Кілька років тому в розмові з науковим співробітником Національного заповідника «Давній Галич» Андрієм Чемеринським зійшлися на думці, що дуже мало є відомостей про священників м. Галича із ХІХ століття. Саме тому я зі свого боку старався ці відомості зібрати. А пан Андрій теж продовжував пошуки і наслідком його роботи став стенд, встановлений на фасаді церкви Різдва Христового, який розповідає про історію церкви і священників, котрі у ній правили. Проте ця інформація є дуже короткою, бо вміщує тільки список душ пастирів міста. Саме тому, як мені видається, настав час його відомості розширити.

Перший священник, про якого маємо згадки із ХІХ століття, є Корнелій Левицький. Він народився  у 1787 р. в с. Ланчин на Надвірнянщині. Рукоположений у 1818 р. Парох у м. Галичі. У 1825 – 26 рр. за його ініціативою та підтримкою брата – львівського митрополита  Михайла Левицького – було здійснено реставраційно-відновлювальні роботи у церкві Різдва Христового. В 1831 р. «пожертвами парафіян і стараннями місцевого пароха К.Левицького» закладено каплицю Святого Дмитрія на Заріці. Пізніше він – віце-декан Галицького деканату (1840 р.), адміністратор деканату, інспектор шкіл (1843 р.), жертводавець для допомоги постраждалим від повеней в Галичині (1845 р.), на будівництво лікарні для військовиків у Карлсбаді (1852 р.), на створення корпусу галицьких військових добровольців (1859 р.). Помер у 1864 року.

У квітні 2017 р. експедиційним загоном «Галицькі некрополі» Національного заповідника «Давній Галич» (кер. А. Чемеринський) на території давнього знищеного кладовища поруч Замкової гори було віднайдено могилу пароха церкви Різдва Христового о. Корнелія Левицького. Про важливу знахідку було повідомлено в засобах масової інформації та поінформовано Галицький деканат УГКЦ. За словами о. Ігоря Броновського, парафія церкви Різдва Христового планує відновити надгробок о. Корнелія Левицького. Хоча, як на мене, його останки потрібно забрати із запущеного місця і перезахоронити біля церкви  Святого Дмитра, щоб його теперішня «могила» не була cимволічною.

Сотрудником  о. Корнелія Левицького у Галичі був о. Іван (Ян) Нарольський. Він 1825 року народження. Після Галича працював у м. Пустомити на Львівщині. Там отець Іван Нарольський був на парафії багато років і, як твердили місцеві жителі, «був добрий i ревнивий душпастир, але мало дбав за освiту народу».

Наступний галицький священник Петро Васенко був адміністратором парафії. Він народився у Галичі у 1831 році у родині Теодора Васенка. Після закінчення богословського факультету у Львові висвятився на священника. До висвячення одружився з Христиною Білецькою. З 1859 року почав свою душпастирську працю. Працював у м. Галичі та селах Дем’янові та Тустані. Як діяльний руський патріот (очевидно, що був москвофільського спрямування) він  віддав духовній праці на наших теренах п’ятнадцять років.

У 1874 році, не сприймаючи політики австрійського намісника Галичини А. Голуховського, він втратив своє приходство, переселився на Холмщину. Отримав парафію у с. Крилові, де працював до 1909 року. Там (два роки перед тим) померла його дружина, а 29 липня 1909 року й о. П. Васенко відійшов у кращі світи як протоієрей та настоятель парафії.

Сотрудником при о. П. Васенку був Владислав Дорожинський (1834-1914), висвячений у 1864 р. Крім Галича, служив у Зборі, Угерську, Надітичах. З 1884 р. і до кінця життя – парох с. Старий Мізунь. У 1885р.був ініціатором будівництва у цьому селі нової церкви, яку на кошти громади збудували за півтора року. Восени 1887 р. церкву освятив Митрополит С. Сембратович. Похований на церковному подвір'ї у с. Старий Мізунь. Після нього на цій парафії працював його син – отець-богослов Діонісій Дорожинський (1914-1930), який народився у Галичі тоді, коли батько тут працював.

Після о. Васенка на парафію в Галич прийшов Матвій (Матіяш) Сабатович (1820 -1876), який працював тут із 1866 по 1871 рік. Про нього, на жаль, не збереглося ніяких відомосте, окрім того, що у Галичі він помер і тут був захоронений. Із посмертної звістки про смерть його дружини Наталії з Литвиновичів Сабатович (1830-1900) дізнаємося, що її чоловік був парохом і деканом у Галичі («Діло», № 237 за 19 жовтня 1900 року).

Його помічниками були отці Григорій Грицей, Леонтій Шефер та Іван Маркович. Про першого, о. Г. Грицея, 1836 р.н., відомо, що працював у селі Дем’янові, де і помер у 1891 році. У цьому селі він заснував «Братство тверезості» (1874 р.), а його дружина Наталія –«Товариство руських женщин» (1884 р.).  Другий – о. Л. Шефер (1843-1910) був парохом у Бовшеві, а також виконував обов’язки настоятеля Галицького деканату. Про о. І.Марковича відомостей не знайдено.

Далі обов’язки адміністратора у Галичі виконував о. Теодор Молчковський. Він народився 23 лютого 1822 року, висвячений 16 березня 1851 року. Після цього він працював  у Маняві (від 24.04.1851 до 06.05 1852 р.), Лесівці (від 07.05.1852 р. до 23.01.1856 р.), Красній (від 29.01.1856 до 13.03.1858 р.), Нивочині (від 29.03.1858 до 17.04.1858 р.), Пневі (з 26.04.1856 до 03.03 1859 р.), у Богородчанах (від 04.03 до 03.05 1859 р.), Старих Богородчанах (від  20.05. 1859 до 26.06.1866 р.) у Кричці (від 27.06.1866. до 31.03.1873). Звідси його було переведено до м. Галича, але й тут він довго не затримався, бо через деякий час (з 01.04 1876 року)  став парохом сусіднього с. Тустань, де він довший час працював, зберігши за собою посаду Галицького декана. Нагадаємо, що у 1869 році він уже виконував обов’язки декана Богородчанського. Помер о. Т. Молчковський 7 липня 1910 року. Похований у гробниці родини Дольницьких у Тустані.

У 1877 році на парафіюу Галич прийшов  Юліан Копистянський, 1843 р.н. Він був сином Олександра Копистянського (пароха с. Ізби) і Олександри Обушкевич. Одружився із Антоніною Сембратович, дочкою Михайла, 18.11.1867р., у с. Нова Весь (йому було 24,  а їй 27літ). Того ж року він був рукоположений.

Місця праці Ю.Копистянського: 1868 р. – адміністратор у с.Долина, 1869 р. - завідувач с. Рихвальд,1870 р. - адміністратор у цьому селі, 1871 – 1872рр. – адміністратор  с.Нова Весь, далі 1873-1877  рр.- сотрудник в Любачові (у свого тестя пароха М.Сембратовича).

Із 1878 по1899 роки Юліан Копистянський – парох Галича, у 1888-1892рр. - віце-декан Галицький, з 1890 - радник митрополичої консисторії, згодом у 1893-1894 рр. - завідувач деканату Галицького, титулярний радник митрополичої консисторії з відзнакою крилошанина, у 1895-1899 рр. - декан Галицький. Із дружиною виховали дітей: Ізидору, Теофіла, Марію, Романа-Бориса, Ольгу, Гелену. Помер 13.06.1899р. в м.Галичі.

Сотрудниками о. Ю. Копистянського були отці Теодор Косевич, Григорій Концевич (Кончевич), Михайло Єднакий, Іван Левицький, Олександр Мардарович, Микола Винницький.

Отець Теодор Косевич народився 4 травня 1852 р. Освіту отець здобув у Львівській духовній семінарії. Під час навчання у семінарії, 11 березня 1877 р., він був висвячений на священника. Коли отець одружився, нам невідомо. Знаємо тільки, що  його дружиною була п. Іванна і в подружжя народилося 9 дітей: Володимира, Стефанія, Ярослав, Софія, Наталія, Євгенія, Олена, Роман, Антін. Одна з дочок вийшла заміж за богослова Антона Аксентія. Незабаром, 27 березня 1877 р., отець Теодор був призначений асистентом пароха у Галич. Перебував отець у Галичі до 30 жовтня 1882 р., бо з наступного дня був переведений на посаду адміністратора до села Дубівці Галицького деканату.

2 лютого 1884 р. о. Т. Косевич був призначений адміністратором  села Опришівці біля Станиславова. З 15 квітня 1885 р. отець Теодор був затверджений парохом Опришівців. Також отець Теодор був завідателем Станиславівського деканату, тобто виконував обов’язки декана. Цю інформацію ми знаходимо в архівному документі, який датований 27 лютого 1900 р. Коли він отримав цей сан, нам невідомо. Знаємо тільки, що з 1 липня 1901 р. отець Теодор був призначений радником духовним єпископської Консисторії. Помер отець Теодор 3 жовтня 1903 р. у віці п’ятдесяти одного року. Похований на опришівецькому цвинтарі.

О. Георгій Концевич (Кончевич) (1832 -1900)  був уродженцем Холмщини, пізніше працював парохом у селах Олесино Козівського деканату та Кукизові і Ценеві Куликівського деканату, де і помер. Його син Богдан (1881-1907) – студент філософії, голова товариства «Селянська Рада» Бережанського повіту – помер на 26 році життя.

Михайло Єднакий, 1861 р.н. Після Галича якийсь час працював парохом у с. Хриплині коло Станиславова (у 1892 р.), а пізніше, з 1896 року, був парохом с. Нагуєвичі на Львівщині. Там працював цілих шістдесят років – до 1956 року. У 1914 році був заарештований і з сім’єю відправлений у табір Талергоф. О. Михайло Єднакий був одружений із сестрою єпископа Юліана Пелеша. Його син Юліан (названий на честь Владики) трудився на народній ниві, але передчасно помер у Нагуєвичах 5 вересня 1923 року. За переконаннями батько і син були москвофілами, але і були шанованими серед селян.

Два наступні сотрудники о. Ю. Копистянського прожили недовго.Отець Іван Левицький (1841 -1887) пізніше був парохом у с. Пітричі і помер на 46 році життя, а Олександр Мардарович (1864 -1904) – парох Радчі Станіславського деканату - помер на 39 році життя.

Ще один сотрудник, о. Микола Винницький(1869–1929) одружився з найстаршою дочкою о. Юліана Копистянського - Ізидорою (1875 -1950). У 1895 р. він прийшов до Галича, а за 7 років став парохом Галицької парафії. Саме його «заслугою» стало те, що галичани замість національно-патріотичних устремлінь тривалий час сповідували москвофільські ідеї. У подружжя Винницьких було шестеро дітей і всі вони, очевидно, народилися у Галичі. Це Олександр (1896-1964), Микола (1898 р.н.), Марія-Гелена (1899 р.н.), Стефанія (1903-1919, вона похована на галицькому цвинтарі), Юрій (1906-1942), Ліда (1920-2008).

Ось такими є короткі відомості про священників, які працювали у Галичі в ХІХ столітті. Зрозуміло, що тут ми запропонували тільки їх короткі біографії. А про їхню працю можуть сказати якісь інші джерела, зокрема архівні справи, які ще не введені у науковий обіг, історії сіл, спогади тощо. Зрештою, про кожного з цих душпастирів можна писати окремі статті, але це, сподіваємося,  зроблять уже наступні дослідники.

Іван ДРАБЧУК

Співробітники Музею караїмської історії та культури свято бережуть пам'ять про Яніну Львівну Єшвович, адже вона є однією з його фундаторів. Сьогодні окреслюємо культурологічні аспекти галицьких караїмів, відданість традиціям пращурів через призму прагнення до збереження і в кінцевому результаті укладення ціннісних надбань зникаючого народу в музейній експозиції.

Яніна Львівна Єшвович (15.09.1930-24.10.2003).

Поєднання минулого, сучасного, майбутнього у культурологічних аспектах караїмів Галицького краю

Яніна Львівна Єшвович (15.09.1930-24.10.2003) - представниця знатного караїмського роду, відомого в Галичі з XVIII ст., голова Галицької караїмської громади, працівниця банківської сфери, фундаторка Музею караїмської історії та культури, знавець галицько-луцького діалекту караїмської мови.

Народилася 15 вересня 1930р. в сім’ї Леона (21.01.1875–3.03.1953) – та Гелени (Рахелі) (6.09.1894–22.12.1970)  Єшвовичів у Галичі.

Навчалася Яніна Єшвович в Галицькій середній школі. Вищу освіту здобула в Московському фінансово-економічному інституті. До 1989 р. працювала у Галицькому відділенні аграрно-промислового банку. В останні роки була заступницею керуючого банком. Також працювала в регіональному управлінні Національного банку України в м. Івано-Франківську.

Підтримувати жевріючий вогник пращурів – справа честі багатьох поколінь. Не оминула ця місія і Яніну Львівну. Вона приділяла активну увагу збереженню і розвитку культури караїмського народу. Очолювала Г алицьку караїмську громаду. З метою дослідження, вивчення галицько-луцького діалекту караїмської мови до м. Галича приїжджали науковці: Ілля Якович Нейман, Кенесбай Мусаєв, Єва Агнес Чато Йогансон, Ярослав Дашкевич, Стефан Гонсьоровський, Анна Сулімович, Маріола Абкович, Михайло Кізілов, Авраам Кефелі та ін. Яніна Єшвович радо зустрічала дослідників і ділилася з ними отриманими знаннями з рідної караїмської мови, адже була чи не єдиною, яка нею володіла.

У 1959 р. кенасу (храм, дім зборів) у Галичі закрили. Речі культового вжитку, пергаментні сувої Тори, молитовники таємно дозволили караїмам забрати. Частина культурних цінностей зберігалась у домі Яніни Львівни. Не загасили світло караїмам владні структури, закривши, а згодом, і взагалі зруйнувавши кенасу. Люди, котрі шанували Тору, збиралися в будинку Яніни Львівни на Шабат і в інші релігійні свята, слухали Богослужіння, записані на магнітофонну плівку, читали караїмські часописи, окреслювали план розвитку культури громади. Березневих днів 1995 р. громада ввійшла до Всеукраїнської асоціації кримських караїмів «Кримкарайлар».

1996р. галицькі караїми, за активної участі Яніни Львівни, відзначили 750-ліття громади. У 2000 році Галицька територіальна караїмська громада офіційно зареєстрована в державних органах.

У 2002 році Яніна Єшвович брала участь у Міжнародній науковій конференції «Караїми Галича: історія та культура», де висвітлювала тему «Галицька караїмська громада в ХХст.», вітала присутніх рідною караїмською мовою і знайомила з національною кухнею, пригощаючи присутніх кубете.

Зважаючи на реальність подій, тобто на неминуче зменшення, а згодом і цілковите зникнення Галицької караїмської громади, Яніна Львівна прагнула попри будь-які труднощі перевести культурні надбання галицьких караїмів у музейну колекцію. І задумане здійснилося, проте тільки після смерті (Музей караїмської історії та культури відкрито 4 листопада 2004 р.). Померла хранителька караїмської культури 24 жовтня 2003 р.

Завдяки сильному бажанню, клопітким старанням і зусиллям Яніни Львівни збережена давня культура й історія галицьких караїмів: сьогодні кожен охочий може із задоволенням і допитливістю в Музеї караїмської історії та культури оглянути культові речі караїмів, рукописні молитовники, календарі, архівні матеріали, предмети домашнього вжитку та ін. А нещодавно, в жовтні 2020 р., встановлено пам’ятний знак на місці зруйнованої кенаси - духовного осередку Галицької караїмської громади.

Надія Васильчук

Впродовж другого півріччя 2020 р. зусиллями окремих ентузіастів та краєзнавців здійснювалася опіка над військовим меморіалом Першої світової війни в м. Галичі (терен старого міського кладовища Галич-Гора). Праця продовжувалася в кількох напрямках: подальший благоустрій та прибирання площі меморіалу, пошук в архівах та інших базах даних прізвищ похованих, ознакування території.

З метою вшанування пам’яті стрільців Легіону УСС, які були однією з відомих бойових формацій Австро-Угорщини, а в подальшому брали активну участь в українському державотворенні, в травні 2020 р. в межах меморіалу було встановлено пам’ятний хрест з відповідним написом. Для цього було використано і пристосовано один з давніх надмогильних пам’ятників (орієнтовно першого десятиліття ХХ ст.), який був переданий для цього однією з галицьких родин. Композиція виготовлена з піщаного каменю і складається з масивної рельєфної основи, яку увінчує хрест. На ньому є символічні зображення Найсвятішого Серця Ісуса в терновому вінку та Божої Матері в оточенні двох ангелів у молитві. На основній частині напису вмонтовано таблицю з написом:

 

«На пошану пам'яті

Українських Січових Стрільців

Бейсюка Петра,

стрільця 3 сотні (1898 - 11.08.1915),

Стефанишина Івана,

стрільця 1 сотні (+ 05.07.1915),

які брали участь у боях

за звільнення Галича від російських військ

у червні 1915 р.

і спочивають на цьому кладовищі

поруч своїх побратимів по зброї».

 

Перевезення та монтування пам’ятного знака, виготовлення пам’ятної таблиці було здійснено завдяки Національному заповіднику «Давній Галич» (генеральний директор Володимир Костишин).

Передбачалося, що урочисте відкриття пам’ятного знака відбудеться у червні 2020 р. – до річниці звільнення Галича від російських військ. Проте червнева повінь в околиці та подальша ситуація з пандемією Covid-19 (карантинні обмеження) відтермінували цю подію на невизначений час. Разом з тим на терені меморіалу, а також у межах міста вже є окрема згадка про Українських Січових Стрільців (які звільняли Галич і підняли на міській ратуші національний стяг), а невідомі галичани до Свята Покрови та на задушні дні вже встановлювали коло пам’ятного знака лампадки.

Раніше на терені меморіалу завдяки приватним пожертвам було встановлено пам’ятну таблицю. На ній зафіксовано прізвища 131 військовослужбовця різних національностей, які тут поховані. Ці прізвища стали відомими за результатами дослідницької роботи в 2011–2019 рр. Пошукова робота продовжувалася і в 2019–2020 рр. Було віднайдено ще більше трьох десятків прізвищ, тому постала потреба в оновленні попередньо встановленого стенду. Восени 2020 р. це було зроблено і тепер відвідувачі меморіалу можуть прочитати 163 прізвища військовослужбовців з усіх теренів Дунайської монархії. Цей напрямок роботи потребує подальшого дослідження, оскільки загальна кількість захоронених становить більше 300 осіб.

Цікаво, що вже після встановлення оновленої таблиці віднайдено прізвища ще 2-х воїнів, загиблих у 1915–1916 рр., зокрема Glaser Bedřich (1894 р.н. з Oberlendkusdorf, Nosk, Czechy, військовослужбовця 46 піхотного полку) та Hertl Pavel (1895 р.н. з Dolni…Hukov, Czechy, військовослужбовця 42 піхотного полку). У разі виявлення ще кількох прізвищ постане питання чергового оновлення текстових написів таблиці, оскільки кожен з полеглих у боях з російською армією повинен бути вшанованим.

З метою передання досвіду щодо опіки над військовими похованнями та віддання почесті своїм землякам місто відвідав відомий угорський пам’яткоохоронець István Hangácsi. Громадська організація, яку він очолює («Vigyázók Had-és Kultúrtörténeti Egyesület»), здійснює опіку над військовими гробівцями в державах Східної Європи та на Балканах. Спілкування з ним було корисним для розуміння багатьох технічних моментів, пов’язаних з поточними роботами на кладовищі.

Немаловажливим моментом стало первинне фарбування надгробних хрестів з обох сторін (досі це було зроблено тільки з лицевого боку). Одночасно здійснено кількаразову обробку дерев’яної огорожі переробкою машинного масла з метою її забезпечення від опадів. Завдяки цьому змінилося візуальне сприйняття – тепер площа справляє враження доглянутої і прибраної за зразками військових кладовищ у наших західних сусідів. До цього активно долучилися і пожертвували свій особистий час представники Угорського культурно-освітнього центру (Magyar Kulturális Oktatási Központ) в Івано-Франківську - Мирослава Нагорняк, Dóra Domonkos, Krisztián Kovács. Важливою для опіки над цим місцем пам’яті в Галичі була неодноразова підтримка міського голови Ореста Трачика. Без його активної підтримки ряд ініціатив не були б реалізованими.

Разом з тим залишається ряд проблемних питань, які потребують зміни ставлення до меморіалу Першої світової війни – як з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, так і жителів міста. Представники органів влади традиційно у День пам’яті та примирення (8 травня) покладають квіти та вінки виключно до Братської могили воїнів Червоної армії, вшановують полеглих за державність у День Незалежності та на Свято Покрови, при цьому забувається про пам’ять тих (в тому числі УСС), які полегли на цих теренах більше сотні років тому. Натомість окремі громадяни міста Галича поруч меморіалу ПСВ влаштовують смітники і зносять на них непотріб зі своїх родинних поховань…

Віриться, що з часом все змінюватиметься і спільними зусиллями органів влади та суспільності всі місця пам’яті будуть належно пошановані та доглянуті.

Андрій Чемеринський

Хоча герой нашої сьогоднішньої публікації не був уродженцем Крилоса, але саме це село дало йому дорогу у безсмертя. Навіть незважаючи на те, що з плином часу його ім’я трохи призабулося, хто б не писав про довоєнний чи післявоєнний період історії цього села  у ХХ столітті, той, безперечно, натрапить на його ім’я. Адже у той час саме Олекса Кривий був задіяний у всіх важливих заходах, які відбувалися у Крилосі та околиці.

Він народився 30 березня 1920 року в с. Вербівці Коломийського повіту у сім’ї колишнього січового стрільця Федора Кривого.  Його мати – Єфросинія (Фрузя) Крива, в іншому джерелі – Евфемія. Через деякий час сім’я переїхала до с. Крилоса. Тут Олекса закінчив місцеву школу, а опісля навчався у Торговельній школі у м. Станиславові, яку успішно закінчив.

У Крилосі був провідником сільської молоді, організатором товариства «Сокіл», яким керував разом із Мирославом Фіголем. У той час і його батько, як свідчать документи, був найактивнішим із селян. У 1935 році О.Кривий належав до секції «Молоді української», яка діяла при філії «Просвіти» у  Галичі. Молоді патріоти організували у 1935 році свято Галича, а у 1936 році провели День «Сокола». В оргкомітетах обох свят бачимо і Олексу Кривого.

У середині  30-тих років О.Кривий став членом ОУН. Спочатку він входив до крилоського осередку, який у 1938-1940 рр. очолював Титор Капусняк, а  в 1940-1941 рр. став його керівником.  Він разом із побратимами розповсюджував серед населення націоналістичну літературу та агітаційні листівки, проводив заняття з військової підготовки молодих оунівців. Кілька разів Олексу Кривого заарештовувала польська влада за приналежність до ОУН (перший раз восени 1934 р., другий раз улітку 1935 р.), але тримала під вартою недовго, бо не було наявних доказів.

Наприкінці 1935 р. О.Кривий входив до Повітової Екзекутиви ОУН і був її комендантом.  Крім нього до керівного проводу ОУН на галицьких теренах входили: Теодор Найдич з Делієва, референт технічно-ідеологічний, відповідав також за зв’язок з Окружною Екзекутивою, Володимир Сегін з Галича, контролер, Василь Гнатів з Галича, референт організаційний, Іван-Мирослав Королів з Дорогова, референт ідеологічно-вишкільний.У 1938 - 1939 роках О.Кривий перебував на Закарпатті, де боронив незалежність Карпатської України.

Після повернення до Крилоса він знову включився у націоналістичну і просвітянську роботу разом із енергійним Сергієм Гошовським, сином місцевого пароха, гуртуючи молодих крилошан навколо «Просвіти». В «Альманасі Станиславівської землі» (т.2, с.612) про нього знаходимо наступне повідомлення: «Олекса Кривий багато труду вкладав у просвітню працю. Він організовував різні імпрези, концерти, фестини й забави, чим заохочував молодь до читальні. Коли перший раз прийшли більшо¬вики, він мусів утікати на захід, але в 1941 році, йдучи в Похідних групах на східні землі України, повернув був на один день до Крилоса». Також у цьому виданні серед активних членів аматорського гуртка згадується і Марійка Крива, що мешкала коло Княжої криниці. Ми так розуміємо, що це  сестра Олекси.

Після приходу у Галичину більшовиків О.Кривий був заарештований знову. Про його перебування у тюрмі згадує Іван Дрогомирецький у своїх спогадах «В’язнем під трьома режимами». Ось уривок із спогадів: «Пізно ввечері полягали спати. На підлозі вже було де лягти, бо багато людей вивезли без суду, а багато постріляли. Я лежав поруч з Олексою Кривим з Крилоса. Нараз відкриваються двері, і енкаведист називає моє прізвище. Сказав збирати речі. Я взяв куртку, попрощався з Олексою, дав йому жменю цигарок і вийшов на коридор». Тоді його було звільнено, а потім якимось дивом із лап енкаведистів вирвався і О.Кривий. З Станиславова він подався на захід у Польщу.

Влітку 1941 року, після проголошення  відновлення Української держави (Акт 30 червня), О.Кривий, як було сказано вище, вирушив у складі  похідної групи  ОУН на схід. Спочатку  був зарахований у рій Г7, який очолював Євген Павликевич, але перевівся у рій Г6, у якому  був ройовим. Дійшов до міста Новоукраїнки на Кіровоградщині, де став начальником районної поліції. Тут був заарештований німецькими каральними органами разом з Іваном Дейдеєм із Єзуполя.  При обшуку в О. Кривого були знайдені обтяжуючі матеріали. Під час слідства тримався  мужньо, нікого з друзів не видав. Засуджений на кару смерті. Розстріляний 30.11.1943 року перед батальйоном поліції як зрадник Німеччини, хоча він ніколи не присягав їй служити.

Ось там коротким, але насиченим на важливі життєві події було життя українського патріота Олекси Кривого. Напевно, у Крилосі ще живуть його родичі, які можуть до написаного щось додати. Тож дуже сподіваємося, що хтось із мешканців цього села відгукнеться.

Іван ДРАБЧУК.

4 листопада 2020 р. Національний заповідник «Давній Галич» відзначає своє 26-річчя. З цього приводу пригадаємо наступне.

Державний історико-культурний заповідник у Галичі створено на базі пам’яток історії та культури стародавнього міста Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 року. 11 жовтня 1994 року Указом Президента України йому надано статус Національного заповідника і присвоєно назву «Давній Галич».

Під опікою Національного заповідника «Давній Галич» перебуває  низка пам'яток загальнодержавного та світового значення, фундаменти літописних церков ХІІ-ХІІІ ст., пам'ятки археології, природоохоронні об'єкти, органічно пов'язані з пам'ятками історії та архітектури. Серед найвизначніших слід назвати храм Святого Пантелеймона – перлину галицької архітектури XII ст.; фундамент Успенського собору (ХІІ ст.) з місцем поховання князя Ярослава Осмомисла; церкву Успіння Пресвятої Богородиці (XVI ст.); церкву Різдва Христового (XIV–XVI ст.); Галицький замок (XVI ст.); костел та монастирський комплекс Кармелітів (XVIІ ст.) тощо.

У Національному заповіднику «Давній Галич» функціонує ряд структурних підрозділів, зокрема кілька відділів та секторів, а також три музеї, працює комплексна науково-дослідна експедиція. За 26 років колектив установи має чималі здобутки. Тут організовують і проводять наукові конференції, видають наукові збірники і монографії, путівники і буклети, фотоальбоми і краєзнавчі розвідки.

Окремо хочеться зупинитись на музейних структурних підрозділах заповідника.

Музей історії Галича відкрито 6 червня 1961 р. у приміщенні митрополичих палат кінця ХVІІІ ст. – літньої резиденції галицьких митрополитів у Крилосі (Давньому Галичі). Спочатку це був філіал Івано-Франківського краєзнавчого музею.

У 1994 році музей було передано до складу Національного заповідника «Давній Галич», куди він увійшов на правах окремого відділу. Експозиція музею розміщується у 6-ти залах першого поверху. В її основі – історія Галицько-Волинської держави, а також представлений долітописний Галич з періодом трипільської, лінійно-шнурової, комарівської, липицької та черняхівської культур (V–ІІІ тис. до н.е.).

На другому поверсі музею відкрита експозиція історії Церкви в Галичині. Тут зібрано багато речей церковного культу. Заслуговує на увагу фрагмент хреста з ініціалами першого єпископа Галича Косьми ХІІ ст., священничий та митрополичий одяг, єпископський жезл Митрополита Андрея Шептицького, ікони відомого художника ХІХ–ХХ ст. Антона Монастирського, Євангеліє ХVІІ ст., плащаниця, панагія, хрести-енколніони, нагрудні хрести Х-ХІІ ст. та інші експонати. Привертає увагу відвідувачів і чудотворна ікона Богородиці в Успенській церкві ХVІ ст.

Також хочеться звернути увагу на те, що у 2014 році відремонтовано та здано в експлуатацію ще один музейний комплекс – Галичину могилу.

Наступним структурним підрозділом «Давнього Галича» є Музей етнографії. Спочатку він існував на правах відділу Івано-Франківського краєзнавчого музею. З 1986 року музей став окремим закладом. У 1994 році музей увійшов у склад Національного заповідника «Давній Галич».

У результаті пошукової роботи науковців виявлено і рекомендовано для переміщення в музей пам’ятки народної архітектури, сотні предметів побуту, зразків одягу. Всі виявлені споруди науково систематизувалися і класифікувалися відповідно до етнографічних регіонів.

Експозиційні сектори музею, що відповідають певним зонам та районам, розміщуються у послідовності, яка дає можливість оглянути скансен окремими частинами: Покуття, Гуцульщина, Бойківщина, Опілля. Скансен зберігає і відтворює різноманітні пам’ятки історії та культури, народної архітектури, предмети побуту і знаряддя виробництва в середовищі, наближеному до природного, дає відвідувачам повну картину життя карпатського та прикарпатського сіл у давні часи.

Створення Музею караїмської історії та культури 4 листопада 2004 р. – це своєрідна данина тим людям, які не покинули землю, що впродовж 750-и років була рідною для їх маленького, але гордого етносу. З небагатьох караїмських громад, заснованих у Середньовіччі на теренах Галичини і Волині, залишилася тільки галицька. У світі нині нараховується близько 200 осіб цього унікального народу. На історичній батьківщині – в Криму – близько 800. Доля їх розкинула по різних країнах світу.

Експозиція Музею караїмської історії та культури знайомить відвідувачів із релігійними та культурними традиціями караїмів, суспільним та побутовим життям караїмської громади Галича. Тут можна побачити ризу і молитовний шарф газана, караїмського священнослужителя, його печатку та штемпель кенаси. В експозиції музею є пам’ятна книга з кенаси, в яку записували свої враження поважні гості, що відвідували Галицьку караїмську громаду. В одній з вітрин експонується згорток Тори, а також указка для читання Святого Письма та багато інших предметів культу галицьких караїмів.

У 2000 року караїми Галича увійшли до Всеукраїнської асоціації караїмів «Кримкарайлар» як Галицька територіальна громада, документальне підтвердження цієї події також знаходиться в експозиції музею.

…Невблаганно спливає час. Ось уже й Національний заповідник «Давній Галич» відзначає своє 26-ліття. Мало це чи багато і що зроблено за цей час? Нехай нас оцінюють нащадки.

З приводу 26-ої річниці Національного заповідника «Давній Галич» хочу щиро привітати всіх працівників установи, побажати їм міцного здоров'я, нових досягнень, творчих успіхів. Нехай все задумане здійсниться, як у професійній царині, так і в особистому житті!

Володимир Костишин,

генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич»

Що ми знаємо про Галицьку і Волинську землі кінця ХІ – першої третини ХІІІ ст.? Чи були це повноцінні державні утворення того часу? Чи були вони правонаступницями Давньоруської держави? Чому князь Данило став королем? Якими були кордони та яке місце на геополітичній карті середньовічного світу займали Галицька і Волинська землі? Коли і чому вони припинили існування? Якою була їхня спадщина для розвитку української держави в майбутньому?

 

Гість - Олександр  Головко, доктор історичних наук, автор чотирьох монографій та понад 200 наукових статей, рецензій, розділів колективних монографій.

Ведуча - Тетяна Боряк.

Дивіться за посиланнями:

https://www.youtube.com/watch?v=dOrsWmD5jXE

https://www.youtube.com/watch?v=4TaoNOGFgmk

Майже рік тому, в листопаді 2019 р., у м. Галичі, по вул. Караїмська, 21, де впродовж століть знаходився храм караїмів, було встановлено основу та  колону - пам’ятний знак. Його було виготовлено з піщаника. Поруч знака висаджено зелені насадження – деревця туй. Навесні 2020 р. знак було увінчано архітектурним елементом, за зразком того, який був розміщений на фасаді історичної будівлі громади караїмів.

З часу основних робіт минув рік, і тепер, в останній декаді жовтня 2020 р., композицію доповнено символікою, прообразом якої стали символи, які використовувалися караїмами в духовному житті.

У центральній частині пам’ятного знака вмонтовано напис (у формі розгорнутого сувою Тори) зі згадкою про руйнацію сакральної споруди у 1986 р. Деталь викона з металу, пофарбованого у чорний колір; напис виконано способом прорізання. Сам текст виконаний караїмською мовою (кириличний варіант алфавіту). У верхній частині сувою розташована зірка Давида (як символ юдаїзму). В нижній частині вмонтовано менору (семисвічник), як один з найдавніших і найпоширеніх релігійних атрибутів. Дані роботи здійснило комунальне підприємство «Капітальне будівництво» (м. Галич, директор Василь Крук).

Таким чином, Галич отримав ще одне ознаковане місце – безперечно, цей об’єкт буде цікавий як місцевим мешканцям, так і туристам. Історія громади караїмів Галича (яка, за однією з версій, прибула до міста в ХІІІІ ст.) тепер візуалізована не тільки в збереженій житловій забудові та експозиції «Музею караїмської історії та культури», а й у пам’ятному знаку на місці їх сакральної споруди. Разом з тим, вартувало б у подальшому встановити таблицю з ідентичним написом українською мовою та провести благоустрій прилеглої території.

 

Довідково. Попередньо на місці, де знаходилася кенаса караїмів, було здійснено первинний благоустрій. Територію вимощено бруківкою, встановлено 4 паркові лавки та дитячу пісочницю. Встановлення пам’ятного знака на місці караїмської кенаси має довголітню підготовчу історію. Раніше було підготовано ряд архітектурних проєктів; питання неодноразово обговорювалося на міському, районному та обласному рівнях.

 

Андрій Чемеринський

Статті із старих часописів дозволяють нам поринути у давно минулі дні і «прожити» з ними пережите колись. Адже так, як відтворювалася атмосфера свят чи подій  у тодішніх публікаціях, не може  зберегти й найдосконаліша пам’ять. Сьогодні ми пропонуємо читачам повернутися на  85 років назад і перенестися у село Підгороддя під Крилосом, щоб відчути святковий настрій жителів цього поселення з нагоди 35-літнього існування читальні «Просвіти» та посвячення «Народного Дому» в Підгородді біля Галича», яке відбулося  18 серпня 1935 року. Правопис статті, яку ми відшукали у львівському часописі «Діло», подаємо із збереженням тогочасного правопису.

Подав Іван ДРАБЧУК

«На тому місці, де колись стояв старинний княжий город Галич, простором 5 годин ходу, залишилось нині містечко Галич і села та присілки Залуква, Св. Станислав, Крилос, Підгороддя, Четверки, Сокіл і інші. З того села Крилос, Підгороддя і Четверки від давніх літ становлять одну адміністраційну одиницю і належать до одної парохії. В Крилосі істнувала українська народна школа ще за панщини. Там учителював колись батько незабутнього довголітнього провідника Галицької Землі і голови Т-ва «Просвіта», президента Юліяна Романчука.

Одначе послідовна освітня й економічна організаційна праця почала ся щойно 36 літ тому, коли молодий учитель Іван Герасимович заснував в Крилосі ка у Райфайзена, а в Підгороддю читальню «Просвіти». Ті організації дали почин до організування там дальших форм суспільного життя. Повстає Товариство «Січ», «Сільський Господар», кооператива «Луква», «Союз Українок», протиалькогольне Т-во «Відродження», а коли адміністраційна влада заборонила «Січ», тоді повстає і веде дальшу працю «Сокіл». Зокрема велику виховну працю й боротьбу за школу веде Кружок «Рідної Школи», один з кращих я галицькій окрузі, який донедавна власними силами і з прегарними вислідами вів т. зв. збірні лекції, а тепер веде «Доріст Молоді».

Наслідки цієї всесторонньої праці дуже замітці. Давні корчми, символ неволі і темноти та джерела деморалізації, перестали істнувати. За те пишається на передовому місці в Підгороддю прегарний «Народний Дім» з великою салею на збори, ширші сходини і вистави, як овоч (тут мається на увазі «плід». – І.Д.) освіти й організаційної праці.

В неділю, 18. серпня ц. р. відбулося величаве свято 35-літнього істнування і праці читальні «Просвіти» в Підгородді та посвячення величавого «Народнього Дому», на яке запросили свого першого основника дир. Івана Герасимовича зі Львова (насправді він є уродженцем Галича. –І.Д.). Свято почалося Полевим Богослуженням, яке відправили в прияві тисячів громадян Підтороддя й околичних сіл, доросту «Рідної Школи», соколів і соколиць та делегатів ріжних українських установ о. Гошовський, парох з Крилоса.,о. Левицький, парох з Комарова й о. Чолій, парох зі Залукви. Прегарно співав хор українських міщан з Галича. Після Богослуження величне «Боже Великий Єдиний» та глибоко обдумана відповідними цитатами зі Святого Письма переплітана проповідь о. д-ра Гринюха з Галича, навіяна великою любов’ю до українського народу та до його змагань.

Опісля відбулася панахида за упокій душі тих працівників, що відійшли від нас навіки. В піднесеному настрою й у зразковому порядку перейшла процесія з хором, а далі дітвора і доріст «Рідної Школи», запрошені гості, соколиці й соколи і непроглядна маса народу через провізоричний, умисне з нагоди цього величавого свята поставлений міст над Луквою, перед «Народній Дім», який тисячі людей облягли як мурашки.

Посвячення «Народнього Дому» доконали всі вище згадані отці духовні й о. Базилевич з Викторова. Співав галицький хор. З черги виголосив з порога «Народнього Дому» прегарну про повідь о. Базилевич. Так і чулося, що говорить колишній воїн нашої Армії, переплітаючи свою проповідь влучними цитатами Св. Письма й українських письменників. Закінчив бадьорим акордом, а орхестра на дутих інструментах з Єзуполя відограла «Боже Великий Єдиний».

Після того процесію відпровадили до старинної церкви, якої мури: пам’ятають княжі часи В часі обідової перерви насунули чорні хмари і впав зливний дощ з громами. Здавалося, що друга частина так гарно започаткованого всенароднього свята не відбудеться. Та згодом засяло сонце і народ лавою посунув на святочний майдан, де перед полуднем відбувалося Полеве Богослуження. Вправно замашерували на майдан доріст «Рідної Школи», соколи й соколиці і заняли свої міс ця. Представники установ та запрошені гості заняли місця, а далі стояла маса народу. Біля трибуни засіли члени-основники і почесні члени з дир. Іваном Герасимовичем на чолі.

Другу частину дещо спізненого свята відкрив голова читальні «Просвіти» в Підгородді п. Ілько Маланій змістовою промовою, вказуючи на трудні початки організації українського народу, коли всюди царила темнота, коли корчма ширила деморалізацію, а всякого роду запроданці лупилися з ворогами українського народу та й не допускали його двигнутися. Промовець теплими словами згадав ті часи, коли присутній тут тоді молодий учитель п. Іван Герасимович перед 35 літами ставив перші основи цієї читальні «Просвіти». Не подобалася ця жертвенна праця тодішнім верховодам, п. Івана Герасимовича усунули з посади учителя і він був приневолений перенестися на Буковину, де продовжив свою працю. Та засіяне зерно не засмітилося. Читальня «Просвіти»  дала почин до заснування цілого ряду інших установ й організацій, які взаїмно себе доповнюючи, творять нове суспільне життя.

Після того п. голова Маланій передав грамоти почесних членів читальні «Просвіти» в Підгородді п. директорові Іванові Герасимовичеві і панам Льву Фіґолеві, Стефанові Духовичеві, Ількові Бойчукові, Василеві Духовичеві Семка, Гриневі Духовичеві і Василеві Фіґолеві під грімкі оплески всіх присутніх. З черги забрав голос п. Іван Герасимович. Подякував за запросини і велику почесть, прочитав привіт від Матірньото Т-ва «Просвіта» і оголосив привіти від «Рідної Школи» та всіх центральних установ українського Львова, який радіє поступом і нинішнім великим святом. Згадав коротко тяжкі початки і первопочини праці, яку після його відходу продовжували вперто основоположники читальні «Просвіти», а пізніше його учні.

Після того виголосили привіти: п. Ясенииький віл філії «Просвіти» в Станиславові, п. Попель від філії «Просвіти» і Повітового Кружка  «Рідної Школи» в Галичі, п. Терпиляк Андрій від повітових економічних установ в Галичі, п. Скрентович Володимир від читанні «Просвіти» в Галичі, п. Гошовський Сергій від читальні «Просвіти» і секції української молоді в Галичі, п. Ковальчук від читальні «Просвіти» в Козині і п. Вівчар Олекса (у Єзуполі це прізвище звучить як Овчар. – І.Д.) від культурно-освітніх й економічних товариств в Єзуполі.

Дальше відчитано привіти від читалень «Просвіти» у Вик торові і Четверках та від «Союзу Українок» в Крилосі. З черги виступив добре зіспіваний селянський хор з Медині, який під проводом п. Коржинського виконав: «До бою!» (марш волинських стрільців), «Тече вода», «Задзвенімо», «Засіяло сонце золоте» та «З окрушків» Остапа Нижанківського і закінчив народним гимном. Кожну виконану точку супроводжали заслужені оплески. В міжчасі площу частинно спорожнили і на майдан оправно вмашерував доріст «Рідної Школи» з Блюдник, який під звуки єзупільської дутої орхестри виконав кілька гарних вправ. На зміну вправляли при звуках тої ж музики соколиці з Блюдник, Залукви, Викторова і Комарова та соколи з Залукви, Викторова, Комарова і Підгороддя. Виконання всіх точок було дуже вдатне і викликало бурю оплесків за кожний раз.

Свято закінчено одноактівкою під голим небом п. з. «В похід», де представлено боротьбу козаків з татарами, визволення українського ясиру з татарської неволі і побіду. Бравурний напад козаків (в історичних одностроях) на конях і бій з татарами, викликав сильне вражіння. Опісля переможні козацькі частини передефілювали перед публікою».

Автор статті Підгородецький.

Часопис «Діло», №222 від 22.08.1935 року

 

Минає 450 років з часу народження Памва Беринди

 

Існує кілька версій про час народження Памва Беринди, мовознавця, письменника, видавця, релігійного і культурного діяча першої половини XVII ст. Одні джерела подають 1570 рік, інші – період між 1555 та 1560-им роками. Немає єдиної думки і про місце народження цієї видатної постаті Галичини та всієї України. Деякі дослідники вважають, що Павло Беринда (ім’я Памво взяв при постриженні в ченці) з’явився на світ у с. Чайковичі Самбірського району Львівської області. За однією з версій, його родина походила з Молдови. Саме прізвище, як припускає мовознавець Іларіон Свєнціцький, румунського або східного походження. Історик-краєзнавець Іван Драбчук, автор книги «Постаті галицької історії», стверджує, що це наш земляк, котрий народився на Івано-Франківщині, в містечку Єзуполі Тисменицького району (в той час називалось Чешибіси).

П.Беринда був високоосвіченою людиною, володів енциклопедичними знаннями. Освіту майбутній лексикограф та книгодрукар здобув у Львівській братській школі, знав більше десяти мов, зокрема церковнослов’янську, грецьку, латинську, давньоєврейську, сирійську та ін. Школа мала потужну друкарню, тож П.Беринда захопився друкарською справою.

На початку 1600-их рр. львівський єпископ Гедеон Балабан (до постриження в ченці – Григорій) відкрив у своєму маєтку в с. Стрятин (нині Стратин Рогатинського району Івано-Франківської області) греко-слов’янську школу і друкарню, яку очолив його небіж Федір Балабан. Власне тут після завершення навчання П.Беринда розпочав свою діяльність як друкар і гравер, працював також у Крилоській друкарні, яку було засновано трохи пізніше. За його участі видано «Служебник» (1604), «Требник», «Євангеліє учительне» (обидві книги – 1606). До речі, на одній з гравюр Євангелія зображено вхід до крилоського храму. Своє прізвище приховував за монограмою «ПБМ», яку розшифровують як «Памво Беринда – монах (або майстер)». На виданнях стоїть також друкарський знак у вигляді молодого місяця і зірки.

Після смерті Федора і Гедеона Балабанів Беринду запросив до себе перемиський єпископ Михайло Копистенський. Потому він знову повертається до Львова, приймає чернечий постриг, найімовірніше – в монастирі Св.Онуфрія. У записах Львівського братства за 1613 р. згадується чернець Памво. Він очолив Львівську братську друкарню, де видав книгу «Іоанна Златоустого о священстві» (1614), а також власні вірші «На Рождество Христа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа для утіхи православним християнам» (1616) з присвятою львівському єпископові Єремії Тисаровському. Вірші користувалися великою популярністю, їх переписували і декламували учні братських шкіл. П.Беринда став одним із зачинателів української поезії та шкільної драми.

У 1617 р. архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький звернувся до Львівського братства з проханням відпустити вже досить знаного на той час книговидавця та вченого Памва Беринду до Києва. Тут навколо заснованого 1615 р. братства, його школи та лаврської друкарні згуртувалось багато освічених людей – учених, перекладачів, письменників. І Памво Беринда разом з братом Стефаном і сином Лукашем назавжди покидає Львів. У друкарні Києво-Печерської лаври, що випускала як церковно-служебну, богословську, так і потрібну для шкіл літературу, в 1619 р. побачило світ перше в Україні видання «Анфологіону» (збірка вибраних служб на всі 12 місяців року), де містилися текси на пошану києворуських святих Бориса і Гліба, княгині Ольги, Володимира Великиго. Передмову і післямову до збірника склали Єлисей Плетенецький і Памво Беринда. У 1620 р. вийшов «Номоканон» (збірник церковного права). Згодом, під час візиту до Києва Єрусалимського Патріарха Феофана, ієромонах Памво Беринда отримав титул протосинкела (помічника Патріарха) Єрусалимської церкви.

У 1627 р. П.Беринда власним коштом опублікував «Лексикон словено-роський і імен толкованіє», над яким працював протягом багатьох років. У цьому фундаментальному виданні на 475 сторінок міститься близько семи тисяч церковнослов’янських слів, перекладених або витлумачених тогочасною живою українською розмовною мовою. «Лексикон…» адресувався «спудеям» і його можна розцінювати як прототип сучасних енциклопедичних словників.

Через кілька років Памва Беринди не стало. Помер він 13 липня 1632 р. і був похований у Києво-Печерському монастирі. Його надгробна плита містила напис: «Памво Беринда, коректор книг і управитель топографії печерської, протосинкел Святого Отця Патріарха Єрусалимського, людина вчена, залишив «Лексикон словено-роський» і по трудах чернечих, сповідничих і друкарських тут спочив».

Львів також не забув про Памва Беринду. Його іменем названо одну з вулиць у центрі міста.

Любов Бойко.

У цьому році вийшли друком нові книги наших колег, співробітників Національного заповідника «Давній Галич» – кандидата історичних наук Тараса Ткачука (у співавторстві) та історика-краєзнавця Івана Драбчука.

Видання «Багатошарове поселення Більшівці (ур. Кути) на Верхньому Подністров'ї» Т.Ткачука, І.Кочкіна, Р. Щодровського – наукове. Це результат багаторічних досліджень авторів, на 248-и сторінках подані рисунки й описи знахідок, виявлених під час археологічних розкопок поселення Більшівці (урочище Кути) в Галицькому районі на Івано-Франківщині. Завдяки археологічним дослідженням науковцям вдалося розширити кордони заліщицької групи трипільської культури до нижньої течії Гнилої Липи, наблизитись до розв’язання багатьох інших важливих питань. Кістяні і крем’яні знаряддя, антропоморфні (жіночі) фігурки, фрагменти трипільської кераміки і цілих посудин, які дійшли до нас із сивої давнини, засвідчують, що на цих теренах віддавна буяло життя, мешкали люди, виживали у складних умовах, продовжуючи ланцюжок свого роду. Автори детально описують орнамент, символічні знаки і кольори, якими прикрашений посуд трипільського часу, проводять паралелі з іншими культурами.

У новій книжці І.Драбчука «Відомі уродженці Галича» зібрані факти про видатних людей минулого і сучасності, котрі народились у стольному місті. Серед них – преподобний Феодосій Манявський, професор і церковний діяч Діонісій Дорожинський, бургомістр Дрогобича Ксенофонт Охримович, правник, дипломат Ярослав Олесницький, польський генерал Болеслав Нечуя-Островський… і ближче до сучасності – відомий хірург-кардіолог Мирослав Шекета, син шанованого в Галичі лікаря Михайла Шекети, вчений-винахідник, хірург Василь Криса, народний артист України Олександр Биструшкін, Надзвичайний і Повноважний посол України Михайло Бродович і багато інших. Працюючи над книгою, автор використовував архівні джерела, публікації в газетах і журналах, записував спогади сучасників, користувався мережею «Інтернет». Зібраний матеріал свідчить про те, що з Галича вийшло багато цікавих і неординарних людей.

Любов Бойко, редакторка видань.

Сторінка 1 з 76

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:9900

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:18650

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:7601

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:8314