Наукові співробітники Національного заповідника «Давній Галич» 23-24 березня 2023 року взяли участь у І Міжнародній науково-практичній конференції «Жива історія та експериментальна археологія», яку провели Кам’янець-Подільський державний історичний музей-заповідник та Асоціація EXARC за співпраці ГО «Чорна Галич».

Головною метою для працівників Національного заповідника «Давній Галич» було перейняти досвід від колег-науковців, які вже не один рік займаються реконструкцією давніх історичних подій та відтворенням стародавніх культур через моделювання різних споруд, технологій, артефактів, окремих елементів господарської і культурної діяльності людей у давні часи.

Учасники конференції – представники різних наукових і культурних закладів України та зарубіжжя, представили свої дослідження у галузі експериментальної археології та живої історії. Науковці звернули увагу на те, що експериментальна археологія шляхом наукових експериментів підтверджує або спростовує певну історичну гіпотезу.

У ході археологічного експерименту дослідники живуть, як мешканці минулих епох. Вони намагаються відновити забуті технології, осягнути давні ремесла, зрозуміти призначення артефактів. Реконструкція живої історії на основі письмових та археологічних джерел допомагає стати учасником минулих подій на даній території і встановити, яким чином могли діяти люди в ту чи іншу історичну епоху, які засоби вони використовували, яка в них мала би бути фізична підготовка та витривалість.

Важливою функцією живої історії та експериментальної археології є науково-освітня, зокрема, налагодження комунікації дослідників з пересічним громадянином і, особливо, з підростаючим поколінням, щоб донести слухачу минулу історію, показати умови, в яких жили мешканці давніх культур, технологію будівництва житла і різноманітних споруд, виготовлення різних засобів господарської діяльності та культурної сфери.

У Національному заповіднику «Давній Галич» також займаються експериментальною археологією. Науковий співробітник відділу археології та відтворення історичних ландшафтів Андрій Фіголь і крилоські ковалі «Кузні братів Фіголів» відтворювали технологію виготовлення ювелірних виробів, предметів сакрального характеру та побуту в княжому Галичі. Зокрема, серед їх виробів - свинцеві металеві іконки, натільні хрестики, стилоси-писала. Дослідники покривали воском дерев’яні дощечки-цери для письма та виготовляли дерев’яні писала так, як це робили у давнину, зробили графічну реконструкцію панікадила-хороса на основі археологічних знахідок на території давнього Галича. Ці дослідження А. Фіголь і ковалі «Кузні братів Фіголів»  будуть продовжувати, бо це не тільки популяризація давньої історії Галича, але й цікаві наукові експерименти.

Реконструкція історичних подій, моделювання колишніх будівельних технологій, відтворення давніх ремесел допомагає глядачу перенестися у світ минулого, краще зрозуміти умови, в яких жили люди у давнину, їх розумові здібності та навики. Такі відтворення – як місток між дослідниками і глядачами. Тут постають старі історії і народжуються нові ідеї, які допомагають краще пізнати світ своїх предків, закріпити наглядним способом історичні знання та зміцнити ментальне здоров’я населення.

Марія Костик

Сьогодні питання про спадкоємність Русі досить широко дискутується в науковому середовищі. А проблема татарської навали й долі українського населення, на території якого татари простягли своє "іго", належить до одного з найбільш спірних в історії України. Довгий час в російській, польській і навіть в українській історіографії панувала версія про повне запустіння Русі після татарської навали. Начебто всі міста були зруйновані, села попалені, а населення втекло – переважно на Суздальщину. Таким чином встановлювалася спадкоємність Суздальщини, а за нею й Московщини від Русі-України, мовляв, не лише князівська династія, а навіть населення  прийшло з України.

Першу підставу для цього подали літописи, які в сильних виразах описували спустошення Русі ("учиниша землю пусту"; "в мисти не зосталося жывой души"; "держава Київська ни во що обративша"). Незважаючи на те, що в різних джерелах, як і раніше, згадувались і міста, і населення Русі, стара польська і російська історіографія прийняли на віру ці гіперболічні вислови літописів.

Ще до недавніх часів чи не єдиним джерелом інформації з узагальненої історії була спадщина М.Костомарова, М.Драгоманова, Д.Яворницького та інших класиків української історичної науки. Безумовно, це відіграє значну роль у пробудженні історичної свідомості українського народу, розкриває правду минулого. Проте  сьогодні головним для нас є вивчення справжньої  історії народу України,  переосмислення її і якоюсь мірою - всього історичного процесу.

Одним з головних завдань сьогодення в галузі теорії є створення (або істотне відродження) поняття історичності, яке  відповідало б новим реаліям, а в практичному плані - виховання втраченого почуття історичності людського буття. Суспільство слід розглядати як систему, реальним і разом з тим логічним центром якої є людина. Господарство, суспільство, релігія, мистецтво, побут - все це не що інше, як різноманітні форми поведінки людини, людських груп. Отже, вчитися в історії означає навчатися в минулого, навчатися діяти в сьогоденні заради майбутнього.

Історія України – це частина всесвітнього історичного процесу, їй властиві загальні закономірності економічного, соціального, політичного і культурного життя. Разом з тим, історичному розвитку українського народу властивий ряд специфічних особливостей.

Саме Галицько-Волинське князівство відомий політичний діяч та історик М. Грушевський вважав прямим спадкоємцем політичних і культурних традицій Києва. Інший відомий український історик С.Томашівський називає об'єднане Галицько-Волинське князівство безперечним джерелом української державності. І дійсно, якщо розглядати цю об'єднану державу в період її могутності в тих межах, які вона мала в час свого розквіту,  то виявиться, що 90% її підданих жили на території сучасної Української держави.  Галицько-Волинське князівство ніколи не втрачало свого прикордонного значення. Тут уздовж колишніх західних кордонів Київської Русі проходив етнічний рубіж, на якому сходилися інтереси українців та поляків. Боротьба між двома цими народами не слабшала до ХХ-го століття.

Данило Галицький вів боротьбу з феодальними уособицями, викликаними прагненням галицької боярської верхівки та чернігово-сіверського і київського князів не допустити зміцнення влади Данила і його брата Василька в Галицько-Волинському князівстві.  Він опирався на підтримку дрібних і середніх служителів, феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні княжої влади.

Винятково здібний правитель, Данило Галицький об'єднав на певний час західноукраїнські землі, реформував військо, створив важку озброєну піхоту з селян, приборкав боярство, проводив активну прозахідну політику. За його правління поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Князь  побудував ряд нових міст (Холм, Львів ), переніс столицю з Галича - міста боярських заколотів - до Холма.

Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя - друкаря Кирила.

1264 р. Данило Галицький занедужав і помер у Холмі, де й похований у церкві Святої Богородиці, яку сам і збудував. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «першим по Соломоні». Зміцнення великокняжої влади у Галицько-Волинському князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилося тенденції до феодальної роздробленості, які провокувала боярська верхівка.

Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхам і життєздатністю воно завдячувало видатній особистості князя Данила Галицького.

Оксана Харук

Лариса Крушельницька народилася 5 квітня 1928 року в м. Стрий Львівської області. Вона походила з української родини, яка зазнала сталінських репресій. Про трагізм історії своєї сім’ї Крушельницька написала у книзі «Рубали ліс», де роздумує, зокрема, над тим, чому її дідусь Антін Крушельницький у 1934 році вирішив з усією родиною виїхати зі Львова (тоді Польща) в Радянську Україну – до Харкова. Адже Крушельницькі мали такий вибір – виїхати в Канаду або «на Велику Україну».

Її мати –  Галина Левицька, піаністка, професор Музичного інституту ім. М.Лисенка (1930-1939), Львівської державної консерваторії (1939-1949); померла у Львові 1949 року. Батько – Крушельницький Іван Антонович, поет, мистецтвознавець, розстріляний органами НКВД у Києві 1934 року.

Дід (по батьковій лінії) – Антін Крушельницький, відомий письменник, міністр освіти УНР, розстріляний 1937 року разом з Лесем Курбасом, Валеріаном Підмогильним та іншими діячами українського культурного відродження.

З 1930 року мешкала з родичами у Львові. У 1934 р. з батьками переїхала до Харкова, а після знищення родини Крушельницьких повернулася до Львова (1937). У 1943 р. виїхала з окупованого німцями Львова до Відня, а потім до Штутгарта, де навчалась в Академії мистецтв. Потім вимушено працювала на алюмінієвому заводі.

Після повернення до Львова у 1945 р. працювала художником-реставратором в Музеї українського мистецтва і шляхом екстернату завершила середню освіту. З 1947 р. Л.Крушельницька – художник-реставратор у Львівському відділі Інституту археології, заочно вчиться на історичному факультеті Львівського державного університету.

З вересня 1947 р. працювала в Інституті суспільних наук АН УРСР. У 1974 р. захистила кандидатську дисертацію на тему «Племена Верхнього Подністров'я і Західної Волині в ранньозалізний час», а 1991р. – докторську дисертацію на тему «Північно-східне Закарпаття в епоху пізньої бронзи і раннього заліза».

Про ті суворі часи Лариса Крушельницька напише у своїх спогадах.  Трагічні події її не зламали й не перешкодили сформуватися сильною, шляхетною особистістю. Виховані у дитинстві людські риси вона пронесе через усе своє життя.

Так розпорядилася доля, що Л.Крушельницька вибрала, з-поміж інших можливих дисциплін, археологію. І кожної теплої пори року поспішала на розкопки. Вона першою за кошти так званого госпдоговірного плану виїхала рятувати пам'ятки на землях майбутнього Яворівського сірчаного комбінату, першою провела розкопки в зоні затоплення Бурштинської ДРЕС, а згодом - на місці нинішнього величезного водосховища Дністровської ГЕС, що на межі Чернівецької і Хмельницької областей. Там, у селі Непоротове Сокирнянського району Чернівецької області, упродовж семи років досліджувала дуже цікаву багатошарову пам'ятку, що охоплювала сліди культур кількох тисячоліть (від трипільської - до періоду ранніх слов'ян), серед яких найбагатшою було велике поселення передскіфського і ранньоскіфського періоду. Місяцями разом із іншими археологами та студентами жила в наметах на березі Дністра.

Експедиція під керівництвом Л.Крушельницької фактично була рятувальною. Людей, котрі жили вздовж Дністра з діда-прадіда, виселяли й примушували власноруч вирубувати сади, руйнувати хати, оскільки всю цю територію мало затопити водосховище Дністровської ГЕС. Тепер матеріали з археологічних експедицій Лариси Крушельницької опубліковані. Їх важко переоцінити. Адже вони стали незаперечним доказом того, що життя на цих землях наших давніх і вельми-таки заможних предків буяло набагато раніше, ніж вважала офіційна наука.

У 1981-1982 рр. Лариса Крушельницька ініціює ще одні надзвичайно важливі розкопки. Цього разу – в Українських Карпатах, на мальовничій Гуцульщині. Дослідниця першою у європейській археології порушує питання про солевиробництво в наших горах. У селах Текуча Косівського району та Лоєва Надвірнянського району Івано-Франківської області експедиція Лариси Крушельницької виявляє прадавні соляні виробничі центри, яким було близько трьох тисяч років. Причому вони видобували сіль не для потреб місцевого населення, а для обміну на товари по той бік Карпат – у Трансільванію та Семиграддя. В обмін на сіль тогочасні мешканці отримували вироби з бронзи – наконечники списів, бронзові сокири, орнаментовані казани, прикраси тощо.

Відважність дослідниці полягала в тому, що вона почала працювати над досі мало вивченою темою, а саме – періодом пізньої бронзи – раннього заліза. Завдяки її розкопкам до наукового обігу ввійшли нові матеріали про етнокультурні групи, їх життя, ідеологію, зв'язки з іншими європейськими племенами, влилися численні вироби – знаряддя праці, зброя, побутовий інвентар тощо. Нині вони описані в десятках монографій і відкривають цю епоху на наших землях не лише для України, а й для всього світу.

У 1991 р. Ларису Іванівну призначають директором Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України. За час керівництва Л.Крушельницької підписано угоди про співпрацю з провідними бібліотеками та культурними центрами Європи, Північної Америки і країн СНД. Вона активно працює у складі Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України.

Біографи відзначають, що широкого міжнародного резонансу набули не тільки археологічні дослідження Л. Крушельницької, а й її публіцистична діяльність як директора Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.

Її добре знають як почесного директора Національної бібліотеки ім. В.Стефаника, дійсного члена Наукового товариства імені Тараса Шевченка, голову Археологічної комісії НТШ, члена наукового товариства "Український історик" (США), члена Львівської організації ЮНЕСКО. Вона також лауреат премії імені Олени Теліги.

Доктор історичних наук (1991), професор (1999) Лариса Іванівна Крушельницька померла 12 листопада 2017 р. у Львові. Похована у родинному гробівці Крушельницьких на полі № 23 Личаківськогго цвинтаря у Львові.

Підготував Іван ДРАБЧУК

14-15 вересня 2023 року Національний заповідник «Давній Галич» спільно з  Прикарпатським національним університетом імені Василя Стефаника проводить  наукову конференцію «Галич і Галицька земля», присвячену 1125-річчю першої писемної згадки про Галич. До участі запрошуються науковці, освітяни, реставратори,  краєзнавці, здобувачі, студентська молодь.

В івано-франківському видавництві «Просвіта» побачило світ наукове видання Т.Ткачука, І.Кочкіна, Р.Щодровського «Багатошарове поселення Більшівці (ур. Кути) на Верхньому Подністров'ї. Дослідження 2006 р.». Т. V.  Рецензенти – доктор історичних наук Микола Бандрівський, кандидат історичних наук Андрій Гавінський. Літературна редакторка – Любов Бойко.

Один зі співавторів видання – наш колега, кандидат історичних наук, завідувач відділу археології та відтворення історичних ландшафтів Національного заповідника «Давній Галич» Тарас Ткачук, котрий, власне, з 1999 р. займається дослідженням даного поселення.

У новому виданні автори викладають матеріал досліджень, які в 2006 році проводила Галицька археологічна (енеолітична) експедиція за участю студентів І курсу Інституту історії і політології ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» та волонтерів з м.Рогатина в урочищі Кути поблизу Більшівців, що дало новий поштовх для вивчення культурних процесів на наших теренах у праісторичний час. Книга містить багато ілюстрацій, карт, схематичних рисунків, виконаних авторами.

Побажаємо авторам цікавих досліджень і нових видань!

Цікава сторінка історії Галича пов'язана з таборуванням неподалік від нього німецьких рицарів-хрестоносців. У 1497 році Ян I Ольбрахт задумав похід проти татар заради відновлення доступу до портів Чорного моря і повернення до складу Польщі Молдавського князівства та покликав хрестоносців приєднатись до походу. Великому магістрові Яну Тайфену було наказано привести пруських рицарів під Галич, де зібралось військо. Керівник ордену віддав під заклад кілька маєтностей, зібрав необхідні для походу кошти й на чолі 400 рицарів прибув в умовне місце. Вояків супроводжували слуги й зброєносці - разом близько 1000 осіб.

22 липня 1497 року хрестоносці стали на лівому березі Дністра під Галичем і вислали послів до старости галицького Станіслава з Ходча, що командував військами галицько-львівських земель, з проханням переправитись через річку. Голодні хрестоносці не мали харчів, тому відбирали продуктові запаси й фураж у місцевих жителів. 31 липня король послав у Галич на допомогу майстрові Сірвіллу для прискорення спорудження мосту 150 польських вояків, однак його так і не було побудовано.

Хрестоносці таки побували під Галицьким замком, звідки зі старостинською хоругвою вирушили на з’єднання з королем. Під час відступу в жовтні у лісах Буковини королівське військо розбив молдавський господар Стефан III. Загинула тоді й частина хрестоносців.

23 березня відвідувачів Музею караїмської історії та культури Національного заповідника «Давній Галич» частували караїмськими стравами.

Всім посмакували кибини (пиріжок з м’ясом), ак-алва (святкова халва) та буза (напій), які приготували студенти Бурштинського торговельно-економічного фахового коледжу в рамках мистецького проєкту «Поринаємо в культуру зі смаком. Хош иштах!» / «Хош иштах» з караїмської мови – Смачного!

Зазначимо, що караїмську традицію приготування пиріжка з м’ясом «ет аяклак» караїми Мелітополя внесли у 2018 р. до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Власне, її зуміли відтворити в Музеї караїмської історії та культури бурштинські кухарі.

Працівники музею організували захід з метою мультисенсорного сприйняття караїмської культури і популяризації національної кухні одного з найдавніших корінних народів України. З вітанням онлайн до присутніх звернулася голова караїмів України Олена Арабаджи.

Відвідувачі не лише куштували смачні страви, а й почули багато цікавого про історію та релігію караїмського етносу, зокрема караїмів Галича, давні традиції, що збереглися до наших днів.

А поділилися своїми знаннями про унікальний караїмський етнос і його культуру онук газана Марка Леоновича з роду га-Машбір Віктор Леонович, заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» Семен Побуцький, завідувач Музею караїмської історії та культури Роман Рарик, директор Бурштинського торговельно-економічного фахового коледжу Андрій Козак.

У Музеї караїмської історії та культури завжди цікаво.

Чекаємо!

У Музеї історії Галича (Митропоичі палати) відкрилась виставка Плащаниць із Івано-Франківського Архікатедрального і Митрополичого собору Воскресіння Господнього.  Походження плащаниць є з різних регіонів України. Датуються другою пол. ХІХ – пер. пол. ХХ ст. Це плати великого розміру із зображенням відбитку Ісуса Христа – що  символізують хресну дорогу Спасителя в ім'я спасіння людства, несуть в собі печать жахливих мук і незбагненної величі.

До Воскресіння - Плащаниця має символічне значення мертвого Тіла Христового, Всемогутнього і вічного Бога, що дав людям за взірець Христа, Свого Сина, нашого Спасителя, який став людиною і принизився аж до хресної смерті. А після Воскресіння – образ Спаса, який перебуває ще 40 днів на землі до Вознесіння Господнього.

Плащаниця використовується в богослужіннях Страстної П’ятниці і Великої Суботи, сягає своїм корінням мученичої смерті Ісуса Христа.

Канонічно Довкола Плащаниці є напис із тропара Страстної п'ятниці – «Благообразний Йосиф, знявши з хреста пречисте тіло Твоє, плащаницею чистою обвив, і, пахощами покривши, у гріб новий положив». Це відтворення сюжету, описаного в Євангелії від Марка. Ввечері у Велику П’ятницю Йосиф Ариматейський отримав у Пилата дозвіл зняти розіп’яте тіло Христа. Разом з Никодимом вони кладуть тіло Спасителя до гробу.   Це був вечір найбільшого мороку і неясності...  Вечір великого розгублення і осмислення, намішаних елюзій, як алоє із смирною. Стихли емоції. Ніч пригортає і потішає, вона веде до світанку Воскресіння і Життя.  Саме вночі відбулися найважливіші події спасіння в історії людства – Різдво і Воскресіння.

 

Кожна із плащаниць відрізняється деталями, композицією, історичними персонажами, технікою виконання. Іконографія Плащаниць за всю історію свого існування змінювалася кожного століття.  Плащаниці представлені як однофігурні так і багатофігурні.

Типовою є так звана  однофігурна плащаниця, на якій зображено лише одну фігуру Христа, оскільки Ісус, лежав у гробі сам, довкола Нього не було інших фігур.

Розмаїття плащаниць подає зображення Ісуса Христа, як центральної фігури  де по 4 кутах доповнюють його чотири євангелисти Матей, Марко, Лука та Іван із символами в медальйонах по кутах: Матей в образі ангела, (Марко  в образі лева, Лука в образі вола, Іван в образі орла.

Популярними є плащаниці із зображенням Христового тіла та ангелів. Кілька плащаниць є із ангелами та запаленими свічками, що інспіровано вказують на поховальний обряд.

Ще один вид Плащаниць демонструє Ангелів де Ісуса Христа оплакує Богородиця і Йосиф Ариматейський.

Дві плащаниці демонструють тіло Христа з великою кількістю знарядь страстей (тростина, спис, драбина,  молоток, кліщі, глек, 4 цвяхи, терновий вінок, півень). На плащаницях також акцентуються рани на тілі Спасителя.

 

У церковному мистецтві  з’явилися і багатофігурні плащаниці, які сформувалася на основі євангельських текстів, де йдеться про похорон Христа.  Крім св. Івана Богослова, Йосифа Ариматейського та Никодима зображено жінок мироносиць – Пресвяту Богородицю, Марію Алфеєву,  Марію Клеопову, Соломію Заведеєву, Марію Магдалину – що є  загалом образом Церкви Христової.

На виставці представлені  Плащаниці – їх є сім, де у центрі за Христовим Тілом – зображено однораменний хрест із терновим вінком, списом, губкою.

Дві плащаниці  багатофігурні подають Тіло Спасителя, а на задньому плані місто Єрусалим і гора Голгота. Крім того плащаниці є гаптовані в поєднанні з розписом, Неперевершене гаптування орнаменту та напису на червоному тлі, подана традиційно однофігурна пам’ятка з текстом тропаря по периметру та складним орнаментальним мотивом, по кутах у картушах зображено мініатюрні голівки ангелів.

Плащаниці  повертають нас пам’яттю у ті далекі часи, щоб пригадувати, що відкуплені ми не «тлінним золотом чи сріблом», а за наше спасіння заплачено кров’ю невинного.

Анна Жолоб

Наукові співробітники Музею караїмської історії та культури працюють над дослідженням і написанням колективної теми «Галицькі караїми: історико-культурологічні аспекти». Сьогодні відбулася апробація результатів досліджень окремих тем в ході науково-практичного семінару.

Завідувач музею Роман Рарик детально окреслив торгівельну діяльність галицьких караїмів у кін. ХІХ – на поч. ХХ ст.

Надія Васильчук розповідала про життєвий шлях караїмського поета-галичанина Захарія Абрагамовича, оскільки сьогодні Всесвітній День поезії. Виступила з темою «Захарій Ісаак Абрагамович (9.03.1878-6.05.1903) – промінь світла крізь віки».

Роксолана Мельничук зосередила увагу на традиціях святкування караїмських релігійних свят.

Тетяна Юськевич розповідала про діяльність нотаря Зараха Зараховича.

Зазначимо, що цьогоріч караїмській громаді Галича виповнюється 777 років. Галицькі караїми на урочистостях з приводу відзначення 1100-річчя першої писемної згадки про Галич (1998 р.) гостинно приймали друзів з Криму, Польщі, Литви та ін. Тоді громада налічувала 10 чоловік.

Цього року Галичу - 1125. Музей караїмської історії та культури спільно з останнім чистокровним караїмом Галича, його нащадками також гостинно відчиняє двері для всіх караїмських громад і поціновувачів караїмської культури. Великий культурний пласт Галицької караїмської громади не зникне за доброї волі тих, від кого це залежить.

23 березня, вперше за 100 років, у Галичі можна буде покуштувати караїмські страви: кибини, халву і бузу.

Обід по-караїмськи відбудеться об 11.00 в Музеї караїмської історії та культури Національного заповідника «Давній Галич». Вхід – 50 грн.

Захід проводиться з метою популяризації національної кухні одного з найдавніших корінних народів України. Під час заходу відвідувачі ознайомляться з історією та релігією караїмської громади Галича й скуштують смаколики караїмської кухні.

Інформаційна довідка

Караїми – один з найдавніших корінних народів України. Це тюркомовний народ, представники якого сповідують караїмізм – авраамічну релігію, що ґрунтується на Старому Заповіті.

Караїми, за однією з версій, прибули до Галича за часів князювання Данила Романовича у складі 80 караїмських родин. На даний час в м.Галичі проживає єдиний чистокровний караїм. Задля збереження традицій громади у 2004 р. було відкрито Музей караїмської історії та культури.

Наукові співробітники музею займаються дослідженням, вивченням історії галицьких караїмів. З метою мультисенсорного сприйняття культури музейні працівники спільно з представниками Бурштинського торговельно-економічного фахового коледжу організовують 23 березня мистецький проєкт «Поринаємо в культуру зі смаком. Хош иштах!» / «Хош иштах» з караїмської мови – Смачного!

Караїмська національна кухня потребує особливої уваги і вивчення, оскільки залишилося мало представників, які практикують автентичні рецепти своїх предків. Так у 2018 р. караїмську традицію приготування пиріжка з м’ясом «ет аяклак» караїми Мелітополя внесли до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Цю традицію спробуємо відтворити в Музеї караїмської історії та культури Національного заповідника «Давній Галич».

Мультисенсорне сприйняття культури – підхід, який одночасно задіює такі канали сприйняття, як зір, слух, смак, дотик.

 

 

На фото – мелітопольські караїми; страви караїмської кухні

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. в Національному заповіднику «Давній Галич» була створена Комплексна науково-дослідна експе...

28 бер. 2011 Hits:13659

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:23426

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:9367

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:10652