4 листопада 2020 р. Національний заповідник «Давній Галич» відзначає своє 26-річчя. З цього приводу пригадаємо наступне.

Державний історико-культурний заповідник у Галичі створено на базі пам’яток історії та культури стародавнього міста Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 року. 11 жовтня 1994 року Указом Президента України йому надано статус Національного заповідника і присвоєно назву «Давній Галич».

Під опікою Національного заповідника «Давній Галич» перебуває  низка пам'яток загальнодержавного та світового значення, фундаменти літописних церков ХІІ-ХІІІ ст., пам'ятки археології, природоохоронні об'єкти, органічно пов'язані з пам'ятками історії та архітектури. Серед найвизначніших слід назвати храм Святого Пантелеймона – перлину галицької архітектури XII ст.; фундамент Успенського собору (ХІІ ст.) з місцем поховання князя Ярослава Осмомисла; церкву Успіння Пресвятої Богородиці (XVI ст.); церкву Різдва Христового (XIV–XVI ст.); Галицький замок (XVI ст.); костел та монастирський комплекс Кармелітів (XVIІ ст.) тощо.

У Національному заповіднику «Давній Галич» функціонує ряд структурних підрозділів, зокрема кілька відділів та секторів, а також три музеї, працює комплексна науково-дослідна експедиція. За 26 років колектив установи має чималі здобутки. Тут організовують і проводять наукові конференції, видають наукові збірники і монографії, путівники і буклети, фотоальбоми і краєзнавчі розвідки.

Окремо хочеться зупинитись на музейних структурних підрозділах заповідника.

Музей історії Галича відкрито 6 червня 1961 р. у приміщенні митрополичих палат кінця ХVІІІ ст. – літньої резиденції галицьких митрополитів у Крилосі (Давньому Галичі). Спочатку це був філіал Івано-Франківського краєзнавчого музею.

У 1994 році музей було передано до складу Національного заповідника «Давній Галич», куди він увійшов на правах окремого відділу. Експозиція музею розміщується у 6-ти залах першого поверху. В її основі – історія Галицько-Волинської держави, а також представлений долітописний Галич з періодом трипільської, лінійно-шнурової, комарівської, липицької та черняхівської культур (V–ІІІ тис. до н.е.).

На другому поверсі музею відкрита експозиція історії Церкви в Галичині. Тут зібрано багато речей церковного культу. Заслуговує на увагу фрагмент хреста з ініціалами першого єпископа Галича Косьми ХІІ ст., священничий та митрополичий одяг, єпископський жезл Митрополита Андрея Шептицького, ікони відомого художника ХІХ–ХХ ст. Антона Монастирського, Євангеліє ХVІІ ст., плащаниця, панагія, хрести-енколніони, нагрудні хрести Х-ХІІ ст. та інші експонати. Привертає увагу відвідувачів і чудотворна ікона Богородиці в Успенській церкві ХVІ ст.

Також хочеться звернути увагу на те, що у 2014 році відремонтовано та здано в експлуатацію ще один музейний комплекс – Галичину могилу.

Наступним структурним підрозділом «Давнього Галича» є Музей етнографії. Спочатку він існував на правах відділу Івано-Франківського краєзнавчого музею. З 1986 року музей став окремим закладом. У 1994 році музей увійшов у склад Національного заповідника «Давній Галич».

У результаті пошукової роботи науковців виявлено і рекомендовано для переміщення в музей пам’ятки народної архітектури, сотні предметів побуту, зразків одягу. Всі виявлені споруди науково систематизувалися і класифікувалися відповідно до етнографічних регіонів.

Експозиційні сектори музею, що відповідають певним зонам та районам, розміщуються у послідовності, яка дає можливість оглянути скансен окремими частинами: Покуття, Гуцульщина, Бойківщина, Опілля. Скансен зберігає і відтворює різноманітні пам’ятки історії та культури, народної архітектури, предмети побуту і знаряддя виробництва в середовищі, наближеному до природного, дає відвідувачам повну картину життя карпатського та прикарпатського сіл у давні часи.

Створення Музею караїмської історії та культури 4 листопада 2004 р. – це своєрідна данина тим людям, які не покинули землю, що впродовж 750-и років була рідною для їх маленького, але гордого етносу. З небагатьох караїмських громад, заснованих у Середньовіччі на теренах Галичини і Волині, залишилася тільки галицька. У світі нині нараховується близько 200 осіб цього унікального народу. На історичній батьківщині – в Криму – близько 800. Доля їх розкинула по різних країнах світу.

Експозиція Музею караїмської історії та культури знайомить відвідувачів із релігійними та культурними традиціями караїмів, суспільним та побутовим життям караїмської громади Галича. Тут можна побачити ризу і молитовний шарф газана, караїмського священнослужителя, його печатку та штемпель кенаси. В експозиції музею є пам’ятна книга з кенаси, в яку записували свої враження поважні гості, що відвідували Галицьку караїмську громаду. В одній з вітрин експонується згорток Тори, а також указка для читання Святого Письма та багато інших предметів культу галицьких караїмів.

У 2000 року караїми Галича увійшли до Всеукраїнської асоціації караїмів «Кримкарайлар» як Галицька територіальна громада, документальне підтвердження цієї події також знаходиться в експозиції музею.

…Невблаганно спливає час. Ось уже й Національний заповідник «Давній Галич» відзначає своє 26-ліття. Мало це чи багато і що зроблено за цей час? Нехай нас оцінюють нащадки.

З приводу 26-ої річниці Національного заповідника «Давній Галич» хочу щиро привітати всіх працівників установи, побажати їм міцного здоров'я, нових досягнень, творчих успіхів. Нехай все задумане здійсниться, як у професійній царині, так і в особистому житті!

Володимир Костишин,

генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич»

Що ми знаємо про Галицьку і Волинську землі кінця ХІ – першої третини ХІІІ ст.? Чи були це повноцінні державні утворення того часу? Чи були вони правонаступницями Давньоруської держави? Чому князь Данило став королем? Якими були кордони та яке місце на геополітичній карті середньовічного світу займали Галицька і Волинська землі? Коли і чому вони припинили існування? Якою була їхня спадщина для розвитку української держави в майбутньому?

 

Гість - Олександр  Головко, доктор історичних наук, автор чотирьох монографій та понад 200 наукових статей, рецензій, розділів колективних монографій.

Ведуча - Тетяна Боряк.

Дивіться за посиланнями:

https://www.youtube.com/watch?v=dOrsWmD5jXE

https://www.youtube.com/watch?v=4TaoNOGFgmk

Майже рік тому, в листопаді 2019 р., у м. Галичі, по вул. Караїмська, 21, де впродовж століть знаходився храм караїмів, було встановлено основу та  колону - пам’ятний знак. Його було виготовлено з піщаника. Поруч знака висаджено зелені насадження – деревця туй. Навесні 2020 р. знак було увінчано архітектурним елементом, за зразком того, який був розміщений на фасаді історичної будівлі громади караїмів.

З часу основних робіт минув рік, і тепер, в останній декаді жовтня 2020 р., композицію доповнено символікою, прообразом якої стали символи, які використовувалися караїмами в духовному житті.

У центральній частині пам’ятного знака вмонтовано напис (у формі розгорнутого сувою Тори) зі згадкою про руйнацію сакральної споруди у 1986 р. Деталь викона з металу, пофарбованого у чорний колір; напис виконано способом прорізання. Сам текст виконаний караїмською мовою (кириличний варіант алфавіту). У верхній частині сувою розташована зірка Давида (як символ юдаїзму). В нижній частині вмонтовано менору (семисвічник), як один з найдавніших і найпоширеніх релігійних атрибутів. Дані роботи здійснило комунальне підприємство «Капітальне будівництво» (м. Галич, директор Василь Крук).

Таким чином, Галич отримав ще одне ознаковане місце – безперечно, цей об’єкт буде цікавий як місцевим мешканцям, так і туристам. Історія громади караїмів Галича (яка, за однією з версій, прибула до міста в ХІІІІ ст.) тепер візуалізована не тільки в збереженій житловій забудові та експозиції «Музею караїмської історії та культури», а й у пам’ятному знаку на місці їх сакральної споруди. Разом з тим, вартувало б у подальшому встановити таблицю з ідентичним написом українською мовою та провести благоустрій прилеглої території.

 

Довідково. Попередньо на місці, де знаходилася кенаса караїмів, було здійснено первинний благоустрій. Територію вимощено бруківкою, встановлено 4 паркові лавки та дитячу пісочницю. Встановлення пам’ятного знака на місці караїмської кенаси має довголітню підготовчу історію. Раніше було підготовано ряд архітектурних проєктів; питання неодноразово обговорювалося на міському, районному та обласному рівнях.

 

Андрій Чемеринський

Статті із старих часописів дозволяють нам поринути у давно минулі дні і «прожити» з ними пережите колись. Адже так, як відтворювалася атмосфера свят чи подій  у тодішніх публікаціях, не може  зберегти й найдосконаліша пам’ять. Сьогодні ми пропонуємо читачам повернутися на  85 років назад і перенестися у село Підгороддя під Крилосом, щоб відчути святковий настрій жителів цього поселення з нагоди 35-літнього існування читальні «Просвіти» та посвячення «Народного Дому» в Підгородді біля Галича», яке відбулося  18 серпня 1935 року. Правопис статті, яку ми відшукали у львівському часописі «Діло», подаємо із збереженням тогочасного правопису.

Подав Іван ДРАБЧУК

«На тому місці, де колись стояв старинний княжий город Галич, простором 5 годин ходу, залишилось нині містечко Галич і села та присілки Залуква, Св. Станислав, Крилос, Підгороддя, Четверки, Сокіл і інші. З того села Крилос, Підгороддя і Четверки від давніх літ становлять одну адміністраційну одиницю і належать до одної парохії. В Крилосі істнувала українська народна школа ще за панщини. Там учителював колись батько незабутнього довголітнього провідника Галицької Землі і голови Т-ва «Просвіта», президента Юліяна Романчука.

Одначе послідовна освітня й економічна організаційна праця почала ся щойно 36 літ тому, коли молодий учитель Іван Герасимович заснував в Крилосі ка у Райфайзена, а в Підгороддю читальню «Просвіти». Ті організації дали почин до організування там дальших форм суспільного життя. Повстає Товариство «Січ», «Сільський Господар», кооператива «Луква», «Союз Українок», протиалькогольне Т-во «Відродження», а коли адміністраційна влада заборонила «Січ», тоді повстає і веде дальшу працю «Сокіл». Зокрема велику виховну працю й боротьбу за школу веде Кружок «Рідної Школи», один з кращих я галицькій окрузі, який донедавна власними силами і з прегарними вислідами вів т. зв. збірні лекції, а тепер веде «Доріст Молоді».

Наслідки цієї всесторонньої праці дуже замітці. Давні корчми, символ неволі і темноти та джерела деморалізації, перестали істнувати. За те пишається на передовому місці в Підгороддю прегарний «Народний Дім» з великою салею на збори, ширші сходини і вистави, як овоч (тут мається на увазі «плід». – І.Д.) освіти й організаційної праці.

В неділю, 18. серпня ц. р. відбулося величаве свято 35-літнього істнування і праці читальні «Просвіти» в Підгородді та посвячення величавого «Народнього Дому», на яке запросили свого першого основника дир. Івана Герасимовича зі Львова (насправді він є уродженцем Галича. –І.Д.). Свято почалося Полевим Богослуженням, яке відправили в прияві тисячів громадян Підтороддя й околичних сіл, доросту «Рідної Школи», соколів і соколиць та делегатів ріжних українських установ о. Гошовський, парох з Крилоса.,о. Левицький, парох з Комарова й о. Чолій, парох зі Залукви. Прегарно співав хор українських міщан з Галича. Після Богослуження величне «Боже Великий Єдиний» та глибоко обдумана відповідними цитатами зі Святого Письма переплітана проповідь о. д-ра Гринюха з Галича, навіяна великою любов’ю до українського народу та до його змагань.

Опісля відбулася панахида за упокій душі тих працівників, що відійшли від нас навіки. В піднесеному настрою й у зразковому порядку перейшла процесія з хором, а далі дітвора і доріст «Рідної Школи», запрошені гості, соколиці й соколи і непроглядна маса народу через провізоричний, умисне з нагоди цього величавого свята поставлений міст над Луквою, перед «Народній Дім», який тисячі людей облягли як мурашки.

Посвячення «Народнього Дому» доконали всі вище згадані отці духовні й о. Базилевич з Викторова. Співав галицький хор. З черги виголосив з порога «Народнього Дому» прегарну про повідь о. Базилевич. Так і чулося, що говорить колишній воїн нашої Армії, переплітаючи свою проповідь влучними цитатами Св. Письма й українських письменників. Закінчив бадьорим акордом, а орхестра на дутих інструментах з Єзуполя відограла «Боже Великий Єдиний».

Після того процесію відпровадили до старинної церкви, якої мури: пам’ятають княжі часи В часі обідової перерви насунули чорні хмари і впав зливний дощ з громами. Здавалося, що друга частина так гарно започаткованого всенароднього свята не відбудеться. Та згодом засяло сонце і народ лавою посунув на святочний майдан, де перед полуднем відбувалося Полеве Богослуження. Вправно замашерували на майдан доріст «Рідної Школи», соколи й соколиці і заняли свої міс ця. Представники установ та запрошені гості заняли місця, а далі стояла маса народу. Біля трибуни засіли члени-основники і почесні члени з дир. Іваном Герасимовичем на чолі.

Другу частину дещо спізненого свята відкрив голова читальні «Просвіти» в Підгородді п. Ілько Маланій змістовою промовою, вказуючи на трудні початки організації українського народу, коли всюди царила темнота, коли корчма ширила деморалізацію, а всякого роду запроданці лупилися з ворогами українського народу та й не допускали його двигнутися. Промовець теплими словами згадав ті часи, коли присутній тут тоді молодий учитель п. Іван Герасимович перед 35 літами ставив перші основи цієї читальні «Просвіти». Не подобалася ця жертвенна праця тодішнім верховодам, п. Івана Герасимовича усунули з посади учителя і він був приневолений перенестися на Буковину, де продовжив свою працю. Та засіяне зерно не засмітилося. Читальня «Просвіти»  дала почин до заснування цілого ряду інших установ й організацій, які взаїмно себе доповнюючи, творять нове суспільне життя.

Після того п. голова Маланій передав грамоти почесних членів читальні «Просвіти» в Підгородді п. директорові Іванові Герасимовичеві і панам Льву Фіґолеві, Стефанові Духовичеві, Ількові Бойчукові, Василеві Духовичеві Семка, Гриневі Духовичеві і Василеві Фіґолеві під грімкі оплески всіх присутніх. З черги забрав голос п. Іван Герасимович. Подякував за запросини і велику почесть, прочитав привіт від Матірньото Т-ва «Просвіта» і оголосив привіти від «Рідної Школи» та всіх центральних установ українського Львова, який радіє поступом і нинішнім великим святом. Згадав коротко тяжкі початки і первопочини праці, яку після його відходу продовжували вперто основоположники читальні «Просвіти», а пізніше його учні.

Після того виголосили привіти: п. Ясенииький віл філії «Просвіти» в Станиславові, п. Попель від філії «Просвіти» і Повітового Кружка  «Рідної Школи» в Галичі, п. Терпиляк Андрій від повітових економічних установ в Галичі, п. Скрентович Володимир від читанні «Просвіти» в Галичі, п. Гошовський Сергій від читальні «Просвіти» і секції української молоді в Галичі, п. Ковальчук від читальні «Просвіти» в Козині і п. Вівчар Олекса (у Єзуполі це прізвище звучить як Овчар. – І.Д.) від культурно-освітніх й економічних товариств в Єзуполі.

Дальше відчитано привіти від читалень «Просвіти» у Вик торові і Четверках та від «Союзу Українок» в Крилосі. З черги виступив добре зіспіваний селянський хор з Медині, який під проводом п. Коржинського виконав: «До бою!» (марш волинських стрільців), «Тече вода», «Задзвенімо», «Засіяло сонце золоте» та «З окрушків» Остапа Нижанківського і закінчив народним гимном. Кожну виконану точку супроводжали заслужені оплески. В міжчасі площу частинно спорожнили і на майдан оправно вмашерував доріст «Рідної Школи» з Блюдник, який під звуки єзупільської дутої орхестри виконав кілька гарних вправ. На зміну вправляли при звуках тої ж музики соколиці з Блюдник, Залукви, Викторова і Комарова та соколи з Залукви, Викторова, Комарова і Підгороддя. Виконання всіх точок було дуже вдатне і викликало бурю оплесків за кожний раз.

Свято закінчено одноактівкою під голим небом п. з. «В похід», де представлено боротьбу козаків з татарами, визволення українського ясиру з татарської неволі і побіду. Бравурний напад козаків (в історичних одностроях) на конях і бій з татарами, викликав сильне вражіння. Опісля переможні козацькі частини передефілювали перед публікою».

Автор статті Підгородецький.

Часопис «Діло», №222 від 22.08.1935 року

 

Минає 450 років з часу народження Памва Беринди

 

Існує кілька версій про час народження Памва Беринди, мовознавця, письменника, видавця, релігійного і культурного діяча першої половини XVII ст. Одні джерела подають 1570 рік, інші – період між 1555 та 1560-им роками. Немає єдиної думки і про місце народження цієї видатної постаті Галичини та всієї України. Деякі дослідники вважають, що Павло Беринда (ім’я Памво взяв при постриженні в ченці) з’явився на світ у с. Чайковичі Самбірського району Львівської області. За однією з версій, його родина походила з Молдови. Саме прізвище, як припускає мовознавець Іларіон Свєнціцький, румунського або східного походження. Історик-краєзнавець Іван Драбчук, автор книги «Постаті галицької історії», стверджує, що це наш земляк, котрий народився на Івано-Франківщині, в містечку Єзуполі Тисменицького району (в той час називалось Чешибіси).

П.Беринда був високоосвіченою людиною, володів енциклопедичними знаннями. Освіту майбутній лексикограф та книгодрукар здобув у Львівській братській школі, знав більше десяти мов, зокрема церковнослов’янську, грецьку, латинську, давньоєврейську, сирійську та ін. Школа мала потужну друкарню, тож П.Беринда захопився друкарською справою.

На початку 1600-их рр. львівський єпископ Гедеон Балабан (до постриження в ченці – Григорій) відкрив у своєму маєтку в с. Стрятин (нині Стратин Рогатинського району Івано-Франківської області) греко-слов’янську школу і друкарню, яку очолив його небіж Федір Балабан. Власне тут після завершення навчання П.Беринда розпочав свою діяльність як друкар і гравер, працював також у Крилоській друкарні, яку було засновано трохи пізніше. За його участі видано «Служебник» (1604), «Требник», «Євангеліє учительне» (обидві книги – 1606). До речі, на одній з гравюр Євангелія зображено вхід до крилоського храму. Своє прізвище приховував за монограмою «ПБМ», яку розшифровують як «Памво Беринда – монах (або майстер)». На виданнях стоїть також друкарський знак у вигляді молодого місяця і зірки.

Після смерті Федора і Гедеона Балабанів Беринду запросив до себе перемиський єпископ Михайло Копистенський. Потому він знову повертається до Львова, приймає чернечий постриг, найімовірніше – в монастирі Св.Онуфрія. У записах Львівського братства за 1613 р. згадується чернець Памво. Він очолив Львівську братську друкарню, де видав книгу «Іоанна Златоустого о священстві» (1614), а також власні вірші «На Рождество Христа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа для утіхи православним християнам» (1616) з присвятою львівському єпископові Єремії Тисаровському. Вірші користувалися великою популярністю, їх переписували і декламували учні братських шкіл. П.Беринда став одним із зачинателів української поезії та шкільної драми.

У 1617 р. архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький звернувся до Львівського братства з проханням відпустити вже досить знаного на той час книговидавця та вченого Памва Беринду до Києва. Тут навколо заснованого 1615 р. братства, його школи та лаврської друкарні згуртувалось багато освічених людей – учених, перекладачів, письменників. І Памво Беринда разом з братом Стефаном і сином Лукашем назавжди покидає Львів. У друкарні Києво-Печерської лаври, що випускала як церковно-служебну, богословську, так і потрібну для шкіл літературу, в 1619 р. побачило світ перше в Україні видання «Анфологіону» (збірка вибраних служб на всі 12 місяців року), де містилися текси на пошану києворуських святих Бориса і Гліба, княгині Ольги, Володимира Великиго. Передмову і післямову до збірника склали Єлисей Плетенецький і Памво Беринда. У 1620 р. вийшов «Номоканон» (збірник церковного права). Згодом, під час візиту до Києва Єрусалимського Патріарха Феофана, ієромонах Памво Беринда отримав титул протосинкела (помічника Патріарха) Єрусалимської церкви.

У 1627 р. П.Беринда власним коштом опублікував «Лексикон словено-роський і імен толкованіє», над яким працював протягом багатьох років. У цьому фундаментальному виданні на 475 сторінок міститься близько семи тисяч церковнослов’янських слів, перекладених або витлумачених тогочасною живою українською розмовною мовою. «Лексикон…» адресувався «спудеям» і його можна розцінювати як прототип сучасних енциклопедичних словників.

Через кілька років Памва Беринди не стало. Помер він 13 липня 1632 р. і був похований у Києво-Печерському монастирі. Його надгробна плита містила напис: «Памво Беринда, коректор книг і управитель топографії печерської, протосинкел Святого Отця Патріарха Єрусалимського, людина вчена, залишив «Лексикон словено-роський» і по трудах чернечих, сповідничих і друкарських тут спочив».

Львів також не забув про Памва Беринду. Його іменем названо одну з вулиць у центрі міста.

Любов Бойко.

У цьому році вийшли друком нові книги наших колег, співробітників Національного заповідника «Давній Галич» – кандидата історичних наук Тараса Ткачука (у співавторстві) та історика-краєзнавця Івана Драбчука.

Видання «Багатошарове поселення Більшівці (ур. Кути) на Верхньому Подністров'ї» Т.Ткачука, І.Кочкіна, Р. Щодровського – наукове. Це результат багаторічних досліджень авторів, на 248-и сторінках подані рисунки й описи знахідок, виявлених під час археологічних розкопок поселення Більшівці (урочище Кути) в Галицькому районі на Івано-Франківщині. Завдяки археологічним дослідженням науковцям вдалося розширити кордони заліщицької групи трипільської культури до нижньої течії Гнилої Липи, наблизитись до розв’язання багатьох інших важливих питань. Кістяні і крем’яні знаряддя, антропоморфні (жіночі) фігурки, фрагменти трипільської кераміки і цілих посудин, які дійшли до нас із сивої давнини, засвідчують, що на цих теренах віддавна буяло життя, мешкали люди, виживали у складних умовах, продовжуючи ланцюжок свого роду. Автори детально описують орнамент, символічні знаки і кольори, якими прикрашений посуд трипільського часу, проводять паралелі з іншими культурами.

У новій книжці І.Драбчука «Відомі уродженці Галича» зібрані факти про видатних людей минулого і сучасності, котрі народились у стольному місті. Серед них – преподобний Феодосій Манявський, професор і церковний діяч Діонісій Дорожинський, бургомістр Дрогобича Ксенофонт Охримович, правник, дипломат Ярослав Олесницький, польський генерал Болеслав Нечуя-Островський… і ближче до сучасності – відомий хірург-кардіолог Мирослав Шекета, син шанованого в Галичі лікаря Михайла Шекети, вчений-винахідник, хірург Василь Криса, народний артист України Олександр Биструшкін, Надзвичайний і Повноважний посол України Михайло Бродович і багато інших. Працюючи над книгою, автор використовував архівні джерела, публікації в газетах і журналах, записував спогади сучасників, користувався мережею «Інтернет». Зібраний матеріал свідчить про те, що з Галича вийшло багато цікавих і неординарних людей.

Любов Бойко, редакторка видань.

Він прожив довге, сповнене випробувань та смертельних небезпек життя, проте це не змінило його характер. Він приймав все, що дарувала йому доля і при цьому залишався витриманою, спокійною людиною. Він подумки завжди залишався з Україною, може вже й не сподіваючись на те, що йому колись випаде доля торкнутись батьківської землі. Але вірив в Україну та залишався відданий їй все своє життя.

Осип Мельникович народився 12 березня 1893 р. в с. Височанці Станиславівського повіту. Один рік у 1905 – 1906 н. р. навчався в Коломийській державній гімназії, відтак став учнем гімназії в Станіславові. Осип мав музичний слух та добрий голос, більше того – знав ноти, відтак майже відразу почав співати в гімназійному хорі.  У 1913 році  був покликаний до війська і служив у 31-му полку польової артилерії. Підчас війни брав участь у боях на російському та італійському фронтах, як головний обсерватор (коригувальник) з правом керувати гарматним вогнем.

Наприкінці 1914 р. йому було присвоєно перший офіцерський чин – хорунжого. За кілька місяців по тому О. Мельникович разом зі своїм підрозділом потрапив у оточення та опинився у полоні. Невдовзі він та ще група полонених зі складу австро-угорської армії були зібрані в пересильному пункті Дарниця поблизу Києва, після чого їх мали перевести вглиб Росії. Але доля розпорядилась інакше – через недостатню кількість вартових – О. Мельниковичу вдалось непомітно залишити інших полонених та перейти міст через Дніпро, після чого він опинився у Києві.

За деякий час О. Мельникович опинився на Полтавщині, де працював волосним писарем. Ця робота змушувала О. Мельниковича до тривалих та обтяжливих переїздів кінною бричкою. Восени 1918 р. О. Мельникович залишає свою посаду, і вирушає додому. Розпад Австро-Угорської імперії та постання ЗУНР спонукало його зголосився до складу Української Галицької Армії. Тому він вирушає до Старого Села, де перебувала на постої одна артилерійских батарей австрійської армії. Роззброївши її австрійську обслугу, О. Мельникович перебирає батарею під своє командування та одним з перших прибуває до Львова на допомогу місцевим українським частинам. Батарея займає бойові позиції спочатку на горі св. Яцика, а потім – на Ялівці, та бере участь у боях за місто. На виконання наказу сотника Д.Вітовського у листопаді 1918 р. О. Мельникович вирушив до Золочевського гарматного коша. Тут він разом зі старшинами (сотником Лєщієм і поручником І. Сітницьким) до середини грудня 1918 року організував три гарматні батареї (чотири гармати кожна). Після цього хорунжого О. Мельниковича було призначено комендантом 2-ї батареї, а саму батарею (разом з 1-ю батареєю під командою поручника д-ра Г. Давида) приділено до складу військової групи УГА «Північ».

У кінці грудня 1918 р. командування групи «Північ» організувало наступ на польські позиції в районі с. Долгобичів. Діяльну участь у ньому взяли обидві батареї, значною мірою забезпечивши успіх українських військ на цьому напрямку. З 5 січня 1919 р. батарея під командуванням О. Мельниковича була тимчасово долучена до групи отамана Клея, яка оперувала в районі м. Любачів та брала участь у боях за це місто. У кінці січня 1919 р. (під час реорганізації УГА) всі артилерійські підрозділи групи «Північ» були зведені у 5-й гарматний полк 5-ї Сокальської бригади. О. Мельникович, який був підвищений до рангу четаря (за успішний бій під час здобуття Добрусина), невдовзі призначається командиром батареї важких гаубиць. Батарея О. Мельниковича бере участь у т. зв. Чортківській офензиві УГА, а після відвороту українських військ під тиском поляків у травні 1919 р. 5-й гарматний полк відступає за р. Збруч (в районі Гусятина). У серпневому поході на Київ батарея О. Мельниковича оперувала у складі 5-го гарматного полку, який здійснював артилерійську підтримку українських частин під час здобуття ними Жмеринки, Хмільника, Райгородка, Бердичева, Кожухівки і Святошина.

Із 1 березня 1919 р. розпорядженням Секретаріату Військових Справ хорунжого О. Мельниковича підвищено до ступеня четаря. У липні цього ж року йому довелося пережити відступ армії за Збруч, та  перебути «чотирикутник смерті». Навесні 1920 р. під час реорганізації УГА четар О. Мельникович був призначений командиром легкої кінної двогарматної батареї, яку було приділено до 2-го кінного полку (колишня 5-та Сокальська бригада). Полк було передислоковано на протипольський фронт у район Багриновець поблизу Літина. На цій посаді О. Мельникович перебував до кінця існування УГА. Осип двічі перехворів тифом, а відтак після роззброєння поляками 2-ї і 3-ї бригад УГА у квітні 1920 р. потрапив до табору військовополонених у Тухолі на Помор’ї.

З табору О. Мельникович і двоє його товаришів вирішили втекти пізно ввечері 6 червня 1920 р., попередньо підкопавши собі хід під колючим дротом. Сталося це під час вистави таборового театру, коли охорона була послаблена.  Через Гданськ О. Мельникович дістався Чехо-Словаччини, і до весни 1921 р. перебував в українському таборі Ліберці, де закінчив матуру (гімназійний курс. – І.Д.) (через мобілізацію до австро-угорської армії у 1914 р. О. Мельникович не закінчив гімназію у Станіславові) та отримує відповідний документ. Після деяких роздумувань О. Мельникович (спочатку він було вирішив стати студентом медицини, але пізніше зупинився на агрономії та поступає на навчання до Празької політехніки.

Перед врученням диплому він мав пройти практику в одному з чеських великих маєтків, власник якого доручив О. Мельниковичу самостійно вести всю господарку, заявивши при цьому, що він абсолютно не втручатиметься у його дії. Стажер напрочуд успішно впорав-ся із цим завданням і отримав від господаря якнайкращі рекомендації. Більше того – власник господарства дав зрозуміти О. Мельниковичу, що був би радий побачити його у якості свого зятя (він мав єдину доньку). Але О. Мельникович відмовився від такої пропозиції, бо був вже давно заручений з Юлією Йосипівною Демчук.

Після успішного завершення студій в ЧСР та випускних святкувань, О. Мельникович повертається до Галичини та 17 червня 1926 р. одружується з Ю. Демчук. Молоді обмінюються обручками з вигравіруваними на їх внутрішній стороні ініціалами («Ю. Д.» і «О. М.»). Початки сімейного життя були не простими, бо О. Мельникович мав добру, але мінливу вдачу. Однак його дружина зразково вела господарство і намагалась підтримувати чоловіка у всіх його планах. Також вона брала участь в національному життя української громади як член Союзу українок Франції.

У молодих народжуються діти – син Роман (1927 р.н.) і донька Дарія(за іншими даними –Ліда) (1935 р.н.). Щоправда, щастя молодих батьків було затьмарене смертю первістка у віці семи років від дифтериту. У цей час О. Мельникович влаштовується на роботу до української кооперативи «Маслосоюз», де працює до початку Другої світової війни. У середині 30—тих років він стає членом товариства «Українських агрономів».

З часом  О. Мельниковича було призначено директором радонової  (районної. – І.Д.) молочарні в Жовкві (з 1935 року). Досвід роботи Жовківської молочарні, зокрема, обговорювався на скликаній у 1938 р. нараді службовців «районових» молочарень Жовкви і Боянця, на якій був присутній директор «Маслосоюзу» Андрій Мудрик. Присутні на ній були одностайні в тому, що українська кооператива є конкурентноздатним та потужним підприємством, яке здобуло своє місце на ринку молочних виробів не тільки в Польщі, але в низці європейських країн.

У вересні 1939 р. через потрапляння шрапнелі під час артилерійського обстрілу згорів будинок, що тривалий час винаймався родиною Мельниковичів, і який вони збирались придбати собі у власність. Родина О. Мельниковича була змушена виїхати до Ярослава, пізніше – до Катовиць і Любліна. Тут усюди перебувала вже німецька адміністрація, яка робила все аби забезпечити роботу всіх існуючих у країн підприємств. Тому О. Мельниковичу вдалось досить швидко знайти роботу (його було призначено директором однієї з тамтешніх молочарень), а його зарплати вистачало й на те, аби орендувати окрему умебльовану квартиру з паровим опаленням для проживання родини. Але вважати, що родина Мельниковичів замешкала з усіма зручностями не доводилось, бо через відключення системи опалення взимку в квартирі було холодно настільки, що дружина і донька О. Мельниковича мусіли вдягати всі теплі речі та весь час сидіти в лазеньці, де хоч трохи було тепліше аніж в інших кімнатах.

У 1941 р. О. Мельникович з родиною переїжджає на Волинь до Луцька. При цьому він не поставив до відома власного шефа (німця), який здійснював загальний нагляд за роботою молочарні. Останній просто оскаженів та написав донос на О. Мельниковича, звинувативши його у самовільному залишенні праці та саботажі. Майже відразу О. Мельниковича було заарештовано та розпочато слідство. Кілька тижнів О. Мельникович перебував під арештом у в’язниці, а його дружина як могла підтримувала свого чоловіка (зокрема передавала йому харчі та одяг).

Через кілька місяців О. Мельникович на автівці, разом з дружиною терміново збирає найпотрібніші речі та вирушає разом з родиною, хоча перед цим у доньки Дарії після запалення легенів стан здоров’я не сприяв будь-яким переїздам, але вибирати не доводилось. На деякий час подружжя зупиняється у домі батьків дружини в Сокалі. Тут проживала мати дружини Марія Демчук (з дому Караван), яка втратила свого чоловіка ще у 1920 р., коли  його було вбито місцевими поляками.

У цей час глава родини очолює сільськогосподарську школу в Городку (поблизу Львова), де навчались українці (зокрема ті, які в силу різних причин не хотіли потрапити до війська або бути вивезеними до Рейху). Але робота в школі тривала недовго – у зв’язку з наближенням радянських військ – родина О. Мельниковича наприкінці 1943 р. (разом з іншими викладачами та учнями школи) – виїхала возами в евакуацію на Лемківщину до містечка Команчі, причому були забрані й корови, що належали школі. У цьому містечку всі корови були передані місцевим українським селянам, а вози віддані місцевому відділу УПА.

Зауважимо, що свого часу О. Мельникович був активним членом (бойовим референтом, що пройшов 3-місячний курс, який відбувся напри¬кінці 1922-го і на початку 1923 р. в Мюнхені) УВО, одним із організаторів якої був Юліан Головінський (сотник УГА, командант VІ Равської бригади, пізніше крайовий провідник ОУН), з яким О. Мельникович був у товариських стосунках. До речі,  О. Мельникович не був членом ОУН, але він мав контакти з українським підпіллям.

Далі родина Мельниковичів потягом вирушила до австрійського містечка Штрасгоф поблизу Відня, пізніше – до міста Кремс (над Дунаєм). Тут О. Мельникович знову влаштувався на роботу до місцевої молочарні. Він  працював спочатку звичайним працівником, а коли австрійця-директора перевели на іншу посаду, українець успішно здійснював загальний провід на цьому підприємстві. Після закінчення війни родина опиняється у таборі під Зальцбургом, де мешкає у старих австрійських казармах, де скупчились представники багатьох народів (крім українців тут перебували поляки, чехи, латиші та інші).  І ту завдяки фінансовій допомозі з боку UNRRA (Американська благодійна організація, що надавала матеріальну допомогу полоненим та інтернованим), О. Мельникович засновує в таборі сільськогосподарську школу, ставши її директором. У таборі родина Мельниковичів пробула до 1948 р., коли постало питання про його ліквідацію та виїзд його мешканців до США. Але О. Мельникович не мав жодного бажання залишати Європу, відтак він запропонував перенести сільськогосподарську школу до Франції. Цей проект підтримала УГКЦ, яка придбала ферму разом з обширною ділянкою землі в Люрі (неподалік від Орлеану).

З 1950 р. саме сюди переїхала родина О. Мельниковича, і здавалось, що справи поволі налагоджуються, і школа розгортає свою діяльність. Але за два роки стало ясно, що через нездоланні фінансові проблеми від реалізації цього проекту доведеться відмовитись. Відтак школа була ліквідована, а її викладачі та учні мусіли шукати собі новий рід занять. О. Мельникович у 1952 р. перевозить родину до Парижу, де поринає у вир громадського життя української громади. Але початки перебування родини у французькій столиці були досить непростими, бо мешкати довелось втрьох у маленькій кімнатці одного з паризьких готелів. Після переїзду до Франції О. Мельнико вич почав працювати в адміністрації тижневика «Українець» (Париж), який пізніше об’єднався з українською газетою «Час» (Німеччина) в одне видання «Українець-Час».

З 1960 р. Осип Мельникович бере діяльну участь в діяльності екуменістичної організації «Український Християнський Рух» (УХР), ставши постійним головою його французького осередку та членом Екзекутиви (виконавчого органу) цієї організації. На відзначення 10-літнього ювілею діяльності УХР 13–16 жовтня 1963 р. проф. В. Яневим за допомогою членів Екзекутиви (і зокрема О. Мельниковича) в Римі були організовані т.зв. «Студійні дні УХР», які мали своїм логічним продовженням наукову конференцію «Релігія в житті українського народу» (18–20 жовтня). О. Мельникович був в числі найактивніших  її учасників, брав участь у всіх запланованих заходах та роботі секцій конференції. Також українська делегація мала аудієнцію у папи Павла VІ, і після виголошення промов Св. Отець особисто спілкувався з митрополитом Й.Сліпим, єпископами УГКЦ та мирянами.

Крім роботи в УХР О. Мельникович довший час виконував обов’язки секретаря Українського Центрального Громадського Комітету у Франції, а згодом став його головою. Також він був активним співпрацівником Української Енциклопедії. Таким чином, кожний день О. Мельниковича був розписаний наперед, він перебував у самому центрі громадського життя українців Франції, і завдяки своєму вмінню організовувати робочий час він завжди встигав усюди.

У віці 85 років О. Мельникович відійшов від активної участі у громадському та науковому життя української громади у Франції, і за два роки (16 серпня 1980 р.) пішов із життя. 22 серпня відбулось заупокійне богослужіння в Храмі св. Володимира Великого в Парижі, після чого покійний був похований на цвинтарі «Saint Onem» (поблизу Парижу, де  була похована його дружина). Попрощатися з О. Мельниковичем прийшло багато українців – його знайомих та друзів, з якими він знався або працював упродовж свого життя.

Дочка Дарія, яка завдяки батькові отримала ґрунтовну освіту(вона закінчила приватну католицьку гімназію) працює в Українській бібліотеці імені Симона Петлюри у Парижі.  Вона переконана, що її батько Осип Мельникович як український громадський діяч, який залишив по собі  вагомий слід заслуговує і на вдячну пам’ять нащадків. Він дуже добре знав німецьку мову, але вирішив покинути Німеччину, пізніше, довго живучи у Франції, О. Мельникович не збирався отримувати французьке громадянство. Він пройшов «свій шлях воїна Української Армії, для якого найвищим наказом було й є ніколи не випускати зброї, яка може змінюватися, але ніколи не смів змінити ідейне прямування до мети українського патріота-християнина, який належить нації, щоб тим краще могти служити Батьківщині, як святій спільноті».

 

Іван Драбчук

1 жовтня 2020 р., напередодні Дня вчителя (4 жовтня), на фасаді навчального корпусу філії №1 Галицького ліцею імені Ярослава Осмомисла (колишня Галицька ЗОШ №2 І-ІІІ ст., вул. Львівська, 6) урочисто відкрили та освятили анотаційну дошку Ангелині Корчинській (Петраш) – громадській діячці, членкині «Просвіти», корінній жительці Галича, ініціаторці створення Галицької семирічної школи, першій її директорці (1948-1950 рр.), вчительці початкових класів та біології.

Анотаційну дошку встановлено на будинку, в якому протягом тривалого часу вчителювала Ангелина Василівна.

Ініціаторами встановлення дошки виступили: Любомир Бродович (місцевий краєзнавець, художник, учень Ангелини Корчинської, колишній директор Галицької ЗОШ №2 І-ІІІ ст.) та Володимир Козелківський (колишній учень Галицької ЗОШ №2 І-ІІІ ст., молодший науковий співробітник Національного заповідника «Давній Галич»). Анотаційну дошку було встановлено за сприянням освітнього закладу та фінансування Галицької міської ради (міський голова Орест Трачик).

На пам’ятному урочистому заході були присутні: учні та вчителі навчального закладу, держслужбовці та представники органів місцевого самоврядування, духовенство, науковці Заповідника та небайдужі мешканці міста.

Освячення анотаційної дошки провів отець Ігор Броновський, декан Галицького деканату Івано-Франківської митрополії УГКЦ.

Від Галицької міської ради виступив міський голова Галича – Орест Трачик, який наголосив, що такі проекти міська влада завжди підтримувала і на перспективу вартує залучати кошти на вшанування відомих особистостей Галича.

Надзвичайно цікавими спогадами про життєвий та творчий шлях галицької вчительки, а для когось і «другої Матері» (за спогадами Романа Кривоноса) поділилися її учні Віра Чемеринська, Любомир Бродович та її теперішня наступниця – завідувачка філії №1 Галицького ліцею ім. Ярослава Осмомисла Віра Назаренко.

Володимир Козелківський, як один із ініціаторів заходу, наголосив про те, що сьогодні твориться місцева історія - вшанування педагога із великої букви. Він розповів про підготовку встановлення пам’ятної дошки і наголосив, що такі проекти для міста є важливими, оскільки громада міста повинна вшановувати такі постаті для майбутнього покоління.

Підсумовуючи виступи модератор заходу, завідувач науково-освітнього відділу НЗ «Давній Галич» Андрій Стасюк щиро подякував усім, хто прийшов віддати пошану Ангелині Василівні.

Після завершення пам’ятного заходу мешканці міста та науковці заповідника ще довго не розходилися, спілкуючись та згадуючи відомих осіб славного міста Галич, на пошану пам’яті яким вартувало б встановити пам’ятні дошки.

Довідка. Ангелина Корчинська народилася 14 серпня 1908 р. в Галичі, у родині Петрашів: батько – Василь Петрович (народився 1872 р.), мати – Анна Василівна (народилася 1886 р.) із родини Бродовичів.

Навчалася Ангелина Петраш у жіночій гімназії Сестер Василіянок у Станиславові (тепер монастир святого Йосифа Обручника сестер Чину Святого Василія Великого в Івано-Франківську). В 1930 р. закінчила гімназію. Вільно володіла двома іноземними мовами та латиню, грала на скрипці і піаніно.

У 1931 р. Ангелина Петраш вийшла заміж за вчителя та активного просвітянина Івана Корчинського.

В 1940 р. родина Ангелини Корчинської була виселена із Галича у спеціальне поселення, яке знаходилося у м. Темір, Темірського району, Актюбинської області, Казахстан. Майно родини було конфіскованим. Разом із нею у заслання виїхали: дві дочки – Уляна Корчинська (народилася 1932 р.), Дарія Корчинська (народилася 1934 р.), брат – Петраш Микола (народився 1905 р.) та батьки.

В 1945 р. сім'я Корчинських повернулася із заслання до Галича. У Казахстані, за роки заслання, помер батько Ангелини – Василь Петраш.

Після закінчення Другої світової війни розпочала свою педагогічну діяльність – спочатку приватно, а потім у семирічній Галицькій школі (Галич-Заріка).

1 січня 1948 р. з ініціативи Ангелини Василівни та батьків учнів в мікрорайоні Галич-Заріка почала діяти семирічна Галицька школа. Першою її директоркою (вересень 1948 р. – грудень 1950 рр.) була Корчинська. До 1958 р. вона навчала учнів 1-4 класів.

Впродовж 1958-1966 рр. у семирічній Галицькій школі працювала вчителем біології. Її зусиллями було створено першу зразкову навчально-дослідну ділянку та теплицю.

Після виходу на пенсію Ангелина Василівна ще тривалий час працювала у Галицькій середній школі № 1 (на даний час це Галицький ліцей імені Ярослава Осмомисла, вул. Т. Шевченка, 5), куди її запросила дирекція.

Померла Ангелина Корчинська 24 червня 1987 р. у Галичі. Похована вона на старому кладовищі Галич-Заріки. Могила знаходиться у північно-західній частині кладовища – 13 ряд (від входу), 11 гробівець від церкви Святого Дмитра.

Анотаційна дошка виготовлена із триплекса (багатошарове скло), розміри – 80х40 см. У верхній частині дошки розміщена світлина Корчинської А. В. Під зображенням подано текстовий блок:

«У цій школі викладала

АНГЕЛИНА КОРЧИНСЬКА

(ПЕТРАШ)

(14 серпня 1908 – 24 червня 1987 рр.),

уродженка м. Галич,

випускниця жіночої гімназії

Сестер Василіянок у Станиславові,

громадська діячка, членкиня «Просвіти».

Репресована радянською владою,

перебувала на засланні в 1940-1945 рр.

у м. Темір (Казахстан).

Ініціаторка створення Галицької

семирічної школи (Галич-Заріка),

перша її директорка (1948-1950 рр.),

вчителька початкових класів та біології».

Нижня частина дошки являє собою стилізований силует архітектурних домінант Галича, над якими розміщений герб міста.

Дизайн пам’ятної дошки виконаний Володимиром Козелківським.

 

 

 

Володимир Козелківський

Фото Андрія Чемеринського

 

Наукова конференція «Авраамічні релігії в Україні в контексті стабілізації міжконфесійних і міжнаціональних відносин» відбудеться 29 жовтня 2020 р. в онлайн-режимі (адресу посилання на інтернет- платформу буде повідомлено додатково)

ПРОГРАМА

наукової конференції

«Авраамічні релігії в Україні в контексті стабілізації міжконфесійних і міжнаціональних відносин», присвяченої 155-тій річниці від дня народження Митрополита Андрея Шептицького, 30-тій річниці відновлення діяльності Української Греко-Католицької церкви та 30-тій річниці створення Галицького деканату Української Греко-Католицької церкви

29 жовтня 2020 року

м. Галич

Бабій Надія кандидатка мистецтвознавства, доцентка кафедри дизайну і теорії мистецтва ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (м. Івано-Франківськ). Декларація буденного у живописному циклі «Сакральність буття» художника Василя Красьохи

Васильчук Надія молодша наукова співробітниця Музею караїмської історії та культури Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Галицька кенаса в описі очевидців

Гайдукевич Олена кандидатка історичних наук, доцентка кафедри українознавства і філософії Івано-Франківського національного медичного університету (м. Івано-Франківськ). Греко-Католицька Церква Галичини

Гоберман Давид – дослідник (м. Чернівці). Джерела «тоталітаризму»

Гольд Ольга – кандидатка філософських наук, доцентка  Національного університету імені Іллі Мечникова (м. Одеса). Covid -2019 в США - епідемія vs расизм: соціально-філософський аспект

Горкуша Оксана старша наукова співробітниця Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України; Филипович Людмила докторка філософських наук, професорка, завідувачка відділу філософії та історії релігії Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України (м. Київ). Міжконфесійний діалог в Україні: конструктивні та деструктивні підходи

Данилюк Іванна молодша наукова співробітниця Музею караїмської історії та культури Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Релігійні традиції святкування караїмського Нового року (Йом Теруаг)

Делятинський Руслан кандидат історичних наук, завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Івано-Франківської академії Івана Золотоустого (м. Івано-Франківськ). Розбудова організаційної структури Української Греко-Католицької Церкви на початку ХХІ століття (2000 – 2019): основні етапи

Дідух Володимир заслужений журналіст України, заступник генерального директора з питань розвитку та охорони пам’яток Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Візитації Глав УГКЦ до Галича-Крилоса

Дойчик Максим – кандидат філософських наук, завідувач кафедри філософії, соціології та релігієзнавства ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (м. Івано-Франківськ), Дойчик Оксана  – кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри англійської філології ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (м. Івано-Франківськ). Ідея християнської гідності в релігійно-філософському дискурсі Афанасія Великого

Дутчак Анатолій дослідник (м. Калуш). Порівняльний аналіз релігійного законодавства України і Грузії

Жолоб Ганна – старша наукова співробітниця Музею історії Галича Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Діяльність митрополита Андрея Шептицького

Зіньковський Тарас завідувач відділу «Музей історії Галича» Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Сакральні мотиви золотих та срібних прикрас княжого Галича (на прикладі золотого колта з Крилоса та срібного браслета з Вікторова)

Ієрм Піх Руслан редемпторист (Бельгія). Отець Франц Ксаверій Бонн – представник УНР при Апостольському Престолі, 1919-1920 рр.

Качковська Наталія докторка філософії, учена секретарка Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Кований увінчальний хрест церкви Св. Йосифа Обручника в Івано-Франківську

Коваль Мар’яна молодша наукова співробітниця науково-дослідного відділу Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Основні аспекти цекровно-культурної політики князя Ярослава Осмомисла

Козелківський Володимир молодший науковий співробітник відділу охорони культурної спадщини Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). До історії римо-католицької громади та її сакральних споруд у Медусi

Козінчук Віталійдоктор філософії, член Національної спілки художників України, доцент кафедри богослов’я Івано-Франківської академії Івана Золотоустого, провідний науковий співробітник Музею мистецтв Прикарпаття (м. Івано-Франківськ). Канон, стиль і жанр митців-дисидентів з колекції Музею мистецтв Прикарпаття

Колодний Анатолій доктор філософських наук, професор, керівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України. (м. Київ). Поліконфесійність України в її кількісному вияві

Коновалов Роман – молодший науковий співробітник Музею етнографії Національного заповідника «Давній Галич»; Михальчук Леся  – завідувачка Музею етнографії Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Християнські міжконфесійні відносини: український історичний досвід

Костик Марія завідувачка науково-дослідного відділу Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Коронування Данила Романовича в контексті міждержавних та міжконфесійних відносин 40-50-х років ХІІІ ст.

Кучера Ірина кандидатка історичних наук, доцентка кафедри філософії, соціології та релігієзнавства ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (м. Івано-Франківськ). Українська Греко-Католицька Церква в Східній Галичині у роки Першої світової війни: історико-соціологічний аналіз

Левицька Олександрамолодша наукова співробітниця відділу «Музей історії Галича» (м. Галич); Олексюк Ольга – старша наукова співробітниця Музею етнографії Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Співпраця Ярослава Пастернака з греко-католицьким духовенством у дослідженні Давнього Галича на сторінках періодичних видань та тогочасної кореспонденції

Лукомський Юрій кандидат архітектури, науковий співробітник Інституту українознавства імені Івана Крип`якевича НАН України (м. Львів); Креховецький Ігор молодший науковий співробітник відділу археології Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич); Фіголь Андрій молодший науковий співробітник відділу археології Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Матеріали, виявлені під час дослідження фундаменту храму Св. Пантелеймона у 2019 році

Луцький Роман доктор юридичнихх наук, доцент, директор Науково-дослідного інституту імені академіка Івана Луцького Університету Короля Данила (м. Івано-Франківськ). Проблемні аспекти українських родин на сучасному етапі національного державотворення

Мельник Надія старша наукова співробітниця відділу оборонно-ландшафтної архітектури Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Символізм біблійної квітки лілії

Мельничук Олегмолодший науковий співробітник науково-дослідного відділу Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Геральдика іконостасу церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Крилосі

Мельничук Роксоланамолодша наукова співробітниця науково-освітнього відділу Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Єпископський і митрополичий осідок Шептицьких у Галичі-Крилосі

Недавня Ольга – кандидатка філософських наук, старша наукова співробітниця  Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України (м. Київ) . Церкви в Україні під час епідемії ковід-19: здатність до змін та співпраці у її реалізації й потенціях

Новосад Марія кандидатка мистецтвознавства, доцентка кафедри філософії, соціології та релігієзнавства ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (м. Івано-Франківськ). Релігійний контекст у різнобічній діяльності Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) як утвердження християнського світогляду в сучасному соціумі

Огірко Олег доцент кафедри філософії та педагогіки Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені Степана Гжицького (м.Львів). Праведний митрополит Андрей Шептицький як славетний український педагог та меценат освіти

Панчук Ірина докторка філософських наук, доцентка, професорка кафедри філософії Рівненського державного гуманітарного університету (м. Рівне). Особливості розвитку сучасного пятдесятництва Волинського регіону

Петраш Андрійстарший науковий співробітник науково-освітнього відділу Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Єзуїти в Східній Галичині в 1820-1848 рр.

Рарик Роман – завідувач Музею караїмської історії та культури Національного заповідника «Давній Галич», Ольга Януш молодша наукова співробітниця Музею караїмської історії та культури Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Народний дім та його роль у громадському житті галицьких караїмів

Рохман Богдан – кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії, соціології та релігієзнавства ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (м. Івано-Франківськ). Аспекти формування ціннісної деформації сучасного інформаційного суспільства під час гібридної війни

Сабадуха Володимиркандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Івано-Франківського національного університету нафти і газу (м. Івано-Франківськ). Метафізична теорія особистості як синтез ієрархічного і гуманістичного підходів до пізнання людської сутності

Сестра Християна Марія Голомідова, МЧСВВ. Монастир Христа Царя ЧСВВ, Івано-Франківський богословський університет імені св. Івана Золотоустого, кафедра богослов’я (м. Івано-Франківськ). Слуга Божий Григорій Балагурак, ЧСВВ, як приклад незламності і вірності УГКЦ в часі підпілля

Стасюк Андрійкандидат історичних наук, завідувач науково-освітнього відділу Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). До ґенези посвяти галицького храму Св. Пантелеймона з кінця ХІІ століття

Стасюк Ірина – молодша наукова співробітниця науково-освітнього відділу Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Опікунська діяльність жіночих греко-католицьких чернечих згромаджень Станиславівської єпархії кінця ХІХ – першої половини ХХ століть

Стручкова-Гуменна Людмилакандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри філософії, соціології та релігієзнавства ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (м. Івано-Франківськ). «Рідна Хата» Митрополита Андрея Шептицького і сучасне українське суспільство

Труханівська Богданамолодша наукова співробітниця науково-освітнього відділу Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Місце релігійного фактора у становленні національної самосвідомості міського соціуму Галича кін. ХІХ - початку ХХ століття

Харук Оксана молодша наукова співробітниця науково-дослідного відділу Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Монголо-татари та їх ставлення до християнської церкви на Русі

Филипович Георгій здобувач Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України (м. Київ). Основні ідейні маркери в ідентифікації діаспорних українців: етнічне–вселюдське, єдність–багатоманітність

Чемеринський Андрій старший науковий співробітник відділу охорони культурної спадщини Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Створення музею в Галичі. Задуми, ініціатори та обставини (кін. ХІХ – др. пол. ХХ ст.)

Шептинська Леся – молодша наукова співробітниця науково-освітнього відділу Національного заповідника «Давній Галич» (м. Галич). Дохристиянські вірування давніх українців у духовному світогляді Степана Пушика

Шугаєва Людмиладокторка філософських наук, професорка, завідувачка кафедри філософії Рівненського державного гуманітарного університету (м. Рівне). Ідейно-світоглядна трансформація православного сектантства в Україні

Юрченко Іван дослідник (м. Бурштин). Локалізація караїмського поселення та кладовища середини ХІІІ ст. у Галичі

Яроцький Петро доктор філософських наук, професор, провідний науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України (м. Київ). Інноваційність понтифікату Іоанна Павла ІІ в дискурсивності аджорнаменто (осучаснення) Католицької Церкви

 

Рід Хмілевських, який мав герб Сас-Корчак, належав до тих обранців короля Данила Галицького, котрим володар надавав великі земельні наділи і привілеї, за що вони мали нести службу з охорони західних рубежів своєї Батьківщини. Хмілевські, про яких ми хочемо розповісти, не походили з Крилоса, але відіграли в історії цього села помітну роль.  Одному з її представників – Остапу Хмелівському – випало стати зачинателем ареологічної практики на теренах Галичини. В своїх дошуковуваннях та краєзнавчих розвідках управитель митропольчих маєтків зміг виокремити історично-археологічну складову Давнього Галича саме довкола Крилоса й першим почав цю тезу поширювати серед когорти поціновувачів історії в ті часи.

Остап (Євстахій) Хмілевський народився 1864 року на Дрогобиччині. Службова кар’єра в Митрополита А. Шептицького розпочалася в 90-ті роки XIX століття у місті Самборі. Роботу цю він не полишав усе життя й був управителем митрополичих маєтностей у Галичині. Там він зустрічає своє кохання Ванду-Анелю Скулічову. Вона народилася 5 липня 1863 р., а походила з приїжджого до Самбора хорватського роду, мала високу педагогічну освіту. Якийсь час О. Хмілевський управляв лісовими масивами Шептицьких у Крехові на Львівщині. А восьмого квітня 1902 р. сім’я переїжджає до Крилоса, де майже сорок років О. Хмілевський сумлінно здійснював догляд за митрополичими землями та лісом Діброва.

В сім’ї виростало шестеро дітей: Ярослав-Іван (07. 07. 1895 р.н.), Роман-Мирон (08. 08. 1896 р.н.), Марія-Іванна (17. 02. 1901 р.н.), Остап-Андрій (21. 09.1903 р.н.), Богдан (28.08.1905 р.н.), Володимир (25. 01.1907 р.н. ). З їх оцінок, виставлених в атестатах (за архівом Хмілевських, який опрацював І.Коваль. – І.Д.), можна зробити висновок, що всі діти розумом вдалися до своїх батьків, бо вчилися вони виключно на «відмінно» і тільки зрідка трапляється «добре». Шкільні свідоцтва можуть бути окрасою будь-якого історико-педагогічного музею Галичини, адже вони ілюструють всю історичну географію українського шкільництва на початку XX ст. Це атестати, видані дирекціями Народної школи в Крилосі, Реальної школи в Станиславові, Загальноосвітньої гімназії в Галичі, Академічної гімназії у Львові, Приватної народної школи ім. М. Шашкевича, Товариства «Рідна школа» в Станиславові, Української гімназії в Станиславові.

Служба синів Остапа Хмілевського в збройних формуваннях відновленої Української держави свідчить про рівень національного виховання в сім’ї. А сам глава родини Остап Хмілевський допомагав уряду ЗУНР у Станиславові.

Наприкінці Першої світової війни управитель дібр домовляється з Митрополитом Андреєм Шептицьким про передачу йому в оренду величезної земельної площі для ведення землеробських робіт. Договір купна-продажі був укладений 25 травня 1920 року. Від імені Владики Святоюрської гори документ підписав його Головний адміністратор о. Тит Войнаровський, а з іншого боку умови оренди прийняли Остап і Ванда Хмілевські. Мешканці Крилоса не раз чули від сільських старожилів про бездоганну господарську діяльність О. Хмілевського на орендованій землі. Його земля знаходилася між рядами валів на Качкові та за потрійною лінією валів у Крилосі. В О. Хмілевського можна було знайти щоденний добрий заробіток, позичити гроші, зерно, сільськогосподарський реманент, а в найскрутнішу хвилину – допомогу. Як добрий сільський господар він своє господарство утримував на найвищому рівні. Він йшов у ногу з часом: відвідував сільськогосподарські виставки, цікавився новинками агротехніки і ветеринарії, закуповував найновішу техніку.

До слова, цим же документом передбачалося, якщо на орендованих полях у Крилосі будуть знайдені археологічні знахідки, то нові власники земельних угідь мають всіляко сприяти проведенню археологічних розкопок, а всі знайдені предмети старовини будуть передані Національному Музею у Львові. Свого часу (ще у 1913 році) О.Хмілевський уже передавав віднайдені ним артефакти до згаданого музейного закладу.

А ще він був знаним меценатом і доброчинцем. Так, згідно з документами, Остап Хмілевський здійснював пожертви на освітні справи, за що йому дякувала  дирекція «Рідної школи» в Галичі. Інша група документів засвідчує благодійницьку діяльність крилоського господаря в процесі будівництва Народного дому в Галичі. Лист зі Станіславова від 8 липня 1927 р. повідомляє, що старшина Станиславівського пластового коша дякує йому за організацію і проведення в Крилосі зустрічі ІV Пластового округу. «Правдива вдячність залишається все у пластунів до тих немногих з-поміж української суспільности, які розуміють Пластову Ідею й прихильно ставляться до пластового руху», – задекларовано в документі. Як бачимо, і цей уривок засвідчує багатогранну суспільно-політичну діяльність родини Хмілевських.

До речі, пластуни у той час прибули до Крилоса не випадково, адже це місце уже тоді відігравало значну роль у пробудженні національного духу  наших молодих краян. Очевидно, що був серед пластунів і син Остапа Хмілевського – Богдан, який         народився в селі Крилосі.  Він тоді навчався у Станиславівській семінарії і належав до пластунського гуртка «Горлиця» 16 полку (куреня) імены Короля Данила. Пластову присягу він склав 31 березня 1922 р. На жаль, іншої інформації ні про нього , ні про інших дітей О.  Хмілевського ми відомостей не знайшли, за винятком д-ра Ярослава, чиє ім’я чіткими літерами вписане на сторінках нашої історії.

Ярослав Хмілевський, галицький краєзнавець, археолог, громадський діяч, дійсний член НТШ, народився 7липня 1895року в м. Самборі на Львівщині. Навчався в гімназіях Самбора та Львова. Вищу освіту здобув у Карловому університеті в Празі, який закінчив у 1929 році. Мав професію медика.

Під час Першої світової війни Я. Хмілевський пішов добровольцем до легіону УСС. У 1915 при спробі висадити міст на Дністрі його схопили росіяни і заслали в Архангельськ. Повертаючись із заслання додому, приєднався до частин УГА, де переніс тиф, побував у більшовицькому полоні, з якого щасливо втік і повернувся до Галичини. Нострифікувавши диплом 1933 р. у Познанському університеті, Я. Хмілевський відкриває лікарську ординацію у Станіславові. Тут здобуває славу доброго лікаря і культурно-громадського діяча. Був спортивним лікарем "Пролому", а також обслуговував вихованців греко-католицької духовної семінарії.

За прикладом свого батька, він постійно виділяв кошти задля розбудови народної справи. Разом з відомим дослідником Левом Чачковським (1865-1933) обстежили всі терени столиці Галицько-Волинської держави, зафіксували всі оборонні укріплення, могильники, городища, церквища, монастирища, поодинокі кургани, усе багатство історичної топоніміки давнього Галича. Любов до археології прищепив Ярославові батько, який ще  у 1907 році віднайшов у Крилосі багатий скарб візантійських сакральних предметів і слов’янських прикрас  VІ-VІІ століть.

Написана Л.Чаковським та Я.Хмілевським  книга «Княжий Галич», яка вийшла у світ у Станіславові в 1938 році, а потім була перевидана в Чикаго (1958 р.), створила передумови для унікальних археологічних відкриттів на території колишньої столиці Галицького князівства.

У вересні 1939 р. Я. Хмілевського призначають завідувачем міського відділу охорони здоров'я, але побоюючись репресій, він переїжджає до Микуличина, де керує дитячим санаторієм. В 1941 р. повертається до Станиславова і стає директором інфекційної лікарні, одночасно приватно практикує у своїй ординації. У 1944 р. виїхав до Баварії, а в 1949 р. перебрався до США. Там працював у туберкульозному шпиталі аж до виходу на пенсію в 1964 році.

Дещо вдалося з'ясувати про особисте життя Я.Хмілевського. У львівській газеті «Діло» ми віднайшли коротке повідомлення про вінчання д-ра Ярослава Хмілевського з п. Ольгою Адамською, маг. (магістром. -І.Д.) фармації, яке відбулося 5 серпня у Станиславові» («Діло» №185 від 22.08.1930 р.). Нам не відомо, як склалося життя молодих людей, але знаємо, що під час Другої світової війни Я.Хмілевський одружився вдруге. На сей раз його обраницею стала  вчителька Іванна Гісовська, дочка пароха с. Вовчинець. У невеличкій статті «Жертовність Станиславова» надруковане повідомлення: «Замість повідомлення про своє вінчання з п. Іванною Гісовською д-р Хмілевський зложив 200 золотих на українських полонених» (див. часопис «Воля Покуття» №9 від 28.02.1943 р.). Помер д-р Ярослав Хмілевський 10 січня 1965 році у м. Балтіморі (США).

Як бачимо, що і батько, і син, та й, очевидно, інші представники родини Хмілевських, про яких ми не знаємо, залишили помітний слід у нашій історії. Кожен на своєму місці. Праця цих людей направду може послужити прикладом для багатьох інших. І так повинно бути, бо інакше що залишиться у пам’яті наступних поколінь?

Іван ДРАБЧУК

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:10149

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:18970

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:7682

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:8439