29 липня минуло 155 років з дня народження Митрополита Андрея Шептицького. За мудрі настанови й невтомну працю він отримав багато народних імен: Великий Митрополит, Український Мойсей, Духовний будівничий, Провідник української нації. Митрополит Андрей Шептицький витримав кілька арештів, пережив хворобу та втратив близьких. Проте усе це не завадило йому смиренно проповідувати Слово Боже, активно підтримувати освіту й науку та впевнено відстоювати право кожної людини на релігійне самовизначення.

Народився майбутній Митрополит Андрей Шептицький, ЧСВВ, Предстоятель Української греко-католицької церкви, 29 липня 1965 р. в с. Прилбичах  (тепер Яворівського району Львівської області) у знатній, заможній та віруючій родині. При хрещенні отримав імена Роман, Александер, Марія. Батько Андрея, Іван Шептицький, походив із давнього лицарського роду Сас, який отримав своє шляхетство від Данила Галицького за особливі заслуги перед князівством. Грамоту на земельні володіння цій боярській родині в 1284 році дарував галицько-волинський князь Лев Данилович. З роду Шептицьких вийшло багато відомих постатей греко-католицької та римо-католицької церков. Зокрема, Варлаам, Атанасій і Лев Шептицькі, які були засновниками собору Св. Юра у Львові.

Початкову та середню освіту Шептицький здобув удома та в гімназії Св. Анни у Кракові (Польща). Після закінчення у 1883 р. гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався у Краківському та Вроцлавському університетах. Здобув науковий ступінь доктора права, а також доктора теології та доктора філософії.

У 1888 р. вступив до монастиря отців Василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім’я Андрей. У 1892 р. висвячений на священника у Перемишлі, до 1896 р. був магістром новиків (молодих ченців), згодом став ігуменом монастиря Святого Онуфрія у Львові. Деякий час був професором теології у Кристинополі (тепер Червоноград Львівської обл.).

У 1899 р. імператор Франц Йосиф І іменував Шептицького Станіславським єпископом, а Папа Римський Лев ХІІІ затвердив це рішення. У 1900 р. Андрей Шептицький був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 17 січня 1901 р. в соборі Св. Юра у Львові. Відтоді розпочався  розвиток греко-католицької церкви в Україні, зокрема у Галичині.

Митрополит Андрей вільно володів більш ніж десятьма іноземними мовами. Серед них – польська, англійська, французька, німецька, староєврейська та латинська. Завдяки своїм знанням Митрополит під час візитів до США, Канади, Бразилії та Аргентини міг обходитися без посередників та перекладачів.

Шептицький приділяв постійну увагу організації та розвитку національно-релігійного життя у західноукраїнських землях. У 1901 р. заснував чин Св. Теодора Студита, у 1913 запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли східний обряд і створили свою гілку. Опікувався також жіночими згромадженнями Сестер Пресвятої родини, Студиток, Милосердя, Святого Вікентія, святого Йосифа, священномученика Йосафата.

За своє життя Андрей Шептицький встиг чимало зробити, зокрема відкрив Львівську греко-католицьку богословську академію, Богословське наукове товариство, Український католицький інститут. У 1905 році митрополит заснував Український національний музей та відстоював ідею Українського університету у Львові. Також Шептицький підтримував діяльність приватних шкіл, товариства «Просвіта», «Рідна школа», НТШ, об’єднання «Луг», «Пласт» тощо. Крім того, Глава УГКЦ відкривав садочки і школи, фінансово допомагав талановитій молоді. У соборі Св. Юра Митрополит організував Народну школу імені Грінченка для бідних дітей. Шептицький віддав усі свої землі для створення шкіл, а також заснував Народну лічницю, де могли безкоштовно лікуватися нужденні.

Андрей Шептицький підтримував розвиток освітньо-культурного життя в західноукраїнських землях, сприяв пробудженню національної свідомості нашого народу. У 1902 р. Митрополит поставив питання про необхідність відкриття української гімназії у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), за його допомогою засновано бібліотеку Станіславської Капітули. Владика надавав стипендії молодим митцям для здобуття художньої освіти в найкращих навчальних закладах Європи. Буваючи за кордоном, постійно привозив цікаві екземпляри книг. Український Національний музей у Львові отримав від Андрея Шептицького величезну літературну спадщину – понад 3 тисячі книг. Загалом колекція митрополита нараховувала не менше 20 тисяч примірників. Проте у радянські часи після смерті Владики більшість книг було спалено.

Як депутат Віденського парламенту та Галицького сейму, відстоював інтереси українського населення Галичини. У січні 1906 року Шептицький очолював делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка вимагала надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії.

Владика Андрей Шептицький підтримував економічну діяльність народу, сприяв відкриттю кооперативів, створив українське страхове товариство «Дністер», яке надавало послуги усім релігійним об’єднанням, був ініціатором і засновником Земельного банку ві Львові, підтримував діяльність українських товариств «Хлібна школа», «Сільський господар».

Під час Першої світової війни владику відправили у заслання. Проте це не зламало дух Шептицького. Після повернення на Батьківщину Митрополит продовжував роботу з розбудови УГКЦ, брав активну участь у політичному житті краю.

Після приходу більшовицьких військ у Західну Україну в умовах переслідування УГКЦ (закривалися духовні навчальні заклади, монастирі, церковні видання тощо), незважаючи на слабке здоров’я і похилий вік, Шептицький намагався відстоювати права Церкви і вірних перед новою владою. У своїх зверненнях до молоді, батьків, ченців Шептицький закликав до цілеспрямованої праці, вірності ідеалам Церкви.

Передбачаючи наростання репресій проти Церкви, Митрополит у 1939 р. таємно висвятив на єпископа свого наступника – ректора Львівської духовної семінарії о. Йосипа Сліпого. У цьому році брата Владики Лева разом з дружиною та дітьми розстріляли співробітники НКВС, а маєток родини розграбували та понищили.

У вересні 1944 р. Андрей Шептицький тяжко захворів. Передчуваючи свою смерть, він скликав до себе монахів, яким заповів не здаватися перед більшовицькою владою. «Наша Церква буде знищена, розгромлена більшовиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької Церкви. Вона буде гарнішою, величавішою від давньої та буде обнімати цілий наш народ. Україна звільниться від свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнюватися другим високо розвинутим державам», – це було останнє передбачення Блаженного Митрополита Андрея Шептицького. Помер Митрополит 1.11.1944 р. Похований у крипті собору Святого Юра в Львові.

Любов Бойко.

Під такою назвою 28 липня 2020 р. у конференцзалі Національного заповідника «Давній Галич» проведено науковий семінар.

Відкрив захід завідувач науково-освітнього відділу установи Андрій Стасюк. У вступному слові він окреслив важливість подібних заходів для науковців; на його переконання, подібні семінари мають відбуватися регулярно з метою обговорення різноманітних проблемних питань історії, обміну думками. За його словами, цей захід присвячений двом важливим подіям – вісімдесятиліттю з часу знайдення золотого колта в Крилосі (1940 р.) та шістдесятиліттю від дня народження науковця Ігоря Коваля (1960 р.). Присутні вшанували хвилиною мовчання пам’ять дослідника.

До уваги присутніх було запропоновано п’ять доповідей, частина з яких візуально забезпечувалася мультимедійним обладнанням.

З доповіддю «Подарунок візантійського імператора» виступила науковий співробітник науково-дослідного відділу Мар’яна Коваль. У вступному слові вона згадала про свого батька – Ігоря Коваля, розповіла про творення ним книг, які він називав своїми «дітьми»; потребу збереження та видання наукової спадщини дослідника. Було висловлено подяку присутнім за збереження пам’яті про батька. Тема доповіді науковця стосувалася історії віднайдення золотого колта в Галичі, ймовірного шляху появи артефакту в княжій столиці, характеристик ювелірного виробу.

Завідувач науково-дослідного відділу Марія Костик у доповіді «Галицький крилатий змій – міфічна істота, символ життя» розповіла існуючі версії щодо походження та призначення цього мистецького виробу, історію його дослідження науковцями, існуючі аналоги подібних творів в Україні та світі, згадала про наявність міфічних зміїв в легендах та казках краю.

Вчений секретар установи Наталя Качковська, яка давно досліджує архітектурне ковальство, у доповіді «Короткий огляд художнього металу в архітектурі Станиславова кінця ХІХ – початку ХХ ст.», розповіла про укладений нею каталог архітектурного ковальства, охарактеризувала особливості останнього в різноманітних стилях – історизмі, класицизмі та сецесії; зроблено висновок про розвиток східногалицького ковальства в західноєвропейському руслі. Присутні змогли побачити світлини ковальських виробів, які використовувалися в оздобленні балконів та дверей міста Станиславова.

Завідувач науково-освітнього відділу Андрій Стасюк, висвітлюючи тему «Побут крилоських ченців за інвентарем 1749 р.» охарактеризував сам документ, який досліджувався рядом науковців, проте досі не був виданий. На даний час триває підготовка цього твору до друку; специфіка роботи над ним полягає у складності відчитування тексту, який написаний польською мовою з використанням латинської мови та вкраплень українізмів. За допомогою графічної реконструкції (автор Василь Петрик) дослідник розповів про призначення основних споруд монастиря, побут і життя ченців монастиря.

Провідний редактор інформаційно-видавничого відділу Іван Драбчук у доповіді «Дослідницькі сторінки життя Ігоря Коваля» розповів про основні етапи дослідницької роботи науковця, його становлення та твори, які вийшли завдяки перу Ігоря Коваля.

До уваги учасників семінару бібліотекар Люба Ониськів підготувала тематичну книжкову виставку під назвою «Хоч зрідка згадуйте мене; а я в безмежжі Вас». На ній було представлено ряд видань авторства І.Коваля – як окремі самвидавівські брошури початку 90-их років ХХ століття, так і поважні монографії.

Андрій Чемеринський

Довідково. Під час археологічних досліджень Княжої гори в Крилосі в 1940 р. у культурному шарі XII ст. на території ймовірного дитинця на Золотому Тоці знайдено золотий колт.

Він має форму кошичка. Корпус колта творили дві спаяні вигнуті золоті пластинки півмісяцеподібної форми з прикріпленим до них високим вушком. Зовнішнє ребро прикрашали п’ять золотих кульок (збереглися сліди отворів для них). Діаметр корпусу колта — 25 мм, висота разом з вушком — 37 мм. Зовнішня поверхня бокових пластинок корпусу вкрита оригінальними орнаментальними композиціями, виконаними в техніці перегородчастої емалі. З обох боків по периметру колта є два паралельні ряди квадратиків чорного кольору. Простір поміж ними заповнений рядами трикутників та кружечків з хрестиками всередині. Крім згаданих квадратиків, уся композиція вирішена в синьому, червоному і голубувато-білому кольорах. Центральна частина кожної із сторін різна.

На одному боці в центрі розміщено в колі символ дерева життя у вигляді хреста з чотирма пагінцями. Зображення трикутної форми відтворює корінь і стебла, які від нього відходять. Решта площі заповнена кружечками з хрестиками. На зворотному боці, посередині, зображено на тлі двох горизонтально розміщених щитків серцеподібної форми дерево життя у вигляді чотирираменного хреста з пагінцями на кінцях рамен. Решта площі заповнена стилізованим рослинним орнаментом — плетінкою спірально вигнутих пагінців. Сюжет проростаючого пагінця, який символізував появу нового життя, був пов’язаний з весільно-обрядовими мотивами, тому знахідка могла належати до весільного жіночого убору. Це підтверджує і та обставина, що колт прикрашений емаллю з обох сторін. Цей колт не має аналогій серед відомих ювелірних виробів Київської Руси. Однак подібні орнаментальні сюжети широко використовували давньоруські емальєри і в інших містах.

 

У численних працях дослідників різних галузей знань: філософії, психології,соціології, лінгвістики та ін. – уже не одне десятиліття спостерігаємо живий інтерес до особистості як багаторівневого й багатоаспектного явища. У сучасному мовознавстві не втрачає актуальності серед дослідників учення про мовну особистість (праці Ю.М. Караулова, В.І. Карасика, В.В. Красних,         С.Я. Єрмоленко, Л.О. Ставицької та. ін.). Поняття мовної особистості поєднує в собі лінгвістичні, психологічні, соціальні фактори і відкриває нові можливості для подальшого дослідження функціональних особливостей мови, мовної діяльності. Мовна особистість виступає тією призмою, крізь яку відбувається бачення та категоризація світу. Організація мовної особистості включає весь спектр національно-культурних факторів, які відображаються в картині світу. За основу візьмемо визначення зі словника лінгвістичних термінів: «Мовна особистість – це поєднання в особі мовця його мовної компетенції, прагнення до творчого самовираження, вільного, автоматичного здійснення різнобічної мовної діяльності. Мовна особистість свідомо ставиться до своєї мовної практики, несе на собі відбиток суспільно-соціального, територіального середовища, традицій виховання в національній культурі. Творчий підхід і рівень мовної компетенції стимулюють мовну особистість до вдосконалення мови, розвитку мовного смаку, до постійного відображення в мові світоглядно-суспільних, національно-культурних джерел і пошуків нових, ефективних індивідуально-стильових засобів мовної виразності». Словосполучення мовна особистість на перший погляд начебто й не вимагає якихось додаткових пояснень. У свідомості носіїв української мови особистість - це передусім конкретна людина під оглядом її інтелекту, ментальності, здібностей, культури, характеру, поведінки тощо; індивідуальність. Атрибут мовна звужує семантичний простір означуваного субстантива особистість до меж вияву індивідуальних рис особи у мові, через мову, за допомогою мови. Однак таке звуження позірне, оскільки чинник мови у становленні й діяльності особистості взагалі, з одного боку, є засадничим, а з іншого - найбільш репрезентативним щодо її виявів. Зазначене застереження спонукає до чіткого окреслення структури й змісту категорії «мовна особистість». Мовну особистість зазвичай визначають як «багатопластовий і багатокомпонентний набір мовних здібностей, умінь, готовностей до здійснення мовних актів різного ступеня складності, актів, які класифікуються, з одного боку, за видами мовленнєвої діяльності (йдеться про говоріння, аудіювання, письмо, читання), а з іншого боку - за рівнями мови, тобто фонетикою, граматикою і лексикою». Значний інтерес викликає дослідження мовної особистості письменників, які відіграли важливу роль у процесі становлення та розвитку української літературної мови, зокрема Степана Пушика,творчість якого стала найвизначнішим і новим явищем в українській прозі. Письменник і вчений Пушик залишив дослідникам сотні листів – важливих документальних свідчень того, якими були погляди його та різних представників українства на тодішнє суспільно-культурне, політико-правове, духовне й суто побутове життя. Епістолярний розділ книги «За престолом нації: Степан Пушик в орамленні доби» розширює знання й пізнання дивовижної сили творчого поля Степана Пушика як людини, літератора, культуролога, державотворця. До книги увійшли найактуальніші статті, есеї, розвідки, діалоги та рецензії, що їх визбирано з газетно-журнальної періодики різних років. Уперше в літературно-науковий обіг введено більше 300 листів як Пушика, так і різних адресантів з України та з поза її меж. Йому слали листи з різних сторін світу. У домашньому архіві літератора – різнопочеркові рядки славетних письменників, вчених, педагогів, композиторів, артистів,художників,багатьох презентантів найневигадливіших спеціальностей і професій.

Адресати його листів – відомі письменники та діячі культури, зокрема Володимир Івасюк, Іван Миколайчук та інші. Серед  величезної кількісно пошти-епістол маємо глибокодумні рядки таких особистостей, як Олесь Гончар, Євген Гуцало, Павло Загребельний,Дмитро Павличко, Петро Скунць, Федір Зубанич, Наталя Черченко, Ганна Чубач, Роман Лубківський, Микола Луків, Олекса Мишанич, В’ячеслав Брюховецький, Олексій Дей, Володимир Бровченко, Ярема Гоян, Юрій Хорунжий, Галина Гордасевич, Віктор Баранов, Олександр Сизоненко, Роман Федорів, Василь Лизанчук, Роман Кудлик, Тарас Салига, Роман Іваничук, Петро Сорока, Микола Яновський, Марія Влад, Богдан Бойко, Галина Турелик, Микола Карпенко, який багато років очолював Івано-Франківську обласну організацію СП України, а потім переїхав до Києва, композитор Володимир Івасюк та його батько – науковець і прозаїк Михайло Івасюк, кіноактор і режисер Іван Миколайчук, зарубіжні письменники й журналісти Микола Мушинка (Словаччина), Святомир Фостун (Велика Британія), Петро Кравчук і Святослав Гординський (Канада)… Усіх не перелічити. Так, О. Гончар писав (зізнавався в прихильності до «повноцінної поетичної прози» С. Пушика, сповненої «духом живої народності»; 03.11. 1981 р.; дякував за «Золоту вежу». Нині ясно, що у фольклористиці нашій сталася подія»;05.08. 1983 р.; захоплюється «Листами з Карпат» С. Пушика, що публікуються у «Вітчизні»; 25.02. 1985 р.; тішиться багатством творчого вечора С. Пушика: «Таке буяння поезії, мислі і повноквітної творчої снаги…»; 13.02. 1988 р.; дякує за «Страж-гору», «Галицьку браму». Водночас, коли йдеться про мовну особистість Степана Пушика, не можна залишати поза увагою його обширний епістолярій. На це є кілька причин. По-перше, мова листів - це об’ємний фрагмент реалізації мовної особистості в цілому (homo loquens). Мова епістолярної спадщини - це самодостатній лінгвальний феномен із своїми закономірностями, жанрово-стильовими і композиційними особливостями, які позначаються на лексиконі, граматиці, стилістиці, поетиці, архітектоніці, прагматиці листів. Мова листів заховує чимало інформації, необхідної для виявлення мовної особистості їх авторів. Характеристика мовної особистості митців слова без аналізу мови їхнього епістолярію буде неповною, обмеженою, неповноцінною. По-друге, вивчення мови листів письменника дає змогу глибше й об’єктивніше з’ясувати мовну особистість у тій частині, яка заманіфестована в мові художніх текстів. Мовознавче опрацювання листів важливе для пізнання того, якої трансформації зазнає щоденна практична мова письменника в його художній творчості, у формуванні його індивідуально-художнього стилю. По-третє, епістолярій Степана Пушика, як рідко кого ще з письменників, відображає творчу лабораторію митця. У багатьох листах подані первісні варіанти новел, виписано фрагменти окремих сюжетних ліній, ескізи до майбутніх творів, “ліричні образки”, спогади дитинства, почуті з уст народу, простих селян, естетично наснажені слова, фрази, уривки мовлення тощо. Це безцінні матеріали і для спостережень над мовним утіленням творчого задуму, над пошуком і добиранням адекватного художньому замислу слова, фрази, тональності, над формуванням модальності тексту, а отже й для аналізу мовної особистості літератора. Листи Степана Григоровича неоднорідні за тематикою, загальною тональністю висловлювання, інформативністю, мовними особливостями, стилістикою. Зміст інформації та спосіб її подачі, мовного втілення зумовлені особистістю конкретного адресата, особистих, творчих, політичних, культурних взаємин його з письменником. Мовна особистість                   славетного галичанина найкраще виявляється в листах до представників державних органів, установ, видавництв, редакцій періодичних видань, громадських організацій та окремих осіб. … А ще в епістолярній теці серед сотень обсягових листів та поштівок бачимо прізвища радіожурналіста з Києва Василя Марусика; початкуючої поетеси Орисі Яхневич; поета і перекладача Дмитра Чередниченка із столиці; літератора зі Львова Романа Кудлика;журналіста, згодом прозаїка, літературознавця Людмили Тарнашинської; літератора Станіслава Зінчука; видатного прозаїка Івана Стаднюка… А ще в домашньому архіві С. Пушика цілі стоси листів, карток, поштівок, запрошень – все це теж розширює овиди кореспондування літератора. Ось з Бурштинського енерготехнікуму надходить прохання прибути на зустріч з учнями (18.03. 1972 р.); новгородці хвалять пісні, які слухали по радіостанції (23.04. 1974 р.); до співпраці запрошують газети «Известия», «Советский воин», «Литературное обозрение», видавництво «Мистецтво», Українське радіо, Республіканське телебачення… Окремий, багатий кількісно і змістовно, пласт листування Степана Пушика з дружиною Ганною, і він охоплює 1968 – 1973 роки. Це переважно листи, писані з Москви, де Степан навчався у Літературному інституті              ім. О.М. Горького. Характерною ознакою цього листування є молодечий, романтичний запал, відкритість характеру та образна стилістика письма.

 

У спектрі звертань до дружини Ганни “Анничко”, “люба Анничко”, “кохана Анничко”, “люба моя”, “Кохана”, “Зіронько моя”, “дорога дружинонько” виділяється одне, яке трапляється тільки в листах до неї, - “кохана дружина”. Самі тексти листів, комплексний аналіз їх мови має доповнювати мовну особистість Степана Пушика, як вона постає у мові його художніх творів, тими інгредієнтами, які недостатньо виявляються у художній мові або взагалі відсутні у ній. Так, аналіз мови епістолярію дає додаткові надійні переконливі аргументи на користь літературно-діалектного дуалізму мовної особистості митця. Гуцульські говори приваблювали своїми особливостями багатьох письменників. Степан Пушик був не поодинокий у стилізації цих говірок. Особливістю гуцульських говорів застосовувалися також іншими способами, а саме, як це прийнято в сучасних літературних мовах, небагатьма діалектизмами створюється ілюзія, що якийсь герой говорить саме даним діалектом, причому лексичні діалектизми вживаються так, що контекст розкриває їх зміст. Про цей стилістичний засіб застосування діалектизмів писав мовознавець Л.В. Щерба: «Діалектизм вводиться в тканину літературних творів звичайно не повністю, а лише в небагатьох елементах, що є ніби умовними натяками на ці діалекти». Майстром такого вживання діалектизмів був Пушик. Те, що письменник чітко розмежовував літературну мову й гуцульський говір, який використовував у мові персонажів, підтверджує також нормативне авторське написання ряду слів у листах та відтворення діалектного звучання тих самих слів у цих же листах, вкладених в уста селян, від імені яких ведеться розповідь, напр.: Дід Молодій живе аж ген-ген під кичерою; «А ви побудьте довше на полонині, поживіть з горами», - запрошує ватаг (С. Пушик. «Перо Золотого Птаха»). «Має що сказати сучасному читачеві і полонинський ватаг, і мудра Марчачка!..Ви це довели. Навіть людину степову приваблює тут з любов’ю відтворена краса гуцульського звичаю, й сумлінне дослідження народної психології, й мовні самоцвіти, що виблискують раз у раз…» Для з’ясування мовної особистості Степана Пушика, зокрема його літературно-діалектного дуалізму, важливо розглянути погляди письменника на використання діалектів у художній мові, а також спосіб, характер такого використання. Степан Пушик у романі з народних уст «Страж-гора» використав близько 210 діалектизмів (лексичні, фонетичні та граматичні). У систему загальнонародної лексики творів С.Пушика, особливо у «Страж-горі», увійшли етнографічні діалектизми – назви місцевих реалій, що не використовуються на решті національної території.. Їх, у свою чергу, можна також поділити на тематичні групи: 1) назви людей (нанашечка – «хрещена мати»); 2) назви одягу та його складових (кєптар – «хутряна безрукавка (перев. з орнаментом», запаска – «жіночий поясний одяг, витканий з вовняної пряжі», кафтаник – «шита або в’язана камізелька», бенкети – «мережка на рукавах святкової сорочки»); 3) назви предметів побуту (гальба – «кухоль», ринка – «невелика і невисока каструля»;«невелика чавунна посудина на трьох ніжках», коновка – «дерев’яна посудина для води або молока»; «дерев’яне відро», пакташi – «шкіряні мішки, сумки», клевец – «молоток, кливец»; кливец – «молоток», чепелик – «невеликий ніж»; «малий складний ніж», «саморобний ніж», цилта – «брезент», клямка – «виготовлена ковалем ручка для закривання дверей»,  таріль – «тарілка»); 4) назви місцевих реалій (чепаш – «гірська стежка», штелюнок –«саморобна Печера», конарь – «груба гілка листяного дерева», листва – «плінтус – вузька декоративна планка, якою закривають щілини між підлогою чи паркетом і стінами», кагла – «отвір у стіні, через який дим із печі, що в хаті , виходив у хороми (сіни)»; «димохід»); 5) діалектизми на позначення місця знаходження (подря – «горище в стаї, у старовіцкій хаті»); 6) назви приміщень, споруд (пивниці – «погріб», «льох»,  чворак – «великий будинок особняк»); 7) назви грошей (грейцар – «австрійська розмінна монета;»). Отже, у романі С.Пушика «Страж-гора» є лексичні діалектизми для передачі етнографічних і побутово-професійних назв предметів, що виступають предметом зображення у художніх творах, переважно при змалюванні минулого. Друзі і шанувальники митця у книзі Володимира Качкана «За престолом нації: в обрамленні доби» (2019 р.) зазначали:«Гострий і дотепний на слово, на жартівливі витівки й розиграші, він, однак, завжди відзначався правдивістю і щирістю. Його ім’я, можна сказати, було візитівкою Івано-Франківська та всього Прикарпаття – і насамперед Вікторова, де його поховали». А Любов Голота, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка констатувала: «Він був Вічним Зошитом і Вічним Пером».

Леся Шептинська

У неділю,  26 липня 2020 року, на фасаді  пам’ятки  архітектури місцевого значення ХІХ ст. Митрополичих палат (Музей історії Галича Національного заповідника «Давній Галич»), що в Крилосі, відкрито Меморіальну дошку сучасному дослідникові Галича Ігореві Михайловичу Ковалю. Обряд освячення здійснили  священники УГКЦ  отці Ярослав Жолоб та Михайло Дзуль.

Цей захід з вшанування пам’яті великого вченого, історика, дослідника Галича, педагога, громадського діяча Ігоря Коваля  відбувся на Крилоській горі, в самому серці княжого Галича, з ініціативи директора Чортківського гуманітарного педагогічного коледжу імені Олександра Барвінського Романа Пахолка та при сприянні й допомозі генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» Володимира Костишина.

Спогадами про життєвий та творчий шлях цього, без перебільшення, Великого Галичанина, який понад сорок років тому ще студентом історичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка вперше приїхав на розкопки до свого вчителя – видатного археолога професора Вітольда Ауліха в Крилос, щоб залишитися тут назавжди, поділилися рідні, друзі, односельчани, колеги. Зворушливим та емоційним був виступ тернополянина Романа Пахолка, який свого часу, після закінчення вузу, вчителював у Галицькому районі, й назавжди закохався у наше славне місто над Дністром. А ще знайшов тут чимало друзів, серед яких - Ігор Коваль.

-Товариш і справжній друг Ігоря Коваля, автор Меморіальної дошки Роман Пахолок, - наголосив у своєму виступі генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Костишин, - зробив усе для того, аби увіковічнити пам'ять про нашого співробітника. І це дуже важливо, бо людина живе доти, поки її пам’ятають… А ще дуже важливо, підкреслив  промовець, вшановувати пам'ять про людей за їх життя. Не завжди нам це вдається, але це обов’язково треба робити… До цього, зрештою, нас зобов’язує наукова спадщина Ігоря Михайловича Коваля - понад десять монографій і понад сто наукових статей, зокрема “Ярослав Пастернак – дослідник старожитностей України” (2006 р.), “Євангеліст Лука з княжого Галича” (2009 р.), “Сучасна археологія княжого Галича і Галицької землі” (2015 р.), “Вітольд Ауліх та археологічні студії княжого Галича” (2016 р.), “Галицькі фрески і мозаїки” (2017 р.) та інші.

Спогадами про Ігоря Коваля - завідувача відділу освіти Галицької РДА – поділився у своєму виступі голова профспілки освітян Галицького району Ігор Петраш. Про докторанта Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, який працював над темою докторської дисертації “Середньовічний Галич як столиця держави Ростиславовичів та Романовичів”, розповіли доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології Василь Климончук та доктор філософії, професор цього навчального закладу Марія Новосад. Поет, композитор, виконавець власних пісень, ведучий духовно-публіцистичних, мистецьких і культурологічних програм на обласному радіо, ведучий і режисер концертних заходів, заслужений журналіст України Богдан Кучер, який скромно представився другом та колегою по роботі, окрім спогадів про Ігоря Коваля, подарував присутнім у власному виконанні пісню «Улюблена хата», яку дуже любив покійний. Вона разом із «Піснею про Крилос» Романа Пахолка у виконанні автора музики Ореста Слободяна надала незабутньої урочистості цьому заходу, як і спогади учениці Ігоря Коваля Іванни Сорочинської – модератора дійства.

На закінчення дружина Ігоря Коваля Ольга та його донька Наталія щиро подякували усім, хто спричинився до відкриття Меморіальної дошки чоловікові та батькові.

…Відрадно, що відкриття Меморіальної дошки Ігореві Ковалю відбулося напередодні дня народження нашого славного Галичанина, якому 28 липня виповнилося б 60 років.

Володимир ДІДУХ

Фото автора.

26 липня 2020 р. о 13.00 у Музеї історії Галича Національного заповідника "Давній Галич" (с. Крилос, Митрополичі палати), відбудеться відкриття та освячення меморіальної дошки невтомного дослідника минувшини рідного краю Ігоря Михайловича Коваля (28.07.1960 - 05.05.2019). Пам'ятний захід буде присвячено 60-ти літньому ювілею вченого.

Національний заповідник «Давній Галич» популяризує та зберігає пам’ятки охорони культурної спадщини. Здійснюється це з використанням різноманітних заходів, відповідно до важливості і цінності об’єктів.  Впродовж останнього часу багато праці та зусиль вкладено в Музей історії Галича, який розташований в Митрополичих палатах (с. Крилос, Галицького р-ну Івано-Франківської області).

Оновлена експозиція, капітальний ремонт приміщень, благоустрій території – це неповний перелік втіленого в життя. Тепер здійснено черговий етап.

Завдяки співпраці НЗ «Давній Давній» з відділом туризму Управління міжнародного співробітництва, євроінтеграції, туризму та інвестицій Івано-Франківської облдержадміністрації (п. Віталій Передерко), 08.07.2020 р. було практично втілено в життя підготовку віртуального туру Митрополичими палатами за технологією Googlestreetview.

Над створенням віртуального туру працював відомий фотограф, партнер GOOGLE STREETVIEW, керівник агенції IDRON Studio – віртуальні тури для бізнесу п. Дмитро Малишев. Ряд його робіт можна побачити на веб – сторінці http://idron.com.ua.

Попередньо Дмитро підготував віртуальні тури церквою Різдва Христового в м. Галич та центральною частиною міста, церквою Успіння Пресвятої Богородиці в с. Крилос.

В найближчий час віртуальний тур буде інтегровано на веб – сторінку заповідника та карти Google – оскільки останні є базовим сервiсом до якого всі звикли i яким поточно користуються.

Що таке віртуальний тур і чого завдяки йому досягне музей у Крилосі? Фактично, це рекламний продукт, який складається з багатьох сферичних панорам; завдяки їм можна переходити з залу в зал; здійснити загальне знайомство з експозицією закладу; попередньо запланувати поїздку зацікавленим туристичним агенціям та приватним особам - адже кожен прагне завчасно отримати інформацію про місце відпочинку.

Віртуальний тур не замінить традиційне відвідання музею, він призначений продемонструвати достовірний вигляд музею і заочно зацікавити та в подальшому мотивувати до відвідування. Використання віртуальних турів є ознакою сучасності музейного закладу.

Андрій Чемеринський

 

Довідково. Ще з ХІІ ст. на Крилоській горі стояли палати Галицьких єпископів, а згодом і митрополитів, від яких не залишилося жодного сліду. До XVII ст. належать фундаменти єпископських палат, віднайдені в урочищі “Старі палаци” дослідником В.Ауліхом. В середині XVII ст. дерев’яну резиденцію спорудив єпископ Лев Шептицький. На початку ХІХ ст. управителем Митрополичих дібр у Крилосі, за наказом єпископа М.Скородинського, були спорудженні нові Митрополичі палати з каменю, розібраної на початку ХІХ ст. монастирської церкви пророка Іллі.

Первинна функціональна типологія Митрополичих палат відноситься до адміністративно-житлових споруд. Габаритні розміри пам’ятки:25х25м.

Будівля одноповерхова з мансардним поверхом та підвалами, які розташованими під лівим крилом. По розташувальній типології це будівля з анфіладним та зальним розташуванням кімнат, а на мансардному поверсі – анфіладно-коридорний (двобічний) тип планування.

Основним акцентом північно-східного фасаду являється портик з колонадою, яка підтримує виносну частину мансарди, що виходить за межі головного фасаду. Дах вальмової конструкції, покритий метало черепицею. Вікна 1-го поверху оздоблені обрамленнями з білокам’яними різьбленими розетками на кутах у вигляді рослинного орнаменту. У будинку є дерев’яні парадні та службові сходи на мансардний поверх. На 1-му поверсі стелі та стіни тиньковані, підлоги дерев’яні. На мансардному поверсі стіни дерев’яні та гіпсокартонні.

Митрополичі палати побудовані з каменю, з розібраної на початку ХІХ ст. монастирської церкви пророка Іллі. До одноярусної споруди пізніше добудували два крила і частину корпусу з південного боку. В роки Першої світової війни, внаслідок артилерійського обстрілу російськими військами, західне крило зазнало руйнувань і було розібране. З влаштуванням у палатах історичного музею західне крило було відбудоване.

У будівлі розташований Музей історії Галича Національного заповідника “Давній Галич” з відповідною експозицією.

В одному із попередніх випусків газети «Галицьке слово» я розповідав про поему Юрія Шкрумеляка «Сон Галича».  Ця книга, яка була завершена 15 травня 1916 року у Січовому Коші, побачила світ у Станиславові-Коломиї у 1920 році. Чому є два міста, тому, що у Коломиї у Видавництві А.Кисілевського вона була підготовлена до друку, а її тираж видрукуваний у видавництві «Бистриця» у Станиславові.

На жаль, на той час у мене не було під рукою тексту цієї книги і я пообіцяв читачам часопису, що спробую її відшукати. За даними інтернету я довідався, що один примірник цієї книги є у Львівській Національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника. За сприяння працівника цієї установи Костянтина Курилишина, відомого львівського бібліографа, завідуючого відділу україніка бібліотеки мені вдалося це зробити. І зараз галичани мають змогу із цим раритетним виданням познайомитися.

Уже у Національному заповіднику «Давній Галич»,  за підтримки дирекції  установи, було розмножено кілька примірників цієї книги, які автор цих рядків  передав до Галицької центральної районної бібліотеки та краєзнавчого відділу Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Івана Франка.  Один екземпляр, звісно, поповнив  книжковий фонд бібліотеки заповідника.

Дуже сподіваюся, що ця невелика книжечка (всього 31 сторінка) знайде свого читача, і кого вона зачепить, той, сподіваюся,  напише про неї свій відгук. А оскільки текст містить монологи по ролях, то думаємо, що хтось і з педагогів напише за поемою сценарій, який розіграють на сцені діти. Адже я переконаний, що Юрій Шкрумеляк на це і розраховував.

 

Іван ДРАБЧУК

815 років пам’яті галицько-волинського князя Романа Мстиславича

Галицько-волинський князь Роман Мстиславич увійшов в історію як творець Галицько-Волинської держави та ініціатор нового порядку виборів великих київських князів. Політична кар’єра Романа розпочалася у 1168 році. Після того як батько Романа Мстислав Ізяславич став київським князем (1167 р.), його запрошують у Новгород на  княжий стіл. Роман 14 квітня 1168 року прибув княжити у Новгород.  Він був юним князем, але встиг проявити себе разом з новгородцями у військових походах на Полоцьк, Торопець, в боротьбі з володимиро-суздальським князем Андрієм Юрійовичем Боголюбським.

В березні 1169 року батько Романа Мстислав втратив Київ. А в серпні 1170 року Мстислав Ізяславич помирає. Роман Мстиславич разом зі своєю дружиною повертається на Волинь. Протягом довгих 17-ти років Роман залишався дрібним удільним князем на Волині. Він використав ці роки для побудови власної моделі державного управління. Князь приборкував боярство та іншу земельну аристократію, спираючись на відданих йому бояр, військову дружину й міську верхівку, надаючи їм різні пільги. Роман розбудував місто Володимир-Волинський, перетворивши його на одне з найбільш укріплених і найгарніших міст Південно-Західної Русі.

Волинський князь настільки зміцнів, що розпочав боротьбу за галицький стіл. 1188 року внаслідок боярських інтриг галицький князь Володимир Ярославович залишає Галич і йде по допомогу до угорського короля Бели ІІІ. Того ж року волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр вперше утверджується у Галичі. Незабаром до Галича надійшла звістка про похід в Галичину Бели ІІІ. Роман Мстиславич, маючи мало сил для боротьби з уграми, попросив допомоги у своїх союзників поляків і в київського князя Рюрика Ростиславича. Переговори не дали бажаних результатів, і Роман без бою залишає Галич. Вдруге Роман Мстиславич утвердився у Галичі в 1199 році після смерті галицького князя Володимира Ярославовича, на якому й закінчилася династія Ростиславичів. Роман об’єднав обидва князівства в єдину Галицько-Волинську державу.

Галич для Романа був важливішим ніж Володимир-Волинський, оскільки був окремою політичною одиницею, яка давно вже не залежала від Києва, і мав більший економічний потенціал.

Утвердившись у Галичі, Роман відновлює зв’язки з Візантією. У середині 1200 року він відсилає у Константинополь посольство, яке мало насамперед шлюбний характер. Бояри привели Романові зовсім юну нову дружину Анну. Можливо, внаслідок цього загострилась усобиця з його тестем, київським князем Рюриком Ростиславичем. Влітку 1201 року Роман проводить успішну битву за Київ і садить на київському столі луцького князя Інгвара Ярославовича, а Рюрика відправляє у город Вручий.

Взимку 1201/1202 року Роман зробив успішний похід на половців і звільнив багато руських полонених. У січні 1203 року тесть Романа Рюрик Ростиславич, чернігівські князі Ольговичі й половці спустошили Київ і захопили велику кількість полонених. Намісник Романа Мстиславича князь Інгвар Ярославович змушений був утікати з Києва. Роман Мстиславич 16 лютого того ж року йде у город Вручий проти Рюрика. На переговорах Роман, його тесть Рюрик Ростиславич, чернігівські князі Ольговичі й володимиро-суздальський князь Всеволод Юрійович підписують мирну угоду. Київ віддають Рюрикові й вирішують  організувати велику коаліцію руських князів проти половців.  Повертаючись з половецького походу взимку 1203/1204 року, руські князі зупинилися у місті Треполі й вирішували питання щодо володіння волостями. Вони не змогли прийти до спільної думки. Розсварившись, Роман схопив київського князя Рюрика і постриг свого тестя й тещу, а також свою першу дружину Передславу, яку ще раніше відпустив до батька, у ченці. Роздавши волості своїм союзникам, він створив коаліцію проти Рюрика Ростиславича.

Галицько-волинський князь сів на київському столі й розробляв новий порядок виборів великих київських князів. Згідно з його програмою, у виборах київського князя, який залишався старшим на Русі, повинні були брати участь місцеві князі: чернігівський, суздальський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський. В обов’язки великого князя входило підтримувати спокій і порядок у країні, а також очолювати боротьбу із зовнішніми ворогами. Проте удільні князі не прийняли програму Романа Мстиславича.

Київські війни 1201 і 1203 року були великим тріумфом Романа. Він витіснив із Києва чернігівських і смоленських князів й почав управляти самостійно. Роман розширив північні кордони своєї держави на територію Литви, мав вплив на правителів Польщі й Угорщини.

В Лаврентіївському літопису під 6713 (1205) роком є згадка про те, що галицький князь Роман пішов походом у Польщу, взяв два польських міста й зупинився над рікою Віслою. З невеликою дружиною він відійшов від свого полку, а поляки, які в цей час наїхали, вбили Романа й побили його дружину. В. Татищев розповідає, що до Романа, який підійшов до Любліна, взяв два міста і пустошив польську землю, приїхали посли польського князя Лешка і вони домовилися не вести ніяких військових дій, доки польський і галицько-волинський князі вирішать спірні питання. Роман чекав відповіді від польського князя Лешка. Він з невеликою дружиною відлучився від табору на полювання, але з лісу виїхав польський загін. Між ними зав’язався бій, в якому Романа смертельно поранили. Про непорозуміння між князями Романом і Лешком, про їхнє зіткнення в Завихості на річці Віслі, а також про смерть галицько-волинського володаря розповідає і Великопольська хроніка. Вбито Романа в день Св. Гервасія і Протасія, 19 червня 1205 року, в Завихості на Віслі.

В науковому середовищі триває дискусія щодо поховання Романа Мстиславича. Лаврентіївський літопис під 6713 (1205) роком розповідає наступне про поховання Романа: «… пріьхавше же Галичане, взяша князя своего мертва, и несоша и вь Галичь, и положиша и вь церкви святыя Богородица». Деякі дослідники спираються на дані Лаврентіївського літопису і вважають, що він похований у Галичі, зокрема М. Котляр, О. Головко.  На думку Б. Томенчука, Романа спочатку поховали у Галичі в храмі Св. Пантелеймона, який мав стати родинною усипальницею Романовичів, а вже пізніше перепоховали у Володимирі-Волинському. Більшість істориків вважають, що Романа поховали у Володимирі-Волинському в заснованому ним Успенському соборі. Серед них - Т. Коструба, І. Крип’якевич, Л. Войтович та інші.  Д. Домбровський пише, що останки загиблого Романа спочатку були захоронені в Сандомирі. Однак в скорому часі вони були ексгумовані і перевезені в Русь. Науковець підтримує гіпотезу Т. Коструби, що Роман скоріш за все був похований у Володимирі-Волинському, але не в Успенському соборі, а в невідомому монастирі, який розташований у місті.

Роман Мстиславич був визначним політичним діячем кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. Утворена ним Галицько-Волинська держава займала провідне місце серед руських князівств. Волинський, галицький і фактично київський князь Роман Мстиславич в умовах стрімкого роздроблення Русі на малі князівства, був одним із небагатьох, які боролися за єдність держави. На думку Б. Рибакова, об’єднані Романом землі не поступалися розмірами Священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси.

Марія Костик

Костянтина Малицька належить до когорти сподвижників українського національного руху початку ХХ-го століття, яка все своє життя поклала на вівтар служінню Україні, рідній мові, українській школі та «Просвіті». Творчість та життя Костянтини Малицької маловідомі широкій громадськості, хоча частину її творів навіть зараховують до народних, а серед них — широковідома пісня «Чом, чом, чом, земле моя…» на музику Дениса Січинського, яку так люблять українці.

Творчий доробок Костянтини Малицької досить вагомий. Це оповідання, поезії, публіцистика, п`єси. Писала під псевдонімами Стефан  Горський, Віра Кропивницька, Віра Лебедова, Віра Лужанська, Чайка Дністрова та інші. Найбільше прославилась вона як автор численних творів для дітей та популярних пісень.

Народилася Костянтина Малицька 30 травня 1872 року в селі Кропивник Калуського повіту (теперішнього Калуського району Івано-Франківської області). Батько майбутньої письменниці — о. Іван Малицький (1842–1875), служив у місцевій церкві, мати — Олена з дому Гетьманчук (дочка Юрія (1817 -1855), пароха Станьківців та Олени Петрушевич),  теж походила з родини священника. Вона була освіченою жінкою, громадською діячкою, учасницею установчих зборів «Товариства руських жінок», які відбулися в грудні 1884 року у Станіславі за ініціативою Наталії Кобринської.

Дідом по матері Костянтини (брат бабусі Олени Петрушевич-Гетьманчук (1822 - ?) був відомий український вчений-історик, етнограф, церковний і політичний діяч, посол до Галицького сейму та Австрійського парламенту, о. Антоній Петрушевич (1821 -1913). Він був кустосом катедри Святого Юра у Львові, в якій знаходилася велика бібліотека і К. Малицька залюбки послуговувалася її багатим книжковим фондом. Саме у Львові вперше спробувала себе на літературних теренах - почала віршувати.

Батько Костя нтини помер, коли їй було всього три роки, тому освітою дочки займалася мати, яка переїхала до Станіслава. Вона підготувала доньку до вступу в Станіславську державну гімназію, яку Константина Малицька успішно закінчила у 1889 році.

Пізніше вона поступила до Львівської державної семінарії. На той час в австрійській Галичині не було державних гімназій для дівчат, і Костянтина мусила здавати матуру екстерном. Потім вона навчалася у державній вчительській семінарії у Львові, яку закінчила 1892 року й отримала диплом народної вчительки. Першою її посадою була школа в містечку Єзуполі (за радянських часів називався Жовтень) біля Станиславова.

Чому у біографії Костянтини Малицької були саме ці населені пункти, пояснення знаходимо у її родоводі. Коли вона навчалася у Станиславові, то мешкала у бабусі, яка тут проживала. Це була мати о. Івана Малицького, батька Костянтини -  Малицька Анна (1812 -1891), уроджена Лотоцька, яка померла у Станиславові 15 травня на 79 році життя. ЇЇ чоловік, теж о. Іван Малицький (1804 - 22.03.1872), був парохом Кропивнику, де син виконував обов’язки сотрудника. Крім цього о. І.Малицький (старший) був калуським деканом і першим радником Львівської митрополичої консисторії. А як вона опинилася у Єзуполі теж зрозуміло, коли поглянемо на родинні зв’язки. Справа у тому, що тут тоді працював парохом отець Теофіл Петрушевич(1833-1913), батько якого о. Петро Петрушевич (1808 -1872) був рідним братом згаданих вище Антона і Олени.

У Галичі, куди перейшла працювати Костянтина Малицька у 1896 році, з її родичів не було нікого. Але саме Галич став вищим щаблем її праці, порівняно з Єзуполем, де вона опанувала ази вчительської професії. Відтак у місцевій шестикласній школі вона пропрацювала сім років. Працюючи з дітьми, поглибила свої переконання щодо беззастережної ролі освіти в отриманні державності України. Адже молодь в усі часи визначала майбутнє держави, молодь - таким в майбутньому буде народ. Визріли і викристалізувались  тут міркування про роль школи у формуванні особистості. «В чиїх руках школа того і майбуття, яке молодь така і громадськість», - писала вона. Тому як  педагог багато сил і енергії віддає роботі з учнями, яких не тільки вчила, а й виховувала в українському дусі, плекала їх національну свідомість. Також проводила значну роботу з батьками: в бесідах з ними була емоційною, щирою, стверджувала людську гідність, християнську етику і мораль.

На той час зі славної столиці колись могутньої Галицько-Волинської держави Галич, через дії окупантів та й байдужість місцевих жителів, став звичайним провінційним містечком. Тоді в нашому краї діяло багато громадських і культурних організацій, а в Галичі працював тільки невелике вогнище «Товариства руських жінок», який очолювала Іванна Остерман. Набагато більшим і численним було москвофільські товариство ім. Качковського, члени якого проводили антиукраїнську політику, зневажливо ставилися до української мови та культури. Консервативне галицьке міщанство підтримувало в основному москвофілів, як і місцевий священик о.Микола Винницький, що став їхнім провідником.

Для вольової та  енергійної К. Малицької тут відкрилося широке поле для суспільно-культурної діяльності. Вона згуртувала навколо себе прогресивно налаштованих українських міщан, ініціювала створення читальні «Просвіти», де обіймала посаду секретаря, була активісткою церковного хору. Якраз у цьому почав яскраво виражатися організаторський хист молодої сподвижниці.

Працюючи в Галичі, педагог жваво цікавиться діяльністю українських жіночих об'єднань, сам приймає в ній активну участь. Така активна громадська позиція молодої вчительки була помічена і оцінена прогресивною громадськістю: в 1900 році надзвичайні загальні збори Товариства руських жінок в Станіславові вибирають її заступником члена виділу.  А 4 березня 1903 року авторитетна львівська жіноча організація – «Клуб русинок» - називає К. Малицький своїм почесним членом. Зауважимо, що Костянтина Малицька була на той час однією з провідних галицьких феміністок, яких тоді називали емансипантками.

Роки, проведені в Галичі, були цікавими в житті К. Малицької: молода й енергійна українська вчителька утвердилася як фахівець, дізналася залежне становище українського вчителя і його потреби, зробила перші кроки для розвитку свого таланту - почала писати. Громадсько-просвітницька діяльність К. Малицької стає відомою далеко за межами Галича. Про неї згадується в публікаціях провідних тодішніх часописів «Діло», «Учитель» та інших. До речі, проживаючи у Галичі, вона у 1903 році разом із І. Гаврилюком редагувала двотижневий журнал «Дзвінок», який виходив у Львові і до якого вона раніше активно дописувала. До слова, пишучи із Галича вона найчастіше використовувала псевдонім Чайка Дністорва, утвореного за зразком Чайки Дніпрової (української письменниці Людмили Василевської), яка у той час так само друкувалася у Львові.

Суспільно-культурна, просвітницька, публіцистична діяльність К. Малицької викликала занепокоєння серед москвофілів і осіб пропольскої орієнтації, за її словами, гнів «галицько-станіславської кліки», яка домагалася її звільнення і переведення в польську частину Галичини. Однак під тиском громадськості Крайова шкільна рада змушена була  обмежитися переведенням громадської активістки на Буковину. 1903 року  її направляють у далеке село Беча, у якому переважало шовіністичний оточення. Саме тому до причин переводу педагога з Галича, ми відносимо не тільки зіткнення з місцевою владою, а й прагнення польських шовіністів відірвати її від рідної землі, згасити творче натхнення.

Того ж таки року розпочався Буковинський період життя Малицької. Цьому посприяв тодішній інспектор шкіл Буковини О. Попович, який запросив літератора-учительку в село Лужани. Це велике буковинське село знаходилося поряд Чернівців, що дало можливість українській освітянці познайомитися з редакторами газети «Буковина» Я. Веселовським та журналу «Промінь» І. Герасимовичем. До речі, останній був  уродженцем Галича, колишнім вчителем з Крилоса, якого за патріотичну працю теж було переведено на Буковину.

У Галичі про Костянтину Малицьку пам’ятають дотепер, щоправда, переважно у колах інтелігенції. У міщан погляд на її особистість своєрідна. Справа у тому, що у 1996 році з ініціативи Союзу українок  тут, на фасаді старої школи, було встановлено меморіальну дошку на честь цієї вчительки і громадської діячки. Проте через два роки її було зруйновано. Таблиця була відновлена і посвячена 18 листопада 2001 року. Сподіваємося, що більше рука вандалів не підніметься на пам'ять про людей минулого, яка має супроводжувати нас усе життя.

Іван ДРАБЧУК

5 червня 1960 року створено Музей історії Галича, який міститься в приміщенні колишніх Митрополичих палат (пам’яка архітектури кінця XVIII- початку ХІХ ст.). До 1994 р. він був філією Івано-Франківського краєзнавчого музею. З 1994 р. став підрозділом Національного заповідника «Давній Галич».

Ідея створення музею належить славетному вченому, археологу, професору Львівського університету Ярославу Пастернаку та митрополиту української греко-католицької церкви Андрею Шептицькому. Останній висловив побажання створити біля фундаментів Успенського собору музей. Археолог Ярослав Пастернак, який 1937 року у каплиці Святого Василія (пам’ятка архітектури XV ст.) зібрав для огляду найцінніші експонати з археологічних розкопок у Крилосі, втілив мрію владики. Таким чином, каплиця Святого Василія стала першим музеєм історії давнього Галича.

Після відкриття музею 1960 р. активізувались археологічні дослідження давнього Галича, які проводили вчені В. Ауліх, Ю. Лукомський, В. Петрик, Б. Томенчук, В. Баран, О. Іоаннисян та інші. За ці роки археологами проведені дослідження фундаментів церков, оборонних валів, Галичиної могили, Золотого Току.

Під час наукових досліджень на території давнього міста виявлено сліди давніх культур: культури лінійно-стрічкової кераміки (кін. VIII тис. до н.е.); трипільської культури (IV - III тис. до н.е.); культури шнурової кераміки (кінець ІІІ – поч. ІІ тис. до н.е.); комарівської культури (XV – XIII ст. до н.е.) тощо. Знайдено знаряддя праці доби бронзи, міді, заліза. Всі ці знахідки широко представлені в експозиції Музею.

Чільне місце в експозиції посідає давньоруська зброя та знаряддя праці: бойові сокири, наконечники стріл, списів, мечі, шабля, кінські стремена, ножиці, ключі, серпи, коси, ножі.

Історико-культурна спадщина давньоруського міста, архітектурні та археологічні знахідки минулого, які представлені в експозиціях Музею, засвідчують, що свого часу Галич був одним з наймогутніших державних та релігійних центрів Русі. Колись це було одне з найбільших міст Європи, територія якого простягалась на 8,5 кілометра з півночі на південь і на 11 кілометрів із заходу на схід. Територія міста за своєю площею значно перевищувала такі міста стародавнього світу, як Вавилон, Рим, Константинополь.

На другому поверсі Музею розташована експозиція історії релігії і церкви в Галичині. Тут знаходиться багато церковних речей: фрагмент хреста з ініціалами першого єпископа Галича ХІІ ст. Косми, священичий одяг, молитослови, речі владик Софрона Мудрого та Софрона Дмитерка, жезл митрополита Андрея Шептицького, Євангеліє Львівського Ставропігійського братства 1670 р.

До Музею належать такі об’єкти: Галичина могила (Х ст.), Оборонні вали (ХІ – ХІІІ ст.), фундаменти Успенського собору (ХІІ ст.), каплиця Святого Василія (XV ст.), Успенська церква (XVI ст.), Золотий Тік, Княжа криниця, Францішкові джерела, базарна площа тощо.

За останні роки вдалося чимало зробити в плані покращення матеріально-технічної бази Музею та благоустрою території. Проведено реконструкцію території Княжої Криниці, здійснено благоустрій території Галичиної могили та відкриття експозиції. У 2019 році за кошти державного бюджету виконано капітальний ремонт Митрополичих палат та благоустрій прилеглої території. Обласна рада виділила кошти на закупівлю нових вітрин і обладнання. Відреставрований Музей і новостворену експозицію 4 грудня 2019 р. урочисто освятив Митрополит Кир Володимир Війтишин.

Шановні галичани та гості міста! Обов’язково відвідайте Крилоську гору – це святе місце, де колись знаходилась столиця Галицького князівства та Галицько-Волинської держави, де панує особлива духовна аура. Тільки той народ, який знає свою історію, заслуговує на гідне майбутнє.

Вітаємо із 60-літтям від дня відкриття першої експозиції в Музеї історії Галича. За роки свого існування Музей став не тільки просвітницьким центром Галичини, але й цілої України. Глибока шана всім працівникам за вагомий внесок в дослідженні, популяризації та збереженні культурної спадщини. Міцного всім здоров’я, добра, подальшої праці на ниві збереження історичної пам’яті українського народу.

Тарас Зіньковський

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:9726

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:18267

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:7497

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:8185