21 cічня на базі Національного заповідника "Давній Галич" при співпраці з Центром медієвістичних студій ПНУ ім. В. Стефаника відбувся науковий онлайн-семінар "Галич і Галицька земля у дослідженнях о. Антонія Петрушевича (1821-1913)", присвячений 200-тій річниці з дня народження відомого історика та церковного діяча.

Цікавими, фаховими та змістовними доповідями з аудиторією онлайн-слухачів поділилися 5 науковців. Відкрив захід к.і.н. Королько Андрій Зіновійович, з темою виступу "о. Антоній Петрушевич (1821-1913): основні віхи життя і громадсько-політичної діяльності", доцент кафедри історії України і методики викладання історії ПНУ ім. В. Стефаника. Археологічні студії о. Петрушевича якісно проаналізувала к.і.н. Булик Наталя Михайлівна у доповіді "Археологія у науковій спадщині Антона Петрушевича", завідувачка відділу археології ІУ ім. І. Крип’якевича НАН України. Про деякі аспекти невідомої панорами Галича середини ХІХ ст. з фондів о. Антонія розповів к.і.н. Стасюк Андрій Євгенович під час виступу "Невідома панорама Галича з колекції отця Антіна Петрушевича (1821–1913)", завідувач науково-освітнього відділу НЗ "Давній Галич". Цікаву тематику маловідомих наукових статей про історію Галича порушив п. Назар Тарасович Різун - "Галич у дослідженнях Антонія Петрушевича: за матеріалами Відділу рукописів ЛННБ України ім. В. Стефаника", провідний бібліотекар ЛННБ України ім. В. Стефаника. Підсумував захід д.і.н. Волощук Мирослав Михайлович, окресливши перспективу роботи над виданням праць історика - "Галицька" спадщина Антіна Петрушевича та концепція видання серії 2 збірника наукових праць "Галич", директор ЦМС, професор кафедри всесвітньої історії ПНУ ім. В. Стефаника.

Загалом у семінарі свої доповіді представили п'ять учасників із чотирьох наукових інституцій та трьох міст України (Галич, Івано-Франківськ та Львів). Відтак надіємося, що порушені під час дослідницьких баталій питання швидко віднайдуться на сторінках друкованого збірника наукових праць "Галич" вип. 6.

Андрій СТАСЮК

Якщо задати в Гуглі прізвище, винесене у заголовок статті, то найбільше інформації ми зможемо отримати про Олега Базилевича, відомого тренера футбольної команди «Динамо» Київ, багаторічного помічника легендарного Валерія Лобановського. Проте, як виявилося, і в нас, у Галичині, були носії цього прізвища. Можливо, вони були не такими відомими, але так само зуміли залишити по собі слід  в історії нашого краю. Про представників однієї гілки Базилевичів ця розповідь.

Перший із них це - Теодор  Базилевич. Він був свя¬щенником  у селах Тур’ї Великій та  Баличах Зарічних, які ще звали Баличами Підгірними, на Жидачівщині. Про ньо¬го відомо, що народився у 1820 році. 1846 року закінчив Львівську духовну семінарію і висвятився у духовний сан. Відразу по закінченні отримав скерування у Баличі Зарічні, де працював до 1875 року, а відтак став парохом у Тисові Долинського деканату, де й по¬мер 23 листопада 1886 року.

Цікаво, що син Теодора  - Олександр вчився у Дрогобицькій гімназії в одному класі з Іваном Франком. У класному журналі значився під третім номером, був  греко-католицького віросповідання. Народився 7 липня 1855 року в селі Тур'ї Ве¬ликій, де працював батько.

Олександр Бази¬левич був відмінником навчання в обох семестрах. У першому в загальному списку успіш¬ності мав третє місце, а в другому - четверте. Це був новий учень у класі Дрогобицької нормальної гімназії, школи отців Василіан він не закінчу¬вав. Від пла¬ти за навчання він був звільнений  за добрі оцінки та гарну поведінку. Квартирував у колишнього лісничого Францішка Чеховича по вулиці Стебницькій, 40.

З архівної справи, яка зберігається у фондах Державного архіву Івано-Франківської області, ми дізналися про його священницьку працю. Базилевич Олександр народився у 1856 році (тут, як бачимо, рік народження трохи зміщений. – І.Д.), висвячений на священника 1885 року. Був сотрудником у Делятині (1885-1886 рр.), Гостеві (1886-1892 рр.), у Копачинцях  Городенківського деканату (1892-1893 рр.), у с. Річці Косівського деканату (1892- 1893 рр.), у Білих Ославах  (1895-1901 рр.), доїжджаючи звідси у Чорний Потік. І тільки у 1901 році став адміністратором у Саджавці, де і помер 17 березня 1905 року.  Із дружиною Савиною виховав сина Анатоля та дочок Стефанію і Анну.

Та найвідомішим із Базилевичів став син Олександра  - Анатоль Базилевич. Це галицький релігійний, громадський та військовий діяч, священник УГКЦ та  капелан. Він, як батько та дідусь, теж став священником, але на його долю випало чимало цікавих та напружених подій.

Майбутній отець Анатоль Базилевич народився у 1887 році у Гостеві. У 1911 році рукопокладений у сан священника. Служив військовим капеланом у армії Австро-Угорської імперії при уланах. У 1918 році став капеланом Української Галицької Армії (УГА), служив у Першій Бригаді УСС, був одним з учасників «Листопадового Зриву» та брав активну участь у всіх визвольних змаганнях. Пізніше був у «Чотирикутнику смерті» та брав участь у боях аж до кінця визвольних змагань.

Анатоль Базилевич, гарячий патріот, використовував свої знайомства з визначними особами ще з австрійського війська на користь української справи. Був у приязних відносинах з Василем Вишиваним, ерцгерцогом Вільгельмом Габсбургом-Лотаринзьким. Після війни, вернувшись у Галичину, о. А. Базилевич служив  у Живачові, Назавизові. Та найдовше він працював парохом села Поточище. Працюючи на  Городенківщині, належав до рев¬них священників, був місіонером-проповідником. З Поточища перенісся до Викторова біля  Галича. В цьому селі він був завідателем у 1933-1939 роках, а з 26 лютого 1939 року став парохом Викторова. Часто виступав на різних імпрезах і фестинах. Старожили стверджували, що «так і чулося, що говорить колишній воїн нашої Армії, переплітаючи свою проповідь влучними цитатами Святого Письма й українських письменників».

У  Викторові, 26 листопада 1940 року, з невияснених причин, А. Базилевич несподівано помер. До кінця свого життя мав він зв'язки з українським підпіллям. На його могилу зложено вінок з написом: «Від тих, що Тебе розуміли».

Отець Анатоль є автором перекладу книги «У стіп Учителя (розважання для священників)»  німецького теолога Антіна Гуондера, який вийшов друком у Жовківській друкарні оо. Василіян 1926 року. Він також є автором передмови до цієї книги.

Виховав єдиного сина Анатоля (дружина померла в молодому віці), провідного дія¬ча студентства «Обнова» та релігійного мислителя. Як побачимо нижче, син продовжив справу батька. Про нього в інтернеті ми знайшли посмертну згадку, яку подаємо з незначними скороченнями. «В неділю,18-го вересня 1977 р. відійшов у Божу вічність у Торонті, на 64 році життя св. п. д-р Анатоль Микола Базилевич, навчався у Станиславівській гімназії, абсольвент Духовної Академії у Львові та абсольвент віденського університету — Барбареум, видатний публіцист і церковний діяч. Одначе над усе д-р Анатоль Базилевич був ревним почитателем ідей Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Це А. Базилевич зредагував у 1965 р. твори Митрополита Андрея Шептицького — «Пастирські Листи», том І., написавши введення до цього капітального видання на 237 сторінок.

Зі смертю А. Базилевича наша Церква понесла велику втрату, бо її він до безкраю любив, для неї трудився і нею жив. Зокрема А. Базилевич запопадливо збирав усі документарні дані про життя і працю нашого Великого Митрополита Андрея. Ледви чи його солідність в шуканні матеріялів і ствердження їхньої правдивости знайде відповідного послідовника».

Ось такими є короткі біографічні відомості про представників родини Базилевичів. Як видно, у праці кожного була певна наступність. Кожен із них служив Богові та людя, і Господь, напевно, винагородив їх душі перебуванням у Царстві Небесному.

 

Іван ДРАБЧУК

Шановні колеги!

Щиро вітаємо Вас із Новим роком і Різдвом Христовим!

Хай у Новому році збуваються всі Ваші мрії і задуми!

Веселою колядою, щирою молитвою нехай відгукнеться у Ваших серцях світло зорі, що засіяла над Вифлеємським вертепом, а радісна звістка про Народження Ісуса Христа наповнить Вас вірою,  любов’ю і надією на довге і щасливе життя в Божій ласці, мирі, злагоді та достатку.

Минає нелегкий 2020 рік і кожен підбиває підсумки своєї роботи, аналізує здобутки і втрати, робить висновки. Спробуємо й ми це зробити. Цьогоріч вдалося підготувати до друку кілька видань. Восени побачило світ наукове видання – збірник матеріалів наукової конференції «Авраамічні релігії в Україні в процесі стабілізації міжконфесійних і міжнаціональних відносин», присвяченої 155-ій річниці від дня народження Митрополита Андрея Шептицького, 30-ій річниці відновлення діяльності Української Греко-Католицької церкви та 30-ій річниці створення Галицького деканату Української Греко-Католицької церкви. Збірник вміщує доповіді науковців з Галича, Івано-Франківська, Львова, Києва, Одеси, Чернівців тощо (436 с. + кольорова вставка). Науковий редактор видання – заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з наукової роботи, к.і.н. Семен Побуцький, відповідальні за випуск збірника – генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Костишин та заступник генерального директора з питань розвитку та охорони пам'яток Володимир Дідух. Підготували матеріали до друку працівники інформаційно-видавничого сектору Національного заповідника «Давній Галич» Оксана Медвідь (електронний набір окремих статей наукових співробітників, Любов Бойко (редагування тексту), Тарас Тріщ (верстка книги, технічне опрацюванн карт, схем, рисунків, фотографій). Зазначимо, що збірник матеріалів конференції побачив світ за сприяння Івано-Франківської обласної ради та Івано-Франківської обласної державної адміністрації, Архієпископа і Митрополита Івано-Франківського о. Володимира Війтишина.

Готова до друку ще одна цікава книга – науково-популярне видання  «Король Данило» Марії Костик, завідувачки науково-дослідного відділу Національного заповідника «Давній Галич». Сподіваємось, що в новому році книга вийде друком і читачі матимуть змогу дізнатись багато цікавого з дослідження науковиці.

2020-ий рік виявився щедрим для співробітника Національного заповідника «Давній Галич» Івана Драбчука. Не так давно побачило світ краєзнавче дослідження «Відомі уродженці Галича», де зібрані факти про видатних людей минулого і сучасності, котрі народились у стольному місті. Й ось наприкінці року вийшли друком ще дві книги автора – «Духовні святині Сільця» та збірка поезій «Там, де тече Рутка».

Ці два видання історика-краєзнавця Івана Драбчука поєднує любов до рідної землі, зокрема до своєї малої батьківщини – Сільця Тисменицького району (тепер – Ямницька ОТГ). Власне, перша книга про духовні святині рідного села видана коштом Ямницької об’єднаної територіальної громади. У ній автор розповідає про «видимі Божі знаки» – церкви, каплиці, хрести. Адже саме вони засвідчують, що люди в селі чи в місті пам’ятають про Божу присутність у своєму житті, облаштовують місця особливої благодаті, шанують перекази предків про незвичайні місця, до яких з давніх-давен приходили люди, щоб помолитись, попросити Господа про допомогу чи подякувати Йому за зіслані ласки.

У книзі є розповідь про стару церкву Сільця, про будівництво нового храму Різдва Христового, його посвячення, висвячення чотирьох молодих священників. А ще земляки Івана Драбчука власними силами спорудили в селі кілька каплиць і поставили ряд пам’ятних хрестів.

Краєзнавче видання ілюстроване кольоровими фотографіями автора, що неабияк пожвавлюють розповідь.

Моя земля – окраса України,

Задивлена в ясну далечину,

Хоч в світі різні землі є й країни,

А я люблю свою Галичину.

А це рядки з іншої книжки – збірки поезій «Там, де тече Рутка». У ній читач знайде щире захоплення красою рідного краю, заглиблення в його історичну минувшину, глибокі людські почуття, що вирізняють людину з-поміж натовпу.

Про поезію не треба багато говорити, її треба читати.

Поможи нам, Боже, вислухай благання,

Мати Божа з неба, нас охороняй.

Чи надходить вечір, чи ясне світання –

Рідний край від зла оберігай.

Любов Бойко.

На завершення 2020 року, 24 грудня в Картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич» відкрилась виставка-перфоманс «Галицькі різдвяні мотиви». Як повідомив модератор дійства, завідувач науково-освітнього відділу Андрій Стасюк, цей духовно-мистецький проєкт поєднує три експозиції – інсталяцію Святвечора, сакральний простір Різдва Христового та добірку живописних робіт художника з Дніпра Станіслава Брунса.

Музичним супроводом виставки стала колядка «Щедрик» в обробці Миколи Леонтовича, яку виконали наукові співробітники заповідника Ольга Януш (фортепіано) та Роман Коновалов (сопілка).

Центральна частина зали облаштована у вигляді опільської світлиці напередодні Святвечора – ікони, прибрані вишитими рушниками, стіл з обрядовими стравами, за яким збирається родина, традиційний вертеп, ялинка… Сакральний простір також в очікуванні Різдвяного чуда – ікони, священничий одяг, Богослужбові книги… Й органічно доповнюють виставку картини художника з Дніпра Станіслава Брунса, які він подарував заповіднику після торішньої презентації свого доробку в Галичі.

Заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з наукової роботи Семен Побуцький зазначив, що виставка не випадково відкривається саме 24 грудня, адже цього дня готуються до Святвечора християни, які відзначають Різдво за Григоріанським календарем. Семен Омелянович привітав колег з прийдешніми святами, подякував працівникам сектору фондів, науково-освітнього відділу, Музею історії Галича за організацію виставки.

Про магію Різдва, символізм свята, традиції, які збереглися на Опіллі, розповіла провідна наукова співробітниця сектору фондів Маріанна Бацвін. Вона, зокрема, пояснила розбіжності в часі святкування за різними календарями, звичаї, які побутують на наших теренах з глибини віків. Серед них – пошанування дідуха як символа предків, плетіння павука, виготовлення паперових витинанок і гірлянд, якими прикрашали оселю.

...Опільська хата. Образи під рушниками на стіні. Стіл, покритий вишитим обрусом… На ньому – Різдвяна свічка, хліб, кутя в макітрі, інші пісні страви – всього дванадцять. Святково вбрана господиня, статечний господар, коляднички-діти…

Напевне, кожен береже в серці милі спогади – від дитинства до сьогодення. Зрештою, сподіваюсь, і наші діти, й онуки так само будуть дотримуватися традицій святкування Рідзва Христового.

Любов Бойко.

Колектив Національного заповідника "Давній Галич" щиро сумує з приводу передчасної смерті першокласного дослідника церковної історії Галича та Галицької землі, доктора історичних наук, декана гуманітарного факультету УКУ, професора Ігоря Ярославовича Скочиляса.

Своїми ґрунтовними, невтомними студіями професор започаткував переосмислення багатої духовної спадщини Галича. Завдяки жертовній праці спочилого Ігоря Скочиляса українська наука й культура збагатились виданням факсиміле Галицького Євангелія 1144 р., низкою фахових монографій і статей, дослідницьким проєктом "Київське християнство", організацією численних конференцій, семінарів та круглих столів.

Дякуємо Пану Професорові за чітку і послідовну підтримку Заповідника у проблемному питанні стосовно "відбудови" Успенського собору на фундаменті ХІІ ст., де науковець зайняв принципову позицію у питанні збереження автентичної пам'ятки.

У цей непростий для сім'ї, родини та усього наукового співтовариства час висловлюємо найщиріші співчуття. Нехай Господь Бог наш Ісус Христос оселить душу спочилого  Ігоря Ярославовича Скочиляса в місці світлім, у місці квітучім, у місці спокою, де нема ні недуги, ні журби, ні зітхання.

На фото проф. Ігор Скочиляс під час конференції "Успенський собор Галича. Минуле, сучасне, майбутнє". Національний заповідник "Давній Галич", м. Галич, 13 грудня 2017 р.

--

з повагою

Андрій Стасюк

Целевичі –  один із галицьких родів, який не маючи широкого розповсюдження, усе ж мав на своєму дереві кілька розгалужень, котрі виходили, безперечно, від одного предка. Однак він жив дуже давно і поєднати їх нам не вдалося. І все ж за окремими пагонами дерева цього роду ми спробували простежити і зв’язки між ними, а також коротко зупинилися на окремих постатях представників цього роду.

З цієї родини найвідомішим був Юліан Целевич - професор академічної гімназії у Львові, письменник, автор багатьох історичних праць, голова Товариства ім. Т.Шевченка, почесний член Товариства «Просвіта», член Ставропігійного інституту, «Руської Бесіди».

Він - син священника, народився  у 1843 році в с. Павелче (тепер Павлівка) в околиці Станиславова. Гімназію закінчив у Станиславові, а потім подався до Львова на студії богословські, які довершив у 1864 році, як питомець духовної семінарії. По закінченню богословських наук вписався на один рік як звичайний слухач на філософський відділ Львівського університету, віддаючись історичним студіям, а через рік переселився на подальші студії до Відня. У Відні Ю. Целевич пробув три роки. Тут він закінчив філософський факультет і склав спочатку екзамен на учителя гімназії, а потім ріґорозум (докторантський іспит. – І.Д.) для осягнення ступеня доктора філософії.

З Відня  він повернув до Галичини і обняв посаду суплента історії в німецькій гімназії у Львові. Небавом  Ю.Целевич одружився з дочкою священника о. Танячкевича з Монастирчан, а в 1872  році перейшов як дійсний учитель гімназії до Станиславова. По п’ятьох літах служби в гімназії Станиславівській перенісся  знову до Львова, де працював у руській (українській) гімназії. У Львівській гімназії Ю. Целевич трудився шістнадцять літ до кінця життя. Помер у 1892 році.

Його дружина Целевич Ванда (1846-1891), уроджена Танячкевич, померла за два роки до смерті чоловіка і похована на Личаківському цвинтарі. Вона дочка о Петра Танячкевича, пароха с. Монастирчани Богородчанського деканату. У подружжя дітей не було, тож розглянути родовід Целевичів можемо за іншими гілками. Хоча для початку з’ясуємо, хто були батьки і діди Юліана Целевича.

Його батько Андрій, як було сказано вище, був священником. Народився він у 1801 році, у 1830 році був посвячений у духовний сан.

Працював адміністратором парохії у Монастирчанах Богородчанського повіту у 1832 році.  З 1836 до 1876 року парох у с. Павелче Горішнє Станиславівського повіту. Помер у цьому селі 19 січня 1876 р. Крім Юліана, у нього були сини Леонтій та Теофіл.

У Андрія Целевича був ще брат Йосиф, пенсіонований урядник, який жив у Лисці коло Станиславова і помер там у 1882 році.

Целевич Леонтій (1831-1900),  брат Юліана. Як і батько, він  висвятився на священника у 1858 році. Працював адміністратором парафії у с. Яблінка (1858-1862) та Кричка (1862-1866) Богородчанського повіту. Далі був сотрудником один рік у Старих Богородчанах та п’ять років у Станиславові. З 1876 року - парох у Павелчому. Він був одружений із Олександрою уродженою Ганинчак (1836-1892). Вона померла і похована у сучасній Павлівці. У подружжя народилося двоє синів - Володимир та Костянтин. Целевич Володимир (1858-1901), колишній студент медицини, помер у домі батька  у віці 43 років. Целевич Костянтин працював парохом у Росточках у 1898 р. На жаль, подальша його доля є невідомою.

У Теофіла Целевича, який працював учителем у Богородчанах, був син Олег.  Він народився у с. Павельче (нині Павлівка Тисменицького р-ну) в 1878 р. Початкову освіту здобув у рідному селі. Згодом навчався у Станіславській гімназії та на філософському факультеті Львівського університету. Разом з відомим вченим І. Крип’якевичем проходив студії професора М. Грушевського. У студентські роки проявився його талант історика-дослідника.

Перу Олега Целевича належить кілька наукових праць. У 25-у томі «Записок наукового товариства ім. Шевченка» (ЗНТШ) за 1898 р. опубліковане його дослідження «Причини до зносин Петра Дорошенка з Польщею в 1670-1672 роках». Молодий вчений використав маловідомі матеріали, котрі висвітлили стосунки гетьмана Дорошенка з польським королем Яном Собєським. Автор, по-суті, вибудував перед читачами своєрідну хроніку дипломатичних та військових дій між Україною і Польщею.

Цікавився молодий вчений і непростими стосунками в Галичині, про що свідчить його праця «До релігійних відносин Перемисько-Самбірської дієцезії в рр. 1615-1674». У період з 1904 по 1927 р. він викладач державної гімназії в Перемишлі.

Із 1927 по 1939 рр. він  професор української Станіславської гімназії. Паралельно викладав у жіночій гімназії «Рідна школа». Олег Целевич з дружиною переїжджає в село Цуцилів, де проживала його рідна сестра. З 1939 по 1941 рік учителює в Тисменичанській школі. Протягом шести років (до 1947р.) очолював колектив Переріслянської школи, а згодом директорував у с. Лоєва. Сучасники підкреслювали його інтелектуальність, високу ерудицію, скромність. У період фашистської окупації неодноразово допомагав селянам у скрутну хвилину. Власних дітей в нього не було.

Із певелецькою гілкою родини Целевичів мали бути пов’язані ті, які проживали у Викторові коло Галича (землі обох сіл межували). У Викторові у 1848 -1855 роках працював священник Петро Целевич. У нього був син те ж Петро, який  вивчився на юриста.  Целевич Петро (1831-1895) працював секретарем Тернопільського окружного суду, був засновником кількох великих стипендій, що перебували в розпорядженні «Народного дому». На жаль, встановити родинні стосунки між двома гілками поки що не вдалося. 1 січня 1892 року у Вікторові помер Іларій Целевич, колишній сотрудник у Лисятичах (у 1856-1858 рр.), дефіцієнт Львівської архієпархії. Можливо, він був рідним братом згаданого вище секретаря суду Петра Целевича.

Із Тернопільщиною було пов’язане життя Целевича Олександра (1863-1894) – лікаря у Тернополі, згодом у Тисмениці, помер 6 січня на 31 році життя. У 1890 році д-р О. Целевич, як лікар із Збаража, їхав до Берліна для ознайомлення з методикою лікування доктора Коха.

Ще одну гілку Целевичів зустрічаємо на Рогатинщині. Тут Михайло Целевич (1864-1903) був учителем у Псарах, де заснував також читальню «Просвіти». Раніше він працював у Дегові. Він син Омеляна (пароха с. Завій Калуського деканату) та Емілії. Був одружений із Климентиною Войнаровською (1854 -1927), яка похована на Янівському цвинтарі Львова. Мав сина Володимира, який на час смерті батька був учнем ІІ класу Львівської руської гімназії. Сам Михайло закінчив Бережанську гімназію та Львівську учительську семінарію. Хорував на грудну недугу, від якої і помер.  Його брати - це Антоній, Омелян та Кость Целевичі та сестри: Євгенія, Теофіла, Ольга і ще одна, яка померла швидше, аніж брат Михайло. З архівних джерел відомі імена їх чоловіків: о. Григорій Воєвідка, Мирон Гуглевич, Фердинанд Неврлий та Лев Біліковський.

Чоловіком Євгенії Целевич, як бачимо, був Фердинанд-Ярослав Неврлий, чеський залізничник із Чернівців, автор першого підручника української мови з фонетичним правописом. Їх син Микола Неврлий - чеський, словацький і український літературознавець, критик, бібліограф, україніст. Доктор славістики з 1950 року, іноземний член Національної академії наук України з 2003 року.

Про Целевича Омеляна (1874-1898) (молодшого)  відомо, що він був парафіяльним сотрудником у с. Мізунь, але помер у с. Завій (поблизу Калуша) у домі батька о. О. Целевича на 24 році життя і 1 році священства.

Тепер перенесемося на Львівщину, до містечка Угнова. Знаходиться воно у Сокальському районі за 2 кілометра від кордону з Польщею. Угнів відомий як найменше місто в Україні — на 2001 рік тут нараховується лише 1007 мешканців (1970 року — 1500 мешканців). Саме до Угнева свого часу прищепилася ще одна гілка Целевичів. Саме з Угнева вийшли четверо братів Целевичів, які в історії краю залишили помітний слід. Вони сини Целевича Юліана (1843-1905) – нотаря з Угнева.

Осип Целевич народився 24 грудня 1891 року в Угневі в родині місцевого натаріуса. Під час навчання в університеті став членом українського студентського товариства. Війну зустрів студентом другого курсу. Вже в 1914 році був покликаний до  Австро-Угорської армії. Після короткого навчання в офіцерський школі в Любляні потрапив на італійський фронт. Був комендантом технічної сотні 10 самостійного батальйону Х армії. Мав військове звання обер-лейтенант.

20 листопада 1918 року поручник Осип Целевич добрався до Винник і став комендантом 2-ї сотні 1-го Львівського полку імені князя Лева, яким командував Зенон Черевко. Брав участь у боях з польським військом на відтинку Глинна-Наварія поблизу Львова до травня 1919 року. Попав у польський полон під час Чортківської офензиви, коли як технічний референт новоствореного IV Галицького корпусу займався будовою мосту поблизу Золотого Потоку.

Стан полоненого був жахливий. Тіло полоненого було змасакроване, зуби вибиті. Роздягнутого до сорочки поручника ледве живим доставили до Берестя. Зі спогадів відомо, що на хворого Целевича, який був змушений спати просто на землі, кілька разів падали інші полонені. В часописі «Приятель українського жовніра», який в 1923 опублікував статтю про життя та смерть поручника, згадується, що останні свої дні він провів «на голій долівці одної з кімнат форту Берг». Помер Осип Целевич від тифу 24 вересня 1919 року.

Про інших його братів (і то тільки двох) інформації небагато. Олександр Целевич вивчився на учителя. У 1895 році він був управителем фахової школи в Угневі  та Виткові, відкрив спеціальні курси у «краєвих верстатах шевських». У містечку Роздолі керував курсами виготовлення взуття для військових у 1896 році. Корнило Целевич став інженером. Пізніше працював присяжним землеміром і був судовим знатоком для помірових справ. В 1927 році був головою Повітової ради УНДО. У 1928 році мав канцелярію в Угневі  (повіт Рава-Руська) у власному домі. Також К. Целевич очолював у рідному містечку  (з 1926 р.) «Господарську торгівлю». Також Корнило Целевич написав спогади у двох частинах «Перші дні листопада 1918 року», учасником яких був.

Під час пошуку відомостей про родину Целевичів нам під руки  попали імена ще кількох її представників, а саме: Целевич Василь (1827-1905) – священник, парох с. Озеряни (коло Бучача), помер на 78 році життя; Целевич Олександр (1854-1904) – урядник крайового відділу у Львові; Целевич Антоній (1861 -1936) – парох у Лозині коло Львова, організував крамницю при читальні; Целевич Іван (1894 -1942) – священник; Целевич Володимир  (1891–1942) – політик і громадський діяч, адвокат, тричі обирався послом до сейму. Активний член УВО та генеральний секретар УНДО. У вересні 1939 року був заарештований енкаведистами. За припущеннями, помер від виснаження у в'язниці м. Саратова. Був одружений із Софією Роздольською, яка померла у 1927 р. на 29 році життя (похована у с. Плетеничі Перемишлянського повіту). Мав сина Богдана, який проживав і працював лікарем у Чикаго (США); Целевич Амвросій, який у 1897 році був призначений полковим лікарем у полках босанської піхоти. Колишній член чернівецького «Союзу», віденської «Січі» та краківської  «Академічної Громади». У 1894 році отримав  ступінь доктора «всіх наук лікарських» у Краківському університеті. Працював у клініках Відня, Львова, Кракова. У 1926 р. перенісся до Кам’янки-Бузької на Львівщині.

Чи перебували вони у родинних зв’язках, можливо, вдасться з’ясувати наступним дослідникам.

Іван ДРАБЧУК

Кілька років тому в розмові з науковим співробітником Національного заповідника «Давній Галич» Андрієм Чемеринським зійшлися на думці, що дуже мало є відомостей про священників м. Галича із ХІХ століття. Саме тому я зі свого боку старався ці відомості зібрати. А пан Андрій теж продовжував пошуки і наслідком його роботи став стенд, встановлений на фасаді церкви Різдва Христового, який розповідає про історію церкви і священників, котрі у ній правили. Проте ця інформація є дуже короткою, бо вміщує тільки список душ пастирів міста. Саме тому, як мені видається, настав час його відомості розширити.

Перший священник, про якого маємо згадки із ХІХ століття, є Корнелій Левицький. Він народився  у 1787 р. в с. Ланчин на Надвірнянщині. Рукоположений у 1818 р. Парох у м. Галичі. У 1825 – 26 рр. за його ініціативою та підтримкою брата – львівського митрополита  Михайла Левицького – було здійснено реставраційно-відновлювальні роботи у церкві Різдва Христового. В 1831 р. «пожертвами парафіян і стараннями місцевого пароха К.Левицького» закладено каплицю Святого Дмитрія на Заріці. Пізніше він – віце-декан Галицького деканату (1840 р.), адміністратор деканату, інспектор шкіл (1843 р.), жертводавець для допомоги постраждалим від повеней в Галичині (1845 р.), на будівництво лікарні для військовиків у Карлсбаді (1852 р.), на створення корпусу галицьких військових добровольців (1859 р.). Помер у 1864 року.

У квітні 2017 р. експедиційним загоном «Галицькі некрополі» Національного заповідника «Давній Галич» (кер. А. Чемеринський) на території давнього знищеного кладовища поруч Замкової гори було віднайдено могилу пароха церкви Різдва Христового о. Корнелія Левицького. Про важливу знахідку було повідомлено в засобах масової інформації та поінформовано Галицький деканат УГКЦ. За словами о. Ігоря Броновського, парафія церкви Різдва Христового планує відновити надгробок о. Корнелія Левицького. Хоча, як на мене, його останки потрібно забрати із запущеного місця і перезахоронити біля церкви  Святого Дмитра, щоб його теперішня «могила» не була cимволічною.

Сотрудником  о. Корнелія Левицького у Галичі був о. Іван (Ян) Нарольський. Він 1825 року народження. Після Галича працював у м. Пустомити на Львівщині. Там отець Іван Нарольський був на парафії багато років і, як твердили місцеві жителі, «був добрий i ревнивий душпастир, але мало дбав за освiту народу».

Наступний галицький священник Петро Васенко був адміністратором парафії. Він народився у Галичі у 1831 році у родині Теодора Васенка. Після закінчення богословського факультету у Львові висвятився на священника. До висвячення одружився з Христиною Білецькою. З 1859 року почав свою душпастирську працю. Працював у м. Галичі та селах Дем’янові та Тустані. Як діяльний руський патріот (очевидно, що був москвофільського спрямування) він  віддав духовній праці на наших теренах п’ятнадцять років.

У 1874 році, не сприймаючи політики австрійського намісника Галичини А. Голуховського, він втратив своє приходство, переселився на Холмщину. Отримав парафію у с. Крилові, де працював до 1909 року. Там (два роки перед тим) померла його дружина, а 29 липня 1909 року й о. П. Васенко відійшов у кращі світи як протоієрей та настоятель парафії.

Сотрудником при о. П. Васенку був Владислав Дорожинський (1834-1914), висвячений у 1864 р. Крім Галича, служив у Зборі, Угерську, Надітичах. З 1884 р. і до кінця життя – парох с. Старий Мізунь. У 1885р.був ініціатором будівництва у цьому селі нової церкви, яку на кошти громади збудували за півтора року. Восени 1887 р. церкву освятив Митрополит С. Сембратович. Похований на церковному подвір'ї у с. Старий Мізунь. Після нього на цій парафії працював його син – отець-богослов Діонісій Дорожинський (1914-1930), який народився у Галичі тоді, коли батько тут працював.

Після о. Васенка на парафію в Галич прийшов Матвій (Матіяш) Сабатович (1820 -1876), який працював тут із 1866 по 1871 рік. Про нього, на жаль, не збереглося ніяких відомосте, окрім того, що у Галичі він помер і тут був захоронений. Із посмертної звістки про смерть його дружини Наталії з Литвиновичів Сабатович (1830-1900) дізнаємося, що її чоловік був парохом і деканом у Галичі («Діло», № 237 за 19 жовтня 1900 року).

Його помічниками були отці Григорій Грицей, Леонтій Шефер та Іван Маркович. Про першого, о. Г. Грицея, 1836 р.н., відомо, що працював у селі Дем’янові, де і помер у 1891 році. У цьому селі він заснував «Братство тверезості» (1874 р.), а його дружина Наталія –«Товариство руських женщин» (1884 р.).  Другий – о. Л. Шефер (1843-1910) був парохом у Бовшеві, а також виконував обов’язки настоятеля Галицького деканату. Про о. І.Марковича відомостей не знайдено.

Далі обов’язки адміністратора у Галичі виконував о. Теодор Молчковський. Він народився 23 лютого 1822 року, висвячений 16 березня 1851 року. Після цього він працював  у Маняві (від 24.04.1851 до 06.05 1852 р.), Лесівці (від 07.05.1852 р. до 23.01.1856 р.), Красній (від 29.01.1856 до 13.03.1858 р.), Нивочині (від 29.03.1858 до 17.04.1858 р.), Пневі (з 26.04.1856 до 03.03 1859 р.), у Богородчанах (від 04.03 до 03.05 1859 р.), Старих Богородчанах (від  20.05. 1859 до 26.06.1866 р.) у Кричці (від 27.06.1866. до 31.03.1873). Звідси його було переведено до м. Галича, але й тут він довго не затримався, бо через деякий час (з 01.04 1876 року)  став парохом сусіднього с. Тустань, де він довший час працював, зберігши за собою посаду Галицького декана. Нагадаємо, що у 1869 році він уже виконував обов’язки декана Богородчанського. Помер о. Т. Молчковський 7 липня 1910 року. Похований у гробниці родини Дольницьких у Тустані.

У 1877 році на парафіюу Галич прийшов  Юліан Копистянський, 1843 р.н. Він був сином Олександра Копистянського (пароха с. Ізби) і Олександри Обушкевич. Одружився із Антоніною Сембратович, дочкою Михайла, 18.11.1867р., у с. Нова Весь (йому було 24,  а їй 27літ). Того ж року він був рукоположений.

Місця праці Ю.Копистянського: 1868 р. – адміністратор у с.Долина, 1869 р. - завідувач с. Рихвальд,1870 р. - адміністратор у цьому селі, 1871 – 1872рр. – адміністратор  с.Нова Весь, далі 1873-1877  рр.- сотрудник в Любачові (у свого тестя пароха М.Сембратовича).

Із 1878 по1899 роки Юліан Копистянський – парох Галича, у 1888-1892рр. - віце-декан Галицький, з 1890 - радник митрополичої консисторії, згодом у 1893-1894 рр. - завідувач деканату Галицького, титулярний радник митрополичої консисторії з відзнакою крилошанина, у 1895-1899 рр. - декан Галицький. Із дружиною виховали дітей: Ізидору, Теофіла, Марію, Романа-Бориса, Ольгу, Гелену. Помер 13.06.1899р. в м.Галичі.

Сотрудниками о. Ю. Копистянського були отці Теодор Косевич, Григорій Концевич (Кончевич), Михайло Єднакий, Іван Левицький, Олександр Мардарович, Микола Винницький.

Отець Теодор Косевич народився 4 травня 1852 р. Освіту отець здобув у Львівській духовній семінарії. Під час навчання у семінарії, 11 березня 1877 р., він був висвячений на священника. Коли отець одружився, нам невідомо. Знаємо тільки, що  його дружиною була п. Іванна і в подружжя народилося 9 дітей: Володимира, Стефанія, Ярослав, Софія, Наталія, Євгенія, Олена, Роман, Антін. Одна з дочок вийшла заміж за богослова Антона Аксентія. Незабаром, 27 березня 1877 р., отець Теодор був призначений асистентом пароха у Галич. Перебував отець у Галичі до 30 жовтня 1882 р., бо з наступного дня був переведений на посаду адміністратора до села Дубівці Галицького деканату.

2 лютого 1884 р. о. Т. Косевич був призначений адміністратором  села Опришівці біля Станиславова. З 15 квітня 1885 р. отець Теодор був затверджений парохом Опришівців. Також отець Теодор був завідателем Станиславівського деканату, тобто виконував обов’язки декана. Цю інформацію ми знаходимо в архівному документі, який датований 27 лютого 1900 р. Коли він отримав цей сан, нам невідомо. Знаємо тільки, що з 1 липня 1901 р. отець Теодор був призначений радником духовним єпископської Консисторії. Помер отець Теодор 3 жовтня 1903 р. у віці п’ятдесяти одного року. Похований на опришівецькому цвинтарі.

О. Георгій Концевич (Кончевич) (1832 -1900)  був уродженцем Холмщини, пізніше працював парохом у селах Олесино Козівського деканату та Кукизові і Ценеві Куликівського деканату, де і помер. Його син Богдан (1881-1907) – студент філософії, голова товариства «Селянська Рада» Бережанського повіту – помер на 26 році життя.

Михайло Єднакий, 1861 р.н. Після Галича якийсь час працював парохом у с. Хриплині коло Станиславова (у 1892 р.), а пізніше, з 1896 року, був парохом с. Нагуєвичі на Львівщині. Там працював цілих шістдесят років – до 1956 року. У 1914 році був заарештований і з сім’єю відправлений у табір Талергоф. О. Михайло Єднакий був одружений із сестрою єпископа Юліана Пелеша. Його син Юліан (названий на честь Владики) трудився на народній ниві, але передчасно помер у Нагуєвичах 5 вересня 1923 року. За переконаннями батько і син були москвофілами, але і були шанованими серед селян.

Два наступні сотрудники о. Ю. Копистянського прожили недовго.Отець Іван Левицький (1841 -1887) пізніше був парохом у с. Пітричі і помер на 46 році життя, а Олександр Мардарович (1864 -1904) – парох Радчі Станіславського деканату - помер на 39 році життя.

Ще один сотрудник, о. Микола Винницький(1869–1929) одружився з найстаршою дочкою о. Юліана Копистянського - Ізидорою (1875 -1950). У 1895 р. він прийшов до Галича, а за 7 років став парохом Галицької парафії. Саме його «заслугою» стало те, що галичани замість національно-патріотичних устремлінь тривалий час сповідували москвофільські ідеї. У подружжя Винницьких було шестеро дітей і всі вони, очевидно, народилися у Галичі. Це Олександр (1896-1964), Микола (1898 р.н.), Марія-Гелена (1899 р.н.), Стефанія (1903-1919, вона похована на галицькому цвинтарі), Юрій (1906-1942), Ліда (1920-2008).

Ось такими є короткі відомості про священників, які працювали у Галичі в ХІХ столітті. Зрозуміло, що тут ми запропонували тільки їх короткі біографії. А про їхню працю можуть сказати якісь інші джерела, зокрема архівні справи, які ще не введені у науковий обіг, історії сіл, спогади тощо. Зрештою, про кожного з цих душпастирів можна писати окремі статті, але це, сподіваємося,  зроблять уже наступні дослідники.

Іван ДРАБЧУК

Співробітники Музею караїмської історії та культури свято бережуть пам'ять про Яніну Львівну Єшвович, адже вона є однією з його фундаторів. Сьогодні окреслюємо культурологічні аспекти галицьких караїмів, відданість традиціям пращурів через призму прагнення до збереження і в кінцевому результаті укладення ціннісних надбань зникаючого народу в музейній експозиції.

Яніна Львівна Єшвович (15.09.1930-24.10.2003).

Поєднання минулого, сучасного, майбутнього у культурологічних аспектах караїмів Галицького краю

Яніна Львівна Єшвович (15.09.1930-24.10.2003) - представниця знатного караїмського роду, відомого в Галичі з XVIII ст., голова Галицької караїмської громади, працівниця банківської сфери, фундаторка Музею караїмської історії та культури, знавець галицько-луцького діалекту караїмської мови.

Народилася 15 вересня 1930р. в сім’ї Леона (21.01.1875–3.03.1953) – та Гелени (Рахелі) (6.09.1894–22.12.1970)  Єшвовичів у Галичі.

Навчалася Яніна Єшвович в Галицькій середній школі. Вищу освіту здобула в Московському фінансово-економічному інституті. До 1989 р. працювала у Галицькому відділенні аграрно-промислового банку. В останні роки була заступницею керуючого банком. Також працювала в регіональному управлінні Національного банку України в м. Івано-Франківську.

Підтримувати жевріючий вогник пращурів – справа честі багатьох поколінь. Не оминула ця місія і Яніну Львівну. Вона приділяла активну увагу збереженню і розвитку культури караїмського народу. Очолювала Г алицьку караїмську громаду. З метою дослідження, вивчення галицько-луцького діалекту караїмської мови до м. Галича приїжджали науковці: Ілля Якович Нейман, Кенесбай Мусаєв, Єва Агнес Чато Йогансон, Ярослав Дашкевич, Стефан Гонсьоровський, Анна Сулімович, Маріола Абкович, Михайло Кізілов, Авраам Кефелі та ін. Яніна Єшвович радо зустрічала дослідників і ділилася з ними отриманими знаннями з рідної караїмської мови, адже була чи не єдиною, яка нею володіла.

У 1959 р. кенасу (храм, дім зборів) у Галичі закрили. Речі культового вжитку, пергаментні сувої Тори, молитовники таємно дозволили караїмам забрати. Частина культурних цінностей зберігалась у домі Яніни Львівни. Не загасили світло караїмам владні структури, закривши, а згодом, і взагалі зруйнувавши кенасу. Люди, котрі шанували Тору, збиралися в будинку Яніни Львівни на Шабат і в інші релігійні свята, слухали Богослужіння, записані на магнітофонну плівку, читали караїмські часописи, окреслювали план розвитку культури громади. Березневих днів 1995 р. громада ввійшла до Всеукраїнської асоціації кримських караїмів «Кримкарайлар».

1996р. галицькі караїми, за активної участі Яніни Львівни, відзначили 750-ліття громади. У 2000 році Галицька територіальна караїмська громада офіційно зареєстрована в державних органах.

У 2002 році Яніна Єшвович брала участь у Міжнародній науковій конференції «Караїми Галича: історія та культура», де висвітлювала тему «Галицька караїмська громада в ХХст.», вітала присутніх рідною караїмською мовою і знайомила з національною кухнею, пригощаючи присутніх кубете.

Зважаючи на реальність подій, тобто на неминуче зменшення, а згодом і цілковите зникнення Галицької караїмської громади, Яніна Львівна прагнула попри будь-які труднощі перевести культурні надбання галицьких караїмів у музейну колекцію. І задумане здійснилося, проте тільки після смерті (Музей караїмської історії та культури відкрито 4 листопада 2004 р.). Померла хранителька караїмської культури 24 жовтня 2003 р.

Завдяки сильному бажанню, клопітким старанням і зусиллям Яніни Львівни збережена давня культура й історія галицьких караїмів: сьогодні кожен охочий може із задоволенням і допитливістю в Музеї караїмської історії та культури оглянути культові речі караїмів, рукописні молитовники, календарі, архівні матеріали, предмети домашнього вжитку та ін. А нещодавно, в жовтні 2020 р., встановлено пам’ятний знак на місці зруйнованої кенаси - духовного осередку Галицької караїмської громади.

Надія Васильчук

Впродовж другого півріччя 2020 р. зусиллями окремих ентузіастів та краєзнавців здійснювалася опіка над військовим меморіалом Першої світової війни в м. Галичі (терен старого міського кладовища Галич-Гора). Праця продовжувалася в кількох напрямках: подальший благоустрій та прибирання площі меморіалу, пошук в архівах та інших базах даних прізвищ похованих, ознакування території.

З метою вшанування пам’яті стрільців Легіону УСС, які були однією з відомих бойових формацій Австро-Угорщини, а в подальшому брали активну участь в українському державотворенні, в травні 2020 р. в межах меморіалу було встановлено пам’ятний хрест з відповідним написом. Для цього було використано і пристосовано один з давніх надмогильних пам’ятників (орієнтовно першого десятиліття ХХ ст.), який був переданий для цього однією з галицьких родин. Композиція виготовлена з піщаного каменю і складається з масивної рельєфної основи, яку увінчує хрест. На ньому є символічні зображення Найсвятішого Серця Ісуса в терновому вінку та Божої Матері в оточенні двох ангелів у молитві. На основній частині напису вмонтовано таблицю з написом:

 

«На пошану пам'яті

Українських Січових Стрільців

Бейсюка Петра,

стрільця 3 сотні (1898 - 11.08.1915),

Стефанишина Івана,

стрільця 1 сотні (+ 05.07.1915),

які брали участь у боях

за звільнення Галича від російських військ

у червні 1915 р.

і спочивають на цьому кладовищі

поруч своїх побратимів по зброї».

 

Перевезення та монтування пам’ятного знака, виготовлення пам’ятної таблиці було здійснено завдяки Національному заповіднику «Давній Галич» (генеральний директор Володимир Костишин).

Передбачалося, що урочисте відкриття пам’ятного знака відбудеться у червні 2020 р. – до річниці звільнення Галича від російських військ. Проте червнева повінь в околиці та подальша ситуація з пандемією Covid-19 (карантинні обмеження) відтермінували цю подію на невизначений час. Разом з тим на терені меморіалу, а також у межах міста вже є окрема згадка про Українських Січових Стрільців (які звільняли Галич і підняли на міській ратуші національний стяг), а невідомі галичани до Свята Покрови та на задушні дні вже встановлювали коло пам’ятного знака лампадки.

Раніше на терені меморіалу завдяки приватним пожертвам було встановлено пам’ятну таблицю. На ній зафіксовано прізвища 131 військовослужбовця різних національностей, які тут поховані. Ці прізвища стали відомими за результатами дослідницької роботи в 2011–2019 рр. Пошукова робота продовжувалася і в 2019–2020 рр. Було віднайдено ще більше трьох десятків прізвищ, тому постала потреба в оновленні попередньо встановленого стенду. Восени 2020 р. це було зроблено і тепер відвідувачі меморіалу можуть прочитати 163 прізвища військовослужбовців з усіх теренів Дунайської монархії. Цей напрямок роботи потребує подальшого дослідження, оскільки загальна кількість захоронених становить більше 300 осіб.

Цікаво, що вже після встановлення оновленої таблиці віднайдено прізвища ще 2-х воїнів, загиблих у 1915–1916 рр., зокрема Glaser Bedřich (1894 р.н. з Oberlendkusdorf, Nosk, Czechy, військовослужбовця 46 піхотного полку) та Hertl Pavel (1895 р.н. з Dolni…Hukov, Czechy, військовослужбовця 42 піхотного полку). У разі виявлення ще кількох прізвищ постане питання чергового оновлення текстових написів таблиці, оскільки кожен з полеглих у боях з російською армією повинен бути вшанованим.

З метою передання досвіду щодо опіки над військовими похованнями та віддання почесті своїм землякам місто відвідав відомий угорський пам’яткоохоронець István Hangácsi. Громадська організація, яку він очолює («Vigyázók Had-és Kultúrtörténeti Egyesület»), здійснює опіку над військовими гробівцями в державах Східної Європи та на Балканах. Спілкування з ним було корисним для розуміння багатьох технічних моментів, пов’язаних з поточними роботами на кладовищі.

Немаловажливим моментом стало первинне фарбування надгробних хрестів з обох сторін (досі це було зроблено тільки з лицевого боку). Одночасно здійснено кількаразову обробку дерев’яної огорожі переробкою машинного масла з метою її забезпечення від опадів. Завдяки цьому змінилося візуальне сприйняття – тепер площа справляє враження доглянутої і прибраної за зразками військових кладовищ у наших західних сусідів. До цього активно долучилися і пожертвували свій особистий час представники Угорського культурно-освітнього центру (Magyar Kulturális Oktatási Központ) в Івано-Франківську - Мирослава Нагорняк, Dóra Domonkos, Krisztián Kovács. Важливою для опіки над цим місцем пам’яті в Галичі була неодноразова підтримка міського голови Ореста Трачика. Без його активної підтримки ряд ініціатив не були б реалізованими.

Разом з тим залишається ряд проблемних питань, які потребують зміни ставлення до меморіалу Першої світової війни – як з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, так і жителів міста. Представники органів влади традиційно у День пам’яті та примирення (8 травня) покладають квіти та вінки виключно до Братської могили воїнів Червоної армії, вшановують полеглих за державність у День Незалежності та на Свято Покрови, при цьому забувається про пам’ять тих (в тому числі УСС), які полегли на цих теренах більше сотні років тому. Натомість окремі громадяни міста Галича поруч меморіалу ПСВ влаштовують смітники і зносять на них непотріб зі своїх родинних поховань…

Віриться, що з часом все змінюватиметься і спільними зусиллями органів влади та суспільності всі місця пам’яті будуть належно пошановані та доглянуті.

Андрій Чемеринський

Сторінка 1 з 77

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:10085

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:18860

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:7653

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:8400