Напередодні дня народження Т. Г. Шевченка перечитувала окремі записи з його «Щоденника», який поет вів останній рік заслання. Зловила себе на думці, що Кобзар у ньому не завжди такий сумний, як здебільшого у своїх поетичних творах. Він різний, як різні емоції, які відчуває людина в житті, навіть такому безталанному, як у поета. Очевидно, Тарас Григорович не мав поряд вірного товариша, з яким би міг поділитись сокровенним, розповісти про пережите, наболіле.

Т. Г. Шевченко почав писати свій щоденник 12 червня 1857 року в Новопетровському укріпленні, очікуючи звільнення після десятирічного заслання. Це був саморобний зошит-альбом, виготовлений з дев’яти пронумерованих окремих зшитків, оправлений у гарний коричневий сап’ян. Поет називав його журналом. Із його сторінок дізнаємося про солдатське життя, як нелегко поетові й художнику, якому забороняють писати і малювати. Часом записи досить емоційні, з дотепними, а то й гострими слівцями. Шевченко у буденному житті був звичайною людиною, літературний лоск на його постаті з'явився пізніше.

Читаючи уривки зі щоденника Великого Кобзаря, відкриваєш для себе нові грані особистості поета. Він був запальним, іронічним, закоханим, але насамперед – талановитим. Вперше «Щоденник» (російською мовою) був опублікований у журналі «Основа» в 1861 р. Через рік його надрукували зі значними скороченнями через тодішню цензуру.

Переклад «Щоденника» українською мовою зробив Леонід Білецький. Шевченко писав про бездушних лицедіїв, темних мучителів і жорстоких розпинателів, з якими йому довелось співіснувати впродовж десятиліття. Астраханських морських офіцерів поет назвав неуками та брехунами. Вони проводять свій час переважно в шинках, де гуляють і пиячать кілька днів поспіль, аж доки не розпочнуть бійку. Солдатів-москалів Шевченко характеризує як найбіднішу, найнещасливішу верству в «православній отчизні» з нелюдським вихованням і грубіянською поведінкою. А про їх зверхників у мундирах Кобзар пише: «…бо коли тверезі, то все-таки неодмінно неуки і хвальки, а також п’яниці, циндри і розпусники». 20 червня Шевченко занотував: «Чи діжду я тих блаженних днів, коли з пам'яті моєї вивітриться ця моральна гидота?»

Поет жив із надією на звільнення від немилосердних московських інквізиторів, молився всемогутньому Богові, очікуючи звільнення: «Господи, чи настане для мене година визволення?»

У неділю 21 липня 1857 р. об 11 годині завідувач шпиталю Микола Бажанов сповістив Шевченка про «свободу». Поет радів, не знаючи, що йому ще доведеться жити під суворим наглядом поліції  невизначений строк.

Ввечері 2 серпня він виїхав із Новопетровського укріплення, а 5 серпня прибув на хисткому рибальському човні в м.Астрахань. Йдучи брудними вуличками пристані, минаючи бідні сірі хатинки, дерев'яні будиночки з величезними купами сміття і гною біля них, поет зробив висновок, що Астрахань нічим не краща за інші міста Московщини.

28 серпня Тарас Григорович виїхав на пароплаві «Князь Пожарський», який зупинявся в кількох приволзьких містах. У Симбірську Шевченко зійшов на берег – і опинився в болоті й калюжах, промочивши ноги.

20 вересня пароплав зупинився в Нижньому Новгороді. Вийшовши в місто, Шевченко побачив тутешній Кремль і новий собор, який описав так: «Це величезна квадратова ступа з п’ятьма короткими товкачами…» Хотів дізнатися про час його спорудження, але не мав у кого питати, бо до «п’яних і патлатих не хотів звертатися». А в самому місті – болото, моральний застій та всіляке паскудство.

Як бачимо, Т.Г.Шевченко неприязно ставився до Московщини і її можновладців. І недарма – він мав на це багато причин. Адже 10 років тому йому винесли суворий вирок: «…Художника Шевченка за написання підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів… призначити рядовим в Оренбурзький окремий корпус,… доручивши начальству мати найсуворіший нагляд, щоб від нього ні в якому разі не виходили підбурливі й пасквільні твори». На оригіналі власною рукою цар Микола І написав олівцем: «Під найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати». Для Тараса Шевченка це було все одно, що заборонити жити! Він напише в щоденнику через десятиріччя, перед звільненням: «Трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку».

В березні 1858 р. Т.Шевченко повернувся до Петербурга. Знайомий поета, художник В.Ковальов розповідав: «…Я був вражений різкою зміною його зовнішності: це не був колишній широкоплечий, кремезний, з волоссям на голові, чоловік у сірому сюртуку, яким я його знав раніше; переді мною був зовсім схудлий лисий чоловік, без кровинки в лиці; руки його проглядали до того, що видно було наскрізь кістки і жили… Я мало не заплакав».

У Петербурзі Тарас Григорович знайшов щирих, доброзичливих друзів, серед них родину Лазаревських. Він констатував у щоденнику: «На подив симпатичні люди ці прекрасні брати Лазаревські, і всі шість братів – чудова рідкість». Один з них, Михайло, близький товариш Шевченка, кілька разів зустрічався з ним в Орську, листувався та матеріально допомагав йому.

12 липня 1858 року, в день іменин Михайла Лазаревського, Шевченко подарував йому свій щоденник. Вже після цього він вписав туди щойно створений вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала…»). Це найраніший варіант із відомих п’яти автографів вірша.

Любов Бойко

Родина Танячкевичів прийшла до Галичини з Наддніпрянщини й завжди відзначалась великим народолюбством. Найвідомішим її представником став Данило Танячкевич. В гімназії він захопився народними піснями, переказами, приповідками тощо, тобто усною словесністю українського народу, а далі його письменством. Українська література Наддніпрянщини зробила повний перелом у його думках і поглядах.

Данило Танячкевич народився 6 листопада 1842 року  у с. Дідилів Кам’янко-Бузького району, де його батько Данило (1817-1895) був священником.  Батько був також парохом у с.Миколаєві коло Бродів, де, очевидно, й помер. Його мати Пракседа (за іншими даними – Параска, 1818-1909) теж померла у цьому селі у домі зятя о. Івана Карановича, пароха у Миколаєві. У сім’ї виховувалися дочки Марія та Наталія, які вийшли заміж за Євгена Омелянського та Івана Карановича. Також Данило мав ще брата Олексу (1855-1904), який у 90-тих роках ХІХ століття працював судовим радником у Надвірній на Станіславщині, а пізніше був судовим радником у Бережанах, де і помер.

Народні школи Данило Танячкевич закінчив у Виткові і у Львові, де ходив також до гімназії і де скінчив богословські cтyдії. Під час навчання поживою для його душі доставляла бібліотека його вчителя і провідника Михайла Осадци. Що припало йому до серця, з того робив копію й у відписах ширив між своїми товаришами. Також Д. Танячкевич вів переписку (до 1869 р.) із Пантелеймоном Кулішем.  В 1861 р. від нього прийшли на адресу Танячкевича дві пачки книжок.

На долю семінариста Данила Танячкевича випало організувати і очолити український учнівський та студентський молодіжний рух у Галичині. Він став засновником товариства «Громада» у Львові, котре було школою виховання української національної еліти.  Д. Татячкевич, за словами сучасників «як натура наскрізь ентузіастична, здібна запалювати себе і запалювати інших».

Саме тоді появилися народовські часописи «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Правда», до яких часто дописував і Данило Танячкевич. Олександр Барвінський у «Споминах з мого житя», що побачили світ 1912 р., написав: «Душою львівської громади був палкий, здібний і рухливий, навіяний месіянізмом Данило Танячкевич, питомець духовної семінарії, відомий зі своїх писань у «Вечорницях», а опісля і в «Меті» під прибраною назвою Грицько Будеволя».

У 1865 р. Данило Танячкевич закінчив навчання у Львівській духовній семінарії. Два роки чекав на висвячення, яке відтягували, оскільки керівництво Львівської консисторії боялося його організаторського таланту, а найбільше - його українства. Оскільки висвячення відкладали, то, щоб даром не гаяти часу, пішов Данило в «науку» до адвоката Андрія Чайковського. Став «доктором права», як писав 30 січня 1865 р. Василь Білозерський, передаючи йому гроші, очевидно для потреб «Громад». У той «безробітній час» Данило Танячкевич написав перший маніфест народовського руху «Письмо народовців руських до редактора політичної часописі «Русь», яко протест и мемориял». Списав Федор Чорногора» (Відень, 1867), у якому виступив на захист українського народу.

Після висвячення в 1867 році на священника, Д.Танячкевич отримав місце приватного сотрудника в Станислачику (тепер Бродівського району на Львівщині), а в 1868 р. став адміністратором капелянії Закомар’я Олеського деканату, де опісля,  з 28 вересня 1875 р., був парохом. Працював у цьому селі аж до смерти.

У молодому віці померла його дружина Костуня з Кириловичів. Відтак жив як аскет. Отець увесь час щось писав – для преси або просвітянську брошуру, які залюбки друкували у Львові. Іноді й не мав, що їсти, дух підтримували чорна кава й сигари. А все ж заснував у селі позичкову касу (перша в Галичині, «Закомарська правда»), під час спеціальних проповідей у церкві збирав складки для найбідніших парафіян і дбав, щоб ті кошти дійшли до тих, кому вони були призначені.

У 1897 р. земляки вибрали  о. Данила Танячкевича  послом до віденського парламенту. Він виграв вибори в IV (селянській) курії, в окрузі Золочів – Перемишляни, хоча це були криваві баденівські вибори. В парламенті Данило Танячкевич не був пасивним спостерігачем, а борцем за права українського люду. Вже у травні 1897 р. посол Танячкевич вніс проект закону про рівноправність народностей Австро-Угорської імперії. У березні 1898 р. виступив з просьбою надати державну допомогу селянам, описавши їх злиденне життя. А у жовтні 1899 р. запропонував австро-угорському урядові викупити усі селянські борги. Було це не до смаку урядовцям. То ж такого вірного слугу народу, яким був посол Данило Танячкевич, не допустили до наступних виборів.

Також отець Данило Танячкевич був одним із галицьких економістів, організатором кредитних спілок, автором брошур на актуальні суспільні теми, членом «Просвіти», Наукового товариства ім. Шевченка, «Народної Ради», «Народної Торговлі» тощо.

Дітей своїх  він виховав істинними патріотами. Його дочка Стефанія (по чоловікові Оливинська) у тяжкі хвилини життя Івана Франка з квітня 1916 р. і до смерті доглядала за поетом. Дочка Ірена вийшла заміж за Стефана Дрогомирецького. Син Кость вивчав медицину у Відні. У 1903 році він став доктором медицини. Був лікарем у Золочеві, а з 1912 року у Львові. Під час листопадових боїв у Львові при Начальній Команді УГА лікар Кость Танячкевич заснував санітарний відділ. Пізніше дослужився до рангу сотника. Загинув в часі визвольних змагань в Східній Україні. Ще один син Мирон (1871-1897) помер у віці 26 років у Закомар’ї, дочка Неоніла у 20-тих роках ХХ століття жила у Львові, на Богданівці, але важко хворіла.

Данило Танячкевич був великим патріотом. Пам’ятний Хрест на честь Маркіяна Шашкевича, що встановлений на Білій Горі в Підлиссю, - то ідея о. Данила, яку він висказав на празнику в с. Ожидів на Чесного Хреста 1905 року. Під час виголошення проповіді, вказавши хрестом на Білу Гору зі словами: «На цій горі повинен стати Хрест, який показуватиме дорогу нашого національного відродження». Хрест збудували за проектом п. Лушпінського. Перенесення тлінних останків Маркіяна Шашкевича з Новосілок до Львова в 1893 р. - також його ідея. У 80-х р. XIX ст. у Галичині розгорнувся рух тверезості, який заклав основи для дальшого національного відродження народу. У 1905 р. о. Данило їздив на протиалкогольний конгрес до ГІешту (частина Будапешту), про що опублікував повідомлення у «Ділі».

Помер отець Д.Танячкевич 21 квітня 1906 року, похований у с. Закомар’є. На цвинтарі могилу о. Данила Танячкевича видно здалека: пам’ятник зроблено з червоного каменя у вигляді хреста з написом: «Незабутньому і многозаслуженому о. Данилови Танячкевичу. 21/4. 1906. Кондеканалъний клир і народ на вічну пам ’ять». Зазначимо, що  20-40-х роках у селі діяло товариство «Рідна школа» імені о. Данила Танячкевича.

Ким був о. Данило для закомар’ян? Про це сказав на його похороні парох села Цішки Тома Дуткевич, його давній товариш і сусід: «Усім помагав, не тямив про себе. Прийшовши в перших літах в це маленьке сільце, яке ніяк не могло вистати на удержання його родини, не покинув його ціле життя... При своїх здібностях міг доступити високих гідностей, на які йому вказували давно, але він не оглядався на нікого і на ніщо, та волів залишитись на скромному становищі й служити правді. Справді дивна й незвична була ця людина, що не шукала нічого для себе, а давала усю свою душу для добра загалу. Тим стояв він високо в очах духовенства й був нашим моральним провідником. Такого другого ми не маємо, і хто знає, чи будемо мати».

Ким був Данило Танячкевич для галичан? Тим, хто змолоду єднав українців Заходу і Сходу. Прочитаймо листи членів «Громад», його дописи, брошури. Остап Терлецький у своїх спогадах про Данила Танячкевича написав: «Він був тим справжнім посердником між Україною і галицькою молоддю і він один, не вважаючи на розчарування і невдачі, які через недоспілість молоді спадати мусіли на народну партію, потрапив у своїх руках так довго утримувати її, поки молодь не підросла і сама не взяла їх у свої руки. Він був найкращим організатором молодої партії, без якого «ледве чи ідеї демократичні могли б були так швидко огорнути молодь».

Данило Танячкевич залишив по собі значну рукописну спадщину – важливе джерело з історії українського національного руху XIX ст. Свій приватний архів він заповів Науковому товариству ім. Т. Шевченка. Зараз більшість листів Танячкевича розкидано по різних фондах відділів рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України (Київ) та Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України. Спадщина отця Д. Танячкевича все ще чекає на свого дослідника.

На завершення хочемо додати, що в процесі збору відомостей про о. Данила Танячкевича, ми натрапили на ще кількох носіїв цього прізвища – о. Петра Танячкевича (1819 -1891), який працював священником у Боложинові (у 1842-1848 рр.), Голосковичах ( у 1848-1855 рр.) на Львівщині та Монастирчанах (з 1855 по 1891 рр.) на Станіславщині. Він був тестем історика Юліана Целевича  та лікаря зі Станиславова Юрія Конкольняка (вони, відповідно, були одружені з його дочками Вандою та Михайлиною). Також у сім’ї зростала дочка Теофіля. Ще маємо згадку про о. Івана Танячкевича (1823-1850), який працював у Дідилові, де пізніше народився Данило Танячкевич. Очевидно, він був його стриєм. Його дружина походила зі села Довжнів, яке після Другої світової війни відійшло до Польщі. Була вона дочкою священика Матвія Ковшевича. Він, імовірно, був стриєм Данила і батьком Володислава Танячкевича, який викладав мову у Золочівській гімназії, був москвофілом, а пізніше виїхав на Велику Україну.

 

Іван ДРАБЧУК

Специфіка праці науковців у зимовий період полягає в тому, що можна більше часу присвятити дослідницькій та пошуковій роботі. Завдяки цьому, впродовж зими 2020–21 рр. досліджено і опрацьовано значний масив інформації, вдалося додатково встановити кілька десятків прізвищ осіб, які загинули в боях за Галич. Серед опрацьованих матеріалів – інформація Міністерстерства оборони Угорщини, дані пошукової організації «Vigyazok», бібліотечні фонди, приватні збірки та ін.

В результаті - додатково встановлені прізвища 64 військовиків підрозділів Австро-Угорської монархії, яких доля назавжди пов'язала з містом над Дністром. Вони були різного віку і служили в різних родах зброї; це були артилеристи, гусари, улани, піхотинці, військовослужбовці крайової оборони – всі залишилися тут навічно, а їхні прізвища довгі десятиліття перебували в забутті.

На даний час відомо, що більша частина з нововстановлених були за етнічним походженням угорцями; також були угорці, народжені в Румунії, а кілька осіб (6), ймовірно, були хорватами, землі яких в той час входили до складу земель корони Святого Стефана. Роки їхніх захоронень 1914–17.

Згідно архівних даних, частина з цих військовослужбовців (28), з огляду на тогочасні обставини (обстріли ворога, брак часу), були захоронені на терені міста в різних місцях. Вірогідно, що практично всі вони згодом у 20-их рр. ХХ ст. були ексгумовані і захоронені на збірних кладовищах Галич-Гора та Галич-Заріка.

Життєвий шлях кожного з полеглих практично є невідомим, але доступні дані в статистичному розрізі (щодо соціального статусу та етнічного походження, служби у військовому підрозділі, кількості полеглих у конкретні місяці 1914 – 17 рр.) дають змогу дослідникам глибше розуміти події, які відбувалися на цьому терені більше 100 років тому, відкривати нові сторінки забутої війни.

У попередніх публікаціях згадувалося життєписи легіонерів УСС, які поховані в Галичі; поступово збирається інформація про інших.

Нещодавно стало відомо, що у Галичі загинув барон Іштван Андреянські. Коротка історія його служби така – весною 1916 року він, як лейтенант запасу, записався добровольцем до цісарського та королівського 2-го гусарського полку (Husarenregiments Friedrich Leopold Prinz von Preussen Nr. 2) в Брашові. Після навчання він подав рапорт щодо служби на полі бою, його було призначено на посаду командира підрозділу. За словами його командира полку, він зголосився виконати всі важкі завдання.

Іштван заслужив срібну медаль "За хоробрість" II класу, а потім медаль I класу. Остання, «Велика срібна», була особисто приколота до його грудей спадкоємцем престолу Карлом Габсбургом. Загинув героїчною смертю 5 вересня 1916 року, повівши свій ескадрон в атаку під сильним ворожим гарматним вогнем в м. Галичі.

Встановлення прізвищ забутих воїнів є важливим моментом відновлення історичної пам'яті щодо полеглих. Ще 10 років тому, коли тільки починалося дослідження військового кладовища на Галич-Горі, не було відоме жодне прізвище захоронених.

На даний час вже відомо 247 прізвищ (з загальної кількості близько 335), які брали участь у боях за звільнення міста в 1915 р. та його подальшій обороні у 1916 р. і були тут поховані; силами небайдужих та за підтримки міської влади попередньої каденції (міський голова О.Трачик) вдалося організовувати періодичні роботи з благоустрою військового кладовища.

Щоб забезпечити належний поступ у меморіальній роботі, потрібна системна співпраця як науковців, так і владних органів. Тоді, можливо, зможемо досягнути європейського досвіду пам'яткоохоронної роботи…

Андрій Чемеринський

25 лютого минає 150 років від дня народження Лесі Українки

Всесвітньо відома українська письменниця Леся Українка (літературний псевдонім Лариси Петрівни Косач) народилася 25 лютого 1871 року в інтелігентній родині. Батько Петро Антонович Косач – дворянин, високоосвічений поміщик, який любив літературу і живопис. Мати,  поетеса Олена Пчілка (Ольга Косач), була активною учасницею проукраїнського руху. Саме мама прищепила своїм дітям любов до рідної мови, української пісні, народної творчості і традицій. Дядько Лесі Українки – відомий український вчений, професор Михайло Драгоманов. Він мав значний вплив на становлення письменниці.

З малих літ Леся захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики, навчалася гри на фортепіано. Навчилася читати, маючи чотири роки, а в п’ятирічному віці майбутня поетеса почала писати драматичні твори.  Дев’ятирічна Леся створила свій перший вірш «Надія» під впливом звістки про долю тітки Олени Косач (в одруженні Тесленко-Приходько), засудженої на заслання за участь у революційному русі.

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну…

Загалом Леся Українка написала понад 100 віршів і 20 драматичних творів, вміщених у три збірки.

До 5 класу дівчинка навчалася вдома, у приватних учителів, за програмою матері, котра також займалася освітою доньки. Увесь вільний час проводила з братом Михайликом. Рідні навіть кликали їх одним спільним словом – «Мишелосіє».

У дев’ятирічному віці Леся захворіла на важку хворобу, що в той час вважалася невиліковною – туберкульоз кісток. Крім того, що дівчинка терпіла нестерпний біль, їй доводилося по декілька місяців лежати з загіпсованими руками та ногою. Пізніше Леся постійно поглиблювала набуті знання, багато читала. Вона легко опановувала іноземні мови. Власне, згодом самостійно вивчила 11 мов, серед них латину і грецьку. Перекладала твори Гомера, Гюго, Байрона, Гейне, Шекспіра. Маючи 19 років, Леся Українка написала для молодшої сестри підручник «Стародавня історія східних народів». Творчий псевдонім поетеса запозичила в дядька Михайла Драгоманова – він підписував свої публіцистичні твори «Українець».

Леся не лише писала вірші, а й створювала нові слова – завдяки їй для нас звичними стали лексеми «промінь», «напровесні», а її мати, письменниця Олена Пчілка ввела в лексикон українців інше знайоме нам нині слово – «мистецтво».

Великим коханням поетеси був Сергій Мержинський. Йому присвячена лірична сповідь «Твої листи завжди пахнуть трояндами…» Леся перебувала на той час у санаторії, мала 26 років. Саме завдяки цьому почуттю за одну ніч біля ліжка коханого, що вмирав від сухот, була створена геніальна поема «Одержима». Пізніше письменниця одружилася з музикознавцем, фольклористом Климентом Квіткою.

Леся Українка все життя страждала від хвороб. 19 липня 1913 р., маючи всього 42 роки, відійшла в інші світи в м. Сурамі (Грузія), де разом з чоловіком перебувала на лікуванні.

За словами Івана Франка, тендітна й ніжна Леся Українка була «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Попри постійний біль поетеса багато працювала і створила шедеври світової ваги. А наша видатна сучасниця Ліна Костенко в одному зі своїх віршів зауважує: коли ще край наш предковічний звали «Малоросія», то поетеса була Українкою!

 

Любов Бойко

Щороку 21 лютого відзначається Міжнародний день рідної мови. Це свято започаткували в листопаді 1999 р. на сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО з метою захистити мовну й культурну багатоманітність народів світу.

Сьогодні в світі налічується близько 6 тисяч мов, 43 відсотки з них знаходяться під загрозою зникнення. Українці виборювали своє право говорити рідною мовою понад 350 років.

Перша згадка українських слів належить до V століття. В 448 році, в епоху Великого переселення народів, візантійський історик Пріск Панійський, перебуваючи на території сучасної України (в таборі гунського володаря Аттіли, який розгромив Римську імперію), у своїх етнографічних замітках записав слова «мед» і «страва».

У різні історичні періоди нашу мову називали по-різному – проста, руська, русинська, козацька тощо. Історично найуживанішою до середини ХІХ ст. була назва «руська мова».

Українська писемна традиція має тисячолітню історію. У кінці ХVІ – на початку ХІХ ст. освічене населення користувалося особливою системою письма – «козацьким скорописом», в котрому написання деяких букв відрізнялося від прийнятих у кирилиці. Після виходу в світ славнозвісної поеми Івана Котляревського «Енеїда» українська мова була прирівняна до літературної. Ще більш яскраво наша солов’їна засяяла у творах Тараса Шевченка. «Заповіт» Великого Кобзаря перекладений 147-ома мовами світу.

Перший офіційний Український правопис затверджено 17 травня 1919 р. на Загальних зборах Української академії наук. У 1933 р. з правопису була вилучена літера «ґ», а в 1990 – повернена знову.

Українська мова офіційно визнана однією з найкрасивіших: вона посідає друге місце в світі за мелодійністю (після італійської) та третє за красою лексики – після французької та перської. Сучасна українська мова, згідно зі Словником Національної академії наук України, налічує близько 256 тисяч слів і включена до списку мов, які успішно розвиваються в даний час. Наразі у світі українською володіють від 41 до 45 мільйонів осіб, а рідною її називають понад 37 мільйонів людей! До речі, в 1918-1920 роках українська мова була офіційною мовою Кубанської Народної Республіки.

За лексичним складом найбільш близькими до нашої мови є білоруська (84 %), польська (70 %), сербська (68 %). За фонетичними і граматичними особливостями українська мова подібна насамперед до білоруської, а також до чеської, словацької, польської, російської. Вона має безліч синонімів (до слова «бити» існує 45 відповідників), а ще в ній є багато зменшувальних форм, пестливих слів. Навіть вороги в нас – «воріженьки».

В українській мові, на відміну від решти східнослов’янських, іменник має 7 відмінків, у тому числі кличний. Цікаво, що найбільша кількість українських слів починається на літеру «П», найменш уживаною є буква «Ф».

За даними останнього дослідження Київського міжнародного інституту соціології і соціологічної компанії SOCIS 52,7 % громадян України вдома спілкуються українською мовою, ще 22,5 % – двома: українською і російською.

Любіть рідну мову, вивчайте її, розмовляйте нею!

Любов Бойко

Задум зібрати інформацію про представників родини Гушалевичів прийшов якось несподівано. Спочатку думалося, що це буде зробити  нескладно, адже рід широкого розгалуження не має. Але проблеми виникли і тут. Та все ж, гадаємо, нам вдалося відстежити цікаві сторінки життєпису Гушалевичів, які і виносимо на суд читачів. Зауважимо, що відомості про них у такому форматі узагальнені уперше.

Найвідомішим представником цієї родини є галицький поет, політичний та громадський діяч отець Іван Гушалевич (1823–1903). Саме його вірш «Мир вам, браття, всім приносим» галицькі русини в революційному 1848 році використовували як гімн. Походив Іван з родини Миколи Гушалевича - рільника села Паушівці (тепер Палашівка) Чортківського району на Тернопільщині. Вчився спочатку в паушівського дяка, потім у початковій школі (в с. Базар). Рано втратив батьків, які померли на тиф, але завдяки родичам йому вдалося закінчити Василіянську гімназію в Бучачі. Тут він почав писати вірші, щоправда німецькою мовою. Пізніше навчався у Генеральній греко-католицькій семінарії у Львові.

У 1848 році семінарист Гушалевич видав у Перемишлі свою першу збірку «Стихотворенія Івана Гушалевича». Цього ж року він закінчив семінарію і став одним із членів Головної Руської Ради. 26 травня І.Гушалевича вибирають до відділу «до справ о народности руской». В протоколах Головної Руської Ради є кільканадцять записів виступів на ній І.Гушалевича. Зокрема, він вносив пропозиції щодо боротьби з пияцтвом, про потребу створення Товариства руських письменників, рекомендував нових кандидатів на членів Ради. Був він учасником Собору руських учених та одним із засновників Галицько-Руської Матиці, членом Ставропігійного інституту, «Народного Дому», політичного товариства «Руська рада». Також він є автором поетичних збірок: «Поезії» (1861 р.), «Галицькі відголоси» (1880 р.).

Велику популярність принесла І.Гушалевичу пісня «Мир Вам, браття», яку він  написав на замовлення єпископа Григорія Яхимовича у квітні або травні 1849 року. Уперше її заспівали під час цісарських іменин у греко-католицькій семінарії 19 травня 1849-го. Водночас І. Гушалевич виступив із палкою промовою на захист рідної мови, що справило на присутніх велике враження. Відтак І. Гушалевич став, за словами І. Франка, «офіційним поетом Галицької Руси», а його пісню-гімн співали  аж до 1918-го.

Селянський син не мав шансів пробитися в люди. Але тепер перед І. Гушалевичем відкрилися великі перспективи. Прикметно, що він був єдиним священником – ще й селянського походження – у складі Ставропігійського інституту за всю його історію. Його обрали всупереч статуту цієї організації (взагалі дуже суворому), що забороняв прийняття в члени інституту осіб духовного стану.

З 1849 року І. Гушалевич працював редактором часописів «Новини», «Пчола». Також він був учителем руської мови  у Другій Львівській (Домініканської) гімназії. Разом з Я. Головацьким, І. Вагилевичем  він входив до складу комісії для вироблення української юридичної термінології, складав шкільні підручники. До речі,  І. Гушалевич був на той час першим відомим галицьким селянином, який здобув вищу освіту.

Пізніше, у 1855–1862 роках, за браком необхідної кваліфікації о. І. Гушалевич переводиться парохом сіл Іванівці та Князівське Перегінського деканату (тепер Івано-Франківщина). Одночасно  він завідував Перегінським деканатом (після того як закінчив семінарію п’ять років тому) та був інспектором народних шкіл, теж, до слова,  наймолодшим. Отець  І. Гушалевич сприяв піднесенню місцевих шкіл, організував громадськість для підписання протесту проти спроб польських урядників запровадити латинський алфавіт для українського письма, збирав народні пісні.

1860 року І. Гушалевича обрали послом до Галицького крайового сейму, а в 1867 році – до Райхсрату (парламенту) у Відні. У 1862–1889 рр. працював він катехитом і професором у І Львівській (Академічній) гімназії, перед цим здавши екзамен на  відповідність викладача. Звідси він пішов на пенсію й доживав у Львові останні роки життя на вул. Зіморовича (тепер Дудаєва), 3. Помер о. Іван Гушалевич у 1903 році. Похований на Личаківському цвинтарі в родинному гробівці.

 

Після «Весни народів» І. Гушалевич схилявся до москвофільського руху й писав переважно «язичієм», був почесним членом «Товариства імені М.Качковського». Про те, що І. Гушалевич не був політиком, свідчить також той факт, що він був єдиним москвофілом, якому Крайова шкільна рада дозволила працювати в Академічній гімназії. Втім в останні три десятиліття свого життя він повністю дистанціювався від партії москвофілів. Деякі його вірші були покладені на музику композиторами І. Лаврівським, Т. Рутковським, М. Вербицьким («На полі, на полі пшениченька розцвілась», «Чого лози похилились при тихій воді», «Де єсть руська вітчина» та ін.) та пісні із мелодрам стали популярними на Західній Україні. Писав він також сонети, думи, байки, віршовані повісті. З чотирьох драматичних творів тільки мелодрама «Підгоряни» (1879 р.), пізніше перероблена М. Кропивницьким, мала деякий успіх.

Відомо, що о. І.Гушалевичмав брата Петра (1839 -1912), який працював народним учителем у Бучачі і там помер. Він був одружений із Антоніною Гушалевич (1847 -1907), яка  теж проживала і померла у Бучачі.

Іван Гушалевич був одружений із Павлиною Кисілевською ( 1830-1886). У подружжя народилося четверо дітей Євген, Антонія, Михайло та Михайлина.

Найвідомішим із них став Євген Гушалевич (28. 11. 1864, Львів – 29. 05. 1907, м. Кельн, Німеччина) – співак (драматичний тенор). Навчався у Львівському університеті та Віденській консерваторії (1888–1891 рр.,  клас Генсбахера). Удосконалював вокальну майстерність у В. Висоцького. Співав в оперних театрах Братислави, Берліна, Брно, Праги, Будапешта, Львова та інших міст. Виступав також на оперних сценах Польщі та Німеччини. Часто бував із концертами і в нашому Станиславові. Хоча більшу частину життя Є.Гушалевич перебував за кордоном, але на Різдво він завжди приїжджав до родини у Львів.

Він володів рідкісним щодо краси, сили і гнучкості голосом великого діапазону металевого тембру. Мистецтво  Є. Гушалевича відзначалося першокласною дикцією, блискучим фразуванням, неабиякою інтонацією та драм. талантом. У його репертуарі були також  українські народні пісні, а також романси М. Лисенка, А. Вахнянина, Д. Січинського та ін. 1901 фірма «Зонофон» (Відень) випустила грамплатівки із записами низки арій з опер зарубіжних  композиторів (зокрема Р. Ваґнера) у виконанні  Євгена Гушалевича.

Найпопулярніші партії співака: Манріко, Радамес («Трубадур», «Аїда» Дж. Верді), Каніо («Паяци» Р. Леонкавалло), Турідду («Сільська честь» П. Масканьї), Тангейзер, Лоенґрін, Ерік («Тангейзер», «Лоенґрін», «Летючий голландець» Р. Ваґнера), Рауль, Пророк, Васко да Ґама («Гуґеноти», «Пророк», «Африканка» Дж. Мейєрбера), Арнольд («Вільгельм Телль» Дж. Россіні), Флорестан («Фіделіо» Л. ван Бетговена).

Євген Гушалевич був одружений із Алісою (Алісією) (1879-1940), яка народилася у Будапешті, а померла у Мюнхені. Вона теж була співачкою.  Гушалевичі мали дочку Євгенію (Женію). Вона народилася у Празі, а померла у 1971 році у Кельні.

Зауважимо, що вона тривалий час також належала до сталого персоналу берлінської державної опери. В одному дописі до газети «Діло» знаходимо згадку, що «пані Гушалевичівна дорожить памятю свого батька українця й ніколи не відмовляється брати участь в українських концертах і виступах у Берліні. Тому й українська берлінська кольонія явилася доволі численно на її концерті й зложила їй подяку за прекрасний вечір співу. Бо й треба признати, що п. Гушалевичівна співала дуже добре й не могла за наддатками зійти зі сцени» («Діло», №142 від 29.06.1927 року).

Про дочок Івана Гушалевича маємо наступну інформацію Антоніна, 1856 р.н. була властителькою реальності у Львові, але померла незаміжня у 1906 році. На п’ять років раніше (у 1901 році) померла Михайлина. Вона була дружиною пароха с. Ганнусівка (тепер Тисменицький район Івано-Франківщини) отця Петра Янкевича, з яким мала дочок Ольгу та  Марію. Цікаво, що обидві вони вийшли заміж за професорів Станіславської гімназії Михайла Мацьківа та Данила Джерджа. Останній з 1927 до 1933 рік був директором цього навчального закладу.

Ще один син І. Гушалевича - Михайло, як і батько, був поетом. Щоправда свої твори він підписував псевдонімом Михайло Левич (це урізаний варіант прізвища). За професією був юристом, працював деякий час у Станиславові помічником судді. Входив ( у 1890 р.) до виділу (тобто керівного складу) Товариства дяків, яке мало  нести моральну та матеріальну допомогу церковним співцям. Балотувався  у 1889 році на посла, але програв 28 голосів селянинові Йосифу Гурику (78 голосів проти 50). На жаль, його подальша доля невідома.

 

Іван ДРАБЧУК

19 лютого галичани, серед них і працівники Національного заповідника «Давній Галич», зібрались на Майдані Різдва, щоб вшанувати героїв Небесної Сотні. Напередодні 7-ої річниці трагічних подій на Майдані в Києві Верховна Рада України визнала Революцію Гідності одним із ключових моментів історії Української держави.

Розпочались урочистості в Галичі спогадами про буремні події, що відбулися сім років тому. В них брали участь і наші прикарпатці. Семеро з них загинули на київському Майдані або померли від ран. 19 лютого куля снайпера обірвала життя івано-франківського студента Романа Гурика.

Галицький декан УГКЦ о.Ігор Броновський і священники деканату о.Володимир Кузюк, о.Володимир Палій, о Василь Духович, а також Галицький декан ПЦУ о.Євген Стасюк, відправили панахиду за загиблими. Присутні помолилися за упокій душ героїв, які полягли на центральній площі столиці, відстоюючи європейський вибір нашої держави.

Згідно з Указом Президента України від 11 лютого 2015 р. «Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увіковічення пам'яті Героїв Небесної Сотні» в Україні щороку 20 лютого проводяться урочисті заходи, в тому числі на державному рівні. Саме цього дня 2014 року загинуло найбільше учасників Революції Гідності. 21 лютого на Майдані в Києві відбулося прощання з загиблими, яких у промовах назвали «Небесною Сотнею», а пісня «Плине кача…», що лунала під час жалобної церемонії, стала народним реквіємом. Її неможливо слухати без сліз.

Загалом революційні події взимку 2013-2014 рр. забрали життя понад ста учасників Революції Гідності. 22 січня 2014 р. від вогнепальних поранень загинули активісти Майдану Сергій Нігоян і Михайло Жизневський. Того ж дня в лісі під Києвом було знайдено тіло Юрія Вербицького зі слідами тортур…

Ста чотирьом загиблим українцям Указом Президента посмертно присвоєно звання Героїв України, а громадяни інших країн – білорус Михайло Жизневський, грузини Зураб Хурція і Давид Кіпіані – нагороджені орденами Героїв Небесної Сотні. Всі вони увійшли до меморіалу борців за Незалежність України.

Пам'ятаймо їх подвиг. Герої не вмирають!

Любов Бойко

Під такою назвою в Галицькій центральній бібліотеці 10-го лютого 2021 року відбулася презентація книжки Івана Драбчука «Відомі уродженці Галича». Бібліотекар читального залу Галина Петраш розповіла про те, що автор книжки є педагогом, істориком-краєзнавцем, провідним редактором інформаційно-видавничого сектору Національного заповідника «Давній Галич». Його творчість багатогранна – від поезії до історичних праць, в яких він пише про хорватів, боярські роди, постаті галицької історії. Г. Петраш наголосила, що І. Драбчук займається пошуковою роботою і як результат нещодавно вийшла його книга «Відомі уродженці Галича».

На презентації були присутні працівники бібліотеки, науковці Заповідника, представники тих родин, про які писав І. Драбчук.

Автор розповів про те, як він шукав матеріал для книжки в архівних документах, газетах, історичній літературі, зустрічався з нащадками тих родин, які походять з Галича. На основі документів, історичної літератури  та спогадів галичан І. Драбчук зміг відтворити життєвий шлях уродженців Галича, їх внесок у розвиток міста та України взагалі. Багато жителів Галича, які були учасниками визвольних змагань, загинули або відсиділи в сталінських чи німецьких концентраційних таборах. Хоча відомостей іноді вкрай мало, але про них мають знати нащадки. Автор звернувся до присутніх з проханням відгукнутися, хто знає якусь інформацію про галичан, які своє життя присвятили рідній Україні. А серію книжок про відомих уродженців міста можна продовжити.

Представники галицьких родин подякували І. Драбчуку за його працю і розповіли багато цікавого про своїх рідних. Серед них – Ірина Янович, представниця родини Яновичів, Лідія Мельниченко, племінниця Теклі Заклінської (псевдо «Хортиця», членкиня ОУН), Олег Бродович, племінник Михайла Бродовича, Надзвичайного і Повноважного посла України в Республіці Словенія, Ірина Чернега, представниця родини Масляків.

В обговоренні книги взяли участь завідувачка науково-дослідного відділу Національного заповідника «Давній Галич» Марія Костик та заслужений працівник культури Марія Іваськів. Вона наголосила на важливості цієї книги у вивченні історії рідного краю і запропонувала до 30-ї річниці Незалежності України організувати «Собор славетних галичан». На заході також була присутня в.о. начальника відділу культури Галицької ради Тетяна Горин.

Марія Костик

На першому в 2021 році засіданні вченої ради Національного заповідника «Давній Галич», яке відбулося 1 лютого, науковці заслухали й обговорили звіт про роботу установи за 2020 р., розглянули й затвердили план роботи на наступний рік, а також теми, напрями й дату проведення наукової конференції «Галич і Галицька земля в історії Європейської цивілізації».

Відкрив засідання заступник генерального директора з наукової роботи, к.і.н. Семен Побуцький. Він проаналізував діяльність установи в минулому році, відзначив успіхи, яких вдалося досягти колективу заповідника, окреслив напрямки роботи на наступний рік. Семен Омелянович повідомив, що торік складено 46 актів обстеження технічного стану пам’яток, за відсутності фінансування проводились ремонтно-реставраційні роботи. Щодо наукової діяльності заповідника, то наукові співробітники працювали над темами, затвердженими в УкрІНТЕІ, – зібрана джерельна база, опрацьована література, написано нові розділи. Як зазначив доповідач, цікавими є результати дослідження археологів на чолі з завідувачем відділу, к.і.н. Тарасом Ткачуком. За минулий рік фонди заповідника поповнились новими експонатами. Всього в Національному заповіднику «Давній Галич» налічується більше 15-и тисяч предметів музейного фонду України, з них понад 3 тисячі експонувалось у музеях і Картинній галереї установи. Торік було організовано 11 виставок: 8 стаціонарних і 3 онлайн – через карантинні обмеження.

 

На думку заступника генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з питань розвитку та охорони пам'яток Володимира Дідуха, незважаючи на те, що минулий рік був непростий для всіх, колективу вдалося чимало зробити в царині охорони культурної спадщини і популяризації діяльності заповідника, зокрема науковці працюють над створенням нового генерального плану Національного заповідника «Давній Галич» та його складової – історико-архітектурного плану, побачив світ ряд видань, серед них збірник матеріалів наукової конференції «Авраамічні релігії в Україні в процесі стабілізації міжконфесійних і міжнаціональних відносин» – видання вийшло значним тиражем і в гарному оформленні.

Заступниця генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з менеджменту, економіки та фінансів Ірина Чернега підкреслила, що працівники фінансово-економічного, інженерно-технічного секторів, господарського відділу забезпечують життєдіяльність колективу заповідника, вчасно нараховують зарплату, дбають про тепло в будинках та благоустрій території.

Згідно з постановою Верховної Ради України в наступному році на державному рівні відзначатиметься 820 років від дня народження короля Данила Романовича. В Національному заповіднику «Давній Галич» заплановано провести наукову конференцію «Галич і Галицька земля в історії Європейської цивілізації», присвячену цій даті і 30-річчю Незалежності України. Як зауважила вчена секретарка, кандидатка мистецтвознавства Наталія Качковська, основна увага акцентуватиметься на постаті короля Данила Галицького, але будуть також різні напрямки роботи, серед них історичний, археологічний, архітектурний, пам'яткоохоронний, краєзнавчий, мистецтвознавчий. До слова, в заповіднику відбулося вісім наукових конференцій на тему «Галич і Галицька земля», більшість з них мала міжнародний статус, перша – в 1998 р. – була присвячена 1100-річчю першої письмової згадки про Галич.

 

Члени вченої ради прийняли за основу проєкт рішення, в якому діяльність колективу Національного заповідника «Давній Галич» за 2020 рік визнано задовільною, затверджено теми науково-дослідних робіт молодших наукових співробітниць Надії Васильчук та Ольги Януш, а також схвалено план роботи Національного заповідника «Давній Галич» на 2021 р., в т.ч. проведення 29 жовтня ц.р. наукової конференції «Галич і Галицька земля в історії Європейської цивілізації».

Любов Бойко

Барвінські належать до одного з найстаріших польсько-українських родів. Цей рід має значні заслуги в розвитку української духовності, науки, освіти та шкільництва. Традиція вважає їх початком ХІ ст. (перший Барва — позашлюбний син польського короля Лєшка Білого), походження, правдоподібно, з Литви. В Галичину прийшли разом з військами Казимира III.

Від галицького бібліографа І. Левицького дізнаємося, що рід походить із села Барвінок коло Дуклі (тепер Польща, повіт Кросно). Щоправда, Володимир Барвінський пише, що його родина належала до численних русько-литовських родів, які наприкінці XVI–на початку XVII ст. проживали на Поліссі, Поділлі, північній частині Волині тощо, але можливо саме у східній частині Полісся, припускає нащадок цього роду, бере свій початок родина Барвінських. Можливо, вона походила з села Барвін, що було розташоване недалеко Луцька. А Стефанія Павлишин у монографії «Олександр Барвінський» пише, що походив рід Барвінських з Польщі, а потім розсіявся як на Схід — Придніпрянську Україну, так і на Захід, у Литву і навіть Німеччину.

Щодо гербу родини Барвінських, то цей шляхетський рід розгалузився на представників двох гербів: Ястжембєц, до якого належали наші Барвінські, і Айхінгер («яструб» і «дуб»).

Одна з гілок Барвінських дала паростки на Тернопільщині. Тут вона бере початок від священника Григорія Барвінського (1802-1880), який був душпастирем спочатку у Баворові, згодом у Шляхтинцях, а відтак і в сусідніх Курниках і Лозові (всі села Тернопільського району). Парох Григорій Барвінський народився у селі Ярчівцях (нині Зборівського району) у 1802 році, але більшу частину життя прожив у Шляхтинцях, де служив священником у місцевій церкві і біля якої його поховали у 1880 році. Він також був сином Григорія Барвінського (1762-1836) і Пелагеї (з дому Розумовських). Цей Барвінський працював громадським начальником і секретарем графа Домініка Гераклія Дідушицького.

Отець Григорій Барвінський (син Григорія) із дружиною Доміцелею з Білинських, що теж була дочкою пароха у селі Козівка, виховали 8 дітей. Троє із них – сини Осип, Володимир і Олександр – найбільше прославили свій рід жертовною працею для України і своїми здобутками. Всі троє народилися у Шляхтинцях і всі закінчили Тернопільську гімназію, а потім навчалися у Львові. І всі троє прожили життя так гідно і з користю для свого народу, що цілком справедливо можна назвати їх світочами, хоча внесок кожного із них різний.

Перший із них – Осип Барвінський (1844-1889) (псевдоніми і криптоніми - Осип Б., Ос. Б., Й.Б-ский, І.Григорович, М.Нетяга; ) обрав шлях батька. Навчався у Львівській духовній семінарії та університеті, став священником. Проте, за прикладом батька, не обмежився церковними обов’язками, а став відомим культурним діячем, письменником. Найпомітнішими творами письменника були трагедія «Павло Полуботок, наказний гетьман України» (1887) і драма «Чернігівка» (за повістю М. Костомарова). Незавершеними залишилися драма «Тиміш Хмельницький», трилогія «Іван Виговський», історичні повісті «За правду і волю» та «Переяслав». Автор поеми «Гаврилова рада», оповідань, наукових праць. Переклав і видав сербські народні пісні «Косове Поле» і «Сон цариці Милиці» (1873, 1875).

У 1870 р. Осип Барвінський одружився з Йоанною, сиротою. Висвячений на пресвітера в 1871 р., був спочатку біля батька в Шляхтинцях, звідки згодом переїжджав на інші парафії, а з 1878 р. і до кінця життя був парохом у с. Сервари, (нині с. Сировари Зборівського району Тернопільської області). 2 серпня 1873 р. в Осипа та Йоанни народився син Лев, а 25 квітня 1876 р. дочка Ольга. Ревматизм підірвав слабке здоров’я Осипа і 8 лютого 1889 р. він помер, проживши 45 літ і залишивши після своєї смерті вдову і двоє сиріт. На жаль, ще менше часу відміряла доля іншому талановитому братові - Володимиру Барвінському.  Помер, не проживши і тридцяти трьох літ. Володимир Барвінський народився 25 лютого 1850 року. Дитинство хлопця  промайнуло серед розкішної подільської природи, правдиво змальоване ним в автобіографічній повісті «Скошений цвіт».

Володимир  Барвінський, завершивши гімназійний курс у Львові, того ж 1868 року став студентом правничого відділу університету. У 1867 р. заснував журнал «Правда». А восени 1868 р. у Львові організовується товариство «Просвіта». З 1872 р. Володимир Барвінський служить у львівських адвокатських канцеляріях, водночас багато працює на громадській ниві.

Пам’ятною була його доповідь про Т. Шевченка, виголошена на багатолюдному зборі 1875 р. у Львові. У 1880 році організував перше у Львові народне віче. Як письменник користувався літературними псевдонімами Василь Барвінок, Ришмидинов та ін.).  Помер у Львові, похований на Личаківському цвинтарі (поле № 3), поряд з гробницею М. Шашкевича.

Чимало з того, що не встиг зробити Володимир, здійснив інший брат – Олександр (1847-1926), котрого безумовно вважають визначним представником роду Барвінських. Проживши на світі майже 80 років (1847 – 1926), він залишив великий слід у житті Галичини як історик, публіцист, педагог, літературознавець, громадський діяч.

Навчався у німецькій школі в Тернополі, Тернопільській гімназії, філософському  факультеті Львівського університету. У вересні 1868 р. «Рада шкільна» назначила Олександра помічником учителя до Бережанської гімназії. У 1871 р. став викладачем учительської семінарії в Тернополі. Восени 1875 р. організував тут філію товариства «Просвіти». Учений відіграв поважну роль і у заснуванні української «Бурси», товариства «Руська бесіда», «Міщанської читальні» в Тернополі, яка стала попередницею «Міщанського братства».

Олександр Барвінський посприяв створенню у 1894 р. у Львівському університеті кафедри української історії та запросив сюди викладачем Михайла Грушевського. Він – автор і упорядник хрестоматій і читанок з української літератури для гімназій та вчительських семінарій, запровадив новий фонетичний правопис у шкільних підручниках та пресі. Саме Олександр Барвінський запровадив термін «українсько-руський» у шкільних підручниках.

Він реформував і очолив Наукове товариство імені Т. Шевченка. Видавав і редагував декілька газет і журналів.  У 1918 р. був міністром освіти і віросповідань ЗУНР.

Була у Барвінського родина, якою він так опікувався. О. Барвінський був  одружений  двічі.  Його  перша  дружина  Софія Шумпетер, дочка Юліани і Романа Шумпетера, управителя в Шляхтинцях,  1877  року  померла, залишивши йому двоє діток. Син Володимир прожив мало, а донька Ольга стала громадською діячкою. Влітку 1879 року Олександр одружився вдруге з Євгенією, дочкою Максима Любовича. Вона стала однодумцем і великим помічником своєму чоловікові.  У них народилося ще п’ятеро  синів (один помер у  дитинстві і одна донька. Олександр і Євгенія Барвінські поховані на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці.

Неабияку  шану  українського  народу  заслужили його діти. Найстарший  Богдан став  відомим  істориком,  Роман  -  інженером  і художником, Олександр - славетним лікарем, Василь - одним із найвизначніших українських композиторів.

Треба сказати, що троє названих вище синів отця Григорія були молодшими у сім’ї. Вони відрізнялися від своїх братів та сестер. Як пише в спогадах Олександр, що були вони «неначе б друге поколінє, неначе б друга якась сем’я, що виховувалася окремо від старшої рідні».  Вони бачили, як нова генерація священицьких синів почала все частіше обирати світські фахи. Тому брати не погоджувався з батьком, в уяві якого священичий стан був вершиною громадської самореалізації українця.

А старшими у сім’ї були Іван та Іполит.  Іван Барвінський (30 квітня 1833, с. Шляхтинці, нині Тернопільський район, Тернопільська область — 1900, с. Постолівка, нині Гусятинський район, Тернопільська область) — український священик (УГКЦ), культурно-громадський діяч. Помер 1900 року в с. Постолівка (нині Гусятинський район, Тернопільська область, Україна).

У 1856 р. він висвятився та одружився з Юліанною Олесницькою, яка також походила зі старого українського роду. У 1857 р. в Говилові в них народився син Андріян, який у молодому віці помер. Те саме сталося і з їхньою молодшою дочкою Софією, народженою 5 січня 1873 р. Наймолодший син подружжя Барвінських  - Євгеній відзначився як історик та архівіст, який працював в українських наукових та громадських інституціях.

Іполиит Барвінський (1831, с. Шляхтинці, Тернопільський район, Тернопільська область - 17 травня1885, с. Нестерівці, Зборівський район) - український священик, культурно-громадський діяч, літератор, краєзнавець. Закінчив духовну семінарію у Львові. Парох у Білківцях і Нестерівцях, нині Зборівського району. В останньому селі розбудував приходство, мав велику бібліотеку, в його домі зупинялися вчені Іван Горбачевський, Іван Пулюй, єпископ (згодом митрополит) Йосиф Сембратович.

У 1857 р. він одружився з Мальвіною, дочкою Юліана Струмінського, пароха Батькова, того ж року висвятився, а згодом став адміністратором в Пілківцях Зборівського деканату. Тут у нього народилася в 1858 р. дочка Євгенія, смерть якої в 1865 р. була важким ударом для всієї родини Барвінських. З 1866 р. в Іполита з’явилася нагода переселитися в Нестерівці (біля Озерної), де проживали предки його родини. Тут він почав досліджувати історію свого роду, залишивши після смерті «Літописи села Нестерівці», записки про членів родини Барвінських з XVIII ст. Цей літопис переписав його брат Олександр. Іполит Барвінський помер внаслідок запалення легень і астми 17 травня 1883 р. у Нестерівцях, де він був похований поряд з могилою матері. Ще за життя Іполит взяв на виховання сироту Юліанну по своїм шурині Ілярію Струмінським, яка після його смерті залишилася при вдові Мальвіні.

Сестри братів Барвінських вийшли заміж за священників: Анна за Єроніма Левицького, Іванна за Ілярія Струминського, а Юлія за Івана Любовича.

Далі родовід Барвінських можемо простежити за дітьми Олександра. У нього були сини Богдан, Олександр, Володимир, Роман та Василь (ще один  їх брат  Степан помер у дитинстві) та дочки Ольга (по чоловікові Бачинська) та Олена ( по чоловікові Савчук). Найвідомішим із них був Василь Барвінський (1888–1963). Це відомий композитор, піаніст, музично-громадський діяч від 1915 до 1948 рр. стояв на чолі музичної освіти на західноукраїнських землях, спершу як директор Музичного Інституту ім. Лисенка з його численними філіалами, відтак Львівської державної консерваторії.

Василь Барвінський був одружений із Наталією Пулюй. Два їхні сини загинули: один на фронтах Другої світової війни (у німецькій армії), а другий в Аргентині (внаслідок трагічного випадку), а дочка стала черницею. Н. Барвінська-Пулюй також похована в родовій гробниці Барвінських, що на Личаківському кладовищі, поле №3. Але імені дружини композитора на пам'ятній плиті не зазначено.

Розповідаючи про славний рід Барвінських, історики та краєзнавці, зазвичай зосереджують увагу на дітях пароха Григорія Барвінського (молодшого), громадська діяльність і творчість яких мали широкий резонанс в західноукраїнському суспільстві другої половини ХІХ і першої половини ХХ ст. Але й  ці Барвінські не могли б себе у повній мірі реалізувати якби у їхньому житті не було їхнього стрия, який, як на мене, відіграв не останню роль у тому, щоб ці Барвінські примножило славу свого роду.

Тому тут мусимо згадати Мартина Барвінського (1784–1865) — церковного діяча, професора і ректора Львівського університету (одного з перших українців на цій посаді), крилошанина львівської греко-католицької митрополичої капітули, депутата до Галицького Станового Сейму, який, за словами Стефанії Павлишин, був першим спалахом тої провідної ролі, яку відіграли наступні покоління роду Барвінських у піднесенні освіченості українців. До речі, саме у нього  у Львові проживали усі племінники під час навчання, поки, як кажуть, не стали на ноги.

Барвінський Мартин Григорович (22 квітня 1784, с. Осташівці, нині Зборівський район, Тернопільська область — 3 квітня 1865, Львів) — український церковний та громадсько-політичний діяч, педагог, доктор богослов'я (31 серпня 1810). Батько — греко-католицький священик Григорій Барвінський, парох Осташівців, матір - Софія Скородинська (сестра єпископа Миколи Скородинського).

Він закінчив гімназію отців Василіян у Збаражі (1797—1802), навчався на філософському факультеті Львівського і теологічному факультеті Віденського університетів. У 1810-1814 - префект Львівської греко-католицької семінарії, декан теологічного факультету Львівського університету (1823-1824), його ректор (1837-1838). Багаторічний член греко-католицької капітули, від 1864 - папський прелат. Автор ряду богословських праць, а передовсім захисник української мови. Помер 3 квітня 1865 року у Львові. Був спочатку похований на Городоцькому цвинтарі у Львові, у 1880 році його прах разом з прахом єпископів Спиридона Литвиновича та Григорія Яхимовича був перепохований в єпископській гробниці на Личаківському цвинтарі у Львові.

Якщо заглибитися у генеалогію, то ми побачимо, що носії цього прізвища розміщені по всій Україні та за її межами. А ви запитаєте, чому згасла оця галицька гілка «Барвінкового» дерева? Відповідь тут проста і очевидна, Для кожного знатного роду Бог відмірює сім поколінь, які з часом себе вичерпують, тобто перестають існувати. Тобто якщо проаналізувати діяльність нашого роду Барвінських, відколи він почав формуватися  (тут не беремо до уваги легенди і перекази, які заглиблені дальше) налічимо саме стільки колін.

 

Іван Драбчук

Сторінка 1 з 78

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:10167

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:19005

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:7693

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:8459