18 квітня, у Міжнародний день пам'яток та визначних місць, в Україні щорічно відзначається День пам'яток історії та культури. Це свято встановлене Указом Президента України від 23 серпня 1999 р. на підтримку ініціативи вчених, архітекторів, реставраторів, працівників державних органів охорони пам'яток історії та культури.

Національний заповідник «Давній Галич» є не тільки оберегом матеріальної культурної спадщини минулого. У доктрині діяльності установи передбачено й збереження духовних надбань галицького люду.

У вінок пам'яток минулої величі Галича гармонійно вплітаються такі намистини, як храм Святого Пантелеймона ХІІ ст., фундамент літописного Успенського собору ХІІ ст. та церква Успіння Пресвятої Богородиці ХV ст. неподалік від нього, церква Різдва Христового ХІV ст., залишки Галицького замку ХVІІ ст. та ін.

Церква Святого Пантелеймона – єдина уціліла споруда галицької архітектури ХІІ ст., свідок славних і трагічних сторінок історії нашого краю. Це монументальна хрестобанна церква зі зразками вишуканої білокам’яної різьби та численними графіті й рисунками на стінах.

Спорудження храму в центрі добре укріпленого города, можливо монастиря,  закінчено в 1194 р. Близько середини ХІV ст. церкву переосвячено в костел Св. Станіслава. З 1596 р. пам'ятка перейшла у власність ченців ордену св. Франциска. До 1611 р. споруду перебудували у тринавний базилікальний костел із рисами бароко. Незабаром при храмі виросли монастирський комплекс, брама-дзвіниця, а також оборонний земляний вал з північного і східного боків.

Впродовж наступних сторіч храм неодноразово руйнували, особливо в роки Першої  світової війни. В 1926-1929 рр. його відремонтували за підтримки тодішнього Галицького митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького.

Новітню реконструкцію церкви Святого Пантелеймона розпочато в перших роках Незалежності України і закінчено в 1998 р., коли Галич відзначав 1100-ліття першої письмової згадки про місто. Екстер'єр та інтер’єр пам'ятки наближено до первісного вигляду. Зараз це греко-католицький храм і один із найцінніших музейних реліктів Національного заповідника «Давній Галич».

На Крилоській горі, в серці Давнього Галича, у ХІІ ст. височів літописний Успенський собор, від якого донині зберігся лише фундамент, трохи далі від нього – церква Успіння Пресвятої Богородиці ХV ст., побудована з блоків собору.

У центрі сучасного Галича, на однойменному майдані, вабить око середньовічний храм Різдва Христового. Церква збудована в ХІV ст. Розпланування пам’ятки та її архітектурні форми просякнуті традицією княжої доби. Впродовж багатовікової історії храм не раз руйнували і перебудовували. У 1825 р. його від реставрували за проєктом архітектора Бергера, а в 1904-1906 рр. – Лева Левитського й увінчали розкішною банею. Тоді церкву освятив Андрей Шептицький. На сьогодні – це греко-католицька церква.

З якого боку не в'їжджаєш у Галич, перше, що кидається у вічі – це Шляхетська вежа колись могутнього Галицького замку, яка немов німий вартовий ось уже впродовж декількох століть оберігає стольне місто від усього лихого.

Археологічні дослідження з'ясували, що твердиню споруджено на місці колишніх поселень ІХ–VІІ ст. до н.е. і ХІ–ХІІІ ст. н.е. Первісно замок був дерев'яно-земляним. Від 1627 р. разом з дерев'яними були й муровані укріплення. Всередині ХVІІ ст. фортецю було зміцнено за проєктом італійського інженера Франсуа Корразіні згідно з найновішими вимогами тогочасної військової справи. Галицький замок став однією з найміцніших твердинь на Галичині. Під час турецько-польської війни 1676 р. замок зазнав нищівного удару, після чого, з огляду на виникнення нового міста-фортеці Станіслава (сучасний Івано-Франківськ), інтерес до нього помітно знизився. Вже в середині ХVІІІ ст. Галицький замок перетворився на руїну, а з 1796 р. його почали розбирати.

У 1997 р. з ініціативи Національного заповідника «Давній Галич» розпочато реконструкцію уцілілих фортифікацій. У майбутньому в Галицькому замку планується відкрити Музей зброї.

Невблаганно спливає час, додаючи віку старовинним пам'яткам. Діяльність колективу Національного заповідника «Давній Галич» спрямована на збереження і відтворення перлин української культури, які дійшли до нас із сивої давнини. Усі працівники – і науковці, й господарська служба – докладають зусиль, щоб пам'ятки нашої культури мали належний вигляд. Тож бажаю всім творчої наснаги в нелегкій праці, міцного здоров'я, успіхів, здійснення мрій і задумів. Сподіваюсь, що наш Галич стане ще привабливішим для туристів, які цікавляться історією рідного краю, шанують минувшину.

Володимир Костишин,

генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич».

5 квітня 1710 р. на козацькій раді біля міста Бендери в Молдові була ухвалена перша українська Конституція, відома як «Конституція Пилипа Орлика». Повна назва документа – «Договір та Відновлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою».

Цей унікальний правовий документ вперше в Європі обґрунтовував можливість існування демократичної республіки, творив на козацьких засадах основи демократичного устрою Гетьманщини. До слова, перші Конституції в Європі і США з'явилися лише сімдесят років потому.

Історик Володимир Замлинський характеризував «Конституцію Пилипа Орлика» так: «Французькі просвітителі ще навіть не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, що були закладені в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу і самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя».

Власну думку щодо «Конституції Пилипа Орлика» має й дослідниця Наталія Яковенко: «Найімовірніше, саме Орликові належить ідея (а можливо, й авторство) угоди, ухваленої в день виборів між гетьманом, з одного боку, та старшиною і військом – з другого. ...Прийняття Військом Запорозьким власних договірних пунктів стало справді великою подією, оскільки засвідчувало політичну зрілість козацької держави, яка вперше самоусвідомила себе і на формальному рівні зафіксувала розподіл прав та обов’язків між гетьманом і «козацьким народом».

Оригінал першої сторінки документа зберігається в Національному архіві Швеції. У 2008 р. українські науковці виявили в фондах Російського державного архіву давніх актів у Москві текст «Конституції», складений староукраїнською мовою, та оригінальний диплом, що підтверджує обрання Пилипа Орлика гетьманом. Автентичність цих документів засвідчують підписи гетьмана Пилипа Орлика, завірені печаткою Війська Запорозького, та шведського короля Карла ХІІ. Скорочену електронну версію «Конституції Пилипа Орлика» опублікував Центральний державний історичний архів України.

Любов Бойко

Долі людей є різними, а тому цікавими. Простежуючи боротьбу українських вояків, знаходимо чимало незвичних перипетій у їхніх біографіях. Не завжди і сама людина хоче бути до них причетною. Вона просто опиняється в такій ситуації, яка карколомно  змінює її долю. Так було і з нашим героєм, уродженцем с. Крилос Володимиром Федорняком.

Він народився  28 липня 1926 року у родині Семена Федорняка, звичайного крилоського ґазди, та його дружини Софії. Крім Володимира у сім’ї виховувалися старший брат Йосиф і молодша сестра Марія. Коли син підріс, батько віддав його на навчання у Станиславів, у спеціальну торговельну школу. Тут у 1943 році В.Федорняк став членом ОУН. Брав активну участь у підпільній боротьбі. Під час переходу через Закарпаття його було схоплено і катовано, але він дивом вижив, хоча його побратим із Крилоса Семен Воробчак, якому тоді вдалося втекти, у селі розповів, що Володимир загинув.

У 1944 році разом із своїми побратимами відійшов на захід. Очевидно, на той час він уже був військовим дивізії «СС» Галичина», в яку вступив  20 квітня 1945 року. Як відомо, дивізійники, що пробилися на захід, були інтерновані англо-американськими військами і переведені в табори полонених, що розташовувалися в Італії. Тут він впродовж 1945-1946 рр. навчався в українській гімназії у Ріміні, яку добре закінчив.

З Італії В.Федорняк перебрався  до Франції, де працював на металургійному заводі. Через деякий час він переїхав до Західної Німеччини і опинився у таборі для переміщених осіб у Ляйбгаймі. Тут В. Федорняк удосконалив свої знання з німецької мови. У таборі йому вдалося знову налагодив контакт з оунівцями. Через підпільну мережу він був направлений у Мюнхен, щоб вивчитися на радиста. До цього в оунівському підпіллі він мав псевдо «Мирон», а тепер змінив його на «Орест».

Пізніше Володимир Федорняк пройшов ще одні курси радистів у м. Біндер. У школі  відзначався найкращими здібностями. Тут почав працювати на англійську розвідку  під псевдом «Роджі» або «Роджер». Із Дюссельдорфа він вилетів до Лондона, де разом з іншими соратниками вивчав парашутну справу. Всі заняття проводили англійські офіцери, тому В.Федорняку довелося вивчити ще й англійську мову. З 1948 по 1951 роки В.Федорняк проживав у англійському місті Бостоні, де одружився.

Літак з парашутистами вилетів з Лондона на Мальту 10 травня 1951 року. Метою групи було встановлення контактів з УПА. В.Федоняк у групі був старшим радистом. Він мав підписувати радіограми для Лондона як «Зорич», а для закордонних зверхників ОУН – «Гриць».

В особовій справі змальований наступний портрет: «Мирон» - русявий з круглим повним обличчям  середньої будови двадцятишестирічний юнак з високим лобом, невеликим кирпатим носом і товстими, ніби припухлими губами, волосся кучеряве. В  групі він був найздібнішим, непогано знав німецьку та англійську мови».

З Мальти вони 15 травня направилися в сторону Карпат. Висадилися біля Лісної Слобідки та Раківчика колишнього Коршівського району. Звідти рушили до Крилоса, звідки був родом В.Федорняк, щоб налагодити контакт із підпільниками з Чорного лісу. 27 травня В.Федорняк зустрівся зі своїми родичами і через крилошанина Василя Мельничука-«Остапа», слідчого Служби безпеки ОУН Станиславівського надрайону, мали зв’язатися із Окружним проводом ОУН.

На зустріч із парашутистами «Остап» прийшов із провідником Галицького райпроводу ОУН Миколою Капущаком (псевдо «Вітер»), родом з с. Горохолино, та Григорієм Козаком (псевдо «Смерека») із Викторова. Однак тоді на них уже чекала засідка. Під час перестрілки В. Федорняк разом із своїми друзями були убиті, загинули також «Вітер» і «Смерека», а «Остап» був захоплений у полон. Сталося це 7 червня 1951 року.  Зазначимо, що агенти-бойовики не знали, що на пункт зв’язку вийшли десантовані парашутами кур’єри з-за кордону, тому зосередилися на затриманні живим «Остапа», а по решті відкрили вогонь на ураження.

Варто зауважити, що постать Володимира Федорняка була свого часу змальована письменником Віталієм Виноградським у художній повісті «І настав світанок» (Київ, 1986 р.). Також статтю про нього «Смертю здолавши смерть) у 1993 році опублікував історик-краєзнавець Ігор Коваль (див. «Галицьке слово», вересень-жовтень, 1993 р.)

Цікаво, що автор вище згаданої книги у післямові написав, що  «ім’я Володимира Федорняка, який, як він подає, «свідомо обрав ворожий народові шлях, він не змінив». «Хай знають не лише в Крилосі, пише він, - а й у всіх містах і селах Прикарпаття, що подібна доля і запізніле каяття чекають кожного, хто зрадить рідну землю, свою Вітчизну, хто піде проти свого радянського народу». Разом із тим іншого героя, який пішов на співпрацю з НКВД, вступив до псевдобоївки  і долучився до знищення  групи парашутистів, він назвав вигаданим ім’ям, бо, очевидно, знав, що люди йому зради не пробачать.

Часи змінилися, через п’ять років після виходу книги В. Виноградського Україна стала незалежною. Герої залишилися героями, а зрадники – зрадниками. Тож тепер у рік тридцятої річниці незалежної України ми згадуємо ім’я Володимира Федорняка як патріота-героя, який віддав за Батьківщину своє молоде життя. А про радянського сексота, якого письменник заховав за вигаданим ім’ям, ніхто уже й не згадає. Що ж, правда завжди торжествує, а інакше і бути не може.

Іван ДРАБЧУК

Шановні колеги !

Повідомляємо, що 29 жовтня  2021 року у Національному заповіднику «Давній Галич» відбудеться наукова конференція «Галич і Галицька земля в історії Європейської цивілізації», присвячена 820-й річниці з часу народження короля Данила та  30-річчю незалежності України.

Напрями роботи конференції:

- історичний

- археологічний

- архітектурний

- пам'яткоохоронний

- краєзнавчий

- мистецтвознавчий

Форми участі у конференції:

- очна: усна доповідь і публікація статей

- заочна: публікація статей

- вільний слухач

Вимоги до оформлення статей:

- обсяг поданих матеріалів 7-10 сторінок форматом А- 4, 14 кеглем з інтервалом 1,5, шрифтом Times New Roman;

- посилання в тексті слід супроводжувати цифрами у квадратних дужках, наприклад [3, 5], а список джерел подавати в кінці тексту;

- текст доповіді повинен бути вичитаним;

- максимальна кількість ілюстрацій (малюнків, світлин, іншої графіки) а також таблиць, схем, діаграм тощо не повинно перевищувати 8 позицій.

Інформацію про автора (авторів) необхідна вмістити перед заголовком дослідження без скорочень за таким алгоритмом: прізвище, ім’я (повністю), побатькові (повністю); науковий ступінь, вчене звання; посада й місце роботи – обов’язково (для непрацюючого пенсіонера – науковий фах); електронна адреса (за відсутності такої вказати поштову адресу); телефон (обов’язково).

Оргкомітет планує випуск збірника матеріалів після проведення заходу.

Тексти доповідей в електронному варіанті просимо до 1 червня 2021 року надсилати на адресу: Національний заповідник «Давній Галич», вул. І. Франка, 3, м. Галич, Івано-Франківська обл., 77101. E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Проїзд, харчування і проживання – за власний рахунок учасників конференції. Організаційний внесок – 200 грн.

Контактний телефон відповідальної особи – 0969692122 (Наталія Качковська).

 

Оргкомітет    конференції

Мабуть, для більшості жителів Галича та його відвідувачів було б загадкою - яка саме споруда є першим пам’ятником міста? Пам’ятником саме в тому розумінні, що він одразу був споруджений для вшанування певних осіб та подій, а не став ним з плином часом і в результаті надання йому цього статусу.

Цього року виповниться 163 роки, коли його було встановлено; вісім поколінь галичан з’явилися на світ з часу його спорудження. Цікаво, що найдавніший збережений пам’ятник Івано-Франківська є молодшим від галицького на 40 років (пам’ятник Адаму Міцкевичу, первинно встановлений у 1898 р., відновлений в 1930 р.); Коломиї на 19 років (пам'ятник на місці трону Казимира IV Ягайлончика, 1877 р.).

Галичани мають всі підстави для гордості за своє місто.

Цей пам’ятник – це пам'ятна колона, відкрита в жовтні 1858 р. на честь спорудження першого дерев’яного мосту на р. Дністер в Галичі та в подяку за співдію в цьому цісарсько-королівському наміснику Галичини графу Агенору Голуховському, який неодноразово відвідував місто.

На жаль, в період радянської окупації було цілковито забуто події, яким присвячено цю скульптурну споруду. Тогочасні путівники по Галичу, а також перші путівники незалежної України, називали різні варіанти присвяти пам’ятника – зокрема, на честь лікарів, які врятували місто від чуми; на честь галичан, які загинули в Талергофі; на честь Незалежності України, і навіть, трактували як звичайну скульптуру для прикраси.

Власне, таке забуття, а також і відсутність пам’ятної таблиці, допомогли пам’ятнику вціліти в період УРСР і тепер прикрашати сучасне місто. Щоправда, в 1998 р. до 1100-річчя з часу першої письмової згадки про місто його п’єдестал невідповідно облицювали, але цілісний вигляд зберегли.

В 2017 р. в результаті наполегливої роботи в архівах, науковим співробітникам Національного заповідника «Давній Галич» вдалося встановити як мету спорудження пам’ятника, так і текст пам’ятної таблиці. Цього ж року було проведено найпростіші ремонтно-реставраційні роботи щодо колони (чищення, фарбування) та благоустрій прилеглої території (нівеляція терену та встановлення оригінальної бруківки австрійського періоду).

Також в подальшому науковою установою відновлено пам’ятну таблицю і закріплено поруч анотаційний вказівник.

На жаль, впродовж чотирьох років зелені насадження (дерева), які росли поруч, здійснювали суттєвий руйнівний вплив на пам’ятник. Гілля під час вітрів пошкоджувало колону, стікаюча дощівка за короткий час суттєво змила шар фарбування; капітель частково почорніла і покрилася зеленим нальотом. Опадаюче восени листя додавало додаткових клопотів. Науковці заповідника зверталися до органу місцевого самоврядування з проханням зрізати насадження.

Зусиллями КП «Галичводоканал» (яке здійснює виконання робіт щодо благоустрою міста) це було здійснено. Цим кроком одночасно припинився подальший руйнівний вплив на колону і додатково відкрився кращий вид на неї. Справді, ніби деталь – короткочасна робота над порізкою дерев, але важливий ефект на подальші роки.

Потребою часу залишається оновлення шару фарбування колони, встановлення нових тротуарних бордюрів та прибирання валунів праворуч від пам’ятника (були встановлені в попередні роки для облагородження прилеглої території власником піцерії «Cool Pizza»). Цікавим було б відновити шар старої австрійської бруківки, яка б мала знаходитися в цьому місці під товстим шаром асфальту…

Пам'ятна колона є одним із символів Галича, туристичним «магнітом» сучасності та свідком історії розвитку транспортних сполучень в краї.

Довідково. В Галичині в період Австро-Угорської монархії було відкрито два пам’ятники наміснику цісаря графу Агенору Голуховському (1812 – 1875). Перший було споруджено у Галичі (в 1858 р. - «Його Ексцеленції Яснішому Вельможному Агенору графу Голуховському цісарському Наміснику королівств Галичини і Лодомерії і т.д. і т.д. мешканці повіту і міста Галича завдячують дійсну участь у побудові крайової дороги та мосту на Дністрі спорудили даний пам’ятник»), другий – у Львові в 1901 р. (знищений радянською владою в 1947).

Андрій Чемеринський

Перед розпадом Радянського Союзу 1988-1989 рр. в Західній Україні під керівництвом КПРС і її караючого органу КДБ за допомогою чиновників різного рангу від сільського до обласного, в також штатних і нештатних працівників КДБ почали відкривати церкви московського патріархату, а греко-католицькі довгий час не відкривали. Добре організована і продумана антиукраїнська політика КПРС на початку 90-х років минулого століття дала свої плоди. Робилось це для того, щоб роз’єднати і ослабити національно-духовні сили на релігійному ґрунті. Та Українська Греко-Католицька Церква витримала це протистояння, масово почали рости монаші згромадження, реєструватись громади УГКЦ. Там, де не відкривались церкви, будувались нові, відкривались духовні заклади. Церква встала з колін.

Завдяки неабияким організаторським здібностям ісповідників віри Церква вистояла в часи жорстоких переслідувань і тепер успішно виконує серед нашого народу свою місію рятівника Христової віри і українства. Вихід УГКЦ з підпілля став для всіх її вірних справжнім святом.

З 3 по 10 лютого 1991 р. в Римі, востаннє поза Україною, зібрався синод УКЦ за участю всієї її ієрархії, на якому було обговорено стан Церкви в Україні та прийнято історичне рішення для подальшої її долі – вирішено остаточне повернення в Україну Глави УГКЦ Мирослава-Івана Любачівського.

Історична подія відбулася у Лазареву суботу 30 квітня 1991 р., на Львівський митрополичий престол повернувся Глава УГКЦ – Верховний Архієпископ і Митрополит Мирослав-Іван кардинал Любачівський. Того ж дня у соборі Святого Юра предстоятель Церкви відслужив Божественну Літургію.

Як зазначає о. Святослав Кияк, з цієї нагоди Папа Іван Павло ІІ у спеціальному посланні привітав кардинала Мирослава-Івана Любачівського із поверненням, яке завершило цілу епоху в історії Церкви, «позначену геройським свідченням віри і твердої вірності до Петрової скали тисяч і тисяч віруючих, які – разом зі своїми пастирями – прийняли хрест, що привів до воскресіння церкви в Україні». Це повернення до Львова остаточно засвідчило відновлення церковно-інституційного життя українського католицизму, що було б неможливе, як переконливо аргументує Петро Яроцький – відомий дослідник католицизму, без його глибокого національного коріння й характеру, підтвердженого активною діяльністю УГКЦ як в умовах жорсткого комуністичного переслідування українських католиків в Україні впродовж більше ніж сорока років, так і в умовах поневіряння українства на еміграції.

Архипастиря чекали в Україні понад 5 мільйонів віруючих, які під час 44 років перебували в підпіллі і сподівалися, що повернення Кардинала Любачівського на престол нормалізує і повністю легалізує УГКЦ в Україні. Він зустрічався з керівництвом міст і областей, де відбувалася розмова про відродження УГКЦ та шляхи подолання міжконфесійних конфліктів.

Вікопомним став візит 14 квітня 1991 р. Предстоятеля УГКЦ до Галича, який взяв участь у торжестві на честь 850-річчя від часу утворення Галицького князівства 1141 р. та Першого Галицького дитячого фестивалю фолькльору і ремесл, що проходив біля стін церкви Святого Пантелеймона. З привітанням до Глави УГКЦ звернувся тодішній завідувач відділу освіти Галицького райвиконкому Ігор Михайлович Коваль (1960-2019): «У цей радісний день ми  зустрічаємо Вас біля храму в руїні. Такою і є вона – Українська Греко-Католицька Церква. Цей храм є єдиним, який зберігся від часів княжого Галича, і вже майже 800 років ридає на Голгофі України. От і нині він дочекався на повернення Князя Української Церкви. І він, як усі ми, галичани, вірить, що з приїздом Вашого Блаженства воскресне його Кам’яна Душа, відродиться давній духовний центр України – Галицька митрополія з її первинним осідком на Крилоській горі…»

Через два роки, а саме, 12 жовтня 1993 р., Кардинал Любачівський та вірні греко-католицької церкви, жителі с. Крилоса, неподалік фундаменту Іллінської церкви зустрічали гостей – префекта конгрегації східних церков Апостольського Престолу Кардинала Аккіле Сільвестріні і папського нунція Антоніо Франко.

Церква відіграла важливу роль у духовному житті людства на цьому часовому відрізку його історії. Вона завжди була з народом, бо саме за весь час свого існування зуміла не тільки вистояти, але й у період переслідувань і гонінь, у неймовірно важких умовах зберегла високу духовність, віру в Бога, проповідуючи справедливість та служила інтересам своїх мирян.

 

Анна Жолоб

Собор Паризької Богоматері, церква Св. Дмитра та Шляхетська вежа в Галичі, церква Успіння Пресвятої Богородиці в Крилосі, костел Кармелітів у Більшівцях, замок Яблоновських в Маріямполі – на перший погляд, цей перелік виглядає дещо незрозумілим і не відповідним. Проте, якщо подивитися на цей список з пам’яткоохоронної проблематики, зрозуміти потреби їхнього збереження та охорони, методи які для цього застосовується, стає зрозумілим, що невідповідність відсутня.

У квітні 2019 р. однією з новин до якої була прикута увага та цікавість, було повідомлення про пожежу в соборі Паризької Богоматері. Вогонь суттєво пошкодив сакральну будівлю ХІІ ст., проте завдяки тому, що серед іншого раніше було здійснено 3D сканування споруди, для реставраторів цілком реальним завданням є відтворення втрачених елементів.

За допомогою 3D сканування об'єктів перетворюється фізична форма пам’ятки культурної спадщини в цифровий вигляд; результатом є створення тривимірної моделі; фізичні пропорції прораховуються в необхідних розмірах. Робота здійснюється за допомогою 3D сканера – високоточного і дороговартісного приладу.

Подібні позитивні новини в пам’яткоохоронній справі в Галичі та його близькій околиці (Більшівці, Крилос, Маріямпіль) відбулися завдяки реалізації проекту "Розвиток транскордонного співробітництва щодо популяризації об’єктів історичної та культурної спадщини на транскордонній території Румунії і України", який реалізується фахівцями Івано-Франківського національного технічного університету нафти і гази.

25 березня 2021 р. фахівці ІФТУНГ, кандидати технічних наук Володимир Романюк та Денис Кухтар в супроводі наукових співробітників відділу охорони культурної спадщини Національного заповідника «Давній Галич» відвідали вищезгадані пам’ятки (які мають статус національного та місцевого значення) Галича, Більшівців, Крилоса та Маріямполя та здійснили необхідні роботи.

Фактично, проведені ними сканування та зйомки будуть найбільш корисними в двох основних напрямках: 1. зборі необхідних технічних даних щодо об’єктів, підготовки 3D моделей; 2. створення віртуальних онлайн – турів для відвідування цих пам’яток.

Кінцевий результат роботи по цих та інших пам’ятках області (а загалом, їх в рамках проекту 50) буде розміщений для загального користування на спеціальній веб-сторінці в світовій мережі інтернет.

Специфіка роботи зі сканування на пам’ятках є досить цікавою і непростою – починаючи від складних конструктивних особливостей архітектурних споруд (наприклад Шляхетська вежа Галицького замку), які необхідно поєднати в єдине ціле, і закінчуючи роботою техніки (виснаження акумуляторів, як основних, так і додаткових в результаті роботи і температурного середовища).

Робота викликала зацікавлення в небайдужих громадян, які люблять минуле свого краю і вболівають за збереження пам’яток для майбутніх поколінь. Для прикладу, в Галичі, поруч – церкви Святого Дмитра (1831 р.) місцеві мешканці висловлювали побоювання і застереження щодо існуючих ініціатив відносно перекриття даху сакральної споруди покрівельним профнастилом (на даний час пам’ятка перекрита черепицею, яка технічно придатна для використання і зберігає цілісний та автентичний вигляд об’єкта).

Використання 3D сканування є важливим для акумуляції даних про пам’ятки та їхньої подальшої популяризації. Залишається лише пожалкувати, що раніше, бодай три десятиліття тому, подібна техніка була для нас недоступною – скільки важливих об’єктів могли б бути опрацьованими (кенаса караїмів, житловий будинок родини Гузарів)…

Принагідно висловлюємо подяку тим, хто приклався до справи збереження та популяризації пам’яток Галича і довкілля – начальнику відділу туризму Управління міжнародного співробітництва, євроінтеграції, туризму та інвестицій Івано-Франківської облдержадміністрації Віталію Передерку, фахівцям ІФТУНГ Володимиру Романюку та Денису Кухтарю.

Довідково.

Костел Кармелітів у Більшівцях, пам’ятка історії, архітектури XVII – XVIII ст. Охоронний номер 090020/1-Н.

Замок Галицький, пам’ятка архітектури ХIV—ХVII ст. Охоронний номер 090018-Н.

Церква Св.Дмитра (1831 р.) м. Галич, пам'ятка архітектури. Охоронний номер 1380-ІФ.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці в с. Крилос, пам’ятка архітектури, історії. Охоронний номер 090022-Н.

Замок у Маріямполі, збудований у XVII ст.

Андрій Чемеринський

Одним з актуальних питань сучасного розвитку міста Галича є обговорення існуючих можливестей та створення нових атракцій для практичного залучення до міста туристів; розуміння того, що туризм є одним з секторів, який сприятиме додатковій популяризації міста і в майбутньому може стати одним з суттєвих джерел наповнення бюджету даного історично населеного пункту.

Над цими питанням вже майже три десятиліття фахово працює Національний заповідник "Давній Галич" та ряд окремих громадських ініціатив, як з самого Галича, так і небайдужі з обласного центру.

Звичайно, з кожним роком є певний поступ (ознакування місць та об'єктів, створення нових експозицій, проведення капітальних ремонтів пам'яток, організація фестивалів), але разом з тим є і знеохочення, коли знищується працю, яка вже здійснена для всієї громади.

Таким прикладом є знищення у березні 2021 р. анотаційної таблиці, яка була встановлена силами працівників Національного заповідника "Давній Галич" на приміщенні Народного дому, як ознакування історичної будівлі костелу Вознесіння Діви Марії (споруда якого стала осердям для будівництва районного будинку культури в 60 - их роках ХХ ст.).

Одним з ініціаторів встановлення цих двомовних (українсько - англійських) таблиць (їх встановлено в місті близько десятка) був славної пам'яті Ярослав Поташник (1959 - 2018). Фактично таблиці, які встановлені на історичних будинках Галича, також є згадкою про нього - як особу, яка любила місто і працювала для нього.

На Народному домі таблиця була встановлена у травні 2017 р. З огляду на призначення будівлі (бібліотека, концертний зал) та розташування поблизу автобусної зупинки, сотні людей змогли довідатися про минуле споруди.

На жаль, вже в листопаді 2018 р. було вперше зафіксовано акт вандалізму - по таблиці були нанесені удари і вона отримала ряд тріщин, було частково збито кріплення; разом з тим, вона ще продовжувала виконувати своє функціональне призначення.

Ймовірно, пошкодження були завдані під час дискотек, що відбувалися в Народному домі. На пропозиції відмінити дискотеки до часу встановлення винуватців, прозвучали обурені голоси - "не можна застосовувати колективну відповідальність; це не Радянський Союз"...

У березні цього року таблицю остаточно розбито і зірвано з кріплень. Один з цікавих об'єктів міста залишився без ознакування. Що далі?

Звичайно, потрібно відновити цю таблицю - а це додаткові кошти.

Доцільно було б, якщо Національна поліція України змогла встановити винуватців цієї події - хуліганство і вандалізм повинні бути покарані. Разом з тим, потрібно подумати над тим, щоб подібні випадки вандалізму на майбутнє були припинені - зокрема, за допомогою сучасних засобів фіксації та спостереження.

А найголовніше - самі галичани повинні любити своє місто, шанувати працю інших, популяризувати цікавинки міста серед своїх друзів. Якщо кожен відчуватиме себе частинкою міста, або знати, що силуети замку, мосту, церкви та інших домінант Галича є в його серці - тоді подібні випадки стануть неможливими.

Андрій Чемеринський

Ісидор Іванович Шараневич – історик, дослідник, педагог, один із піонерів галицької археології. Він цікавився історією рідного краю, досліджував і популяризував нашу минувшину. Завдяки своїй наполегливій праці він став найбільш помітним ученим Галичини.

І.Шараневич розпочав наукове вивчення археологічних та етнографічних пам’яток Галицького краю, які до нього досліджувалися епізодично, в основному іноземцями. Видатний історик України М.Грушевський зазначав, що І.Шараневич «полишив глибокий слід в історіографії Галичини» та вдячну пам’ять по собі численними розвідками й розкопками в околицях давнього Галича.Його праці і сьогодні не втратили свого значення.

Народився Ісидор (Ізидор, Сидір) Шараневич 4(16) лютого 1829 року в селі Церківна Долинського району на Івано-Франківщині. Його батько Іван Шараневич (1893-1876) був тут настоятелем приходу до осені того року, коли отримав парафію в селі Козарі біля Бережан, де Ісидор був хрещений своїм дідусем Григорієм Івановським, настоятелем приходу в Модричах. Мама Ісидора – Розалія(1811-1887) походила з роду Івановських. Батько Ісидора – Іван перед висвяченням на священника навчався у дяківській школі міста Миколаєва На Львівщині. За переказами, він походив з млинів, званих Шарани, звідки, очевидно, й походить прізвище «Шараневич».

Після закінчення Бережанській гімназії І.Шараневич  навчався у Віденському та Львівському університетах. Пізніше викладав у гімназіях Перемишля, Львова, а за тим у Львівському університеті. Закінчив богословський і філософський факультети. У 1864 році здобув ступінь доктора філософії. Ісидор Шараневич - вислужений професор австрійської історії Львівського університету, колишній декан філософського факультету, член Краківської академії наук, почесний доктор Університету св. Володимира в Києві, член товариства «Народний дім», член львівської міської ради.

А ще він активний дослідник середньовічної історії Галичини та Волині. Автор близько 125 наукових праць, першовідкривач висоцької археологічної культури. Член Наукового товариства імені Шевченка, почесний член товариства «Просвіта» (з 1871 року). Засновник музею галицько-української старовини при Ставропігійському інституту у Львові та багатолітній сеньйор цього наукового закладу. До слова, професор І.Шараневи був єдиним мирянином, який брав участь у Львівському Синоді 1891 року.

Працюючи багато років над історією Галичини з найдавніших часів, Ісидор Шараневич вирішив почати свої перші публікації з опису давніх руських міст Галича і Львова, які друкувалися у 1860–1861 рр. в альбомі «Зорі Галицької». Автор наголошував, що не має наміру подавати всі історичні події Галицької землі, а зупиниться на історії її столиці і перш за все на її визначних місцях, про які згадується в Іпатіївському списку літопису, а також інших письмових джерелах. В результаті титанічної праці появилася основна праця вченого – це велика монографія «Історія Галицько-Волинської Руси від найдавніших часів до року 1453», яка дала поштовх до нових досліджень, зокрема, в історії української церкви.

І. Шараневич був одружений із Анною Лотоцькою (1840-1912), яка  померла у Львові.  Її батьки – Михайло і Соломія Лотоцькі проживали у Бродах. Мав із нею п’ятеро дітей.Помер  відомий історик 4 грудня 1901 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі. Його ім’я у столиці Галичини носить одна із вулиць.

Про родину Ізидора Шараневича окремої збірної інформації  досі не було. Тож мені довелося по крупинках збирати відомості, щоб відтворити його родинні зв’язки. Як стало відомо, у Ізидора Шараневича були дві сестри Елеонора, яка вийшла заміж за отця Петра Громницького та Климентина, що побралася з отцем Гарассевичем.  У Петра та Елеонори Громницьких було шестеро дітей: сини Ісидор, Володимир та Євгеній та дочки Теофілія, Іванна і Ольга.

До слова І. Шараневич допомагав своїм шваграм. Зокрема, використовуючи високе становище у греко-католицькій ієрархії  свого побратима на науковому полі Антона Петрушевича, він неодноразово просив у 1857 році, аби його швагра Петра Громницького, «который хотъ ревнивый священникъ уже 8-мый годъ на худой капелланіи въ Загирю прибываетъ, назначили парохом в Княжолукахъ», а в 1893 році Шараневич просив за іншого швагра Гарасевича, який хотів поміняти парохію в селі Козарі на Берлоги.

Як було сказано вище, у І.Шараневича було п’ятеро дітей. Мені вдалося віднайти короткі відомості  про них. Син Володимир  (1860-1938) став адвокатом. Він відзначався «рідкими чеснотами і кришталевим характером, нікому не відмовляв своєї помочі і завжди радо поспішав на допомогу», як було сказано у некролозі. Після закінчення Львівського університету у 1888 році він отримав ступінь доктора прав. У 1904 році відкрив адвокатську канцелярію у м. Стрию.  У 1907 році він переніс свою канцелярію до Рави-Руської, а далі  у 1918 р. до Лютовиськ, де і помер 18 лютого 1838 року.

Другий син Костянтин вивчився на військового. Під час Першої світової війни, коли в Галичину увірвалися російські сатрапи, він був запідозрений в українофільстві  і висланий до віддалених районів Західного Сибіру. Пізніше бачимо його серед списків бранців-офіцерів у  м. Семипалатинську (тапер м. Семей у Казахстані). На жаль, подальша його доля залишається невідомою.

Дочок у  І.Шараневича було три: Марія (1884 -1909), Ольга (1862-1904) та Соломія. Дві останні були заміжні за Іваном Матієвим, цісарсько-королівським крайовим шкільним інспектором. Тут немає помилки, оскільки спочатку він одружився із Ольгою, з якою мав двох дочок  - Софію та Ірину. Коли Ольга померла, він одружився із її сестрою Соломією, яка померла у 1959 році. Тоді такі випадки були непоодинокими. Однак, чи мав він із другою дружиною дітей – невідомо. Марія Шараневич померла неодруженою у віці 25 років.

В процесі пошуку відомостей про родину професора  І. Шараневича я натрапив на інших представників цього роду, які безумовно перебували у родинній спорідненості, оскільки Шараневичі широкого розгалуження не мали.

Серед них бачимо двох учителів. Перший – це Шараневич Григорій (1840-1901) -  народний учитель, помер у с. Станків (Станькова) Калуського повіту. Другий -Шареневич Яким (1847-1913) – емеритований учитель,  який помер у домі сина о. Олексія Шараневича, пароха с. Гнильче. Цікаво, що того ж року в цьому домі померла Шараневич Марія (1890-1913) – донька емеритованого вчителя Я.Шараневича, відповідно, сестра Олексія.

Отець Олексій Шараневич теж виявився цікавою особистістю. Окрім парафії Святого архістратига Михаїла у Гнильчому Устецького деканату, яку він обслуговував з 1911 по 1922 рр., бачимо його парохом у с. Побережжя, де він працює з 1922 до Другої світової війни. Тут він організовує товариство «Просвіту», бере активну участь у інших громадських справах. Пізніше його переводять у с. Бринці Церковні Стрийського району на Львівщині, де він започаткував архів, який існує до сьогодні. З 1950 року він працює у с. Вибранівці, де і помер 18 червня 1958 року. У отця були дочки Марія та Софія, які народилися у Гнильчому. Остання вийшла заміж за о. Богдана Нуда.

Ще один священник із цієї родини це - Шараневич Михайло (1807-1889) – священник, титулярний радник митрополичої консисторії з крилошанськими відзнаками, парох у Камені Калуського деканату. Також довголітнім парохом  села Поручина на Тернопільщині був теж о. Михайло Шараневич,  який помер у 1956 році. З його дочкою Климентиною у 1935 році одружився о.Мирон Дочило, який був парохом у Болехові. А священником у м.Городку на Львівщині – о. Омелян Шараневич, котрий після війни  у 1948 році був душпастирем у  м. Регенсбургу (Німеччина). На жаль, більшої інформації про них виявити не вдалося.

Ще я зустрів відомості про подружжя Віктора та Марії Шараневичів. Глава сім’ї працював у Бережанах, де був секретарем товариства «Надія». Його дружина Шараневич Марія померла у 1884 р., у Рогатині., але похована у с. Лучинці.

З Рогатинщиною пов’язана доля Омеляна Огоновського, однак мало хто знає, що його мати  - це Катерина Шараневич, що походила із с. Монастирець Журавенського району на Львівщині.

У цьому селі Шараневича проживали досить довго. Багато років праці у цьому селі віддав учитель Микола Шараневич, син Олекси, 1895 р.н,  колишній січовий стрілець, який свого часу був найосвіченішою людиною села. Він у 1932 році закінчив Львівську учительську семінарію. Його син Іван  (псевдо «Василько») загинув  смертю хоробрих як вояк УПА, точніше бойовик районної СБ. Другий син Олександр в роки більшовицької окупації засуджений на 25 років і був вивезений до Сибіру разом із матір’ю та сестрою Катрусею.

Ось такими є відомості про Ісидора Шараневича, його рідних та інших представників цього роду. Зрозуміло, що  головна орбіта родинних взаємовідносин проходить навколо імені відомого вченого. Однак і інші Шараневичі також старалися залишити в історії Галичини свої сліди. Тож час вимагає, щоб і про них ми знали більше.

Іван ДРАБЧУК

 

19 березня – день народження видатної української поетеси-шістдесятниці Ліни Костенко. Це одна з найвідоміших українок сучасності, жива легенда. Народилася майбутня письменниця 19 березня 1930 р. в сім'ї вчителів у місті Ржищеві на Київщині. Коли Ліні було 6 років, батьки переїхали до Києва, де дівчинка пішла в школу. Ще ученицею відвідувала літературну студію при журналі «Дніпро», перші вірші опублікувала, маючи 16 років.

Після закінчення школи Ліна Костенко навчалася в Київському педагогічному інституті, потім – у Московському літературному інституті ім. О.М.Горького. Майже одна за одною виходять її поетичні збірки «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця», засвідчивши народження талановитої поетеси. У 1963 р книжку віршів «Зоряний інтеграл» зняли з верстки, її твори цензура заборонила друкувати. Відтоді Ліна Костенко впродовж 15 років писала «в шухляду». За час вимушеного мовчання поетеса створила свої найкращі твори: «Берестечко», «Маруся Чурай» та поезії, що пізніше увійшли до збірок «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність». Роман «Маруся Чурай» удостоєний у 1987 р. Державної премії ім.Т. Шевченка. Вірші поетеси публікували журнали і газети Польщі й Чехословаччини, в Україні її твори ходили в «самвидаві».

Ліна Костенко стала однією з найпомітніших у плеяді молодих українських поетів, що творили на межі 50-60-их років ХХ ст., т.зв. шістдесятників. У 1965 р. поетеса підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Через рік у Спілці письменників, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Л.Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І. Світличного, О.Заливаху, М.Косіва, Б.Гориня. У 1968 р. написала листи на захист В.Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна».

Поетеса не боялася влади та відкрито говорила всю правду про неї. Вона відмовилася від звання Героя України, а до громадського життя повернулася на деякий час у період Помаранчевої революції.

У 2010 р. побачив світ прозовий твір Л.Костенко «Записки українського самашедшого», що викликав великий ажіотаж серед читачів.

Твори Ліни Костенко – невичерпне джерело мудрості. Вони спонукають замислитись над вічними темами, надихають на зміни і дають надію на краще майбуття. Адже коли народ має таких письменників – не вмре його мова.

Вислови великих людей розбирають на цитати. Не оминула цього й творчість Ліни Костенко. Подаємо кілька з них:

*Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

*Кожному поколінню сняться свої кошмари.

*…Якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.

*…Українці – дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.

*Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту.

*А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.

Любов Бойко

Сторінка 1 з 80

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:10271

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:19208

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:7738

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:8537