В суботу вранці, 31 липня, галичани тепло зустрічали Патріарха УГКЦ Блаженнішого Святослава Шевчука, котрий прийняв запрошення церковної і світської влади відвідати наше місто й освятити нову церкву на Галич-Горі. Минулої неділі, 25 липня, відбулося перенесення мощей блаженних Івана Слезюка та Симеона Лукача з церкви Різдва Христового до новозбудованої святині. Символічно, що саме цього дня 1937 р.  український археолог Ярослав Пастернак відкрив залишки фундаменту Успенського собору в Крилосі.

Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук разом зі священнослужителями Івано-Франківської єпархії відправив Архієрейську Службу Божу, освятив новий храм під титулом Блаженних священномучеників Станіславівських Григорія, Симеона та Йоана.

Як сказав Блаженніший Святослав, Київ і Галич – це та вісь, завдяки якій Бог творив історію українського народу. У величній події освячення церкви присутній живий Ісус Христос. Адже храми будуються для того, щоб людина, перебуваючи там, духовно єдналася з Богом. Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський Володимир Війтишин подякував Блаженнішому Святославові Шевчуку за духовну опіку над Галичем. Глава УГКЦ нагородив Патріаршими грамотами священників о. Володимира Кузюка та о. Володимира Палія, а також жертводавців, серед них генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Костишин, голова Галицької громади Олег Кантор, підприємці, депутати та ін.

Приїзд Патріарха УГКЦ – знакова подія для галичан. 14 квітня 1991 р. Галич відвідав  Предстоятель УГКЦ, Верховний архієпископ Львівський, митрополит Галицький, єпископ Кам'янецький, кардинал Мирослав Любачівський. Свого часу в Галичі побував і Блаженніший Любомир Гузар, адже тут, на цвинтарі, похований його дідусь – нотар Лев Гузар (1858–1923), котрий жив і працював у нашому місті. До речі, в Галичі є вулиця, названа на честь Блаженнішого Любомира Гузара.

Відтепер мешканці кожної частини Галича мають свою святиню. У центрі – церква Різдва Христового, за рікою – церква-каплиця Святого Дмитра і на Галич-Горі, попри гостинець, що веде до Івано-Франківська, за відносно короткий час – чотири роки – збудований храм. Ідея його спорудження належить Галицькому деканові УГКЦ о.Ігорю Броновському та іншим галицьким священникам. Звичайно, церкви не було би без Божої допомоги, а люди виконали Господню волю.

Любов Бойко

Ця родина мала шляхетське походження і належала до гербу Огоньчик. В отця Михайла Огоновського, який був адміністратором парафіяльної церкви Різдва Пресвятої Богородиці у селі Григорів Рогатинського району було 12 дітей. Найвідомішим із них став найстарший син Омелян Огоновський (1833—1894).

Омелян Огоновський народився 3 серпня 1833 року в с. Григорів.  Починав своє навчання в Бережанах. Там закінчив нормальну школу та 6 класів гімназії. Два старші класи навчався у Львові, де й здав матуру (екзамени на атестат зрілості) у 1853 р., а у 1857 р. –  закінчив греко-католицьку семінарію та теологію у Львівському університеті. Крім богословських наук, відбув курси з руської мови та літератури у Якова Головацького, а також  з класичної філології та польської мови. Ще у 1859 р. після закінчення о. Огоновським греко-католицької духовної семінарії, йому пропонували парохію у Чесниках, але він зайняв посаду заступника катехита при Домініканській гімназії у Львові. Професором класичної філології Академічної гімназії у Львові став згодом.

У 1865 р. він отримав ступінь доктора філософії. А з 1867 р. очолив кафедру руської філології Львівського університету (після відходу Якова Головацького). У 1870 р. цісар Франц Йосиф І надав О. Огоновському звання професора руської мови і руського письменства. Уже тоді вченому довелося реформувати викладання руської мови та літератури в університеті й добиватися навчання живою мовою, замість мертвонародженого язичія, запровадженого Я. Головацьким. У 1877 р. його обирають деканом філософського факультету.

Омелян Огоновський став одним із засновників Товариства «Просвіта» (1868), Народної Ради (1885) і Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (1893). Протягом 1877-1894 він успішно керував «Просвітою», яка в ті часи охопила своїми філіями та читальнями міста й села Галичини.

Найбільшою науковою праця О.Огоновського стала «Історія літератури руської». Вона залишилася незавершеною, у 1887–1894 рр. вийшли 4 томи в 6 книгах. Це була перша спроба синтезу української літератури. У 1881 р. О. Огоновський став членом Академії знань у Кракові. Також він був автором поезії «Хрест» (1860), драматичних творів «Федько Острозький» (1861), «Настасія» (1862), «Гальшка Острозька» (1877), українського перекладу «Слова о полку Ігоревім» (1876),  а також біографій М.Шашкевича (1886),  Т.Шевченка (1876, 1893), підручників та хрестоматій. О.Огоновський використовував псевдоніми і криптоніми: Омелян із Григорова, Ємілян, Ом. О. та інші.

Помер Омелян Огновський раптово 26 жовтня 1894 року, похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Його дружина Фалина була дочкою чесниківського пароха о. Петра Недзвецького, прізвище якого під кінець XIX ст. звучало вже по-українськи - Медвецький. А дочка Омеляна та Фалини Огоновських Ольга стала дружиною майбутнього прем`єра уряду ЗУНР Костя Левицького. І мати, і дочка поховані у спільному родовому гробівці разом з Омеляном Огоновським на Личаківському цвинтарі у Львові. На пам`ятнику збереглися такі написи: «О. Омелян Огоновський, доктор фільозофії, професор рускої мови і руского (української. – І.Д.) письменства на Львівськім університеті, довголітній голова Товариства «Просвіта», член академії наук в Кракові і проч.».

Тепер про запис, що стосується його дружини: «Фаліна Огоновська з Недзвецьких, дружина о. Омеляна (25. X. 1843—I. XI. 1908)». Їх дочка Ольга Левицька померла 30 грудня 1936 р. на 74 році життя. У гробівці також упокоїлося ще двоє дітей подружжя Огоновських — дочка Стефанія, померла у 1918 р. і син Іван, помер у 1925 р. Також у 1906 році померла ще одна дочка Омеляна і Фалини Огоновських – Емілія. А ще одна їхня дочка  Євгенія була заміжня за професором Л. Павенцьким.

Іван Огоновський син Омеляна народився у 1866 році. Працював суддею у Борщеві, Рогатині, Бережанах. Останні п’ятнадцять років був радником окружного суду у Львові.

Окрім Омеляна ще четверо його братів стали відомим галицькими діячами. Це - Олександр Огоновський (1848-1891) – вчений правник і громадський діяч, дійсний член НТШ, професор цивільного права, який викладав українською мовою у Львівському  університеті, розробляв українську юридичну термінологію. Був співзасновником товариств «Дружній Лихвар», «Просвіта», НТШ, Руського педагогічного товариства («Рідна Школа»), Ставропігійного інституту. У 1872-1876 рр. був редактором часопису «Правда» і став у 1885 р. першим головою народовецької політичної організації «Народна Рада».

Микола Огоновський (1850–1907) – священник, письменник, перекладач, редактор і видавець літературно-наукового часопису «Родимый листокъ» в Чернівцях. Парох у Джурові Снятнського деканату, консисторський радник з крилошанськими відзнаками, член інституту «Народний Дім» у Львові та Станиславові.

Петро Огоновський (1853-1917) – педагог, вчений і громадський діяч. Голова «Просвіти»  у 1906-1910 рр., дійсний член НТШ з 1899 р., професор Академічної гімназії у Львові, автор підручників з математики і фізики українською мовою.

Іларій Огоновський (1854–1929) – класичний філолог, перекладач, автор «Методичної граматики руської мови» (1894, разом з В.Коцовським), «Словаря до Гомерової «Одіссеї» і «Іліади».

Менше відомостей маємо ще про двох про їхніх братів - Тита і Филимона.

Тит  Огоновський (1838-1883)  – капелан у Григорові Журавнівського деканату помер на 45 році життя і 17 року священства.

Филимон Огоновський (1845–19.08.1915) – священник у Молотові, парох у Снятині, радник єпископської консисторії. Був одним із «апостолів тверезості», виступав із палкими проповідями між селянами підчас місійної праці проти пияцтва. Як діяч «Просвіти» опікувався шкільними справами міста Снятина і сіл Будилів, Видинів, Завалля, Залуччя, Карлів, Княже і Устя над Прутом.

Славу свого роду продовжили сини Петра Огоновського. Любомир

(Людомир) Огоновський - військовий діяч, один із організаторів Листопадового чину 1 листопада 1918 у Львові, сотник УГА.  Народився 25 червня 1891 року в містечку Нижневі (тепер Тлумацького району, Івано-Франківської області). Син вчителя Петра Огоновського та Марії з дому Левицької гербу Рогаля.

Він кінчив ґімназію у Львові, згодом університет. Родина Огоновських проживала якийсь час перед утворенням ЗУНР на 1-му поверcі будівлі страхового товариства «Дністер» у Львові. Під час Першої світової війни служив в 58-у Станіславівському полку піхоти армії Австро-Угорщини, мав звання четаря і воював на різних фронтах. Наприкінці війни був направлений на службу у військовій поліції Львова, у зв'язку з пораненням.

В 1918 році один із організаторів Центрального Військового Комітету, опрацьовував план повстання у Львові. Троє військовиків у величезній таємниці готували переворот, починаючи від 19 жовтня 1918 року — це Петро Бубела, Любомир Огоновський і Дмитро Паліїв.

Від серпня 1941 року Л.Огоновський - комендант української допоміжної поліції у м. Львові, пізніше комісар 5-го комісаріату. Як і вся львівська поліція, включений до дивізії  СС «Галичина». У березні 1945 року тяжко поранений під Віднем. Після війни перебував на еміграції. Помер 6 листопада 1955 р. у м. Філадельфія, США.

Володимир Огоновський - учений-економіст, доктор природничих наук (1926), доцент (1947), кандидат економічних наук (1949), старший науковий співробітник (1955). Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1937).

Народився 10 червня 1896 року в містечку Нижнів. Помер 16 березня 1970 р. у Львові. Спочатку був похований на Янівському цвинтарі.  Потім його останки перепоховали до родинного гробівця Огоновських на Личаківському цвинтарі.

В. Огоновський - учасник Першої світової війни в лавах Легіону Українських січових стрільців (1915–1918), згодом, із листопада 1918, – підстаршина 4-ї (Золочівської) бригади в складі 2-го корпусу УГА, із березня 1920 – командир роти 1-ї бригади УСС Червоної Української Галицької армії. У квітні 1920 в м. Козятин потрапив до польського полону, з якого звільнений у листопаді 1920 р.. 1921 виїхав на навчання спочатку на філософському факультеті Віденського університету (1921–23), згодом – на природознавчому факульиеті за спеціальністю «географія» в Карловому університеті в Празі (Чехо-Словаччина; 1923–1926). Там же захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора природознавчих наук на тему: «Розвиток заселення Східноєвропейського степу» (1926).

У 1920–1930-х рр. В.Огоновський – член КПЗУ, член її ЦК, організатор видання легальної прокомуністичної преси. У 1926–1931 – редактор і співробітник видань «Світло», «Вікна», «Сель-Роб», «Сила», «Наша земля», «Освіта» та ін. 1931 заарештований і на Луцькому процесі 57-ми засуджений до 3-х років ув'язнення. Після виходу з тюрми – бібліотекар і секретар комісії НТШ у Львові (1936–1939), де спільно з І.Карпинцем упорядкував архіви УГА і Легіону УСС.

За радянських часів  В.Огоновський –  завідувач (1940–1941, 1944–1946), старший науковий співробітник (1946–1949) Львівського відділу Інституту економіки АН УРСР, доцент Львівського торгово-економічного інституту (1949–1950); завідувач відділу (1951–1952), старший науковий співробітник (1952–1959) відділу економіки Інституту суспільних наук АН УРСР; старший наук. співробітник відділу історії України цього ж ін-ту (1959–1970).

Хоча родина Огоновських мешкала у Львові, Любомир і Володимир народилися у містечку Нижневі над Дністром, куди родина виїздила на вакації. Мати Володимира, Марія, була донькою пароха церкви Св. Архангела Михаїла в Нижневі о. Антона Левицького гербу Рогаля. Її рідним братом був перший голова уряду ЗУНР Кость Левицький. А його дружиною стала донька Омеляна Огоновського, Ольга. До речі, саме перед Листопадовим зривом, 29 жовтня 1918 р. померла на 16-му році життя їх донька Стефанія Левицька. Її похорон відбувся зранку 1 листопада. Після нього її згорьований батько, Кость Левицький, вирушив до намісництва, щоби перебрати владу в Галичині від генерала Гуйна.

Тут мусимо звернути увагу на цікавий факт. Як бачимо, Кость Левицький був одружений із дочкою Омеляна Огоновського. У той же час – його сестра  Марія була заміжня за Омеляновим братом – Петром. Так що виходить один із братів  Огоновських приходився йому тестем, а другий – швагром.

Сестра Людомира і Володимира - Костянтина стала дружиною відомого галицького літератора та політичного діяча Осипа Назарука. Як відомо, багато знаних галицьких родин були між собою споріднені.

На жаль, про нащадків цього славного галицького роду ми відомостей не знайшли. Проте на сайте генеалогічного товариства «Рідні» є інформація про 204 носіїв цього прізвища, яке найчастіше зустрічається у Галичині. Очевидно, що вони мають певне відношення до Огоновських, про яких ішла мова у статті. Однак встановити їхню спорідненість тепер можуть хіба що їхні нащадки.

 

Іван ДРАБЧУК

Ярослав Пастернак є легендою української історичної науки. Археолог, етнограф, мистецтвознавець, краєзнавець, доктор археології, директор Музею НТШ, професор археології Львівського університету, Богословської академії у Львові. Він відомий вчений у музейній справі, дослідник праісторичних та княжих часів на західноукраїнських землях. Драматична, воістину терниста дорога стояла перед мужньою і вольовою людиною, наділеною талантом у галузі археології, що піднесла дослідника на вершину відкриттів на Градчанах у Чехословаччині. Але головна мета була попереду, до якої він ішов довгі роки, в яку вкладав велику працю, талант. І все задумане здійснилося! Підсумки багаторічної дослідницької роботи спочили на фундаменті княжої катедри Успіння Пресвятої Богородиці ХІІ ст. Ярослава Володимировича (Осмомисла) в Галичі, та віднайденні саркофага з тлінними останками галицького володаря. Саме цей дебют Ярослава відбувся на його рідній землі, про який він так мріяв, що стало справжнім тріумфом української історичної науки.

Завдяки щедрим пожертвуванням свого благодійника, мецената української науки і культури, митрополита Андрея Шептицького науковець береться за дослідження Галича. Археолог твердо переконаний, що земля Крилоського городища береже таємницю однієї з найбільших християнських святинь України. У роки найбільшої могутності за свого правління Ярослав Осмомисл (1153-1187) спорудив у столиці Галицької держави величний Успенський катедральний собор (37,5 х 32,4 м). Після загибелі Галича в 1241 р. собор став занепадати, а в пізньому Середньовіччі повністю зник з лиця землі. Я. Пастернак усвідомлював, що якщо він знайде фундаменти святині, то остаточно вкаже на місцезнаходження княжого Галича.

Інтуіція допомогла досліднику зосередити пошуки довкола крилоської Успенської церкви XVI cт. Якраз на схід від храму, 25 липня 1936 р. було відкрито рештки літописного Богородичного собору експедицією Наукового товариства імені Тараса Шевченка під керівництвом Я. Пастернака.

Це відкриття стало тріумфом всієї археологічної науки і мало величезне наукове значення, адже галицький собор був третім за величиною в Давній Русі після святої Софії (54,6 х 41,7 м) і Десятинної церкви (41 х 34 м) і остаточно завершило багаторічну дискусію і, безсумнівно, окреслило місце, де стояв Галич – одна зі столиць княжої України-Русі. Від пам’ятки частково залишилися підмурки, незначні фрагменти підлоги й невеликі ділянки наземних стін.

Своєрідним підсумком археологічних досліджень галицької катедри  стало виявлення кам’яного саркофагу. Віднайдене поховання в притворі собору археолог ідентифікував із тлінними останками галицького князя Ярослава Володимирковича (1153-1187), прозваного у «Слово о полку Ігоревім» «Осмомислом». Це був справжній успіх: «Ярослав знайшов Ярослава!», кажуть, вигукнув тоді на радощах археолог. Поряд із похованням у саркофагу, на відстані 0, 25 м, археолог виявив жіночий скелет віком 18-20 років, на черепі покійної було збережене гаптоване золотими нитками чільце, ймовірно невідомої з письмових джерел доньки князя Ярослава.

Спираючись на результати своїх досліджень, Я. Пастернак опублікував докладні обміри собору, дав характеристику будівельно-технологічних особливостей об’єкта та визначив час його спорудження - 1157 рік. Проаналізувавши архітектурні елементи, зробив спробу словесної реконструкції будівлі.

Храм Успіння Пресвятої Богородиці в Галичі можна вважати лебединою піснею галицької архітектурної школи ХІІ–ХІІІ ст. Жодне з археологічних відкриттів, здійснених в Україні, не мало такого впливу на пробудження національної свідомості народу, як відкриття Ярослава Пастернака. Результати своїх досліджень у столиці Галицько-Волинської держави вчений підсумував у книзі «Старий Галич», яка вийша друком у Львові в 1944 р.

Таким чином, видатний вчений доказав перед усім людством історичну самобутність українського народу, яка своїми коріннями сягає в глибину тисячоліть.

Анна Жолоб

Переглядаючи в архіві старі підшивки, натрапила на цікаву статтю в газеті «Українська думка» (видання українців Великобританії), у випуску 31 (1424) від 25 липня 1974 р. Автор допису Юрій Тис-Крохмалюк пригадує свою участь у розкопках д-ра Ярослава Пастернака 1937 р. в Крилосі, під час яких були виявлені останки князя Ярослава Осмомисла. Спогади учасника розкопок видаються цікавими. Сподіваюсь, не тільки мені. Ось як описує автор свої враження від археологічного відкриття:

«Перед війною, у тридцять сьомому році, вкрите соняшниками село Крилос над Дністром, біля Галича, стало широковідоме. Тими дорогами, горбами, старовинними оборонними валами блукав я перед ІІ Світовою війною, а то й допомагав при археологічних розкопах, що їх проводив проф. Ярослав Пастернак. Багато років проминуло з того часу, коли рознеслася вістка, що проф. Ярослав Пастернак відкрив у Крилосі пам'ятки княжої столиці. Старші з нас пам'ятають цю велику подію на західноукраїнських землях.

…Чую моє ім'я. Археолог кличе мене до себе. Унизу відкопують білу кам'яну плиту. Відкопують обережно. Вона поламана. Згодом виринають бічні стіни кам’яної домовини. В ній повно землі, а посередині розкинені кості, з яких пограбовано прикраси. Кого ж то похоронено у соборі? Згадують слова літопису. Тут, у підземеллях святині, похоронені тлінні останки князя Ярослава Осьмомисла.

Стоїмо, сповнені глибокою пошаною. Ми – свідки нерозгаданих шляхів, що ними провадить нас доля. Люди зняли шапки й завмерли, глибоко схвильовані. Ось це кості Ярослава Осьмомисла, що їх пограбували татари сімсот років тому. Якась побожна рука склала їх знову в домовину та закрила кам’яною плитою.

Відгортають домовину, й ось перед нами у стіп князя лежать останки людини. Це – молода дівчина, як виказує твердження археолога – на голові у неї золотом плетена діядема.

Хто вона? Настася? Його велика любов і великий біль?! Хіба ні, бо ж Настасю спалили. Тоді ж хто це лежить у стіп князя? Хилимо голови перед великою таємницею, блукаємо думками у сивій давнині, але несила нам відкрити таємниці.

Вся галицька, волинська й поліська земля сприйняла вістку про знайдення тлінних останків князя Ярослава Осьмомисла з великим хвилюванням. Такого ще не було. Не було ні однієї людини, яка б не прагнула відвідати княжий Галич.

Одного дня до Крилоса прибули нові групи відвідувачів, а між ними велика численна громада зі священниками й корогвами. Це була збірна проща з волинських міст і сіл. Повагом стали вони довкола Золотого Току і слухали з увагою пояснень проф. Пастернака, а коли він закінчив, показуючи на кам’яну домовину великого князя, люди волинської землі впали на коліна. Вслід за ними впали навколішки всі інші, численні відвідувачі, робітники, археолог. І Крилосом полинула старовинна пісня – благання до Почаївської Божої Матері: «Ой, рятуй нас, Божая Мати!»

Вічні слова. Співали їх наші давні предки, коли татари здобували наші оборонні городи й села, співали їх століттями, співали їх і тепер над могилою могутнього князя, співали їх напередодні грізного ворожого наступу на західноукраїнські землі».

Спогади учасника археологічних розкопок під керівництвом Ярослава Пастернака й очевидця пізніших подій переносять нас у той час, коли люди з усіх-усюд йшли і їхали до Галича-Крилоса віддати шану нашому великому князю Ярославові Осмомислу. З інших джерел довідуємось, що тоді панувало справжнє національне піднесення серед українства.

«Сенсаційний  вислід розшуків в Крилосі», «Неймовірні успіхи справи Пастернака» – статті з такими заголовками з'явились у львівській пресі влітку 1937 р. У них йшлося про те, що український археолог Ярослав Пастернак, досліджуючи віднайдений у Крилосі-Галичі фундамент Успенського собору ХІІ ст., виявив саркофаг із людськими кістками. Вчений ідентифікував скелет як останки князя Ярослава Осмомисла, одного з найвпливовіших володарів тогочасної Центрально-Східної Європи. Адже надарма автор «Слова про Ігорів похід» так писав про князя: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім престолі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступив королеві путь, зачинивши Дунаю ворота».

Любов Бойко

У івано-франківському видавництві «Лілея – НВ» побачив світ збірник наукових праць «Галич». Це вже п’ятий випуск з цієї серії. В сучасний період, з огляду на підготовку і редагування праці, проблеми з її фінансуванням, це справді довгоочікуване видання. І хоча не все так легко на даний час, редакційна колегія збірника докладає зусиль, щоб праця відповідала академічним вимогам, а проблематика студій з історії міста завжди залишалася актуальною.

Випуск ч. 5 буде цікавим як любителям минувшини, так і фаховим дослідникам.

Основу збірника наукових праць «Галич» складають як  дослідження авторів сьогодення, так і авторські праці раніших періодів (загалом, належать «перу» 11 дослідників). За географією проживання й творчості науковці представляють наступні держави: Велику Британію, Республіку Польщу, Російську Федерацію, Україну.

Всі авторські матеріали згруповані в трьох основних блоках: «Галич. Середньовічні студії»; «Нова й новітня історія міста»; «Галич на сторінках іноземних досліджень. Передруки».

Перший блок розміщує наступні дослідження: «Галицький воєвода Тудор Єльчич» (автор Віталій Нагірний, Польща), «Акти трьох галицьких князів ХІІІ ст. на стінах церкви Святого Пантелеймона (нове прочитання)» (автори Олексій Гіппіус, Савва Міхеєв - Росія), «Князь Свидригайло в Галичі і перша письмова згадка про Калуш» (автор Андрій Стасюк, Україна).

Другий блок згуртовує наступні матеріали: «Балабан Гедеон: аспекти біографії» (автор Ярополк Клюба, Україна), «Краківські студенти, пов'язані з Галичем у ХVІІІ сторіччі» (автор Марчін А. Клеменський, Польща), «Галич у фотографії. Перші відомі світлини міста 1885 року» (автор Андрій Чемеринський, Україна), «Галицька кенаса (1836-1985): історико-архітектурні аспекти» (робота Володимира Козелківського та Андрія Чемеринського).

Третій блок знайомить читача з трьома призабутими дослідженнями: «Початки Галича» (автор Генрик Пашкевич, Польща - Великобританія), «Княжий Галич, наша слава, Осьмомислова держава» (автор Микола Голубець), «Княжий Галич» (автор Мар'ян Гавдяк).

Збірник ілюстрований фотокопіями документів та рукописів, картами та старими світлинами.

Таким чином, підбірка збірника наукових праць «Галич» вже поважно виглядає на книжкових полицях, займає належне місце в книгозбірнях, є відомою в сфері науковців. Це результат нелегкої спільної праці всіх, хто працював над його підготовкою – а це науковці, головний редактор, видавець та органи місцевого самоврядування відповідальні за фінансування видання.

В 2023 р. виповнюється 1125 – та річниця з часу першої письмової згадки про місто. А це означає, що друк ЗНП «Галич» повинен бути закладеним у відповідну обласну комплексну програму – це забезпечить тяглість і неперервність наукових досліджень щодо історії міста.

Андрій Чемеринський

Уперше про Едигея згадується в джерелах 1376 році як емігранта при дворі правителя Мавераннахру Тимура (Тамерлана) і прибічника кок-ординського царевича Тохматича , який розпочав боротьбу за ханський трон.

У середині 1380-х років організував змову проти хана Тохтамиша, маючи намір посадити на джучидському троні царевича Тимур-Кутлука, який спирався на знать Нижнього Поволжя. Змовників було викрито, й Едигей разом з Тимур-Кутлуком знову знайшов притулок у Тимура.

У 1391 році, під час походу Тимура проти Золотої Орди, Едигей повернувся у свої володіння, де заснував Мангитський юрт на р. Яїк (нині р. Урал), що за часів сина Едигея Нурадіна (1426—1440) дав початок Ногайський орді. Вірогідно, він тоді й розгорнув ісламізацію підвладних йому східних степів. Після остаточного розгрому Тохтамиша Тамерланом (1395р.) Едигей проголосив ханом Тимур-Кутлука. За кілька років йому вдалося подолати суперників Тимур-Кутлука в боротьбі за ханський трон і стабілізувати внутрішньополітичний стан Золотої Орди. Зокрема, 1399 році Едигей і Тимур-Кутлук завдали нищівної поразки військам Вітовта і Тохтамиша у битві на Ворсклі.

У 1406 році переслідуваний військом Едигея, Тохтамиш загинув біля татарської ставки Чинга-Тура  (сучасна Тюмень, Росія) у Західному Сибіру. Едигей організував похід проти Тохтамишевича Джалала-Діна проголошеного ханом у Булгарі. У 1408 році напав на Московію, щоб примусити її знову платити данину, спустошив Серпухов, Дмитров, Ростов, Переяславль, Нижній Новгород, спалив Москву, але захопити її не зміг.

У 1410-х роках вів тривалі й запеклі війни з великим князівством Литовським, щоб повернути Орді українські землі Дніпровського правобережжя і лівобережжя.

Навесні 1416 року з великим військом напав на Київ, спалив Печерський монастир, старе місто, але Київський замок захопити не зміг. Битви з ординцями тривали до кінця року і, урешті-решт, ординці були змушені залишити Київщину та Поділля. Головною опорою Вітовта в боротьбі з Едигеєм стали Тохтамишевичі, які мали своїх прихильників у Орді й сперечалися за права з підтримуваними Едигеєм Тимур-Кутлуковичами.      Виснажений війнами, Едигей 1418 році запропонував Вітовтові мир і союз проти Тохтамишевичів.

Правління Едигея було спробою кок-ординської аристократії утримати Золотоординську державу від занепаду і децентралізації, повернути їй втрачені панівні позиції у Східній Європі. Після смерті Едигея Золота Орда остаточно розпалася на кілька ханств.

Оксана Харук.

Пам’ятки міста Галича є свідченням його минулого та туристичним “магнітом» для сучасників. З кожним роком збільшується кількість нових досліджень щодо об’єктів міської історії, вражень, розміщених мандрівниками на власних мережевих сторінках чи туристичних агенцій.

Для того щоб пам’ятка збереглася для майбутніх поколінь, необхідно її утримувати в належному стані, вчасно проводити ремонт, захищати від пошкоджень, руйнувань чи знищень. Звичайно, це все залежить від власника пам’ятки чи балансоутримувача, її статусу, наявності фінансування та багатьох інших важливих аспектів. Разом з тим, цей напрямок роботи є важливим; передбачає постійний нагляд та опіку і об’єднання зусиль різних інституцій.

У липні 2021 р. завдяки працівникам комунального підприємства «Галичводоканал» здійснено ряд поточних робіт щодо підтримання нововиявлених об’єктів культурної спадщини в належному стані. Роботи проводилися щодо пам’ятної колони на честь побудови першого мосту на р. Дністер і в подяку за це цісарсько-королівському намісникові Галичини гр. Агенору Голуховському (1858 р.), пам’ятного знаку на честь ініціаторів та основоположників судноплавства на р. Дністер (2015), статуї Христа Спасителя (2017).

Зокрема, було здійснено: фарбування колони (її капітель зазнала суттєвого впливу погодніх чинників) та ядра, котре її увінчує; фарбування постаменту статуї Спасителя; нанесення нового шару фарби на якір та металевий огороджувальний ланцюг.

Безсумнівно, незважаючи навіть на такий об’єм робіт, пам’ятки «ожили» і справляють враження доглянутості. Це важливо – оскільки в розпалі туристичний сезон, і візуальне знайомство з цими об’єктами впливатиме на формування цілісного сприйняття міста.

Важливо, щоб подібні ініціативи відповідальних осіб були постійними – як виконання норм Закону України «Про охорону культурної спадщини» в частині повноважень і обов’язків органів місцевого самоврядування.

 

Довідково.

Пам’ятна колона на честь відкриття першого мосту на р. Дністер та в подяку наміснику гр. А.Голуховському відкрита в жовтні 1858 р. Є першим пам’ятником Галича. На пропам'ятній таблиці розміщено напис: «Його Ексцеленції Яснішому Вельможному Агенору графу Голуховському цісарському Наміснику королівств Галичини і Лодомерії і т.д. і т.д. мешканці повіту і міста Галича завдячують дійсну участь у побудові крайової дороги та мосту на Дністрі спорудили даний пам’ятник».

Національний заповідник «Давній Галич» із метою відновлення історичної пам’яті впродовж 2016-2017 рр. здійснював підготовку та практичні роботи щодо благоустрою та відновлення колони Голуховського. Зокрема, було знайдено необхідний матеріал в архівах (А.Чемеринський), виготовлено пам’ятну таблицю (Я.Поташник), виконано необхідні заміри конструкції, проведено ряд господарських робіт.

Пам’ятний знак на честь ініціаторів та основоположників судноплавства на р. Дністер. Архітектурний монумент. Являє собою композицію із двох скельних каменів та якоря; по периметру монумента встановлена ланцюгова огорожа.

На першому камені вмонтована арочна чорна мармурова таблиця із написом:

«Пам’ятний знак встановлено на честь ініціаторів та основоположників судноплавства на ріці Дністер в Галичі: Товариства парового судноплавства на Дністрі (1863-1932) графа Блюхера де Вальштадта (1876-1881), Спілки «Парове судноплавство на Дністрі Броніслава Слонецького і Казимира Наварського» (1882-1904) та на згадку про річковий порт, пароплави і допоміжні судна: «Dnjestr» (1863), «Blucher de Wahlstatt» (1881), «Flis» (1883), «Halicz» (1901), «Łomnica», «Pager» (1904), «Andrzej hr. Potocki», «Okopy św.Trójcy» (1910), «Osa» (1924), «Rewera» (1932)».

Відкритий за ініціативою працівників Національного заповідника «Давній Галич» у серпні 2015 р.

Статуя Христа Спасителя. Після завершення будівництва металевого мосту (1910), з північної сторони р. Дністер на мурованій основі було встановлено статую католицького святого Яна Непомуцена. Над всією конструкцією було шатрове накриття.

В період УРСР композицію знищено. Статую Непомуцена перенесено на кладовище Галич-Гора і встановлено на похованні Кердяк Анни та Марії. На початку 90-их років ХХ ст. вона зникла.

На місці статуї Яна Непомуцена 30 серпня 2017 р. за ініціативи міського голови О.Трачика та підтримки меценатів встановлено скульптуру Христа Спасителя. Її автором є Богдан Дячук. 21 листопада 2017 р. скульптуру Христа Спасителя було посвячено.

 

Андрій Чемеринський

З цього роду найвідомішим представником є  Михайло Гарасевич, який був одним із перших провідників українського національного відродження в Галичині на початку ХІХ століття. А ще він був відомим істориком і церковним діячем, найосвіченішим галицьким українцем того часу, займаючи друге місце у церковній ієрархії Галицької митрополії УГКЦ.

Михайло Гарасевич народився 23 травня 1763 року у селі Якторів (нині Золочівського району Львівської області).  Його батько - Григорій Гарасевич (1735-1813), а мати Анна походила з роду Вовковичів. Навчався він спочатку у Золочеві, а пізніше - у  «Барбареумі» у Відні (1782–1784) і Львівській греко-католицькій духовній семінарії (1784–1787). У 1789 році М. Гарасевич став доктором богослов’я. Від 1787 року він викладач, а з  1790  р. – професор «Studium Ruthenum» (Руського інституту),  де викладав богословські дисципліни і грецьку мову. Також М. Гарасевич блискуче володів латинською, німецькою, італійською, польською мовами.

У 1793–1797 рр. М. Гарасевич редактор  польської газети «Dziennik patriotycznych polityków».  У 1795 р. висвячений на священника. Від 1797 – почесний канонік Перемишльської єпархії, із 1800 – генеральний вікарій Львівської митрополичої капітули,  а з 1813 – архіпресвітер. Був делегований греко-католицькими ієрархами до австрійського імператора Франца I (1804–1835) у справі відновлення Галицької митрополії (1807). Поступово звільнився від полонофільства і став переконаним захисником інтересів  русинів Галичини.

За це під час австро-французько-польської війни 1809 р. разом із  митрополитом А. Ангеловичем зазнав переслідувань від тимчасової польської управи Львова. За відданість Австрії його було нагороджено орденом Леопольда і надано титул барона де Нойштерна.

Від 1814, після смерті митрополита, до 1818 року Михайло Гарасевич управляв Галицькою греко-католицькою митрополією. В останній період життя заглибився в дослідження історії Галичини та її церкви, наслідком чого стала ґрунтовна праця на збережених джерелах «Історія церковної унії з римською церквою», видана згодом під назвою «Annales Ecclesiae Ruthenae» (1863), яка містить матеріали не лише з історії церкви, а й з багатьох інших питань історії краю. Ще задовго до виходу в світ вона поширювалася в рукописних копіях і стала особливо популярною серед студентської молоді, сприяючи пробудженню в неї національної свідомості. Непідробний пієтет до вченого-патріота засвідчив М. Устиянович у вірші «Сльоза на гробі Михайла Гарасевича». Помер М. Гарасевич 29 квітня 1836 року і похований у Львові.

Як відомо, М. Гарасевич у 1793 році одружився із польською шляхтянкою Терезою Яблонською. Однак цей шлюб незабаром розпався. Через розвід він не міг посісти єпископську катедру, бо на заваді стала ця родинна драма. Однак незважаючи на це, як пише А. Андрохович, «з огляду на своє взірцеве життє і прочі прик¬мети має Гарасевич як найліпшу славу і пошану у цілій суспільности». Він мав сина Осипа, який став поручником, але пропав безвісті, та дочку, яка вийшла заміж за піджупного з Калуша Н.Якубчака.

Мав Михайло і молодшого брата Івана, який при його допомозі зробив собі непогану кар’єру. Він народився 17 квітня 1781 року у Яхторові. Навчався у львівській гімназії, а у 1803 році закінчив богословські студії.  Того ж року 16 квітня він висвятився на «безженного» священника, а 10 жовтня став префектом студій  і був ним до 1809 року. З 1807 року він викладав догматику у «Studium Ruthenum» і був заступником керівника цієї кафедри. Деякий час І. Гарасевич обіймав посаду віце-ректора, а  у 1808 році навіть заступав ректора. Катедральним парохом  і крилошанином у соборі Св.Юра він  став від 1815 року. Як катедральний парох був він львівським деканом, а від 18 березня 1817 також завідателем парохії св. Параскевії. В 1835 р. він  перенісся він до Перемиської єпархії.

На з’їзді руських учених 1848 був І. Гарасевич «предсідником секції фільософії і наук природописних», а на засіданню секції богослов’я дня 21 жовтня 1848 р. на запит, чи «можна начати богословські виклади в руській мові без огляду на недостачу таких підручників, завважав Гарасевич, що таке обучуванне тут вже було, а тим самим знов легко бути може, що він сам викладав догматику в руській мові і сьогодні викладати її готов».

Наприкінці життя у 1851 р. в «Зорі Галицькій» Іван Гарасевич помістив дуже теплий спомин про «Studium Ruthenum», який був найліпшим друкованим джерелом про сей інститут. В 1852 р.  робив єп. Якимович заходи, щоби цісар іменував його почесним крилошанином, бо митрополит М. Левицьки позбавив його цього звання. Тоді І. Гарасевич переселився до Відня, де і помер 25 вересня 1861 року. Тут мусимо зауважити, що мати єпископа Яхимовича, Марія теж походила із Гарасевичів. Не виключено, що вона була сестрою Михайла та Івана.

Очевидно, що у них ще був брат Микола, який теж став священником. Він народився у 1795 році, а помер 14 листопада 1855 року. Мав дітей - Теклю, 1835, або 1857 р.н., яка вийшла заміж за о. Івана Сабата, Марію, дружину Василя Ільницького, яка померла у 1910 році та сина Ігнатія Гарасевича.

З роду Гарасевичів походять і ряд інших діячів, які залишили в історії краю вагомі сліди. Це Олександр Гарасевич, який народився 27 квітня 1850 року. Одружився із Зиновією Сірецькою. Висвячений на священника 27 березня 1875 року. З часу рукоположства і до вересня 1875 року працював сотрудником у с. Красієві, у свого тестя о. Антона Сірецького.  З вересня 1875 по серпень 1878 р. – він приватний сотрудник у храмі Вознесіння Господнього с. Парище (Надвірнянського району). З березня 1880 по травень 1881 о. О. Гаресевич адміністратор парафії у Фитькові. З травня 1881 р. – катехит у с. Камінна, а від 23 грудня 1886 року – містодекан м. Тисмениці. Помер 1 травня 1883 року на тридцять дев’ятому році життя, похований у с. Камінна.

Подружжя Олександра та Зиновії Гарасевичів мало двох дітей – Антона і Марію. Дочка Олексадра Гарасевича - Марія вийшла заміж за священника о. Івана Калинського (1878-1921).

Антон Гарасевич народився 24 лютого 1881 року у с. Фитьків. Рукоположений на священника єпископом Григорієм Хомишиним 7 квітня 1905 року. У 1905-1910 роках він був сотрудником у  селах Парище та Нижнів. Із 1 липня 1910 року о. А.Гарасевич обіймав посаду адміністратора у Цуцилові, потягом 1911-1913 рр. був сотрудником у Старуні та Жураках. З 1 червня 1913 року він адміністратор у с. Деліїв Галицького району. Із 25 лютого 1928 року о. А. Гарасевич адміністратор парафії у с. Тумир недалеко Галича і містодекан з 2 червня 1923 року, а з 24 квітня 1935 року - декан Устецький.

У с. Делієві з ініціативи о. А. Гарасевича була у 1924 році відкрита молочарня  «Маслосоюзу», котра згодом стала центром економічної розбудови цілої околиці. Також о. Гарасевич доклався до  відкриття кооперативної крамниці, заснування читальні «Просвіти» та гуртка «Рідної Школи». З 1931 року він почесний радник Станиславівської єпископської консисторії. Помер о. А. Гарасевич 14 грудня 1936 року у Делієві. Із дружиною Теодозією, дочкою о. Йосифа Кучинського, довголітнього пароха с. Парище, подружжя виховало  дочку Лесю та синів Ярослава і Богдана, які закінчили Станиславівську гімназію. Ярослав Гарасевич - пластун  куреня ім. І. Мазепи у Станиславові, у Делієві він очолював товариство «Сокіл». Пізніше вивчився на інженера, після війни емігрував до Канади, проживав у м. Торонто.

Ще один Олександр Гарасевич (1876 -1934) був відомим кооперативним діячем. Він закінчив молочарські студії у Данії і при відділі «Просвіти» у Стрию почав огранізовувати по селах кооперативні молочарні та проводити виклади про молочарство, будучи мандрівним учителем сільського господарства у 1904-1909 рр.. Пізніше він  викладав в учительській семінарії у Львові та був одним із засновників, а деякий час головою протиалкогольного товариства «Відродження». Далі він опинився на Тернопільщині, де у 1920 році ввійшов до Галбюро, а пізніше , опинившись у Харкові, покінчив життя самогубством у тамтешній тюрмі.

Андрiй Гарасевич народився 13 серпня 1917 р. у Львовi. Був єдиним сином радника суду. У 1921 р. переїжджає з родиною на Закарпаття. Тут стає членом Українського Пластового Уладу. Початкову освiту здобуває в Раховi та Хустi, а з 6 класу (1934) гiмназiї навчається в Ужгородi. Тут одночасно починає музичну освiту, вивчаючи гру на фортепiано. Гiмназiю закiнчує матурою в 1936 р. Починає лiтературну дiяльнiсть, друкується з 1935 р. в мiсцевих газетах, а дальше в журналах та часописах Львова та инших галицьких мiст («Обрiї», «Напередоднi»). Деякi твори появлялися пiд лiтературним псевдонiмом Василь Сурмач.

Восени 1937 р.  А. Гарасевич переїжджає до Праги. Тут поступає на студiї права в Карловiм унiверситетi, але через рік переходить на фiлософський факультет (лiтературознавство). В Празi його лiтературна дiяльність сильнiшає i вiн стає членом т. зв. празької групи поетiв до якої належали Ольжич та Мосендз. В 1945 р. з родиною осiдає в Берхтесгаденi. На емiграцiї вiдновлює свою дiяльнiсть в УПУ. Тут до його перших двох захоплень (поезiя та музика) долучається третя й остання – альпiнiстика. Підкорюючи вершину, А.Гарасевич трагічно загинув в Альпах 24 липня 1947 року.

Іван ДРАБЧУК

У читальній залі Галицької центральної бібліотеки відбулася презентація книги нашої краянки Олександри Федишин «Суботів. Нариси історії». Серед присутніх, крім бібліотекарів та співробітників Національного заповідника «Давній Галич», були і запрошені гості, зокрема голова Івано-Франківської обласної організації Союзу Українок Уляна Шведюк, заступниця генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» Ірина Чернега, кандидат технічних наук, уродженець с. Суботів Зеновій Сочавський, архітектор Василь Крук та ін.

Як зазначила директорка Галицької ЦБС Іванна Сорочинська, пам'ять про рідне село спонукала авторку вже в поважному віці взятися до написання книги. Історик Петро Гандзюк допоміг знайти потрібні документи про Суботів в архіві, упорядкувати видання, підготувати його до друку.

У книзі на основі архівних матеріалів подається історія виникнення села, вміщено список прізвищ українських січових стрільців, учасників ОУН-УПА родом із Суботова, розповідається про видатних людей села. Видання ілюструють унікальні світлини з домашнього архіву п. Лесі та інших земляків. А починалося все з думки, що про інші населені пункти написані краєзнавчі розвідки, а про рідне село немає книг, навіть на карті району його забули позначити. Щоправда, в газеті «Галицьке слово» на початку 90-их років ХХ ст. двоюрідний брат пані Лесі Богдан Стефанюк, колишній в’язень радянських таборів, а тепер доктор технічних наук, опублікував ряд краєзнавчих статей. Авторка почала збирати матеріали, зокрема спогади земляків, світлини, долучилися й інші небайдужі люди – і з Божою допомогою вийшла книжка. Вона є цінною не лише для уродженців Суботова, але й для всіх, хто цікавиться історією рідного краю. Бо в кожній такій книжці переплітаються долі окремих людей з долею цілої країни, держави, яку вони виборювали.

Багато було сказано на презентації як про саму авторку, творчу небайдужу людину, так і про її земляків, багато з яких було репресовано, засуджено, розстріляно, цілі родини вивезені в Сибір. Як підкреслювали промовці, суботівці завжди вирізнялись національною свідомістю і щирим патріотизмом. У Суботові вчителювала відома громадська діячка, письменниця Іванна Блажкевич, з села вийшло 10 січових стрільців, що й пізніше змагали за Українську державу. Саме тут стоїть найдавніший на наших теренах пам'ятник Тарасові Шевченку. Серед уродженців села – кілька докторів і кандидатів наук, педагоги, художники, поети... Відомі люди родом із Суботова живуть не лише в Україні, але й за кордоном. Про все це можете прочитати в книжці, примірники якої авторка подарувала Галицькій центральній бібліотеці та науковій бібліотеці Національного заповідника «Давній Галич».

Любов Бойко

29 червня 2021 р. в Музеї караїмської історії та культури (м. Галич) відбулося відкриття виставки та науково – практичний семінар на тему «Автентична Караїмська або втрачені двері старої вулиці». Учасниками семінару були наукові співробітники музею та відділу охорони культурної спадщини Національного заповідника «Давній Галич». Модерувала захід наукова співробітниця музею Надія Васильчук.

Тематика семінару була обрано не випадково, оскільки караїми спільно з іншими національностями творили історію міста, додавали йому певного колориту. Завдяки особливостям релігійних звичаїв та традицій, своїй працьовитості та толерантності, вони користувалися повагою серед місцевого населення, отримували привілеї від австрійських і польських влад. З середовища галицьких караїмів походить ряд відомих релігійних діячів, правників, науковців.

Галич є одним з тих історичних міст в якому компактно впродовж століть проживала громада караїмів. На даний час збереглося караїмське кладовище (зерет), пам’ятки їхньої матеріально – побутової культури (частково експонуються у Музеї караїмської історії та культури та зберігаються у відділі фондів НЗ «Давній Галич»); у колишньому будинку родини караїмів було відкрито музей; на місці, де знаходилася кенаса громади встановлено пам’ятний знак. Безперечно, історія галицьких караїмів цікавитиме всіх небайдужих до локальної історії, як давніше, так і тепер; вона є одним з туристичних «магнітів» міста і займає свою нішу в переліку туристичних маршрутів.

В містобудівному плані дільниця в якій проживали караїми (сучасна вулиця Караїмська) є досить цікавою для дослідника. Ще тепер мешканці та відвідувачі міста можуть побачити збережені будівлі, відчути атмосферу  цього району. Незважаючи на вкраплення забудов пізніших періодів, караїмську дільницю можна порівняти з відповідними аналогами – музеїв під відкритим небом.

На вулиці збереглися 8 житлових будинків, в яких проживали караїми. Вони є зразком забудови архітектурної забудови міста на початку ХХ століття – з одного боку будівлі є типовими прикладами міщанської забудови, з іншого боку мають свої особливості (зокрема, ганки, двері та облицювання вікон). Дані будинки тепер знаходяться у приватній власності; господарі не є караїмами – відповідно питання збереження автентичного вигляду будинків не є для них пріоритетом.

Поступово здійснюється заміна оригінальних вікон та дверей, знищується вигляд фасадів. Зафіксовано тільки один позитивний приклад відношення власника до відтворення автентичного вигляду будівлі.

Під час наукового семінару науковці обговорили актуальні проблеми  збереження автентичної забудови вулиці, окремих архітектурних елементів будинків. Питанням часу є занесення будинків караїмських родин до переліку нововиявлених об’єктів культурної спадщини; згодом – виготовлення облікової документації на пам’ятки і внесення їх до реєстру пам’яток місцевого значення, укладення охоронних договорів з власниками будівель. Більша частина з цих питань перебуває в площині відповідальності органів місцевого самоврядування (Галицької ОТГ) і є реальним для виконання, особливо тепер, коли готується Генеральний план міста.

Також, було обговорено можливість реалізації позитивного досвіду інших міст та громадських об’єднань, які працюють над відновленням первинних елементів (дверей та вікон) у пам’ятках архітектури – замінюючи раніше встановлені металопластикові вікна і двері, які спотворили вигляд об’єктів міської історії.

Немаловажливими будуть чергові кроки, які заплановано здійснити в найближчий період, а саме здійснення фотофіксації зовнішнього вигляду наявних будинків, їхніх прикрас. Передбачено це здійснювати періодично – з тим щоб оцінити вплив часу і власників на будівлі. Звичайно, науковці працюватимуть в міру своїх можливостей – проте за допомогою нагромадженого і систематизованого матеріалу можна буде, як зафіксувати для нащадків давню забудову міста, так і здійснювати пам’яткоохоронні заходи.

Караїмська вулиця є однією з давніх вулиць, які формують образ міста над Дністром. Вона розвивалася і розвивалася з містом, підпадала під вплив різноманітних архітектурних проектів (зокрема, руйнацій караїмської кенаси і народного дому для спорудження дев’ятиповерхового житлового будинку). Для сучасників і нащадків важливе збереження наявного – без автентичного вигляду будівель чи гірше - їхньої руйнації, ця маленька вулиця втратить своє значення.

Ця втрата не буде втратою тільки локального масштабу, оскільки чи в Галичині, чи в цілій Україні практично вже не має настільки збереженої автентичної житлової забудови однієї громади. Маємо тепер вулицю, на якій не проживають караїми, проте вулиця названа на їхню честь і зберігає їхню житлову забудову. Якщо не подбати про опіку над наявним, то за два – три десятиліття, вулиця зміниться до невпізнання і не відображатиме історичне минуле багатостолітнього минулого.

Андрій Чемеринський

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:10949

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:20061

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:8157

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:8854