Осип Мельникович - четар УГА з Височанки

Він прожив довге, сповнене випробувань та смертельних небезпек життя, проте це не змінило його характер. Він приймав все, що дарувала йому доля і при цьому залишався витриманою, спокійною людиною. Він подумки завжди залишався з Україною, може вже й не сподіваючись на те, що йому колись випаде доля торкнутись батьківської землі. Але вірив в Україну та залишався відданий їй все своє життя.

Осип Мельникович народився 12 березня 1893 р. в с. Височанці Станиславівського повіту. Один рік у 1905 – 1906 н. р. навчався в Коломийській державній гімназії, відтак став учнем гімназії в Станіславові. Осип мав музичний слух та добрий голос, більше того – знав ноти, відтак майже відразу почав співати в гімназійному хорі.  У 1913 році  був покликаний до війська і служив у 31-му полку польової артилерії. Підчас війни брав участь у боях на російському та італійському фронтах, як головний обсерватор (коригувальник) з правом керувати гарматним вогнем.

Наприкінці 1914 р. йому було присвоєно перший офіцерський чин – хорунжого. За кілька місяців по тому О. Мельникович разом зі своїм підрозділом потрапив у оточення та опинився у полоні. Невдовзі він та ще група полонених зі складу австро-угорської армії були зібрані в пересильному пункті Дарниця поблизу Києва, після чого їх мали перевести вглиб Росії. Але доля розпорядилась інакше – через недостатню кількість вартових – О. Мельниковичу вдалось непомітно залишити інших полонених та перейти міст через Дніпро, після чого він опинився у Києві.

За деякий час О. Мельникович опинився на Полтавщині, де працював волосним писарем. Ця робота змушувала О. Мельниковича до тривалих та обтяжливих переїздів кінною бричкою. Восени 1918 р. О. Мельникович залишає свою посаду, і вирушає додому. Розпад Австро-Угорської імперії та постання ЗУНР спонукало його зголосився до складу Української Галицької Армії. Тому він вирушає до Старого Села, де перебувала на постої одна артилерійских батарей австрійської армії. Роззброївши її австрійську обслугу, О. Мельникович перебирає батарею під своє командування та одним з перших прибуває до Львова на допомогу місцевим українським частинам. Батарея займає бойові позиції спочатку на горі св. Яцика, а потім – на Ялівці, та бере участь у боях за місто. На виконання наказу сотника Д.Вітовського у листопаді 1918 р. О. Мельникович вирушив до Золочевського гарматного коша. Тут він разом зі старшинами (сотником Лєщієм і поручником І. Сітницьким) до середини грудня 1918 року організував три гарматні батареї (чотири гармати кожна). Після цього хорунжого О. Мельниковича було призначено комендантом 2-ї батареї, а саму батарею (разом з 1-ю батареєю під командою поручника д-ра Г. Давида) приділено до складу військової групи УГА «Північ».

У кінці грудня 1918 р. командування групи «Північ» організувало наступ на польські позиції в районі с. Долгобичів. Діяльну участь у ньому взяли обидві батареї, значною мірою забезпечивши успіх українських військ на цьому напрямку. З 5 січня 1919 р. батарея під командуванням О. Мельниковича була тимчасово долучена до групи отамана Клея, яка оперувала в районі м. Любачів та брала участь у боях за це місто. У кінці січня 1919 р. (під час реорганізації УГА) всі артилерійські підрозділи групи «Північ» були зведені у 5-й гарматний полк 5-ї Сокальської бригади. О. Мельникович, який був підвищений до рангу четаря (за успішний бій під час здобуття Добрусина), невдовзі призначається командиром батареї важких гаубиць. Батарея О. Мельниковича бере участь у т. зв. Чортківській офензиві УГА, а після відвороту українських військ під тиском поляків у травні 1919 р. 5-й гарматний полк відступає за р. Збруч (в районі Гусятина). У серпневому поході на Київ батарея О. Мельниковича оперувала у складі 5-го гарматного полку, який здійснював артилерійську підтримку українських частин під час здобуття ними Жмеринки, Хмільника, Райгородка, Бердичева, Кожухівки і Святошина.

Із 1 березня 1919 р. розпорядженням Секретаріату Військових Справ хорунжого О. Мельниковича підвищено до ступеня четаря. У липні цього ж року йому довелося пережити відступ армії за Збруч, та  перебути «чотирикутник смерті». Навесні 1920 р. під час реорганізації УГА четар О. Мельникович був призначений командиром легкої кінної двогарматної батареї, яку було приділено до 2-го кінного полку (колишня 5-та Сокальська бригада). Полк було передислоковано на протипольський фронт у район Багриновець поблизу Літина. На цій посаді О. Мельникович перебував до кінця існування УГА. Осип двічі перехворів тифом, а відтак після роззброєння поляками 2-ї і 3-ї бригад УГА у квітні 1920 р. потрапив до табору військовополонених у Тухолі на Помор’ї.

З табору О. Мельникович і двоє його товаришів вирішили втекти пізно ввечері 6 червня 1920 р., попередньо підкопавши собі хід під колючим дротом. Сталося це під час вистави таборового театру, коли охорона була послаблена.  Через Гданськ О. Мельникович дістався Чехо-Словаччини, і до весни 1921 р. перебував в українському таборі Ліберці, де закінчив матуру (гімназійний курс. – І.Д.) (через мобілізацію до австро-угорської армії у 1914 р. О. Мельникович не закінчив гімназію у Станіславові) та отримує відповідний документ. Після деяких роздумувань О. Мельникович (спочатку він було вирішив стати студентом медицини, але пізніше зупинився на агрономії та поступає на навчання до Празької політехніки.

Перед врученням диплому він мав пройти практику в одному з чеських великих маєтків, власник якого доручив О. Мельниковичу самостійно вести всю господарку, заявивши при цьому, що він абсолютно не втручатиметься у його дії. Стажер напрочуд успішно впорав-ся із цим завданням і отримав від господаря якнайкращі рекомендації. Більше того – власник господарства дав зрозуміти О. Мельниковичу, що був би радий побачити його у якості свого зятя (він мав єдину доньку). Але О. Мельникович відмовився від такої пропозиції, бо був вже давно заручений з Юлією Йосипівною Демчук.

Після успішного завершення студій в ЧСР та випускних святкувань, О. Мельникович повертається до Галичини та 17 червня 1926 р. одружується з Ю. Демчук. Молоді обмінюються обручками з вигравіруваними на їх внутрішній стороні ініціалами («Ю. Д.» і «О. М.»). Початки сімейного життя були не простими, бо О. Мельникович мав добру, але мінливу вдачу. Однак його дружина зразково вела господарство і намагалась підтримувати чоловіка у всіх його планах. Також вона брала участь в національному життя української громади як член Союзу українок Франції.

У молодих народжуються діти – син Роман (1927 р.н.) і донька Дарія(за іншими даними –Ліда) (1935 р.н.). Щоправда, щастя молодих батьків було затьмарене смертю первістка у віці семи років від дифтериту. У цей час О. Мельникович влаштовується на роботу до української кооперативи «Маслосоюз», де працює до початку Другої світової війни. У середині 30—тих років він стає членом товариства «Українських агрономів».

З часом  О. Мельниковича було призначено директором радонової  (районної. – І.Д.) молочарні в Жовкві (з 1935 року). Досвід роботи Жовківської молочарні, зокрема, обговорювався на скликаній у 1938 р. нараді службовців «районових» молочарень Жовкви і Боянця, на якій був присутній директор «Маслосоюзу» Андрій Мудрик. Присутні на ній були одностайні в тому, що українська кооператива є конкурентноздатним та потужним підприємством, яке здобуло своє місце на ринку молочних виробів не тільки в Польщі, але в низці європейських країн.

У вересні 1939 р. через потрапляння шрапнелі під час артилерійського обстрілу згорів будинок, що тривалий час винаймався родиною Мельниковичів, і який вони збирались придбати собі у власність. Родина О. Мельниковича була змушена виїхати до Ярослава, пізніше – до Катовиць і Любліна. Тут усюди перебувала вже німецька адміністрація, яка робила все аби забезпечити роботу всіх існуючих у країн підприємств. Тому О. Мельниковичу вдалось досить швидко знайти роботу (його було призначено директором однієї з тамтешніх молочарень), а його зарплати вистачало й на те, аби орендувати окрему умебльовану квартиру з паровим опаленням для проживання родини. Але вважати, що родина Мельниковичів замешкала з усіма зручностями не доводилось, бо через відключення системи опалення взимку в квартирі було холодно настільки, що дружина і донька О. Мельниковича мусіли вдягати всі теплі речі та весь час сидіти в лазеньці, де хоч трохи було тепліше аніж в інших кімнатах.

У 1941 р. О. Мельникович з родиною переїжджає на Волинь до Луцька. При цьому він не поставив до відома власного шефа (німця), який здійснював загальний нагляд за роботою молочарні. Останній просто оскаженів та написав донос на О. Мельниковича, звинувативши його у самовільному залишенні праці та саботажі. Майже відразу О. Мельниковича було заарештовано та розпочато слідство. Кілька тижнів О. Мельникович перебував під арештом у в’язниці, а його дружина як могла підтримувала свого чоловіка (зокрема передавала йому харчі та одяг).

Через кілька місяців О. Мельникович на автівці, разом з дружиною терміново збирає найпотрібніші речі та вирушає разом з родиною, хоча перед цим у доньки Дарії після запалення легенів стан здоров’я не сприяв будь-яким переїздам, але вибирати не доводилось. На деякий час подружжя зупиняється у домі батьків дружини в Сокалі. Тут проживала мати дружини Марія Демчук (з дому Караван), яка втратила свого чоловіка ще у 1920 р., коли  його було вбито місцевими поляками.

У цей час глава родини очолює сільськогосподарську школу в Городку (поблизу Львова), де навчались українці (зокрема ті, які в силу різних причин не хотіли потрапити до війська або бути вивезеними до Рейху). Але робота в школі тривала недовго – у зв’язку з наближенням радянських військ – родина О. Мельниковича наприкінці 1943 р. (разом з іншими викладачами та учнями школи) – виїхала возами в евакуацію на Лемківщину до містечка Команчі, причому були забрані й корови, що належали школі. У цьому містечку всі корови були передані місцевим українським селянам, а вози віддані місцевому відділу УПА.

Зауважимо, що свого часу О. Мельникович був активним членом (бойовим референтом, що пройшов 3-місячний курс, який відбувся напри¬кінці 1922-го і на початку 1923 р. в Мюнхені) УВО, одним із організаторів якої був Юліан Головінський (сотник УГА, командант VІ Равської бригади, пізніше крайовий провідник ОУН), з яким О. Мельникович був у товариських стосунках. До речі,  О. Мельникович не був членом ОУН, але він мав контакти з українським підпіллям.

Далі родина Мельниковичів потягом вирушила до австрійського містечка Штрасгоф поблизу Відня, пізніше – до міста Кремс (над Дунаєм). Тут О. Мельникович знову влаштувався на роботу до місцевої молочарні. Він  працював спочатку звичайним працівником, а коли австрійця-директора перевели на іншу посаду, українець успішно здійснював загальний провід на цьому підприємстві. Після закінчення війни родина опиняється у таборі під Зальцбургом, де мешкає у старих австрійських казармах, де скупчились представники багатьох народів (крім українців тут перебували поляки, чехи, латиші та інші).  І ту завдяки фінансовій допомозі з боку UNRRA (Американська благодійна організація, що надавала матеріальну допомогу полоненим та інтернованим), О. Мельникович засновує в таборі сільськогосподарську школу, ставши її директором. У таборі родина Мельниковичів пробула до 1948 р., коли постало питання про його ліквідацію та виїзд його мешканців до США. Але О. Мельникович не мав жодного бажання залишати Європу, відтак він запропонував перенести сільськогосподарську школу до Франції. Цей проект підтримала УГКЦ, яка придбала ферму разом з обширною ділянкою землі в Люрі (неподалік від Орлеану).

З 1950 р. саме сюди переїхала родина О. Мельниковича, і здавалось, що справи поволі налагоджуються, і школа розгортає свою діяльність. Але за два роки стало ясно, що через нездоланні фінансові проблеми від реалізації цього проекту доведеться відмовитись. Відтак школа була ліквідована, а її викладачі та учні мусіли шукати собі новий рід занять. О. Мельникович у 1952 р. перевозить родину до Парижу, де поринає у вир громадського життя української громади. Але початки перебування родини у французькій столиці були досить непростими, бо мешкати довелось втрьох у маленькій кімнатці одного з паризьких готелів. Після переїзду до Франції О. Мельнико вич почав працювати в адміністрації тижневика «Українець» (Париж), який пізніше об’єднався з українською газетою «Час» (Німеччина) в одне видання «Українець-Час».

З 1960 р. Осип Мельникович бере діяльну участь в діяльності екуменістичної організації «Український Християнський Рух» (УХР), ставши постійним головою його французького осередку та членом Екзекутиви (виконавчого органу) цієї організації. На відзначення 10-літнього ювілею діяльності УХР 13–16 жовтня 1963 р. проф. В. Яневим за допомогою членів Екзекутиви (і зокрема О. Мельниковича) в Римі були організовані т.зв. «Студійні дні УХР», які мали своїм логічним продовженням наукову конференцію «Релігія в житті українського народу» (18–20 жовтня). О. Мельникович був в числі найактивніших  її учасників, брав участь у всіх запланованих заходах та роботі секцій конференції. Також українська делегація мала аудієнцію у папи Павла VІ, і після виголошення промов Св. Отець особисто спілкувався з митрополитом Й.Сліпим, єпископами УГКЦ та мирянами.

Крім роботи в УХР О. Мельникович довший час виконував обов’язки секретаря Українського Центрального Громадського Комітету у Франції, а згодом став його головою. Також він був активним співпрацівником Української Енциклопедії. Таким чином, кожний день О. Мельниковича був розписаний наперед, він перебував у самому центрі громадського життя українців Франції, і завдяки своєму вмінню організовувати робочий час він завжди встигав усюди.

У віці 85 років О. Мельникович відійшов від активної участі у громадському та науковому життя української громади у Франції, і за два роки (16 серпня 1980 р.) пішов із життя. 22 серпня відбулось заупокійне богослужіння в Храмі св. Володимира Великого в Парижі, після чого покійний був похований на цвинтарі «Saint Onem» (поблизу Парижу, де  була похована його дружина). Попрощатися з О. Мельниковичем прийшло багато українців – його знайомих та друзів, з якими він знався або працював упродовж свого життя.

Дочка Дарія, яка завдяки батькові отримала ґрунтовну освіту(вона закінчила приватну католицьку гімназію) працює в Українській бібліотеці імені Симона Петлюри у Парижі.  Вона переконана, що її батько Осип Мельникович як український громадський діяч, який залишив по собі  вагомий слід заслуговує і на вдячну пам’ять нащадків. Він дуже добре знав німецьку мову, але вирішив покинути Німеччину, пізніше, довго живучи у Франції, О. Мельникович не збирався отримувати французьке громадянство. Він пройшов «свій шлях воїна Української Армії, для якого найвищим наказом було й є ніколи не випускати зброї, яка може змінюватися, але ніколи не смів змінити ідейне прямування до мети українського патріота-християнина, який належить нації, щоб тим краще могти служити Батьківщині, як святій спільноті».

 

Іван Драбчук

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:9801

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:18410

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:7548

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:8230