Галичі про Костянтину Малицьку пам’ятають дотепер, щоправда, переважно у колах інтелігенції. У міщан погляд на її особистість своєрідна. Справа у тому, що у 1996 році з ініціативи Союзу українок  тут, на фасаді старої школи, було встановлено меморіальну дошку на честь цієї вчительки і громадської діячки. Проте через два роки її було зруйновано. Таблиця була відновлена і посвячена 18 листопада 2001 року. Сподіваємося, що більше рука вандалів не підніметься на пам'ять про людей минулого, яка має супроводжувати нас усе життя.

Іван ДРАБЧУК

5 червня 1960 року створено Музей історії Галича, який міститься в приміщенні колишніх Митрополичих палат (пам’яка архітектури кінця XVIII- початку ХІХ ст.). До 1994 р. він був філією Івано-Франківського краєзнавчого музею. З 1994 р. став підрозділом Національного заповідника «Давній Галич».

Ідея створення музею належить славетному вченому, археологу, професору Львівського університету Ярославу Пастернаку та митрополиту української греко-католицької церкви Андрею Шептицькому. Останній висловив побажання створити біля фундаментів Успенського собору музей. Археолог Ярослав Пастернак, який 1937 року у каплиці Святого Василія (пам’ятка архітектури XV ст.) зібрав для огляду найцінніші експонати з археологічних розкопок у Крилосі, втілив мрію владики. Таким чином, каплиця Святого Василія стала першим музеєм історії давнього Галича.

Після відкриття музею 1960 р. активізувались археологічні дослідження давнього Галича, які проводили вчені В. Ауліх, Ю. Лукомський, В. Петрик, Б. Томенчук, В. Баран, О. Іоаннисян та інші. За ці роки археологами проведені дослідження фундаментів церков, оборонних валів, Галичиної могили, Золотого Току.

Під час наукових досліджень на території давнього міста виявлено сліди давніх культур: культури лінійно-стрічкової кераміки (кін. VIII тис. до н.е.); трипільської культури (IV - III тис. до н.е.); культури шнурової кераміки (кінець ІІІ – поч. ІІ тис. до н.е.); комарівської культури (XV – XIII ст. до н.е.) тощо. Знайдено знаряддя праці доби бронзи, міді, заліза. Всі ці знахідки широко представлені в експозиції Музею.

Чільне місце в експозиції посідає давньоруська зброя та знаряддя праці: бойові сокири, наконечники стріл, списів, мечі, шабля, кінські стремена, ножиці, ключі, серпи, коси, ножі.

Історико-культурна спадщина давньоруського міста, архітектурні та археологічні знахідки минулого, які представлені в експозиціях Музею, засвідчують, що свого часу Галич був одним з наймогутніших державних та релігійних центрів Русі. Колись це було одне з найбільших міст Європи, територія якого простягалась на 8,5 кілометра з півночі на південь і на 11 кілометрів із заходу на схід. Територія міста за своєю площею значно перевищувала такі міста стародавнього світу, як Вавилон, Рим, Константинополь.

На другому поверсі Музею розташована експозиція історії релігії і церкви в Галичині. Тут знаходиться багато церковних речей: фрагмент хреста з ініціалами першого єпископа Галича ХІІ ст. Косми, священичий одяг, молитослови, речі владик Софрона Мудрого та Софрона Дмитерка, жезл митрополита Андрея Шептицького, Євангеліє Львівського Ставропігійського братства 1670 р.

До Музею належать такі об’єкти: Галичина могила (Х ст.), Оборонні вали (ХІ – ХІІІ ст.), фундаменти Успенського собору (ХІІ ст.), каплиця Святого Василія (XV ст.), Успенська церква (XVI ст.), Золотий Тік, Княжа криниця, Францішкові джерела, базарна площа тощо.

За останні роки вдалося чимало зробити в плані покращення матеріально-технічної бази Музею та благоустрою території. Проведено реконструкцію території Княжої Криниці, здійснено благоустрій території Галичиної могили та відкриття експозиції. У 2019 році за кошти державного бюджету виконано капітальний ремонт Митрополичих палат та благоустрій прилеглої території. Обласна рада виділила кошти на закупівлю нових вітрин і обладнання. Відреставрований Музей і новостворену експозицію 4 грудня 2019 р. урочисто освятив Митрополит Кир Володимир Війтишин.

Шановні галичани та гості міста! Обов’язково відвідайте Крилоську гору – це святе місце, де колись знаходилась столиця Галицького князівства та Галицько-Волинської держави, де панує особлива духовна аура. Тільки той народ, який знає свою історію, заслуговує на гідне майбутнє.

Вітаємо із 60-літтям від дня відкриття першої експозиції в Музеї історії Галича. За роки свого існування Музей став не тільки просвітницьким центром Галичини, але й цілої України. Глибока шана всім працівникам за вагомий внесок в дослідженні, популяризації та збереженні культурної спадщини. Міцного всім здоров’я, добра, подальшої праці на ниві збереження історичної пам’яті українського народу.

Тарас Зіньковський

Ще наприкінці минулого року у Митрополичих палатах Крилоса, де розміщується Музей історії Галича Національного заповідника «Давній Галич» було завершено капітальний ремонт будівлі та суттєво оновлено експозицію закладу. Серед нових експонатів, що поповнили музей чільне місце посіла гіпотетична реконструкція корони Юрія І Львовича (бл. 1252–1308), онука відомого короля Русі – Данила Романовича (1201–1264). На відміну від свого діда у письмових джерелах не зафіксовано, або ж поки не встановлено факту безпосередньої коронації Юрія Львовича. Однак, вціліла печатка цього володаря галицько-волинських земель, чітко вказує на королівський статус.

Зокрема, на печатці зберігся напис — «S[igillum] Domini Georgi Regis Rusie» — Печатка господаря (пана) Георгія (Юрія), короля Русі; на звороті: «S[igillum] Domini Georgi Ducis Ladimerie» — Печатка господаря (пана) Георгія (Юрія), князя (Во)лодимирії. Також на аверсі зображено короля Юрія, як короновану особу з усіма відповідними монаршими інсиґніями. Відтак з ініціативи працівників заповідника місцеві майстри-ковалі Борис та Олег Фіголі – племінники відомого мистецтвознавця й дослідника Галича – проф. Михайла Фіголя (1927–1999), виконали гіпотетичну реконструкцію корони, опираючись на зображення короля Юрія І Львовича, відтиснете на печатці початку ХIV ст.

Корону виконано й оздоблено ручним способом, використано метал покритий сусальним золотом та прикраси.

Уже минув рік як відійшов у засвіти відомий галицький науковець,  дослідник Галича, освітянин і просвітянин Ігор Михайлович Коваль (28.07.1960 – 05.05.2019).  І весь цей час, після такої непоправної втрати, усі зрозуміли  як нам його не вистачає. Адже він усім своїм єством любив рідну землю, любив людей, любив історію.

Я  не належав до близького кола друзів І. Коваля. Скоріш за все я вважав його своїм наставником і у великій мірі послідовником. Але, пригадавши усі, хоч і не часті, і зустрічі із ним я зрозумів, що відомий галичанин залишив нам кілька своїх настанов, кілька своєрідних життєвих  уроків, які можуть стосуватися не тільки мене, але й усіх тих, хто ступає на краєзнавчу чи наукову стезю.

Перший урок – це  постійна, довготривала і напружена праця. Ігор Коваль за своє життя написав досить багато статей, історичних розвідок, книг і рецензій. Інколи дивуєшся, як це могла зробити одна людина. Однак без постійних творчих пошуків та наполегливої роботи такого результату ніхто не досягне.

Другий урок – це різноплановість тем дослідника. Свого часу Ігор Коваль  розпочинав писати з історичного краєзнавства, а дійшов до вершин науки. Тільки смерть завадила йому стати доктором історичних наук.  Він автор археологічних, релігієзнавчих досліджень, історій окремих сіл, тем з історії визвольної боротьби, праць про дослідників Галича та навіть минулого крилоського футболу. А чого вартує його стаття  із нериторичним запитанням «Чому Галич став злиднем?», на яке прийдеться шукати відповідь ще не одному поколінню наших краян.

Третій урок – це активна громадянська позиція. Уже сам перелік посад І.Коваля свідчить про те, що йому була небайдужа доля рідної землі та України. Його життєве кредо «Робити добро людям не вимагаючи нічого взамін», промовисто характеризує цю непересічну людину. Він був учителем і директором, завідувачем  райвно та працівником управління освіти  області, очолював обласну «Просвіту» та викладав у Духовній семінарії і Прикарпатському університеті імені В.Стефаника, був депутатом Галицької районної та Івано-Франківської обласної рад.  Всюди, де б він не працював, оточуючі  любили і поважали за його простоту і душевну доброту.

Зрозуміло, що наукова праця Ігоря Коваля  ще не до кінця оцінена та не вивчена. Але уже  незабаром настануть такі часи, що за дослідженнями нашого науковця будуть написані і кандидатські, і докторські дисертації.

Згадуючи його через рік після смерті, зазначу, що Ігор Михайлович Коваль був не звичайною, а харизматичною людиною. Він був неугодний владі, бо на усе мав свій погляд, а у деяких аспектах навіть випереджував час. Це була дивовижна людина, яка, проживши непросте життя, зуміла залишити після себе вагомий слід. А наше завдання не тільки зберігати пам’ять про нього, але й дбати про те, щоб його труди на краєзнавчому полі та науковому поприщі  постійно були в полі зору сучасних та наступних дослідників. У цьому плані варто видати його ненадруковані праці, упорядкувати книгу спогадів, знайти можливість увіковічити його ім’я у назвах вулиць чи шкіл, щоб навіть час не був у силі затерти його світле ім’я. А ще піднімати славу нашого Галича, чого так бажав  великий галичанин Ігор Коваль.

 

Іван ДРАБЧУК

Творчий спадок Дарії Ярославської (уродженої Бородайкевич, по-чоловікові -  Столярчук), відомої в Галичині   у 30-х роках ХХ століття письменниці й журналістки, – самобутнє  явище українського еміграційного літературного процесу. На думку критиків, її проза є художнім свідченням очевидця доби: починала свій творчий шлях у 30-х роках минулого століття, а закінчила - у 80-х.

Вона наро¬дилася 25 квітня 1905 року в Станиславові в родині о. Ярослава та Іванни Бородайкевичів. При хрещенні отримала друге ім’я Емілія. Батько пись¬менниці був першим профе¬сором і катехитом українсь¬кої станиславівської гімна¬зії. Трохи мусимо зупинитися на родоводі батька. Він народився 6 лютого 1877 року у с. Марківці (тепер Тисменицького району) у родині  о. Омелян Бородайкевич (1860 -1895), місцевого катехита, (згодом  він був парохом у Гринівцях. – І.Д.). Останній був сином пароха Марківців о. Костянтина Бородайкевича (1819 -1891), який приходився   братом Мінодорі Бучинській, син якої Мелітон, був відомим станиславівський адвокатом і, як видно, вуйком о. Ярослава Бородайкевича.

Я.Бородайкевич висвятився на священника наприкінці 1900 року і працював спочатку сотрудником у с. Підлужжя, а відтак, один рік, у катедрі  Станиславова. У 1902 році його було звільнено із цієї посади і він став працювати катехитом 4-класної школи у Княгинині. А коли й місті була відкрита українська гімназія, він перейшов працювати до неї. Проте 5 травня 1911 року він несподівано помер. Ми не виключаємо, що він був похований у родинному гробівці Бучинських на старому станиславівському цвинтарі. У Ярослава був ще брат Амвросій (народився у 1869 р. у Гринівця) – парох у Серафинцях, де і помер 1907 року.

Мати Дарії  - Іванна походила із роду Марморовичів. Її батько Михайло Марморович був парохом Фитькова, де жив з дружиною Ольгою. Під час Першої світової війни Дарія (тоді ще Бородайкевич), виселена разом з матір’ю, перебувала у Ро¬стові-над- Доном, де й започаткувала свою середню освіту.  У 20-тих роках ХХ століття навчалася у  приватній учительській семінарії СС Василіянок у Станиславові. Тут уперше почала друкувати свої  літературні твори.

Але як  справжня письменниця Дарія Ярославська  (свій псевдонім вона переробила з імені по-батькові) заявила про  себе у Львові.  Тут із 1931 р. у львівськім щоден¬нику «Діло» й тижневику «Неділя», для ширшого кола читачів, були надруковані її новели. У 1939 році на літературному кон¬курсі отримала нагороду Товариства Письменників і Журналістів імені Івана Франка  за повість «Полин під но¬гами», про популярність якої свідчать два наклади цієї книжки. До речі, перший раз книга побачила світ 1938 р. у видавництві «Діла», а другий - ця ж повість у 1943 р., за німецької оку¬пації, була видана у Станиславові заходами книгаря Суховерського під фірмою Українського Видав-ництва.

Від цього часу літературна її творчість Д.Ярославської по¬чала розвиватись багатьма виданнями творів, бо ро¬ки за роками вона збагачу¬ вала українську літературу такими книжками, як «По¬між берегами», «В обіймах Мельпомени», «Її Нью-Йорк», трилогія – «Повінь»: «На крутій доро¬зі», «Острів Ді-Пі» та «Під чужі зорі». Цей цикл широ¬ких полотен завершила ще одна повість – «Папороть не цвіте».

Із пребагатої скарбниці свого таланту письменниця передавала читачеві ще інші жанри її пера, бо - поза нею - оповідання, новелі, есеї та статті. Її оповідання друкувались у таких попу¬лярних журналах, як «Лис¬ти до приятелів», редактором якого був д-р Микола Шлемкевич, «Наше Життя», «Жіночий Світ» та інших. Поміж притаманними особливостями пера Дарії Ярославської — було обдаровувати читача цікавими, актуальними подіями, пов'язаними із даною ситу¬ацією, домом, родиною і народом, до якого з рядків писань письменниці променювало сонячне тепло, лю¬бов і вибачливість.

Дарія Ярославська  після війни, разом із чоловіком Романом Столярчуком, змушена була покинути рідні терени. В еміграції, деякий час мешкала у Німеччині. Перебуваючи  у таборі для переміщених осіб Міттенвальді на землі Баварії, вона  спільно із професором Василем Левом (1903 – 1991) й художником Іваном Кейваном (1907– 1992) зорганізувала Спілку українських письменників, мистців і науковців. Згодом у Мюнхені Д.Ярославська-Столярчук  співпрацювала, як письменниця й журналістка в українських журналах і газетах.

З Німеччини  у 1950 році вона з чоловіком перебралася до США. І тут вона була  завжди активною в громадському житті української спільноті Америки, стала членкою Асоціації діячів української культури, член¬кою 28-го Відділу Союзу Українок та основницею і головою Гуртка кни¬голюбів, який існував на терені Ірвінгтону-Нюарку, штат Нью Джерсі при 28-му Відділі СУА.

Померла Дарія Ярославська  13 січня 1982 року. Похована  на Українському Православному Цвинтарі у Саут-Баунд-Бруку. Уже після її смерті вийшла друком остання збірка оповідань і новел «Прапор».

Як бачимо, творчість Дарії Ярославської-Столярчук, письменниці української діаспори, посідає  чільне місце в історії українського письменства.

Художня концепція її творів репрезентує оригінальну тематику. Справді-бо, письменниця виступає яскравим представником жіночої творчої плеяди. І це, безумовно, вимагає більш ґрунтовного вивчення доробку письменниці, зокрема  в Україні. Проте це можна зробити, тільки прочитавши  її твори. А якщо їх нема у наших бібліотеках, то тепер для читання можна використати й інтернет .

 

Іван ДРАБЧУК

18 квітня 1840 р. в Петербурзі побачила світ невеличка збірка віршів молодого українського поета Тараса Шевченка «Кобзар», яка містила всього вісім поезій: «Думи, мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч».

За словами Івана Франка, «Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову».

Вдруге ця книжечка була опублікована з незначними змінами в 1844 р. під назвою «Чигиринський Кобзар і «Гайдамаки», тобто була вміщена ще славнозвісна історична поема про повстання на Правобережжі України 1768 р., в якому брав участь і дід поета Іван Грушівський. У цьому ж році з’явився і перший рукописний «Kobzar», що його переписали з друкованого польськими літерами і розкішно ілюстрували Шевченкові товариші-художники Яків де-Бальмен і Михайло Башилов.

З великими труднощами вдалося Т. Шевченкові в 1860 р. випустити в світ свого останнього «Кобзаря». Це видання поет здійснив на позичені гроші (1100 крб.), котрі дав йому син українського кріпака Федора Симиренка Платон, що став підприємцем-цукрозаводчиком. Платон Симиренко погодився, щоб Шевченко віддав йому борг примірниками «Кобзаря». До речі, поет підготував ще до друку збірку своїх віршів, написаних після 1846 р., під назвою «Поезія Тараса Шевченка» (відому в шевченкознавстві як «Більша книжка»). Цензура дозволила тільки традиційну назву «Кобзар» і вмістити лише ті твори, які були опубліковані раніше. Проте рукопис не був надрукований. Автографи «Більшої книжки» і «Меншої книжки» фототипічним способом вийшли в Києві в 1963 р.

Загальний тираж прижиттєвих видань Т. Шевченка становить, за підрахунками дослідників, понад 45 тисяч примірників (сюди ввійшло і 10 тисяч «Букваря»).

У 1867 р., після смерті поета, в Петербурзі було видано «Кобзар» тиражем 3000 примірників. До нього ввійшло 77 неопублікованих рукописних віршів Тараса Шевченка. Через цензуру редактори цього видання Микола Костомаров і Григорій Вашкевич були змушені в політичних творах робити пропуски, шукати варіанти на гострі чи крамольні рядки. Відтоді назва «Кобзар» остаточно утвердилася за творчою спадщиною Т. Г. Шевченка.

Наступне видання «Кобзаря» здійснив у 1883-1884 рр. в Петербурзі Вільям Беренштам, котрий вчився у Києві, став тут громадсько-культурним діячем. У книзі вміщено драму «Назар Стодоля». Ще через два роки в Петербурзі виходить ілюстрований «Кобзар» з малюнками відомого українського художника Опанаса Сластьона. Зокрема, митець створив серію ілюстрацій до поеми «Гайдамаки».

У 1894 р. в Києві виходить «Кобзар» Т. Шевченка, який прикрашає портрет поета та малюнок його могили. Відкривається видання віршем «Думи мої, думи мої». «Кобзар» 1899 р., що вийшов у редакції часопису «Киевская Старина», потрапив до рук читача без вступної статті, приміток і коментарів, зате з крапками і купюрами замість Шевченкових рядків.

На початку ХХ ст. в Києві виходить двотомник повістей Т.Г. Шевченка, окремі твори публікуються і в Харкові. Проте появі повного видання «Кобзаря» в Україні перешкоджали ганебні царські укази і різні циркуляри про заборону української мови. Лише через пів століття після смерті поета, в 1907 р., відомий український філолог, історик і фольклорист Василь Доманицький підготував повне видання «Кобзаря». Шевченкові твори супроводжує невелика передмова та коментарі. Дослідник написав також працю, в якій проаналізував тексти великого Пророка українського народу. Наступного року В. Доманицький здійснив друге видання «Кобзаря», яке лягло в основу всіх інших публікацій наступних років, насамперед Валентина Яковенка, 1910 р.

Соту річницю від дня народження і 50-ту від дня смерті Великого Кобзаря було відзначено виходом у Катеринославі 1914 р. «Повного забрання творів Т. Г. Шевченка», що його здійснив історик Дмитро Дорошенко.

У 1917-1918 рр. «Кобзарі» виходять у Золотоноші, Лубнах, Мелітополі, Маріуполі, Черкасах, Херсоні, Одесі, Умані, Кам’янці-Подільському та інших містах і містечках. Від 1925 р., з початком «українізації» тираж видань творів Т. Шевченка зріс до сотень тисяч щороку. 1928 р. в Києві побачив світ ілюстрований «Кобзар».

У 20-30-і роки ХХ ст. було три спроби видати повне академічне видання творчої спадщини Т. Г. Шевченка, але всі вони зазнали невдачі. У 1933 р. в зв’язку з арештом редактора тритомного видання «Кобзаря» О. Дорошкевича був конфіскований і весь тираж. Завершилась катастрофою і спроба випустити 8-10-томник за редакцією академіка, видатного шевченкознавця Сергія Єфремова (Охріменка). В умовах сталінських репресій 1935-1957 рр. вийшло тільки два томи академічного видання творів Т. Г. Шевченка в 14-и томах. Видати «Повну збірку творів» Кобзаря у 5-и томах вдається аж у 1939 р.

Після Другої світової війни твори Т. Г. Шевченка виходять великими тиражами. «Кобзар» був і залишається народною книгою, пророчим Словом.

Любов Бойко.

У сфері збереження та популяризації культурної спадщини давнього Галича розроблено каталог онлайн-послуг про пам’ятки Галича, екскурсії та відеоекскурсії у світовій мережі INTERNET, а саме:

Пам’ятки давнього Галича:

http://davniyhalych.com.ua/the-news/45-zaproshuemo-do-galicha

http://davniyhalych.com.ua/sights/sights-of-history

http://davniyhalych.com.ua/sights/monuments-of-archeology/item/81-uspenskii-sobor

http://davniyhalych.com.ua/sights/monuments-of-archeology/item/39-basement-of-annunciation-church

http://davniyhalych.com.ua/sights/monuments-of-archeology/item/38-basement-of-church-on-carynka

http://davniyhalych.com.ua/sights/monuments-of-archeology/item/37-basement-of-resurrection-rotunda

http://davniyhalych.com.ua/sights/monuments-of-archeology/item/36-basement-of-kyrylo-and-mefodiy-church

http://davniyhalych.com.ua/sights/monuments-of-archeology/item/35-basement-of-illya-church

http://davniyhalych.com.ua/sights/sights-of-architecture/item/82-galician-castle

http://davniyhalych.com.ua/sights/sights-of-architecture/item/48-cathedral-of-carmelity

http://davniyhalych.com.ua/sights/sights-of-architecture/item/47-church-of-christmas

http://davniyhalych.com.ua/sights/sights-of-architecture/item/46-church-of-our-lady

http://davniyhalych.com.ua/sights/sights-of-architecture/item/45-church-of-st-panteleimon

http://davniyhalych.com.ua/component/k2/item/139-galicina-mogila

https://ua.igotoworld.com/projects/krylos/

http://www.iftourism.com/places/hram-svyatogo-panteleymona (3D тур)

http://www.iftourism.com/places/cerkva-rizdva-hristovogo-ugkc (3D тур)

http://www.iftourism.com/places/cerkva-uspinnya-presvyatoji-bogorodici (3D тур)

Музеї давнього Галича:

http://davniyhalych.com.ua/muzei/muzei-istorii-galicha/item/78-muzei-istorii-galicha

http://davniyhalych.com.ua/muzei/muzei-arhitekturi/item/79-muzei-etnografii

http://davniyhalych.com.ua/muzei/muzei-karaimskoi-istorii/item/80-muzei-karkimskoi-istorii

Екскурсійні маршрути давнього Галича:

http://davniyhalych.com.ua/excursions/item/86-ekskyrsijnuj-marshryt

Відеоекскурсії по давньому Галичу:

https://youtu.be/2IxrkQdJf6o

https://youtu.be/YfyS1yon88Y

https://youtu.be/uhUzumTt7bQ

https://youtu.be/zUL-KjjguKk (7 чудес України)

https://youtu.be/g0jDzr_-_ho

https://youtu.be/LNyG20Du1q8

https://youtu.be/_8beUVrwRa8

https://youtu.be/0H_jh53aOnE

https://youtu.be/S6ndstT73vU

https://youtu.be/_4-_FzqyR64

https://youtu.be/iv_2JjTtgmA

Цей каталог розісланий електронним засобам масової інформації та навчальним закладам України.

Також в умовах карантину науковці Національного заповідника «Давній Галич» беруть участь у відеоуроках для здобувачів освіти закладів загальної середньої освіти міста Галича та Івано-Франківської області.

Сторінка 1 з 73

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:9489

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:17910

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:7365

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:8027