У рамках культурно-мистецького проєкту «Форт Галич» працівники Національного заповідника «Давній Галич» провели ряд тематичних екскурсій для внутрішньо переміщених осіб, які проживають на території Прикарпаття. Крім Замкової гори гості, зокрема, побували в центрі Галича та в музеях у Крилосі.

Відвідувачі дізнались багато цікавого про давній Галич, фортифікаційні споруди Галицького замку в княжий час і в пізнє Середньовіччя, познайомилися з легендарною історією святої Катерини, якій присвячена каплиця на території Галицького замку. Гості спілкувалися й обмінювалися думками з екскурсоводами та науковцями Національного заповідника «Давній Галич» стосовно війн у давньоруські й козацькі часи та шукали причини і паралелі в теперішній російсько-українській війні.

Ми віримо в нашу перемогу, процвітання й розвиток Української держави!

26 червня у давньому княжому місті Галичі, на Замковій горі, відбулася мистецька подія під назвою «Форт Галич». Якраз до цієї події і долучилася  Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика. Зокрема, присутні змогли насолодитися творчістю вокального ансамблю «Kalophonia», вокаліста Назара Савка, скрипаля Миколи Гав’юка та  власне  грою Академічного симфонічного оркестру під орудою диригента Володимира Сивохіпа. У їх виконанні звучали в основному партіотичні пісні, окремі з яких глядачі зустрічали стоячи.

На цей захід запрошувалися люди, які прибули у Галичину з місць, де ведуться бойові дії. Музика і пісні, на думку організаторів, мали б допомогти їм налаштуватися на нормальний ритм життя. Хоча особам, які втратили житло, а якщо гірше – рідних, зробити це не просто.

Також метою цього мистецького проєкту була допомога та вшанування вояків Збройних Сил України. У рамках «Форту Галич»  відбувався збір коштів для потреб наших військових. А ще усі учасники атифестивалю мали можливість доторкнутися до історії Галицько-Волинського князівства, відвідати цікаві тематичні екскурсії на території Галицького замку. Для гостей працював ярмарок ремісничих виробів.

Загалом концерт пройшов досить гарно, за що хочеться подякувати його ініціаторам – мистецтвознавиці Христині Береговській та генеральному директору Національного заповідника «Давній Галич» Володимиру Олійнику. «Нині, коли на Сході та Півдні України триває повномасштабна війна,- зазначив директор заповідника, - ми вважаємо, що на цьому історичному місці треба віддати шану героям, їх героїчним подвигам, а також допомогти ментально оздоровитися тим, кого війна змусила покинути рідні домівки… Це наша дуже важлива місія».

Втім планів, зокрема, у керівництва заповідника на релакцію Галицького замку багато. Але головне зараз, аби закінчилася війна. Тільки після перемоги зміниться настрій, бо такі заходи повинні підтримувати емоційний стан людини надовго. А вона, навіть після такого чудового виступу, знову мусить повертися у стан, в якому перебуває уся країна. Це підтверджує і той факт, що у Галичі під завісу концерту прозвучав сигнал повітряної тривоги і більшість учасників  і гостей алярмово покинули Замкову гору.

Іван ДРАБЧУК

Людське життя дуже скороминуче. Здається, що кожен з нас ще зовсім недавно безтурбно проводив час з ровесниками, здобував освіту, щодня ходив на працю – а приходить час і розуміється, що пройшли роки, і вже є що згадати і оповісти про недавнє минуле молодшим поколінням. Людина відходить у вічність і мабуть найкращим слідом, який вона залишила в житті є її особисті добрі справи і незле людське слово.

З кожним роком залишається все менше тих, які для нас – сучасників, були «містком в минуле», які могли розповісти про життя і побут під час польської та німецької окупації, передати нам бувальщини щодо повсякденного життя галицької громади, її діячів. Одним з тих, хто дуже любив своєї місто і радо ділився пережитим був славної пам'яті Роман Кривоніс.

Зовсім нещодавно, у лютому 2022 р. він відійшов у вічність; в сучасному інформаційному суспільстві, яке переповнене новинами про військові події, соціальні та економічні проблеми, його відхід не був помічений міською громадою – за винятком кола родини та кола знайомих. Вартує згадати і пам'ятати про нього, оскільки для збереження культурної спадщини окремих об’єктів міста Галича його вплив був непересічним, а в значній мірі і вирішальним.

Народився Роман Кривоніс у давній галицькій родині 11 листопада 1940 р. Місцем його проживання була стара міська дільниця з тепер уже забутою назвою Куфльофщизна (околиці галицького залізничного двірця, тепер охоплюють терени вулиці Лесі Українки). Навчався в школі Галич – Заріка. Багато років працював поштовим службовцем. Останні роки був невтомним, як відновлювач і опікун церкви Святого Дмитра на Заріці.

Для нас молодших, він був якоюсь мітичною людиною. На вигляд суворий, ніби завжди сам собі на думці, здавалося що з ним складно було б пристати до бесіди і порозмовляти. Думалося, що важко буде подолати цей перший бар'єр в спілкуванні – проте, коли вже з ним велася бесіда, виглядало що він оцінивши людину, визначав для себе чи готовий він на подальше з нею співпрацювати і довіряти.

Був досить працьовитим – завжди його можна було знайти за роботою чи в стодолі, чи при порізці дров, чи при випасі худоби. Одягнутий в слюсарський фартух, навіть колючи горіхи і спілкуючись з людиною, виглядав поважно і був добрим і компетентним співбесідником. Коли дійсно поважав особу, в бесіді звертався до неї старим галицьким манером: «Пане ….».

Любов до минулого, ймовірно, була в ньому з дитинства. Нелегке воно було, післявоєнне, але наповнене вражень. Любив розповідати про те, як з товаришами грався у напізнищених підвалах залізничного двірця та в цехах залізничного депо (на «Ганці»), про будівництво тимчасового дерев'яного мосту на Дністрі, про переправи через ріку за допомогою линви, про те як крадькома залазив з коллегами у будівлю колишнього римо-католицького костелу в Галичі. Все мав жаль, коли оповідав, що дуже давно якийсь пан продавав стару книгу про історію Галича, а він її не викупив… Тому й цінував тих людей, які мали спільний з ним інтерес, яким міг передати свої переживання та знання.

Завдяки праці, поїздкам поштовим автомобілем, добре знав околиці тогочасного району, цікавився старими церквами. Можливо, це й частково вплинуло на його подальшу громадську роботу.

Його особливе, навіть в деякій мірі наївне, захоплення краєзнавством найбільше виявилося в захопленні відновленням храму, який відвідували його предки – церкві Святого Дмитра. Довгі роки в період радянської влади, вона була закинутою, в напівзнищеному стані – тепер, не без велетенського вкладу п. Романа, є однією з найкраще збережених в автентичному плані церков міста.

Про його участь в цьому процесі є кілька газетних публікацій в тогочасній пресі. Зважаючи на те, що вони є доступні для прочитання, хотілося б лише акцентувати увагу на його підході до справи і основних засадах, які сповідував.

Хоча Роман Кривоніс не мав фахової освіти, ні історика, ні реставратора – до справи відновлення храму підходив з таким розумінням, якого інколи бракує сучасним фахівцям. В його розумінні все повинно було опиратися на автентичний вигляд давньої споруди і використанні відповідних матеріалів. Новітні замінники, на зразок металопластику чи металопрофілю сприймав з великою засторогою і відкидав їх у практичному використанні.

Насамперед, як фахові історики йшов «ad fontes» – від джерел, від того як церква виглядала за попередніх поколінь. Тому спершу наполегливо вишукував старі фотографії зовнішнього та внутрішнього вигляду церкви, розпитував старших за себе людей. В цьому йому надзвичайно пощастило – віднайшов аж у Казахстані одного з відвідувачів церкви в 60-их роках ХХ століття, п. Пасічняка, який для себе зафотографував тогочасний стан будівлі. Маючи ці фотографії, заповзявся відновити все відповідно до первинного вигляду.

І так з часом було знайдено майстрів, які відновили і реставрували різьбу царських воріт; самостійно відновив давні дерев’яні вхідні церковні двері (все побивався, що не вдалося для нащадків зберегти напис виконаний на них кимось з вояків німецького вермахту в 1944 р.); відновив систему підняття головної ікони на іконостасі під час храмового свята (це дуже цікавий елемент, який збережений тільки в цьому храмі Галича); дбав щоб були написані всі образи, які фотограф зафіксував у церкві. Дуже болісно сприймав ініціативи різних міських урядників, які полягали в тому, щоб перекрити церкву металопрофілем і відстоював давню коломийську дахівку – черепицю, яка служить і досі.

Розумів, що для збереження температурного режиму і для вигляду храму не слід погоджуватися на заміну дерев’яних вікон на металопластик. З того мав проблеми і непорозуміння – одначе, був задоволений, що все так, «як було колись».

Бував у церкві часто, знав кожен «кутик» і кожен предмет церковного оздоблення. Тому й не дивно, коли хтось захотів вперше відвідати храм і мав якесь питання до п. Романа, останній легко міг влаштувати екскурсію – розповідь на 1 – 2 години. То було його, він то любив і тішився, якщо люди мали зацікавлення. Кожен відвідувач спостерігаючи Кривоноса, розумів що то дійсно, його «сродна» праця.

Великим його жалем була неможливість відтворення напису на царських воротах. Наявна давня чорно – біла фотографія зафіксувала розмитий текст – з ним ходив до користувачів фоторедакторів, священників, але на жаль, це було єдиним, що не зміг практично відтворити – оскільки ніхто не відповів на питання щодо змісту тексту.

Надзвичайно радів, коли вдавалося церкву популяризувати і досліджувати. Пригадується його радість, коли в науковому виданні «Звід пам’яток історії та культури Галицького району. Місто Галич” (2019 р.) було надруковано статтю присвячену храму; з великою радістю супроводжував науковців Національного заповідника «Давній Галич» та Національного технічного університету нафти і газу, коли виконувалося 3D сканування церкви – з метою отримання і фіксації її цифрових вимірів та зображень.

Великою його мрією було видання окремої книги – альбому присвяченої церкві Дмитра. Неодноразово говорив, що складатиме пенсії для того щоб допомогти з виданням – основне, щоб хтось взявся написати…

Старався відтворити все давнє і притаманне на прицерковній території. Спільно з сином відновив місійний хрест при вході (оповідав, що встановлювали в останній рік існування УРСР, «коли галицькі люди були на параді»). Дома зберігав форми долонь статуї Ісуса Христа і показував їх зацікавленим – оскільки старі були відбиті і втрачені, потрібно було відливати нові форми.

З великим ентузіазмом взявся до роботи і між церквою і дзвіницею відновив пам’ятник галицькому священнику о. Корнелію Левицькому (в період його душпастирювання було побудовано церкву Дмитра) – щоправда, пізніші дослідження науковців вказали на те, що місце останнього спочинку пароха знаходиться в іншому місці. Був дещо розчарованим з того, але все ж пам'ятник залишив на місці, бо вклав і свою працю, і хотів вшанувати священнослужителя.

Не маловажливим був його вклад і для інших дільниць міста. Зокрема, від п. Крижанівського з Галич - гори отримав давню статую Богородиці, яка стояла за австрійського і польського панування в центрі міста. Спершу розмістив її в церкві Дмитра, але згодом пропонував її відновити на первинному місці в центрі. На жаль, згоди від відповідних керівників не отримав – тому статуя встановлена тепер поруч церкви Різдва Христового.

Прагнув повернути на своє місце статую Яна Непомуцена, яка в давні часи стояла поруч в’їзду на металевий міст. Віднайшов її на старому кладовищі Галич – гора. Згодом побивався, що вчасно не встановили (влада вчергове не підтримала), а пізніше статуя пропала…

Дуже шкодував і переживав за те, що давні дерев’яні вхідні двері до церкви Різдва Христового були замінені на металопластикові, а старий «намолений іконостас знятий і замінений на камінний». Відчувалося, що і церква Святого Дмитра і Різдва Христового були обидві для нього цінними і дорогими.

Знав історію околиць міста, багато розповідав цікавих випадків з життя. Мав ентузіазм вже в старшому віці вийти з науковцями в поля над Дністром і допомогти знайти їм в урочищі «Верби» давній австрійський геодезичний репер.

Сумно без пана Кривоноса, щемно на серці. Зналося, що є старший товариш, до якого все можна зайти і довідатися щось цікаве про давні часи. Був він дійсно, без перебільшення людиною – легендою, не тільки цікавився історією, а й сам її творив.

Залишилися після нього його добрі справи. Також, є записане кількохгодинне інтерв’ю, яке після розшифровки запису, стане додатковим джерелом інформації для дослідників.

Осиротіла церква Дмитра без нього. Але його гробівець з південної сторони церкви стоїть, як стійковий своєї справи. Тепер тільки від нас залежить – чи збережемо ми церкву такою, як бачили наші предки; такою як дбав за неї пан Кривоніс; чи не підемо в руслі сучасних новітніх впливів заміни на новомодні, але безпотрібні і псуючі вигляд матеріали…

В сучасному розумінні він був ревним і активним волонтером, прикладом того як небайдужа приватна особа, своєю дією та переконаннями може дбати за пам’ятки культурної спадщини на відміну від органів державної влади та місцевого самоврядування.

Тепер він, як аматор справи знаходиться в доброму товаристві поважних людей, які також залишили слід на землі – разом з о. Левом Лаврецьким, істориками та краєзнавцями Романом Пащином, Ярославом Поташником, Ігорем Ковалем, Борисом Возницьким.

Пішов у вічність на 82 – ому році життя, 16 лютого 2022 р. Багато розмов не переговорено, безліч наших питань щодо минулого вже не отримають відповіді. Залишилися про нього наші спогади, як про старшого колегу і його сумлінна та жертовна праця.

Роман Кривонос – громадянин Галича, ентузіаст і пам’яткоохоронець на громадських засадах.

 

Андрій Чемеринський,

почесний краєзнавець України

 

 

На фотосвітлинах:

Галич, 14 квітня 1990 р. Зустріч кардинала УГКЦ Мирослава Івана Любачівського. Другий ліворуч – п. Роман Кривоніс.

Роман Кривоніс на кладовищі дільниці Галич – Гора, поруч зі статуєю Яна Непомуцена.

Галич, церква Святого Дмитра. Роман Кривонос – другий праворуч.

Галич, церква Святого Дмитра.

Галич, церква Святого Дмитра.

Галич, церква Святого Дмитра, храмове свято – 08.11.2009 р.

Галич, церква Святого Дмитра, храмове свято – 08.11.2009 р.

Галич, церква Святого Дмитра, 29.04.2012 р.

Галич, церква Святого Дмитра, храмове свято – 08.11.2013 р.

Галич, церква Святого Дмитра, А.Чемеринський та Р.Кривонос, 2018 р.

Галич, церква Святого Дмитра, А.Чемеринський та Р.Кривонос, 2018 р.

Галич, поруч пам’ятника присвяченого о. К.Левицькому, 2018 р.

Галич, 3 D сканування церкви. В.Романюк та Р.Кривонос, березень 2021 р.

Галич, 3 D сканування церкви. В.Романюк та Р.Кривонос, березень 2021 р.

Галич, церква Святого Дмитра. Місце поховання п. Р.Кривоноса, весна 2022 р.

Галич, церква Святого Дмитра. Місце поховання п. Р.Кривоноса, весна 2022 р.

У ХVІ ст. Галич потерпав від нападів татар і молдаван. Незначних руйнувань Галицький замок зазнав вже на початку ХVІ ст. під час нападів волохів 1502 і 1509 рр. Під час облоги і штурму галицької твердині в червні 1509 р. нападники зазнали великих втрат. Місцевий староста Отто з Ходча з найманими військами і навколишньою шляхтою відбив усі атаки. Польський історик, поет і дипломат, католицький священник ХVІ ст. М. Стрийковський занотував, що « … наїзники підійшли до Галича і, не здобувши його, рушили на Львів».

Часті напади татар і молдаван змусили королівських урядовців ретельніше дбати про безпеку маєтностей староства. Вимагала цього і навколишня шляхта. У 1520-х рр. галицький староста Отто Ходецький здійснює реконструкцію замку. Дізнаємося про це з люстрації Галицького староства за 1556 р., де зазначено, що в реєстрах 30-річної давності комісари виявили записи про щорічне підвезення підданими з сіл Пнева, Назавизова і Кінівців до Галича на будову замку дерева. В той же час поступово окремі ділянки дерев'яних стін починають замінювати мурованими з каменю, поглиблюються рови, споруджуються міцні кам'яні внутрішні будівлі.

Десь близько 1533 р. у південно-східній частині замку появився мурований костел Святої Катерини, що конструктивно укріпив найвразливішу південну стіну. Вважається, що кошти на його спорудження виділив король Зигмунт Старий.

Після нападу на Покуття у 1530-1531 рр. молдавських загонів господаря Петра Рареша (Петрила) і захоплення Чешибісів (Єзуполя) староста Отто Ходецький в листі до короля писав, що замок добре укріплений й озброєний, тому не може бути швидко здобутий. Покутська шляхта під час волоської кампанії масово тікала в замок, який по праву вважався головною оборонною спорудою Галицької Русі.

У ХVІ ст. замок кілька разів штурмували ворожі загони. Вторгнувшись через Молдавію на Покуття ординці спалили місто Галич 1554 р. Зазнав ушкоджень і замок, хоча й не був захоплений ворогом. Всі атаки успішно відбивав гарнізон галицького старости Миколи Синявського. Десь у той час один із заможних шляхтичів в Урочищі під Галицьким замком закопав скарб зі срібних монет, карбованих у середині ХVІ ст. Його було знайдено 16 жовтня 1975 р. в кар'єрі цегельного заводу, що навпроти замчища. Працівників Івано-Франківського краєзнавчого музею повідомив про це директор заводу С. Черкавський.

Про те, що замок впродовж цих років був добре уфортифікований промовисто свідчить той факт, що 1575 р. татари мали намір штурмувати Галич, однак, підійшовши ближче і побачивши оборонні укріплення, відмовилися від цього задуму. Добре продумана система оборони твердині дозволила двічі успішно захищати її від татар в останньому десятиріччі ХVІ ст. 1590 р. ординці в черговий раз спалили галицькі передмістя. Руйнівним для міста був наскок орди хана Гірея. 2 липня 1594 р. татари захопили Снятин й швидко розсипалися по околиці палячи, нищачи і грабуючи. Пустили з димом Коломию, Обертин, Гвіздець, Тисменицю, Чешибіси та інші місцевості. Вистояв тільки замок в Галичі, куди заховалися околична шляхта, містяни і ченці. Керував обороною галицький староста Станіслав Влодек. В одній із вилазок галичани вбили татарського мурзу. Це змусило хана відступити з-під мурів замку.

Польський дослідник Т. Поляк вважає, що твердиня на Галич-Горі під час цього нападу татар також сильно постраждала. На її місці збудовано новий мурований замок з цегли, пісковика і вапняка. У січні 1597 р. на галицькому сеймику ухвалено рішення про те, що місцеві посадові особи, а саме підкоморій, стольник і войський, на засіданні коронного сейму мають ставити питання про виділення коштів для ремонту Галицького замку і закупівлю гармат. У реляції львівського архієпископа 1600 р. згадується, що в Галичі вже існував мурований замок, а, отже, роботи по заміні дерев'яних стін мурованими тривали протягом 1597-1600 рр. З пізніших документів довідуємося, що вони з невідомих причин завершені не були/

[Федунків З. Галицький замок. Івано-Франківськ, 2013. С. 22, 23, 24, 25].

Впродовж останніх двох століть увага дослідників, як аматорів, так і академічних науковців привернута до Галича. Завдяки друкованим творам, археологічним дослідженням, маємо значний масив інформації про минуле міста. Все це в підсумку дало можливість створити основний пам’яткоохоронний орган на його території – Національний заповідник «Давній Галич», прийняти Постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Списку історичних населених місць України» з внесенням до нього Галича (26 липня 2001 р. N 878), досліджувати і зберігати пам’ятки відповідно до Законів України  «Про охорону культурної спадщини» та «Про охорону археологічної спадщини». З часу проголошення незалежності України на державному рівні відзначалися 1100 та 1125 років з часу першої письмової згадки, підготовані відповідні документи щодо відзначення 1125-ої річниці (в 2023 році).

В сучасний період силами багатьох невтомних дослідників міська історія популяризується шляхом проведення міжнародних тематичних конференцій, виданням збірника наукових праць «Галич» (видано 6 томів), публікаціями в соціальних мережах. Є розуміння, що історія Галича це не тільки княжа доба, а всі періоди до сьогодення.

Завдяки старим світлинам, поштовим листівкам та гравюрам наш сучасник може візуалізувати для себе вигляд міської забудови Галича кінця ХVIII – початку ХХ століття, простежити як з плином часу змінилися певні споруди, які з них були перебудовані, а які не дійшли до нас. В багатьох ці джерела інформації викликають позитивні емоції, люди відкривають для себе багато нового, дивуються тому наскільки гармонійно виглядала забудова міста – без непродуманих архітектурних вирішень, з елегантними і лаконічними вивісками на фасадах.

На відміну від багатьох міст Галичини – які за кількістю населення, організацією міського життя та ін. – були подібними до Галича, наше місто втратило багато цікавих споруд. На історичній Ринковій площі до сьогодні збереглося тільки півтора десятка будівель, які були побудовані в період австрійського та польського володарювання містом, інші були або розібрані і їхня площа не була забудована, або частково перебудовані. На жаль, в попередні десятиліття місто втратило багато: розібрано церкву Святого Миколая та кенасу караїмів, перебудовано римо-католицький костел в Будинок культури (тепер Народний дім), а в перші роки незалежності нашої держави перестала існувати садиба нотаря Лева Гузара. Все це ми можемо тепер бачити тільки завдяки поштівкам і шкодувати, що споруди не дійшли до нас – хоча, безперечно, окремі з них можна було намагатися врятувати…

За повідомленням Міністерства культури та інформаційної політики російські окупанти від початку повномасштабної війни станом на червень 2022 р. повністю зруйнували або пошкодили в Україні понад 380 пам'яток культурної спадщини – з огляду на подібні факти, потреба охорони культурної спадщини є особливо важливою.

Звісно, Галич в процесі свого розвитку не міг законсервуватися і зберегтися в тому вигляді, як Чеський Крумлов чи бельгійський Брюгге – самі історичні обставини та діяльність владних органів не сприяли цьому. Разом з тим, досі маємо вцілілі до цього часу будівлі, які вартує зберегти для нащадків. Безперечно, місто повинно розвиватися, ставати комфортним для жителів. Розвиток міста не може відбуватися шляхом знищення історичних пам’яток. Будуючи нову споруду, не можемо втрачати попередні фундаменти. Автентична міська забудова повинна зберегтися – гості міста завжди з зацікавленням оглядатимуть оригінальні будівлі, оскільки їх не так багато залишилося; натомість дуже рідко викличе зацікавлення сучасний новобуд.

В цьому контексті слід звернути особливу увагу на давно забуту історичну будівлю, яку потрібно зберегти. Ще тепер ми кожного дня ходимо поруч неї, звично споглядаємо і зовсім не хотілося б дійти до того моменту, коли вона збережеться тільки на старих світлинах…

04.06.2022 р. в засобах масової інформації з’явилися інформаційні повідомлення щодо проведення конференції з питань подальшого будівництва житлового комплексу «Mayetok» для внутрішньопереміщених осіб в м. Галичі. Це питання можна розглядати в різних площинах – як суспільній, соціальній та інших, але на даний момент важливо акцентувати увагу саме на пам’яткоохоронний аспект, оскільки при озвученні пропозицій будівництва житлового комплексу ця справа була упущена. Вже тепер можна ствердити, що у разі реалізації проекту «Mayetok», зокрема у північно – західній стороні ескізного проекту, може бути знищено чи пошкоджено важливий об’єкт міської історії ХIХ – початку ХХ століть, зразок міської забудови, яка є свідком багатьох подій.

В історико – культурному плані територія, яка передбачається під забудову на сучасній вулиці вул. Ярослава Осмомисла (стара назва Третього Мая) – від сучасного Народного дому (колишній костел Успіння Пречистої Діви Марії) включно з корпусом «старої» хірургії впродовж століть належала римо – католицькій громаді міста. Тут знаходилися: дзвінниця, костел, старе католицьке кладовище (яке в разі проведення робіт буде відкрите і фактично будівництво доведеться вести на кістках), будинок плебанії (резиденція пароха) та Католицький Народний дім (сучасний корпус «старої хірургії). З приходом радянської влади ці споруди були націоналізовані і пристосовані під відповідні корпуси лікарні. Приналежність і наявність цих споруд засвідчується, як картографічним матеріалом, так і архівними документами. Всі ці споруди описуються в ряді наукових монографій «Міста і села Галицького району», «Звід пам’яток Галицького району».

Коротко про історичну будівлю, яку місто та громада в разі будівництва можуть втратити. Мова йде про плебанію римо – католицької громади, яка розташовувалася поруч костелу і включала будинок в якому проживав та адміністрував парох.

Дана будівля знаходиться за адресою вул. Ярослава Осмомисла, 3 - у південній частині історичної ринкової площі, біля підніжжя Замкової гори, на південь від Народного дому – колишнього костелу Успіння Пречистої Діви Марії. Споруджена ксьондзом A. Стжелецьким, який був пробощем у Галичі в 1869 – 93 рр. В архівному документі про це згадується: «…своїм коштом побудував місцеве пробощство…».

Біографія будівничого, галицького римо-католицького пароха досить цікава, вартує згадати й про нього, оскільки два десятиліття він вірно служив своїй громаді.

Стжелецький Адольф народився в 1822 р. Прийняв свячення в 1845 р. Після цього отримав посаду катехита при гімназії в Чернівцях, де на цьому становищі виконував обов’язки сумлінно і з посвятою впродовж 18 років. Був суплентом (молодшим викладачем) для римо - католицької освіти з вересня 1852 по 24 жовтня 1854 р.; реальним професором релігії з 1854 р. по жовтень 1866 р.

В 1863 р. отримав пробощство в Галичі, де до останньої хвилі виконував з посвятою свої капеланські обов’язки на хвалу Божу і добро своїх парафіян, як дієвий капелан і декан, про що свідчать похвальні декрети, які він отримав від свого Архидушпастира з консисторії.

Член окружної шкільної ради, член гмінної ради міста Галича, плебан латинського обряду в Галичі, станиславівський декан (жовтень 1873), почесний канонік Львівської митрополичої капітули (20 липня 1874), тимчасовий бучацький декан (до травня 1875), член дирекції кредитного товариства в місті (березень 1880), учасник зустрічі цісаря в Галичі (вересень 1880), член товариства «Bonus Pastor», метою якого було підтримання духу священнослужителів та сумлінності в духовенстві (грудень 1881), турботливий опікун шкіл (листопад 1889), учасник зустрічі з архикнязем Леопольдом Сальватором Габсбургом – Тоскана, якого приймав у своїй резиденції (26 липня 1891).

Був дуже жертовною особою. В переліку його добрих вчинків: пожертва для збору збіжжя для Франції (травень 1870), пожертва на народні школи (червень, вересень 1872), на придбання грунту під власний дім «Охорони перемиської» (м. Перемишль, грудень 1874), пожертував на костел та на службу перед чудотворним образом в Кохавині (листопад 1886). Підтримував шкільну молодь, а багатьох своїм коштом утримував до закінчення навчання. З них кілька стали капеланами, а кілька займали становище в урядничій ієрархії, завдячуючи це кс. Стжелецькому, який на їхнє утримання не шкодував коштів зі своєї власної шкатулки.

Своїм коштом побудував місцеве пробощство і коли тільки була потреба відновлював і реставрував місцевий костел, не бажаючи накладати на своїх парафіян грошових видатків.

Помер на 71 році життя (16 квітня 1893 р.) о пів другій годині ночі, прийнявши Святі Тайни, після досить довгої і тяжкої слабості на серцеву ваду. Поховальний обряд відбувся 18 квітня дуже поважно. День перед тим спроваджено тіло з пробощства до костелу, а наступного дня, після відправи жалібної служби духовенством обидвох обрядів під керівництвом превелебного ксьондза інфулята Заблоцького, який приїхав зі Львова спеціально на похорон, як великий приятель небіжчика.

Після відправи в костелі ревну пробуджуючу до плачу промову виголосив ксьондз Топольницький, пробощ з Тарнавиці, в якій коротко оповів життєпис ксьондза Адольфа Стжелецького. На цвинтарі промовляв до парафіян ксьондз Сава, канонік, декан і пробощ з Тлумача, прощаючись і благословляючи їх від імені небіжчика.

Адольф Стжелецький був завжди і всіма улюблений, свідчить про це кількатисячне зібрання громадськості на похороні, в якому прийняло участь більше 40 - ка ксьондзів обох обрядів, чисельне громадянство з сусідніх і дальших сіл, урядники суду, податкового уряду, залізниці, вчителі і вчительки з шкільною дітворою, чисельні процесії костельних братств, як з Маріямполя, Єзуполя, Святого Станіслава та багатьох інших. Зі Станиславова був п. Староста, ксьондз Свідецький, повітовий лікар д-р Волянський, п. Амірович та інші. На похороні була і галицька пожежна сторожа в параді, якою керував, як її начальник судовий ад’юнкт п. Чаудерна. Місто вшанувало пам’ять небіжчика тим, що всі ліхтарні при дорозі, якою проходив поховальний кондукт, були заслонені чорними крепами на знак жалоби по славної пам’яті померлому капелані, за яким залишився смуток і жаль в серцях вірних парафіян і його приятелів та знайомих.

Похований в Галичі на старому кладовищі Галич гора, ймовірно у спільному гробівці з іншим римо-католицьким священником міста кс. Генриком Ангером.

Історія спорудженої ним будівлі також цікава. 26 липня 1891 р. у плебанії гостював і приймав делегацію місцевих міщан архикнязь Леопольд Сальватор Габсбург-Тоскана (нім. Leopold Salvator von Österreich-Toskana, 1863 - 1931) - ерцгерцог Австрії з Габсбург-Лотаринзького дому (лінія Габсбург-Тоскана), фельдцейхмайстер, генерал-оберст. Джерело описує цей факт: «…згодом прибув Його Цісарська Високість до приготованої квартири в будинку римо – католицького пробоща, кс. каноніка Стржелецького в Галичі, де зволив прийняти гмінну делегацію, репрезентантів Уряду та школи. Начальник гміни Галича промовляв по польськи, на що найласкавіше відповідав Найдостойніший Архикнязь німецькою, зазначаючи, що зрозумів промову начальника гміни…».

До Першої світової війни ганок будівлі з колонами був заскленим. Ймовірно, зовнішня штукатурка була виконана у світлих тонах. Під час Першої світової війни будинок уцілів, але перебував у дуже поганому стані, йому навіть загрожував обвал. Німецькі солдати влаштували тут конюшню. Відомо, що поруч будівлі плебанії у серпні 1916 р. з громадою Галича зустрічався престолонаслідник трону, а згодом Карл І Габсбург. Чи відвідав він плебанію – невідомо, проте відбув зустріч з офіцерами в саду поруч неї.

У 1918–20 рр. споруду відреставрували.

У 1937 р., за пробоства ксьондза Ф. Вишатицького, проведено ремонт плебанії та інших споруд, для залучення коштів продано частину земель. В процесі робіт відведено воду і впорядковано територію давнього кладовища поруч костелу.

В 1936 – 38 рр. було грунтовно відновлено плебанію, при нагоді добудовано 9 – ти метровий корпус з північного сходу. Встановлено новий паркет, відремонтовано дах, вікна і двері. Над ремонтом наглядав Юлій Шушкевич.

Столярську роботу вели Срутик і Єдлічка, бляхарські Гутштейн, бетонні Рюгр, малярські і лакування Піотровський, а слюсарські Станіслав Шеліговський. Іванський виконав артистичні грати для вхідних дверей, а Н.Когн паркет в 5 кімнатах. При будівництві кухні і печі працював Томаш Грачик (Грач), який одночасно займався очищення внутрішніх стін будівлі. Печі з кафлю виставляв Ян Ільницький. Матеріал постачали: Мойзеш Фідлер (дошки для веранди), Маркус Сюссгольц (шиби, гіпс, фарбу), Мацей Поясек (глину, пісок), Мойзеш Феуер (ковані вироби, цвяхи), М.Краут (метал і плити для кухні), М.Бартфельд (цегла), Е.Фейбрунер (гіпс, цемент).

Польський письменник, поет та фольклорист Станіслав Чернік (1899–1969), який був мобілізованим і служив у 4 саперному полку (осідок – м. Перемишль), і квартирув у Галичі 17 вересня 1939 р. (день вторгнення Червоної армії на терени ІІ Речі Посполитої) згадує про той день, а зокрема, про плебанію: «…Перебували в Галичі у будинку якихось черниць біля підніжжя високої замкової гори. Навколо сади. Тихий сонячний день. Але здалека доходить гул літаків. Несподівано щось вдарилося до землі. Не тривожся серце, то тільки дозріле яблуко.

Неділя, 17 вересня. Захоплюючий осінній день, погода прекрасна, ласкаве сонце над жовтіючими галицькими садами. Настрій недільний, святковий, підкреслений голосами дзвонів. Здавалося б, велика тиша, дозволяла на мить забути про війну, про нальоти, про постій саперного полку в місті.

…Тиша. Під домом плебанії справжня селянка. У саду, оточений квітами, дрімає на лежаку сивий полковник.

…До саду перед плебанією заходить ксьондз і нервовим шепотом щось говорить старому полковнику. Офіцер зривається і переляканий зникає в глибині подвір’я. За хвилину дзвонить телефон, потім вибігає ад’ютант, біжить до міста…».

18 жовтня 1943 р. ксьондз Ф. Вишатицький, останній пробощ галицький і віце-декан станіславівський, покинув Галич, а 11 березня 1944 р. виїхав уже священик-кооператор.

У радянські часи плебанія перейшла до Галицької центральної районної лікарні. У приміщеннях функціонували кабінет фізіотерапії та кухня.

Будинок одноповерховий, мурований з цегли, тинькований, Г - подібний у плані. Розміри – 20 х 22 м. Умовно розділений на два об’єми: західний, споруджений у кін. 19 ст. (головним фасадом звернутий до вул. Ярослава Осмомисла), та північно-східний, добудований під час реконструкції у 1936–38 (орієнтований фасадом до Будинку культури).

Дах садиби з гострим верхом, вальмовий, прикрашений невеликими люкарнами, перекритий хвильовим бітумним шифером (раніше – бляхою). Головний, західний фасад тричастинний.

Центральна частина акцентована чотириколонним портиком із фронтоном, у тимпані якого розміщений півциркульний віконний отвір. Ліва та права частини фасаду у вигляді виступаючих ризалітів несиметричні, оскільки з північного боку примикає засклена веранда, добудована, вірогідно, у радянські часи. На фасаді в межах портика є три вікна: одне арочне та два прямокутних. На ризалітах розміщені по два прямокутних чотиристулкових вікна. Споруда має п’ять входів: чотири – до кухні та один – до кабінету фізіотерапії. Декоративне вирішення будівлі характеризується тільки карнизом із західного та південного фасадів. Тут функціонувала кухня Галицької центральної районної лікарні, приміщення колишнього кабінету фізіотерапії з 2016 пустує.

Зважаючи на історичне значення цього будинку для міста, доцільно подбати за його збереження. В цьому плані слід звернути увагу на кілька моментів:

1. Будівля є пам’яткою історії та містобудування місцевого значення, має охоронний номер. Її руйнування суперечить Закону України «Про охорону культурної спадщини» і передбачає відповідальність;

2. Польська сторона володіє необхідними архівними матеріалами щодо всього комплексу будівель на території колишньої римо – католицької плебанії – тому їх руйнація була б некорисним кроком для добросусідських відносин України та Польщі, особливо в сучасний період військового побратимства;

3. Вже кілька років ведеться робота над новим Генеральним планом міста. Свого часу науковці подали свої пропозиції щодо відображення на ньому всіх пам’яток і нововиявлених об’єктів культурної спадщини міста, в тому числі даної будівлі. Розробники Генплану повинні це відобразити і зафіксувати;

4. Інформація про важливість даної пам’ятки архітектури та містобудування мала б прозвучати на громадських слуханнях та при підготовці проектно – кошторисної документації та історико – містобудівного обґрунтування будівництва житлового комплексу «Mayetok» – для оцінки ризику щодо цієї будівлі;

5. Будівля знаходиться в задовільному стані, проте не аварійному. У ній збережені автентичні елементи – колони, дерев’яні вікна та двері, ковані решітки. При реставраційних роботах доцільно їх відновити, без заміни на металопластик; також, вартує перекрити металом дах і замінити барви фасадів;

6. Для відкриття виду на будинок і його домінування на перехресті вул. Ярослава Осмомисла – Івана Франка вартує зрізати дерева перед головним (західним) фасадом будинку. Це приверне додаткову увагу до об'єкту, як мешканців, так і гостей міста. Одночасно забезпечить будівлю від пошкоджень – у випадку заламування дерев під час сильних вітрів;

7. З метою ознакування будівлі, наголосі на її історичній цінності, вартує виготовити і встановити анотаційну таблицю;

8. Щодо подальшого використання та експлуатації будівлі. В окремих колах говориться, що місто не може дозволити собі утримувати і ремонтувати дану пам’ятку. Це важливий фінансовий момент, проте він не може бути підставою для руйнації. Якщо думати на перспективу, розвивати своє місце і цінувати його історію, то можна запропонувати два варіанти використання будинку.

Варіант перший. Створити в ньому музей історії Галича XVIII – XX століть, який би охоплював висвітлення в експозиції життя міста під австрійським, польським, німецьким, радянським володарюванням до сьогодення. Це реально, хоча звичайно забере багато часу. Матеріалу достатньо, експонати теж з часом набудеться. Чому саме така тематика – інші періоди в цілому вже висвітлюються в експозиціях музеїв, які працюють в структурі Національного заповідника «Давній Галич».

Свого часу була пропозиція утворити в будівлі музей родини Гузарів. Швидше всього це не доцільно, оскільки матеріалів на повноцінний музей не збереться – а в цей час в Музеї історії Галича (с. Крилос) є чудово оформлений зал Історії церкви, де згадано Гузарів.

Варіант другий. За історичною справедливістю повернути римо-католицькій громаді міста. В даному випадку матимемо гарантію, що будівля буде відновлена і працюватиме для громади. Прикладом такого успішного кроку щодо передачі пам’ятки, її збереження та утримання є костел Кармелітів та монастирський комплекс в Більшівцях – який був відновлений з руїн фінансовими зусиллями польської сторони. Будівля залишиться в місті, її ніхто нікуди не вивезе.

Як відомо, чинний пробощ римо-католицької громади кс. Яцек Валігура підготував більше десяти звернень до колишніх Галицької районної державної адміністрації та Галицької районної ради щодо передачі приміщення громаді. Жодне з них не отримало позитивної відповіді.

9. Було б не зовсім толерантно і коректно, якщо б зусиллями одного з інвесторів будівництва – благодійної організації «Благодійний фонд «Об’єднання іудейських релігійних організацій» руйнувалася будівля римо-католицької громади;

10. Окремим питанням є проведення археологічних досліджень на на даній території.

В нашому обласному центрі Івано-Франківську, де на обліку є десятки пам’яток архітектури і містобудування, за їхнє збереження поруч з органами державної влади та місцевого самоврядування, дбає громадська ініціатива «Франківськ який треба берегти». Подібно ми – галичани, як патріоти свого міста мали б подбати за пам’ятки нашого минулого. В іншому випадку, переглядатимемо фотографії і коментуватимемо: «Це Галич, який ми втратили…».

Андрій Чемеринський,

Почесний краєзнавець України

 

Дана стаття є особистою думкою автора.

26 червня о 17.00 год. в Галичі на Замковій горі відбудеться «Форт Галич» - масштабна мистецька подія, покликана допомогти оздоровитися внутрішньо переміщеним особам, які нині проживають на теренах Івано-Франківщини, та вшанувати Збройні сили України, усіх Героїв, які мужньо та самовіддано захищають українську землю на Сході та Півдні нашої Держави.

Всі учасники матимуть прекрасну можливість доторкнутися до історії Галицько-Волинського князівства, відвідати цікаві тематичні екскурсії на території Галицького замку. Також працюватиме ярмарок ремісничих виробів.

В рамках заходу відбуватиметься збір коштів для потреб Збройних сил України.

О 17:00 розпочнуться вокальні виступи. Гості зможуть насолодитися творчістю ансамблю «Kalophonia», вокаліста Назара Савка, скрипаля Миколи Гав’юка та академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика під орудою диригента Володимира Сивохіпа.

Свій виступ Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика розпочне урочистою увертюрою Левка Колодуба. Відтак прозвучить народна пісня «Гей, пливе кача по Тисині»… Загалом, львівські митці виконають понад двадцять музичних творів.

У виконанні ансаблю «Kalophonia» лунатимуть відомі пісні: «Ой, у лузі червона калина...», «Лента за лентою», «Біля Тополі».

Співак Назар Савко заспіває відомі українські пісні: «Ой, чий то кінь стоїть», «Водограй», «Гей, Соколи», «Україно».

А на закінчення мистецької програми львів’яни виконають Молитву за Україну «Боже великий, єдиний…» Миколи Лисенка.

"Цим заходом, – говорить генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Олійник, – ми розпочинаємо культурну реновацію Галицького замку. Як відомо, фортифікаційні споруди відігравали важливу роль в княжі часи та в період Пізнього Середньовіччя на теренах Західної України. А нині, коли на Сході та Півдні України триває повномасштабна війна, ми вважаємо, що на цьому історичному місці треба віддати шану героям, надихати їх на героїчні подвиги, а також допомогти ментально оздоровитися тим, кого війна змусила покинути рідні домівки… Це наша, як на мене, дуже важлива місія".

 

19 червня 1205 року під Завихостом на Віслі загинув князь галицький, волинський і київський, «самодержець всієї Русі» Роман Мстиславич.

Він належав до числа найбільш уславлених героїв Давньої Русі. Полководець і лицар, державний діяч і дипломат, Роман Мстиславич в історії Давньої Русі стоїть поруч з такими видатними особистостями, як Володимир Святославич, Ярослав Мудрий і Володимир Мономах. Недарма, подібно до Володимира Святославича й Мономаха, Роман оспіваний не лише в літописах,а й у фольклорі.

1187 року,  після смерті Ярослава Осмомисла, розгорілась боротьба за Галич між його законним і незаконнонародженим синами. Волинський князь Роман Мстиславич вступив у змову з галицькими боярами і посів стіл у Галичі, залишивши правити у Володимирі свого молодшого брата Всеволода. Однак невдовзі, дізнавшись про наближення військ угорського короля Бели III, закликаних Володимиром Ярославичем (сином Ярослава Осмомисла), був змушений тікати в Овруч до свого тестя Рюрика Ростиславича.  Спільний похід з дружиною Рюрика Ростиславича успіху не приніс, проте допоміг Роману Мстиславичу повернутись у Луцьк, яким не хотів поступатись його молодший брат.

1199 року Романові Мстиславичу вдалося оволодіти Галичем. Він об’єднав Галицьке і Волинське князівства в Галицько-Волинську державу.

В Лаврентіївському літопису під 6713 (1205) роком є згадка про те, що галицький князь Роман пішов походом у Польщу, взяв два польських міста й зупинився над рікою Віслою. З невеликою дружиною він відійшов від свого полку, а поляки, які в цей час наїхали, вбили Романа й побили його дружину. Про непорозуміння між князями Романом і Лешком, про їхнє зіткнення в Завихості на річці Віслі, а також про смерть галицько-волинського володаря розповідає і Великопольська хроніка. Вбито Романа в день Св. Гервасія і Протасія, 19 червня 1205 року, в Завихості на Віслі.

В науковому середовищі триває дискусія щодо поховання Романа Мстиславича. Лаврентіївський літопис під 6713 (1205) роком розповідає наступне про поховання Романа: «… пріьхавше же Галичане, взяша князя своего мертва, и несоша и вь Галичь, и положиша и вь церкви святыя Богородица». Деякі дослідники спираються на дані Лаврентіївського літопису і вважають, що він похований у Галичі, зокрема М. Котляр, О. Головко.  На думку Б. Томенчука, Романа спочатку поховали у Галичі в храмі Св. Пантелеймона, який мав стати родинною усипальницею Романовичів, а вже пізніше перепоховали у Володимирі-Волинському. О. Головко вважає, що Романа Мстиславича могли поховати у храмі Св. Пантелеймона, адже його дружина-княгиня залишалася з дітьми у Галичі і, звісно, хотіла щоб чоловікова могила була тут. Більшість істориків вважає, що Романа поховали у Володимирі-Волинському в заснованому ним Успенському соборі. Серед них - Т. Коструба, І. Крип’якевич, Л. Войтович та інші.  Д. Домбровський пише, що останки загиблого Романа спочатку були захоронені в Сандомирі. Однак в скорому часі вони були ексгумовані і перевезені в Русь. Науковець підтримує гіпотезу Т. Коструби, що Роман скоріш за все був похований у Володимирі-Волинському, але не в Успенському соборі, а в невідомому монастирі, який розташований у місті.

Роман Мстиславич був визначним політичним діячем кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. Утворена ним Галицько-Волинська держава займала провідне місце серед руських князівств.

Колись, ще у хорватські часи (ІХ –ХІ ст..), Крилоська гора була покрита густим прадавнім лісом. Народні перекази твердять, що місцеві люди називали це місце священним Крийлісом, тобто горою покритою лісом, на відміну від кількох, розташованих в околиці, Лисих гір. Галичани-язичники, які поклонялися ідолам, а також віковічним деревам молилися на цій горі, уверджуючи  у такий спосіб його святість.

Хоча відносно цієї версії існує і альтернативна думка письменника Степана Пушика. На його переконання назва села утворилася від злиття двох слів «крило» і «ліс». Своє припущення письменник мотивує тим, що місцеві жителі ніколи не вимовляли назву села «Крилос», а тільки «Криліс», а також запевняє, що княжа гора була своєрідним крилом Галича, яке впиралося у лісовий масив. Згідно із ще однією гіпотезою С.Пушика, у давнину в густому лісі на Криліській горі місцеві жителі ховалися («крилися») від ворогів. Тому ця місцевість отримала назву Крий-ліс, яка згодом трансформувалася у Крилос.

У часи християнства, церква старалася використати такі місця для зведення своїх святинь. Так Крилоська гора стала поступово перетворюватися на християнську святиню. З часом і назва Крийліс поступово змінилася на Крилос (у народній традиції – Криліс). Відповідно змінилося і значення цієї назви. Вона набула суто християнського значення. Відноситься ця зміна до ХІІ століття.

Перша літописна згадка про Богородичну катедральну церкву в Галичі під 1187 роком, пов'язана зі смертю та похованням князя Ярослава Володимировича (Осмомисла), який у житті «к церковному чину сам приходя и строя добре крилос», пов'язана з гіпотезою про походження сучасної назви села від назви єпископського осідку «Крилоса». Отже, письмові свідчення фіксують існування в ХІІ ст. при Успенському соборі «крилосу» (так званої капітули).

Дослідники відстоюють думку про те, що той капітульний монастир, «від початку званий Крилосом, дав назву горі й поселенню». Дослідник Галича історик Й. Пеленський пояснював як і чому відбулась зміна назви Галич на Крилос. Це сталося у зв’язку із заснуванням нових столиць Галицько-Волинського князівства у Холмі та Львові, а на місці колишнього замку в Галичі впродовж віків існував Крилос з єпископом,  а потім митрополитом, врешті, з намісником, який одночасно був ігуменом Успенського монастиря. При цій резиденції з часом з місцевих підданих розвинулося поселення Крилос, що закріпило за собою сю назву. Отже, Й. Пеленський перший серед дослідників дійшов до розуміння того факту, що назва села Крилос первісно походить від назви монастиря Крилос, що підтверджується виявленими документами XVI–XVIII століть.

Я. Пастернак  теж звернув увагу на етимологію назви «Крилос». На його думку, тут існував митрополичий Успенський собор, або ж «головний капітульний (крилоський) монастир, де, певно, мала свій осідок галицько-крилоська капітула». Таким чином, топонім «Крилос» у розумінні Я. Пастернака, як і раніше Й. Пеленського, означав власне колективний орган керівництва монастиря, на чолі з ігуменом, який був у кожній обителі, і складався у великих монастирях, як правило, з 12 старців. При цьому Я. Пастернак припускав, що це міг бути досі незнаний нам на ім’я головний давньогалицький монастир, який, може, стояв десь в околиці нинішнього парохіяльного дому в Крилосі.

На переконання львівського історика Василя Слободяна, найменування села пішло від грецького слова «клірос», що означає «вища влада духовних осіб», звідси й крилошанин – почесний член капітули. Так як тут була єпископська катедра (релігійний квартал), засідали собори духовних осіб – «клірос», яке трансформувалося у «крилос», то від цього село отримала свою назву.

В історії Крилоського монастиря важко переоцінити значення латиномовного інвентаря Успенської та інших обителей, виконаного у ході візитації консультора ЧСВВ, а до того протоігумена Руської провінції Пречистої Діви Марії Єроніма Оземкевича 14 жовтня 1749 року.

Описуючи місце локації монастиря та його походження, Є. Оземкевич зазначив, що обитель розташована «у своєму власному селі, званому Крилос», вона «опоясана у квадрат навколо муром (в якому є чотири мурованих наріжних башти). Містить у межах своїх мурів старі дерев’яні монастирські резиденції, в яких на цей час замешкують дев’ять монахів». Візитатор подає також схематичний план Успенської церкви.

Торкаючись питання походження монастиря, консультор виводить його заснування від Київського князя Володимира Великого. Можливо, автор мав на увазі похід Володимир на хорватів 993 року, коли наші землі увійшли у склад Київської Руси. Тоді на цьому місці міг бути закладений християнський монастир. Адже київський князь Володимир не тільки пішов на хорватів війною, він одночасно силою насаджував на цих землях християнство.

Історик церкви О. Рапов у праці «Руська церква в ІХ – першій третині ХІІ ст.» так описав цей період: «Придушивши у зародку повстання в Хорватії, знищивши там важливі міста і розоривши безліч поселень, князь Володимир підірвав військову міць білих хорватів». У результаті русько-хорватської війни 993 р. Галич як політичний центр занепав. Він увійшов спочатку до складу Перемиського, а пізніше –Теребовлянського князівства. А потім настав новий виток його розвитку.

Іван ДРАБЧУК

15 червня в читальному залі Галицької публічної бібліотеки відбулася літературна мандрівка «Україно моя, кожна кривда твоя у грудях стогне стотисячним болем», приурочена до 100-річчя від дня народження Марти Гай (Галини Голояд) – учасниці антибільшовицької боротьби ОУН-УПА, з 1939 року членкині Організації Українських Націоналістів, письменниці, поетеси, журналістки.

В заході взяли участь працівники Галицької публічної бібліотеки: Марія Венгрин, Оксана Мединська, Тетяна Гусак та співробітники Національного заповідника «Давній Галич»: Любов Бойко, Іван Драбчук, Любов Ониськів, Леся Шептинська.

Твори Марти Гай актуальні до сьогодні. Це підтверджує її думка, висловлена у книзі «Антропологія духа» (Івано-Франківськ, 2002 р.): «Сьогодні, як ніколи інде, слід усвідомити собі, що нам з російським народом не по дорозі, яким би він не був: добрим чи поганим… То ж погляньмо на себе в дзеркало, скинувши накладену на наше обличчя московську маску. Ми побачимо красиві риси великої тисячолітньої раси, яка не має причин ховати від цивілізованого світу своїх очей».

Любов ОНИСЬКІВ.

30 червня 2022 року виповниться 100 років від дня народження Марти Гай (Галини Савицької-Голояд)- української письменниці,поетеси, діячки ОУН –УПА. Тож і ми, щоб зрозуміти цю надзвичайну поетесу, помандруємо сьогодні численними дорогами, що простелилися перед літераторкою мало не в усі кінці України. І нехай на голос її серця озветься наша душа, бо пророчими є слова німецького поета і філософа Йоганна Гете: «Хто хоче розуміти поета, мусить піти в його країну».

Україна – наша Батьківщина, яка починається із кожного з нас, з нашої родини. Перш за все, це те місце, де ми народилися і виросли, яке ні раз і не двічі ми проміряли своїми ногами. По-друге, Україна – це наша рідна країна. Вітчизну змінити не можна, як не можна змінити своїх батьків, тих, хто дав нам життя. Марта Гай дуже любила свою Україну. Все своє життя поетеса боролася за щастя на рідній землі та за щастя своїх співвітчизників.

Поезія Марти Гай

Батьківщині

Не покину тебе. Ляжу тихо біля твоїх я ніг,

Наче вірна собака, що тебе все життя сторожила.

Не покину тебе, хоч заманливих стільки доріг,

Й чужина обіцяє, що буду я знею щаслива.

Не покину тебе, тих роменів, що в сонце глядять,

Тих фіялок розквітлих у радужні весни,

Тих твоїх поруйнованих, спалених хат,

Яких доля ніяк, ох ніяк не воскресне!

Як безмірно нам довго з тобою страждати прийшлось!

Все бої. І бої, гіркі втрати, і знов бойовище…

Прапор твій з наших рук ворогам вирвать все ж не вдалось,

В спазмах болю піднімати його ми все вище та вище.

А тепер за моря від`їжджають твої юні сини,

І коли журавлі закурличуть щасливо у небі,

Не повернуть вони, сиротою під приціл Москви

Кинуть матір свою, отрясаючи совість із себе.

А що ж я? Болем змучена твоя дочка?

Я своїми грудьми заслоню тебе в смертну годину!

Хто нам скаже, чи може одне тільки життя

Врятувати мільйонну свою Батьківщину?


Але світ підняла з небуття непомірна Любов,

Але наше буття утвердила незламна Вірність…

Я тебе не покину, поки в серці пульсує ще кров,

Поки моя душа ісповідує людську Гідність!

У вірші «Батьківщині» авторка знайшла проникливі яскраві образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі. Почуття патріотизму – найсвятіше почуття людини. Кожен з нас любить землю, де він народився, виріс, мову, вперше почуту з уст матері, вулицю, на якій зростав. А от знайти слова, щоб виразити свою любов – важко.

Літераторка такі слова знайшла. Вона зуміла передати у поезії любов до прекрасної нашої землі – України у простих та щирих словах.

Ця тема залишається актуальною у всі часи, зокрема на сьогоднішній день.

Україна страждала протягом трьох століть від нещадного російського панування та експлуатації, включаючи понад 70 років невимовного комуністичного терору, який лише у ХХ столітті включав:

 

● Голодомор, який забрав мільйони українських життів і тепер визнаний міжнародним співтовариством таким, яким він був насправді, – одним із найгірших геноцидів в історії людства;

● заборону релігії, конфіскацію церковного майна та системні переслідування і вбивства ієрархії, духовенства та українців;

● жорстокі репресії та страти видатних діячів України в науці, літературі, культурі та мистецтві, у тому числі в період, відомий як «Розстріляне Відродження»;

● нещадну русифікацію та знищення будь-якого опору радянській імперії або прояв будь-якої форми Незалежності України, що призвели до примусового ув’язнення незліченної кількості мільйонів українців у радянських таборах смерті – ГУЛАГу;

● втрату мільйонів українських життів від рук Червоної армії під час Другої світової війни;

● Чорнобильську катастрофу, яка стала продовженням політики недбалого та ненаситного розкрадання українських ресурсів Кремлем, а відтак приховуванням цього ядерного вибуху (проводячи під радіоактивним небом – лише через п’ять днів після катастрофи – парад 1 травня у столиці України Києві, всього за 90 кілометрів від ядерного вибуху, тим самим ставлячи під загрозу життя невинних людей, включаючи молодь та дітей).

Українських борців за свободу, які проклали шлях до відновлення Незалежності України, і всіх тих, хто тепер мужньо захищає територіальну цілісність України від військової агресії Росії, також слід вшанувати як національних героїв України.

Відновивши Незалежність України, український народ взяв під контроль як свою землю, так і свою долю.

Українці завжди мріяли про свою державу і покоління за поколінням виборюють нашу незалежність. За ідеали свободи гинуть найкращі сини і дочки України. Пам’ятаймо нескорених патріотів, які здобувають нам волю, вклонімося їхньому героїзмові.

Упевнена, що переможемо, а потім ми,українці, почнемо відновлювати нашу рідну країну. Тримаймося! Збройні Сили України продовжують тримати героїчну боротьбу й гідно дають відсіч ворогу. Кожен новий день робить нас на крок ближчими до перемоги.

Слава Україні! Героям Слава!

Леся ШЕПТИНСЬКА.


 

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:11702

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:21236

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:8626

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:9325