До 112-ої річниці від дня народження Митрополита Володимира Стернюка та 30-річчя легалізації УГКЦ в Національній галереї Національного заповідника «Давній Галич» відбулося відкриття виставки репродукцій «Володимир Стернюк – монах, єпископ, місцеблюститель Престолу Греко-Католицької Церкви». Власне, виставка представляє наукову роботу учениці Івано-Франківської католицької школи ім. Св. Василія Великого Анастасії Сеньків, котра займається в Малій академії наук дослідженням визначної постаті Митрополита.

Завідувач науково-освітнього відділу, кандидат історичних наук Андрій Стасюк розповів про нелегкий час, в який довелося жити о. Володимирові Стернюку. Українська Греко-Католицька Церква зазнавала гонінь і переслідувань. Цей трагічний шлях разом зі своєю церквою, зі своєю паствою пройшов і владика Володимир Стернюк. Присутні на заході священики о. Ігор Броновський та о. Володимир Кузюк молитвою поблагословили добру справу, котру робить учениця. Галицький декан УГКЦ о. Ігор Броновський зазначив, що коли Бог покликав нас до життя, то це не випадково – кожен має якесь завдання, яке повинен виконати. А ще люди повинні пам'ятати про тих, хто жив до нас, та бути відповідальними за долю майбутніх поколінь. Науковці заповідника, зокрема заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з наукової роботи, кандидат історичних наук Семен Побуцький, побажали молодій дослідниці успіхів на нелегкій науковій ниві, перемоги на всеукраїнському рівні.

Науковий керівник учениці Юлія Луцишин пригадала, як виникла ідея взятися саме за цю тему. Володимир Стернюк – мученик, який терпів страждання заради рідного народу і церкви, він вчить нас, як бути вірним до кінця. Насамкінець автор виставки репродукцій Настя Сеньків розповіла про важкий життєвий шлях Митрополита Володимира.

Народився майбутній Митрополит УГКЦ 12 лютого 1907 року в Пустомитах поблизу Львова у священичій сім’ї. Навчався в українській гімназії у Львові, а з 1921 року – в навчальному закладі Бельгії під опікою редемптористів. Там Володимир Стернюк вступив до монастиря Чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ). У 1926 році склав чернечі обіти і вступив на богословські студії, а в 1931 році висвячений на священика у храмі м. Лювен (Бельгія). По закінченні студій о. Володимир провадив місійну роботу на Волині, пізніше служив у Тернопільському монастирі Успення Пресвятої Богородиці. Під час німецької окупації о. Володимир відправляв Богослужіння в церкві Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Львові. В 1947 році о. В. Стернюка заарештувала радянська влада і засудила на п’ять років тюремного ув’язнення. Повернувшись з ГУЛагу, отець Володимир працює санітаром, фельдшером у Пустомитах, водночас таємно виконує душпастирську працю. Влітку 1964 року єпископ Василь Величковський хіротонізував о. Володимира Стернюка на єпископа та призначив його єпископом-помічником. Після арешту владики Василя у 1969 році відповідальність за стан Церкви перейшла на єпископа Володимира, і він провадив Божий люд у трудних катакомбних умовах до часу повернення Блаженнішого Патріарха Мирослава Івана Любачівського.

Наприкінці 80-х років відбулося відродження Української Греко-Католицької Церкви. У грудні 1989 року Митрополит Володимир пише звернення «Про лад і порядок в Українській Греко-Католицькій Церкві». У 1990 році скликав Собор, що висловився за повну легалізацію та реабілітацію УГКЦ. Спочив Митрополит Володимир Стернюк 29 жовтня 1997 року, похований у крипті собору Святого Юра у Львові.

Любов Бойко.

Ось таким був ідеал Блаженнішого Любомира Гузара, людиною такою, якою Господь хоче кожного з нас бачити. Людиною у всій повноті з її прагненнями, великими і малими радощами, інтересами, з слабостями і силою.

26 лютого минає 86 років з дня народження світлої пам’яті Любомира Гузара. Життя Блаженнішого було прикладом для багатьох людей: прожив чесно, просто і гідно. Отримав блискучу освіту, але був людиною молитви. Упродовж чверті століття очолював Студитсьий монастир в Італії, біля Риму, жив монашим життям. За студитським уставом це означає – третину свого життя присвячувати молитві, третину роботі, третину відпочинку. Молитися і вести скромне монаше життя було його мрією.

Любомир Гузар став єпископом за особливих обставин. Церква в Україні була гнаною. Скриту єпископську хіротонію Любомира Гузара не підтверджували майже два десятиліття, він мав виконати особливу місію за задумом Патріарха Йосифа Сліпого. У разі арештів або смерті підпільних єпископів у СРСР, він мав в’їхати як турист і висвятити єпископів, священиків для підпільної Української Греко-Католицької Церкви.

І коли Україна стає незалежною, Блаженніший мав вибір – або лишитися в Римі, або повернутися до Америки, але він вирішив повернутися до України де він народився. Відчув обов’язок – віддати своїй рідній батьківщині щось зі свого життя. І віддав: свою святість, він був присутній у житті країни як учитель мудрості: його мова була простою, зрозумілою для всіх, водночас досить глибокою. В нього була мудрість Євангелія, його напоумлення були делікатні, але одночасно і вимогливі до кожного. Від Любомира Гузара променіли мир і спокій, його любили всі, він був моральним авторитетом для різних конфесій, для людей світських і невіруючих. Коли заходив у приміення, вставали всі присутні –  навіть знаючи, що він уже цього не бачить. Він був людиною, яка ширила довкола себе Євангельське вчення. Легко і елегантно приймав складні рішення, які відчиняли двері і дозволяли відбуватися великим подіям. Скільки разів збирав довкола себе людей, учних і невчених, молодих і старших і їх слухав, у його особі бачили люблячого батька.

Пригадується подія, коли Владика приїхав до Крилоса в 2006 р. Він майже втратив зір, потребував допомоги, і після пресконференції мав ще деякі приготування, в яких потрібно було йому допомогти. В процесі приготування побачила, що Блаженніший щось хоче спитати, підійшла, а він просто молився, молився постійно, навіть коли щось робив. І такий випадок повторювася з багатьма людьми, яким випадала нагода зустрічі з ним. Така молитва, як розповідає о. Юрій Колеса: «Неначе Дух Святий промовляє з нутра людини». Ми мали велику ласку бути з такою людиною, про яких ми можемо читати в книжках, і яких рідко зустрінеш у житті.

Блаженніший Любомир Гузар був дуже скромною людиною, він не любив уваги до себе, а натомість залишив нам свою мудрість, свій мир, свій оптимізм.

Анна Жолоб

Події тридцятилітньої  давності 1989 року висвітлює світлина Музею історії Галича – яка відкриває сторінку вирішальної боротьби за легалізацію  Української Греко-Католицької Церкви. Здавалося, вже ніяка сила не зможе здолати комуністичний режим з його залізною системою – розгалуженою, вишколеною, озброєною.  А причиною цілковитого провалу стало те, що дорога до «світлого майбутнього» пролягала через «долину сліз» та невинно пролиту кров нашого народу, який захищав святі ідеали своєї Церкви та Вітчизни. Приходить час, що людина скидає з себе ярмо, втрачає страх, хоче відкрито шанувати свою українську історію та її славних дійових осіб, її творців. Хід подій 90-х років виніс на поверхню суспільного життя питання легалізації УГКЦ, гнобленої протягом десятиліть з усією жорстокістю. В одній із прес-конференцій із західними журналістами Голова Комітету Іван Гель заявив: «Що Комітетом Захисту Української Греко-Католицької  Церкви було розроблено нову стратегію боротьби за легалізацію церкви: якщо до цього часу вірні Української Греко-Католицької церкви боролися мовою підписів, мовою заяв та прохань, звернень до уряду, то у 1989 р. Церква буде боротися мовою великих Богослужень, мовою маніфестацій». І уже 22 січня 1989 р. поблизу собору святого Юра у Львові було організовано панахиду за загиблими українськими Січовими Стрільцями й усіма, хто віддав своє життя за волю України, в день Акту Злуки зібралося понад десять тисяч людей щоб висловити свою підтримку. 26 лютого біля пам’ятника Івана Федорова на майдані поблизу Успенської церкви відбулась панахида пам’яті Тараса Шевченка, великого Українського Апостола, на молитву прибуло більше тридцять тисяч вірних. Історичний день 2 квітня розпочався на Личаківському кладовищі панахидою, понад тридцять тисяч людей жертвували молитви за греко-католицьких єпископів, священиків, ісповідників віри. 16 квітня ознаменувалося Молебнем та панахидою пам’яті жертв Чорнобиля, як відомо, Чорнобиль став чорною раною на тілі України, сотні людей загинуло одразу, а багато померло згодом. 16 травня 1989 р. напередодні з’їзду депутатів СРСР, до Москви прибула делегація УГКЦ в складі єпископів Павла Василика (1926-2004), Софрона Дмитерка (1917-2008), Филимона Курчаби (1911-1995), священнослужителів, щоб передати Михайлу Горбачову звернення духовенства УГКЦ до Голови Президії Верховної Ради СРСР з вимогою легалізувати УГКЦ в Україні. У Москві саме в цей час організовується голодування, яке тривало протягом п’яти місяців і завершується перемогою. Біля готелю «Москва» служився Молебен в присутності понад 400 голодуючих. Ці події спостерігають депутати інших республік які приїхали на  з’їзд до Москви і це мало великий резонанс. Протестною акцією зацікавлюється іноземна та офіційна преса. Також заявою про вихід із підпілля, духовенство і вірні УГКЦ звернулися до Його Святості Папи Римського Івана Павла ІІ (1920-2005)  з проханням посприяти повній легалізації УГКЦ.

Та кульмінаційним моментом у боротьбі за легалізацію УГКЦ стало 17 вересня 1989 року, було проведено велике Богослуження, в якому взяло участь більше триста тисяч людей у Львові з вимогою повернути собор святого Юрія та всіх церков УГКЦ, в тому числі й Івано-Франківського катедрального собору святого Воскресіння. Увесь 1989 рік, був роком вирішальної боротьби за УГКЦ та українську державність, боротьби з тоталітарним режимом, який увінчався великим успіхом на виборах. А вже 21 січня 1990 р., підготовлено «живий ланцюг», який єднав Івано-Франківськ, Львів з Києвом. У ньому взяло участь понад три мільойни чоловік, майоріли десяткки тисяч жовто-бакитних прапорів, і сотні тисяч українців трималися за руки і засвідчувалли живе єднання між Західною Україною та Надніпрянщиною.

Гіркі уроки історії вчать нас – без мудрого уравління, Божого Благословення – питання духовної, культурної, економічної та політичної стабільності – немислимі. Це постулат є одним із опорних каменів у будуванні єиної могутньої української держави.

Анна Жолоб

 

На фото на Червоній площі в Москві (зліва направо): о. Ігор Возняк ЧНІ (тепер єпископ), єпископ Софрон Дмитерко ЧСВВ, єпископ Филимон Курчаба ЧНІ, єпископ Павло Василик,

о. Володимир Війтишин (тепер митрополит), о. Григорій Сімкайло. Грудень 1989 р.

Двадцятого лютого працівники Національного заповідника «Давній Галич» взяли участь у заходах, присвячених п’ятій річниці розстрілу активістів на Майдані. Їх організували представники міської та районної влади. Панахиду біля пам’ятного знаку на алеї Небесної сотні у Галичі відслужили священики усіх конфесій міста. Після відправи до присутніх звернувся Галицький декан УГКЦ о. Ігор Броновський,  який розповів про значення цієї події для новітньої історії України. Особлива увага була приділена самовідданому героїзму Небесної сотні, людям, які  загинули, захищаючи ідеали Свободи, Честі та Гідності. Вони першими у ХХІ столітті віддали своє життя за Україну і за те, щоб на нашій землі панували мир і свобода.

Також пам’ять героїв Небеснї сотні, які ціною свого життя звалили диктаторський режим і стали на захист рідної землі від орд московського агресора, була вшанована на вечорі-реквіємі, що відбувся у місцевому Народному домі. Учасники художньої самодіяльності підготували театралізовану програму, в якій лунали проникливі мелодії, пісні та віршовані рядки про героїв української землі. А на екрані проектувались світлини наших земляків, що першими полягли на Майдані.  Назва заходу «Небесній сотні – наша шана і молитва» промовисто говорить сама за себе. Ми перед цими  героями у невідплатному боргу і покликані всіма можливими засобами допомагати сьогоднішнім захисникам рідної землі і розбудовувати власну державу, щоб вона була такою, яку вимріяли наші герої.

Іван ДРАБЧУК

У 2019 році Управління міжнародного співробітництва, євроінтеграції, туризму та інвестицій Івано-Франківської облдержадміністрації продовжить виготовлення і встановлення туристично-інформаційних стендів і вказівних знаків.

Для ознакування відібрано 13 об'єктів на території області. На 8 з них будуть встановлені стенди, а на 5 знаки. В переліку 5 церков, 1 костел та 1 монастир; замок та ратуша; оглядовий майданчик та водоспад.

Впродовж 2018 р. краєзнавці та науковці НЗ «Давній Галич» вносили пропозиції та переконували ініціаторів проекту щодо необхідності включення певних об’єктів міста та району до переліку робіт на 2019 р. Було досягнуто попередніх обіцянок і нарешті вони здійснилися!

Цього року в обласному переліку два об’єкти з міста Галича. Інформаційний стенд отримає пам’ятка інженерної думки поч. ХХ ст., важливий засіб сполучення – металевий міст на р. Дністер; натомість знак отримає туристичний візит-центр міста.

В найближчий час науковими співробітниками буде підготовано історичну довідку та відібрано необхідні світлини для виготовлення стенду. Згодом його буде отримано в Івано-Франківську і встановлено поруч мосту на південній стороні ріки.

Подібна праця є дуже корисною і важливою, оскільки популяризує наші пам’ятки і дає змогу отримати інформацію про них мандрівникам.

 

Довідково. В 2018 р. в рамках даної програми було ознаковано кілька об’єктів Галича. Зокрема, церкву Різдва Христового, церкву Святого Пантелеймона, Галицький замок.

Чемеринський Андрій

Наприкінці минулого року в івано-франківському видавництві «Лілея-НВ» вийшов третій том збірника наукових праць «Галич». Серед його статей нашу увагу привернуло дослідження львівського історика Мирона Капраля «Галицький літопис кінця ХVІІІ століття». Йому хочеться сказати найщиріші слова вдячності  за те, що він увів цей документ у  науковий обіг. У статті автор детально проаналізував віднайдене у столиці Галичини джерело, автором якого є парох галицької церкви Св. Миколая о. Петро Горбачевський.  Цей священик  написав літопис, що стосується періоду кінця ХVІІІ століття. Першоджерело зберігається у відділі рукописів Львівської наукової національної бібліотеки ім. В.Стефаника.

Також науковець  подав у книзі текст самого літопису, яким тепер можуть користуватися дослідники австрійського періоду історії Галича. Разом з тим ми побачили, що із запропонованого документа можна виокремити й особу самого автора. Оскільки, як видно із публікації, він був уродженцем міста Галича, тож ми  вирішили скупі відомості про о. П.Горбачевського узагальнити у короткій біографічній довідці й и  заодно познайомити ширше коло галичан із цим священиком-літописцем.

Він народився у Галичі в 1728 році. Його батько Павло (помер 7 лютого 1761 року) так само, як і дід, був парохом церкви Миколая, яка знаходилася  у Галичі недалеко Дністра, на передмісті, що називається Запаркання. Про особу самого пароха о. Петра відомостей збереглося небагато. Знаємо, що його коріння походило із с. Завалова на Тернопільщині. Як і його свояки із цього села, майбутній парох, очевидно, вчився спочатку у школі при монастирі оо. Василіан у Бучачі, а пізніше у Львові у  колегії оо.Єзуїтів.  Висвячувався він в Успенській церкві на Крилосі 17 квітня 1754 року. Нововисвячений отець став сотрудником з правом успадкування парафії Св. Миколая у Галичі. Він був досить відповідальним душпастирем, ревно вів документацію і писав записи, котрі є дуже цінними для нащадків.

Отець Петро Горбачевський був одружений із  Анною Юськевич. У подружжя народилося семеро дітей: шість дочок (Олена, Маріанна, Анна, Анастасія,  Катерина, Юліана) і син Іван. Єдиний син подружжя помер у дитинстві, у віці 3,5 років.  У 1776 році Олена вийшла заміж за Василя Кернякевича, сина о. Івана із с. Дегова. Маріанна  у 1780 році одружилася із шляхетним паном  Дмитома Гладишевським, який пізніше  висвятився на парафію у с.Тустань. Анастасія була заміжньою 1783 року за сином священика  о.Василя Дичаковського  – Романом. Пізніше він отримав презенту на парафію у с. Косів  (тепер Чортківського району Тернопільської області). Анна у 1785 році вийшла заміж за о. Петра Яніцького. Останній  і став наступником свого тестя на галицькій парафії. У подружжя Петра та Анни народився у 1787 році син Павло.

Текст Галицького літопису о. П.Горбачевського написаний руською мовою. І хоча у той час руська мова  всіляко витіснялася з обігу, але він  свідомо не вживав латинь, що свідчило про його життєву позицію.

Мусимо зазначити, що тут йдеться не тільки про священика-патріота. На той час отець  Петро Горбачевський був одним із найбагатших жителів м. Галича. Його статки вписані до Йосифінської метрики 1787 -1788 рр. Зокрема, він мав два городи і садок біля церкви Св. Миколая, далі за церквою володів  ще трьома городами, загальною площею більше  1 морга. Також на південь від центру Галича в урочищі Над Климцем та Над Дорогою йому належали  два великі орні поля понад 11 моргів та лука з сіножаттю на 16 моргів. Зрозуміло, що сам пан-отець з сім’єю тої землі не обробляв. Йому допомагали його парафіяни, або ж він залучав до робіт найманих працівників із сусідніх сіл.

У своєму літописі, точніше його можна назвати хронологічними записами, о. П. Горбачевський описував події, які відбувалися не тільки у Галичі, але й далеко за його межами.  Звісно, нам цікаві відомості про локальні події, а тому саме на них ми звернемо свою увагу.

Заслуговує на увагу згадка про те, що в домі одного міщанина  Галича Василя Комаринського заплакала ікона Св. Архангела Михаїла. Це чудо оглядало чимало людей, зокрема і о. Франтішек Розвадовський, ксьондз римо-католицький, який хотів забрати ікону до костелу, але міщанин Комаринський віддав її до церкви, де вона ще двічі проявляла свої чуда, тобто сльозоточила.

Зафіксовує літописець і три поїздки імператора Йосифа ІІ до Галича, а саме  у 1773 , 1783 та 1786 роках. Під час однієї із них автор написав, що цісар відвідав галицький замок, а під час іншої  - ночував у будинку римо-католицького проборства та оплатив проїзд через Дністер.

Записав  автор і той факт, що за указом імператора Йосифа було закрито Манявський Скит. Авторові незрозумілим є таке рішення. І, можливо, він цим  не переймався б, якщо б у тому монастирі не було кілька ченців, уродженців Галича. Очевидно, що їхня доля була священику не байдужою.

У своєму літописі описав галицький священик  і природні катаклізми, зокрема розливи Дністра. Одного року (1783 р.) була така вода, що у самій церві Св. Миколая сягала до колін. За його хронологією, Дністер заливав місто у 1760, 1773, 1780, 1783, 1785 роках. Пізніше, коли русло Дністра було урегульованим, він виливав рідше. З інших природних явищ відзначимо дощове літо 1786 року. Також о .П. Горбачевський фіксував  і «знамення на небі», зокрема місячні і сонячні затемнення, а також появу комет. Так одна із них у 1769 році «два тижні стояла на небі, а на третьому щезла».

Зауважимо, що у своїх записах автор згадує і кілька прізвищ своїх сучасників, які тоді мешкали або перебували у Галичі чи навколишніх села. Крім уже згаданих вище, окремі назвемо. Це – о. Іван П’ясецький, парох Успенської церкви у Крилосі, о.Теодор Лукашевич, священик  церкви Св. Михаїла у Залукві.  о. Пантелеймон Козелківський, священик міської церкви Різдва Богородиці (він, до речі, на відміну від автора літопису робив записи у метричних книгах тільки латинською мовою). Цікаво, що із перелічених прізвищ тільки останнє збереглося  у Галичі дотепер.

Ось такими є відомості про о. Петра Горбачевського, представників його родини та інформація про важливі події, свідком яких він був і які відбувалися не тільки у Галичі. Безперечно, це джерело буде цікавим, насамперед, галичанам. Однак  не тільки жителі Галича знайдуть у ньому багато цікавого для себе.

Іван ДРАБЧУК.

У Галицькій районній бібліотеці відбулося засідання літературної вітальні на тему «Живий вогонь Пушикового слова», присвячене 75-річчю від дня народження українського письменника, фольклориста, літературознавця, публіциста, культурно-громадського діяча. У ньому взяли участь бібліотечні працівники, співробітники Національного заповідника «Давній Галич», активні читачі.

Бібліотекарі Богдана Кривоніс та Галина Петраш пригадали основні події життя і творчості нашого земляка. Народився Степан Григорович 26 січня 1944 р. у с. Викторів Галицького району в селянській родині. Писати почав з восьмирічного віку, в 1959 р. Галицька районна газета опублікувала перший вірш. Після закінчення школи вступив у Тлумацький сільськогосподарський технікум. Трудився в колгоспі, служив в армії. Пізніше закінчив Літературний інститут ім. О. М. Горького в Москві. Працював кореспондентом Івано-Франківської обласної газети «Прикарпатська правда», був головою ради обласного клубу творчої інтелігенції, керівником літературної студії Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника, першим головою Івано-Франківського крайового Товариства  української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта».

У 1991 році захистив кандидатську дисертацію на тему: «Слово о полку Ігоревім» та слов'янська міфологія». Провадив викладацьку діяльність у Прикарпатському університеті ім. В. Стефаника, Київському національному університеті ім. Т. Шевченка. Народний депутат України (1990-1994) від Коломийського виборчого округу № 199; входив до Демократичного блоку, Народної Ради, був членом комісії з питань культури і духовного відродження, головою підкомісії національних меншин.

Степан Пушик – автор багатьох книжок поезії, прози, пісень, есеїстики. За роман «Галицька брама» та книгу «Страж-гора» удостоєний Національної премії ім. Т. Шевченка в галузі художньої літератури (1990).

Зі шкільних років записував фольклор і залишив після себе унікальну (понад 200 томів) збірку рукописів, частина яких видана книжками: народні казки «Чарівне горнятко», «Казки Підгір'я», «Золота вежа» та ін. Поетичне сприйняття світу, добре знання народної поезії, фольклористичні експедиції, журналістська праця, мандрівки синтезувалися в оригінальну прозу.

Заступник директора Галицької ЦБС по роботі з дітьми Тетяна Гусак розповіла про поетичну творчість Степана Пушика, прочитала його вірші для дітей. Співробітники Національного заповідника «Давній Галич» Любов Бойко, Марія Костик, Іван Драбчук проаналізували роман «Галицька брама», поетичні твори, історичні розвідки, легенди і міфи, записані письменником. Вони також пригадали особисті зустрічі з відомим земляком – у редакції газети чи видавництві, на науковій конференції чи просто на вулиці Івано-Франківська. Активні читачі Марія Сохан, Ніна Сегін поділилися своїми враженнями від прочитаного – повісті «Дараби пливуть у легенду», поетичної збірки «Писаний камінь», декламували вірші, розповіли про знайомство з поетом.

Любов Бойко.

29 січня в Картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич» відбулося відкриття виставки особистих речей учасників Революції Гідності та війни на сході України під назвою «Галицька звитяга: від Майдану до АТО». На виставці експонуються прапори, будівельні каски, саморобні щити учасників Євромайдану, фотографії, а також речі, що нагадують про трагічні події на сході нашої країни – гільзи від снарядів, муляжі мін, шеврони, бронежилети, військові каски, солдатський сухий пайок тощо.

Цього дня українці вшановують пам’ять Героїв Крут. Як зауважив модератор виставки, завідувач науково-освітнього відділу, кандидат історичних наук Андрій Стасюк, січень – трагічний місяць для нашої новітньої історії. І зараз, через 101 рік від тих сумних подій, українці боронять свій край від ворожої навали.

У 1918 році юні захисники Української Народної Республіки власною кров’ю вписали нову героїчну сторінку в історію українського визвольного руху. 29 січня на Чернігівщині, неподалік від залізничної станції Крути, 300 юнаків добровольчого Студентського Куреня вступили в нерівний бій із 5-тисячним більшовицьким військом. У бою під Крутами студенти відстоювали право українського народу жити у власній державі, адже саме тоді більшовики прямували на Київ. А тепер сучасні герої захищають Україну від «братнього народу».

Поблагословили присутніх на відкритті виставки Галицький декан УГКЦ о. Ігор Броновський та Галицький декан ПЦУ о. Іван Кузь.

Генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Костишин зазначив, що люди зібралися, щоб вшанувати героїв – усіх: і тих, хто загинув більше сто літ тому, і сьогоднішніх. Володимир Іванович виступив з ініціативою покійного Ярослава Поташника створити в Галичі Музей звитяги, де можна експонувати речі, виставлені для огляду. Його підтримав голова Галицької районної ради Павло Андрусяк, котрий наголосив, що дуже важливо зберегти пам'ять про ті події, які зараз відбуваються.

Голова громадського об'єднання воїнів-ветеранів Афганістану Михайло Вітовський, котрий, власне, зібрав і зберігає речі, привезені учасниками подій на Майдані в Києві та військовослужбовцями із зони АТО, давно мріє про створення музею і навіть запропонував відкрити його у приміщенні старої лікарні, виділеному для волонтерів.

Михайло Зіньковський, що представляє організацію «Галич-Майдан», пригадав події п’ятирічної давнини, передумови виникнення Євромайдану, мітинги на Майдані Різдва в Галичі. Мешканці міста активно підтримували учасників Революції Гідності в Києві. До речі, Галицький декан УГКЦ о. Ігор Броновський передав для експонування на виставці вервичку, на якій молилися учасники галицького Майдану, та патрон із Євромайдану в Києві.

Учасник Революції Гідності, вчитель із с. Залуква Тарас Петраш наголосив, що в нашій історії були різні періоди – піднесення і спад, перемоги і поразки, але ми повинні виховувати молоде покоління в дусі патріотизму, щоб «було кому залишити нашу землю».

Любов Бойко.

28 січня відбулося перше в 2019 році засідання вченої ради Національного заповідника «Давній Галич». Відкрив його генеральний директор установи Володимир Костишин. Присутні розглянули ряд питань, зокрема:

1. Затвердження до друку каталогу «Предмети сакральної спадщини Музею історії Галича».

2. Звіт про роботу експедиційного загону «Галицькі некрополі» за результатами дослідження єврейського кладовища в Галичі.

3. Звіт про роботу Національного заповідника «Давній Галич» за 2018 рік.

4. Затвердження плану роботи Національного заповідника «Давній Галич» на 2019 рік.

 

З першого питання виступив завідувач відділу «Музей історії Галича» Тарас Зіньковський. Він ознайомив присутніх із каталогом «Предмети сакральної спадщини Музею історії Галича», над яким співробітники музею Т. Зіньковський, Г. Жолоб, О. Левицька, А. Мусякевич, О. Коваль, С. Щербицька працювали більше двох років. Повністю описано 237 предметів, які знаходяться в музеї. А це ікони, портрети, світлини, стародруки, скульптура, церковні речі. Видання буде цікавим для всіх поціновувачів старовини.

Про результати роботи експедиційного загону «Галицькі некрополі» розповів його керівник, старший науковий співробітник відділу охорони культурної спадщини Андрій Чемеринський. Загалом упродовж 2016-2018 років учасники загону, а це, крім А. Чемеринського, науковці Володимир Козелківський та Андрій Фіголь, обстежили на чотирьох кладовищах 2729 поховань, склали ситуаційні карти-схеми, оформили письмові й електронні звіти. Присутні переглянули відеопрезентацію про дослідження на старому єврейському кладовищі в Галичі. Зокрема, на цвинтарі-кіркумі при старій дорозі на Івано-Франківськ обстежено більше 400 поховальних каменів (мацев). На єврейських похованнях встановлені стели – вертикальні плити, та саркофаги – горизонтальні тумби. На надгробках зображені грифони, леви, олені, виноград, зірка Давида, трисвічники, п'ятисвічники тощо.

Заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з наукової роботи, кандидат історичних наук Семен Побуцький розповів про дослідження галицьких науковців у 2018 році. Семен Омелянович проаналізував кожну колективну чи індивідуальну тему, відзначив досягнення дослідників і озвучив зауваження до декотрих наукових робіт. Зокрема, схвальні відгуки отримали колективні наукові дослідження науково-освітнього відділу (науковий керівник – завідувач відділу, кандидат історичних наук Андрій Стасюк), відділу охорони природи і відтворення історичних ландшафтів (науковий керівник – завідувач відділу Марія Дмитрук), відділу «Музей етнографії» (науковий керівник – завідувач відділу Леся Михальчук), відділу «Музей історії Галича» (науковий керівник – завідувач відділу Тарас Зіньковський), відділу «Музей караїмської історії та культури» (науковий керівник – завідувач відділу Роман Рарик), а також індивідуальні наукові роботи завідувача відділу археології Національного заповідника «Давній Галич», кандидата історичних наук Тараса Ткачука, наукових співробітників цього відділу Ігоря Креховецького та Андрія Фіголя, завідувача науково-дослідного відділу Марії Костик та інших.

Щодо наукової діяльності на 2019 рік, то, як наголосив генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Костишин, теми наукових робіт повинні стосуватися насамперед Галича та його історичної і культурної спадщини.

Любов Бойко.

Трохи незвично писати про Степана Пушика у минулому часі, але мусимо змиритися з тим, що цього галицького велета уже більше як півроку немає з нами. З іншого боку, в С. Пушика цьогорічної зими хоч і не круглий, але ювілей (26 січня йому було б виповнилося 75 років). Тож є добра нагода поглянути і на його постать, і на його творчість у галицькому ключі.

Я був особисто знайомий із Степаном Григоровичем. Пригадую, що при  кожній зустрічі у центрі Івано-Франківська я часто з ним розмовляв про Галич, про його історію. А ще у нас були спільними і сілецько-викторівські теми, адже обидва села Сілець і Викторів мають доволі довгу лісову границю. Протягом історичного часу багато сілецьких хлопців женилися у Викторові, а викторівські  -  у Сільці. Тож з С. Пушиком я завжди мав про що поговорити. Пам’ятаю, що дещо з того, що я  йому розповідав, він ретельно записував у свій щоденник.

Степан Пушик завжди любив повторювати, що його рідне село входило у межу стародавнього Галича. Історія цього міста його надихала, підносила до якихось незбагненних висот. І хтозна як би склалася його доля, якщо б не було у ній твердого галицького кореня. Так, Степан Пушик є великим українцем, але він є, насамперед, галичанином по духу. І той факт, що він заповів поховати себе у рідному селі, тільки засвідчує сю думку. Адже проживши усе своє життя в обласному центрі, він на вічний спочинок ліг у  святу галицьку землю.

До речі, инший справжній галичанин Михайло Фіголь свого часу так само спочив на крилоському цвинтарі, підтвердивши, що ця земля – не якась периферія, а своєрідний центр Галичини. Нагадаю також, що і редактор «Галичини» Богдан Галюк ( він теж помер минулого року), що часто друкував на шпальтах часопису Пушикові твори, похований у моєму рідному Сільці. Така ось вимальовується традиція.

Галицька тематика у творчості С. Пушика простежується доволі чітко, якщо не сказати – вимальовується яскраво. Вона присутня і в поетичній творчості, і в прозовій, і в науково-дослідницькій. Темі Галича поет присвятив чимало поетичних рядків, а початок його поеми «Золотий тік» (1999 р.) уже давно здобув заслужену славу класичних рядків:

Є в Галича тяжіння надземне -

Не обійти там слави стороною,

Коли до міста я ставав спиною

Мій Галич все ж охороняв мене…

Про себе С.Пушик писав: «Я ріс і виховувався у національно свідомій родині, коріння якої знаю до 1680-х років, а, за легендами, батькові пращури були дружинниками у галицьких князів, а предки матері з Гуцульщини були опришками. Історія Давнього Галича дихала в мою душу легендами. Я їх записував з вуст бабусі Ганни Дзундзи, з уст матері Марії Пушик. Одна з них – «Золотий Тік» увійшла до хрестоматії, я від неї відштовхнувся, коли писав  однойменну поему, згодом так назвали пісенний фестиваль».  Варто відзначити, що наприкінці 1990-х івано-франківський музично-драматичний театр імені Івана Франка поставив моновиставу за поемою «Золотий Тік».

У рідному Викторові автор записав весільну ладканку, створену  більше семисот літ тому. Вона цінна тим, що співається у ній про князя Данила і про Галич:

Ой попід Галич, попід зелений

Гостинець столочений.

Ой там Данило із боярами ступає,

А калина дорогу заступає.

Вихопили бояри гострі мечі,

Стали калину січи...

Ой не для них вона саджена,

А для Данила споряджена.

Крім згаданої  вище поеми, С. Пушик у 1990 році у київському видавництві «Молодь»  випустив поетичну збірку «Галич». У ній провідною ідеєю виступає любов до рідної землі. Про Галич там знаходимо такі поетичні рядки:

У галки мріє під крилом

Мій рідний Галич…

Ось тут гора!

Ось тут – вода

Й чоренне поле.

Комусь – діра!

Комусь – біда!

Для мене – доля!

А ще є у нього чимало творів, у яких прослідковується і захопленням своїм Викторовом і багатьма іншими містами і селами, де бував письменник.

У  1990 році Степан Пушик став лавреатом  Шевченківськї премії. Вона була присуджена йому за роман «Галицька брама». Оригінальний твір є справжньою енциклопедією нашої минувшини. І хоча він написаний у суто «пушиківському стилі», кожен знайде у ньому багато цікавого для себе. Як пише дослідниця Любов Ободянська, «Цей твір – це історія всього нашого краю і його людей, гімн їхній величі, незборимості, гідності». Але читач має бути підготовленим до читання, мати певний багаж знань у галузі історії, етнографії, археології.  Адже в «Галицькій брамі» природньо співіснують і художньо-історичний, і науковий, і документальний, і публіцистичний, і подорожній жанрові елементи. Зрештою, книги пишуться для мудрих людей, бо дурні їх  просто  не читають.

Роман «Галицька брама» видавався двічі, у 1989 та 2006 роках. У мене є книга з першого видання і я  перечитував її багато разів, робив  закладки і виписував те, що мені було потрібно для власних досліджень. Адже там є багато відомостей не тільки про Галич, але і його південно-східні околиці. А це і Тязів, і мій Сілець, і давні Чешибіси із Духовою Криницею. Чесно кажучи, у книзі важко збагнути сюжетну лінію (чи лінії роману), але за інформаційною завантаженістю із цим твором не може зрівнятися жоден інший роман на історичну тематику.

Багато публікацій С. Пушика присвячено дослідженню «Слова о полку Ігоревім». У 1991р. він захистив кандидатську дисертацію «Слово о полку Ігоревім» і слов'янська міфологія». Це саме він розтлумачив, орієнтуючись на галицький діалект, багато темних плям, або незрозумілих місць давньоруської поеми. Він зробив прозовий переклад і реконструкцію тексту давнього твору. С.Пушик був переконаний, що йому вдалося «…відкрити міфоструктуру твору, розшифрувати деякі незрозумілі місця тексту, відкрити підтекст твору, в якому зашифрований календар походу». А ще дослідник розкрив шифр Збручанського ідола, як календар, і це дало змогу розшифрувати багато календарів на скелях тощо.

С.Пушик висунув гіпотезу про те, що автором «Слова…» був син Ярослава Осмомисла князь Володимир Галицький, рідний брат героїні поеми Єфросинії Ярослвани. Ця гіпотеза прикарпатського дослідника зараз  має прихильників навіть у столичних наукових колах. Письменник брав участь у створенні телефільму до 800-річчя «Слова о полку Ігоревім» під назвою «Там, де росла Ярославна». А зростала вона тут, у нашому стольному Галичі. До речі, одна з останніх прижиттєвих публікацій С. Пушика, присвячена цій темі «Саркофаг автора «Слова..», була надрукована в обласній газеті «Галичина».

Як професор кафедри української літератури Прикарпатського університету ім. В.Стефаника  С. Пушик досліджував міфологію слов'ян, фольклор та історію краю. Цій темі були присвячене дослідження «Дохристиянський Галич», яке увійшло до відомої «Бусової книги». А це тритомна монографія про давні вірування галичан та  українців.

На завершення зазначу, що у багатогранному таланті нашого великого земляка-галичанина саме Галич відіграв чи не головну роль. Адже ще у далекому 1959 році Галицька районна газета  «Радянське село» вперше надрукувала вірш молодого початківця Степана Пушика «Наша молодь». Пізніше він відвідував організовану при редакції літературну студію, яка і дала йому «путівку» у літературне життя. Галич ніби благословив молодого автора на довгу творчу долю. Шкода тільки, що нитка життя перервалася так швидко.

 

Іван ДРАБЧУК.

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:8339

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:15885

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:6882

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:7222