«Поетка заобрійних поривів» (до 95-ліття з дня народження Ірини Дибко-Филипчак)

Поетка й письменниця Ірина Дибко-Филипчак наро¬дилася 30 березня 1925 року  в містечку Більшівці недалеко Галича у селянській родині. Як  сама пізніше згадувала –  була вона улюбленою донею саме татуся, якому обіцяла завжди тримати його прізвище. Була наймолодшою в родині Дибків, але надзвичайно обдарованою талантами та щемливим відчуттям краси природи, музики, пісні і слова, через те й страждала найбільше.

Вже у три з половиною Ірина навчилась читати і писати, тому до школи пішла в чотири з половиною роки. У 1936 році її прийняли в гімназію «Уршулянок» Станиславові, де провчилась до вересня 1939 року. Далі була війна, яка зруйнувала всі плани на майбутнє, хоча  вона,після численних пригод, склала іспит до Учительського інституту на третій рік навчання. А ще вона опановувала гру на скрипці у музичній школі. Пізніше вона продовжить музичні студії у Лодзі та Зальцбурзі у Моцартеум.

Живучи у Станиславові, студентка Ірина  Дибко скоро дізналася про тих, хто належав до Української Повстанської Армії, а незадовго вона пізнала жахи новітніх «визволителів» - фашистів, потрапивши у їхні руки. Це був час зловіщого терору і репресій, знищення всього гордого й мужнього, та перш за все - національно-свідомого.

Одного дня, 1942 року, Ірина Дибко отримала від довірених людей тривожну вістку, що схоплено її керівника і вчителя через зрадницький донос одного з інформаторів. А невдовзі і вона була заарештована німцями через фальшивий донос, начебто вона  єврейка і була причетною до знищення двох німців. Зрозуміло, що юній українській дівчині заперечити цю фальсифікацію в стінах фашистського ґестапо було не можливо. Тому Ірині довелося перейти через усі кола дантового пекла. На щастя, та не без Божої опіки, в яку надзвичайно щиро вірила Ірина Дибко-Филипчак до кінця своїх туземних днів, їй вдалося вирватись із лабет смерті, але навіть рідні не впізнали  свою доню при зустрічі – вона стала білою,( не сивою, скоріше – срібною). Такою і залишалася впродовж всього свого життя.

В березні 1944 року каральні мадярсько-німецькі загони спалили Більшівці. Тоді І. Дибко вдалося вислизнути з села й зникнути в Станіславові, ховаючись від арешту. Тепер їй не залишалось нічого іншого, як утікати на Захід. Якимось дивом батьки  Ірини з однією із її сестер добралися до Станіславова та знайшовши Ірину,  разом виїхали до Збежа біля Лодзі, де Ірина записалась на музичні студії, щоб продовжити навчання гри на скрипці.

По війні Ірина Дибко працювала в таборі переселенців в Зальцбурзі. Тут і познайомилась з молодим чоловіком, що був виснажений тривалим голодуванням так, що нагадував тінь. Ім’я його – Роман Шраменко, йому чудом вдалося вижити в умовах жорстокого концентраційного табору Дахау. Незадовго Ірина Дибко зв’язала свою долю з цим юнаком, який займався всебічною суспільно-політично працею. Коли ж з наказу полковника  А. Мельника він переїхав до Мюнхену,Ірина не вагаючись, поїхала зі своїм чоловіком, де працювала в Українському Комітеті. У Мюнхені вона поступила до Українського Вільного Університету, де вивчала юридичні науки.

У 1950 р. вона переїхала з родиною до США, вчителювала в 1963–1991 рр. і 1995–1997 рр. у Пассаїку (Нью-Джерсі).  В Америці зустрілася із  Докією Гуменною, письменницею, яка навернула її на стежину літературної творчості, що почалась друкуванням в газеті «Нові дні». Потім нелегкі повоєнні роки, а далі – чужина еміграційна, хоча й прихильна – все ж не рідна, мачушина. Вона тоді написала: «Не вередую, не нарікаю а тужу,як Україну згадаю...».

Треба  було працювати, щоб жити та ростити трійко дітей, які народились у подружжя Шраменків вже у США. На жаль, так сталося, що дорога життя Романа Шраменка і Ірини Дибко розійшлась. Хоч обставини заставили здобути професію медсестри, Ірина водночас працювала вчителькою в «Рідній Школі», що започаткувалась зусиллями української громади при парафії Святого Миколая, у місті Пассейк. Працювала творчо й самовіддано, розробляючи тематику уроків та шкільні програми навчань, бо підручників майже не було. Знову почала зосереджуватись над своїми віршами, які почали появлятися  на сторінках українських діаспорних видань, а згодом вийшла у світ  перша поетична збірка  Ірини Дибко «На крилах дум» (1974 р.), що стала першою ластівкою для неї.

Останні роки Ірина Дибко-Филипчак мешкала в містечку Потомак у штаті Мериленд. Вона  володіла англійською, німецькою, польською, російською і латинською мовами. Брала активну участь у житті української громади США, була  членом управи та секретаркою Міжнародного ПЕН-клубу. Також варто згадати  її палкі промови на Всесвітніх Конгресах поетів,есеїстів і новелістів, а також редакторській праці письменниці над «Антологією ПЕН», що появилась у світі в 2010 році у США і стала немов лебединою піснею цієї незабутньої трудівниці на ниві літератури.

Уже в не надто молодому віці, пані Ірина зустріла своє щастя і долю в особі доктора Бориса Филипчака і, як завжди стверджувала поетеса – саме зі своїм Борисом вона відчула справжнє жіноче і людське щастя. І хоча жили вони лише сім літ  в туземному житті, пані Ірина вважала роки свого подружнього життя з доктором Борисом Филипчаком найкращими й найвагомішими. Вона ніколи не змирилася з його смертю (помер у 1988 р.), адже її коханий Борис живий  у її поезії, у присвяті книг, в перевиданні творів Борисового батька – письменника й історика, який загинув у радянській тюрмі, заарештований новими  окупантами, вже в похилому віці. Ім’я його – Іван Филипчак, автор багатьох історичних повістей, серед яких «Анна Ярославна - королева Франції», «Княгиня Романова», «За Сян», «Будівничий держави», «Берладник», «Кульчицький - герой Відня». Саме пані Ірина спонукала свого чоловіка перейнятися літературною спадщиною батька-письменника, воскресивши немов із забуття, славне ім’я ще одного великого українця і спадкоємця  його геніального земляка  - Івана Франка.

Та все ж таки прожила Ірина Дибко довго та залишила великий творчий доробок в українській літературі  у вигляді обширних книг: «На крилах дум», «По стежинах Душі», «На перехресті років», «Білий орел», «У саді думок». Особливою заслугою письменниці для української літератури є те, що вона створила більше ніж вдалий, унікальний переспів-переклад найдавнішого епосу світу  «Ґільґамеш» і «Ахнатон» на українську мову, в повному обсязі та у віршованій формі.  Тому ім’я поетеси набрало енциклопедичного значення і ці її твори ввійшли в обов’язкову програму  Національного Університету ім.Тараса Шевченка в Києві, на кафедрі Комперативістики та порівняльної літератури. Перу Ірини Дибко завдячують переклади на українську з англійської «Хутір тварин» Джорджа Орвела, «Нарис про людину» Олександра Повпа, як і його «Універсальна молитва» і «Ода самоти» та інших авторів.

Газета «Свобода» про її смерть подала короткий некролог: «Ділимось сумною вісткою, що 1 грудня 2012 року відійшла у Вічність  св. п. Ірина Дибко-Филипчак - поетка та письменниця, народжена 1925 року в Більшівцях коло Галича в Західній Україні. Похоронні відправи довершив о. Тарас Лончина на цвинтарі св. Андрія Первозваного в Баунд Брук. У глибокому смутку: донька - Марта з родиною, син - Андрій з родиною, син - Юрій з родиною. Вічна їй пам'ять!»

Так закінчилося життя письменниці й поетеси, вчительки і критика Ірини Дибко-Филипчак і було повністю посвячене боротьбі за волю, що граничила з героїзмом, бо трималась на плечах тендітної українки. була великою патріоткою своєї єдиної Батьківщини, що любила підкреслювати й при розмові, і в своїй поезії та прозових творах. І все своє життя вона посвячувала служінню українській ідеї, рідній мові й культурі, змаганням України до волі.

Уже в роки незалежності України Ірина Дибко-Филипчак – поетеса із США, невістка відомого самбірського письменника Івана Филипчака (1871-1945), яка в діаспорі перевидала і передала громаді Самбора всі десять повістей тестя,  стала «Почесними громадянами Самбора». А 29 липня 2015 року на базі бібліотеки смт Більшівці відбувся семінар, присвячений 90-й річниці від дня народження нашої землячки. Що ж не забувають про неї на Батьківщині, але потрібно, щоб про неї пам’ятали ще більше, бо через п’ять років матимемо її столітній ювілей, до якого варто підготуватися на належному рівні.

Іван ДРАБЧУК

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:9484

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:17897

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:7358

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:8016