Людський  біль цідиться крізь серце  моє, як крізь сито, і   ранить до крові…

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. у с. Русові Снятинського повіту на Станіславщині (нині — Івано-Франківщина) в сім'ї заможного селянина. Після навчання в школах у с. Русові та м. Снятині він вступив до польської гімназії у м. Коломиї. Тут зав'язалася дружба Василя  з Л. Мартовичем. За українську громадсько-політичну діяльність їх обох у 1890 р. виключили з гімназії. Василь Стефаник переїхав до Дрогобича і вступив до місцевої гімназії, яку закінчив 1892 року. Того ж року він вступив на медичний факультет Краківського університету, де вчився до 1900 р. У вересні 1903 р.  В. Стефаник відвідав Наддніпрянську Україну. Він взяв участь у відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві, зустрічався з Л. Українкою, М. Коцюбинським та ін.

З 1903 по 1909 р.р. В. Стефаник жив у с. Стецеві, а потім до кінця життя - в Русові. 1907 р. письменник став заступником депутата австрійського парламенту В. Охрімовича. Після того, як 1908 p. В. Охрімович зрікся мандату, В. Стефаникові довелося виконувати обов'язки депутата аж до розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р. У період визвольних змагань  В. Стефаник брав участь у роботі Української національної ради Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), у складі делегації ЗУНР відвідав Київ під час проголошення соборності українських земель 22 січня 1919 р.

Літературну діяльність В. Стефаник розпочав поезіями в прозі (1896— 1898). У жовтні 1897 р. на сторінках чернівецького часопису "Праця" була надрукована новела "Виводили з села", пізніше — новели "У корчмі", "Стратився", "Синя книжечка" та "Сама саміська", які одразу зробили його широковідомим українським письменником. Ці твори ввійшли до першої збірки В. Стефаника "Синя книжечка" (1899). Пізніше виходили книги новел "Камінний хрест" (1900), "Дорога" (1901), "Моє слово" (1905), "Земля" (1926).

Перебуваючи в тій частині України, що була під владою Польщі, Василь активно цікавився подіями в УРСР, відсилав до радянських журналів ("Вапліте", "Червоний шлях", "Плуг") свої нові твори.

Для творчості письменника характерна експресіоністична манера письма, що передбачає вираження глибини та ірраціональності психології навіть звичайної людини через зовнішню напругу його переживань та емоцій. Він прагнув виразити духовне (приховане) через реальне (зовнішнє), звернути увагу на духовну деградацію сучасного світу, зрозуміти сенс страждання і смерті людини. Звідси випливає його увага до оригінальних і незвичних епітетів і порівнянь, майстерне використання діалогів, лаконізм та фрагментарність письма. Так, у новелі "Новина" виняткова подія у с. Трійці 1898 р. стала приводом порушити проблеми омертвіння людської душі. Еміграція українців за океан спричинилася до появи його новели "Камінний хрест", коли проводи селянина нагадали авторові похоронний обряд. Іван Дідух мусить розірвати усі зв'язки, що з'єднували його зі світом, який він протягом усього життя упорядковував. Показуючи жорстокість і безглуздя селянського життя, В. Стефаник також намагався привернути українську інтелігенцію до співучасті в житті селянина.

Після десятилітньої перерви світогляд літератора дещо змінився. У творах з'явилися патріотичні мотиви, яких не було в його ранній творчості. Якщо раніше його герої страждали лише через свої власні провини чи провини свого роду, то в пізніших творах вже можна побачити мотиви страждання за свій народ, за свою Україну. Такі мотиви є зокрема в новелах "Марія" та "Сини".

1926 р. на відзначення 30-річчя літературної діяльності письменникові була призначена пенсія від уряду УРСР.

 

 

Після важкої хвороби В. Стефаник помер 7 грудня 1936 р. у с. Русові. Він похований у рідному селі на Старому цвинтарі.  На його честь у Русові відкрито літературно-меморіальний музей, у Львові встановлено пам’ятник, а Івано-Франківському педагогічному інституту присвоєно його ім’я.

О. Харук; М. Коваль.

9 грудня 2021 р. в Івано-Франківську з ініціативи Національного заповідника «Давній Галич» та управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської ОДА відбулося засідання Круглого столу «Ревіталізація історико-культурного простору палацу Романа Мстиславича», в якому взяли участь науковці, представники державної і місцевої влади, працівники культури та ін.

З цікавими доповідями перед присутніми виступили в.о. генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Олійник доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії і джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Олександр Головко, кандидат архітектури, старший науковий співробітник відділу археології Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України Юрій Лукомський, молодший науковий співробітник відділу охорони культурної спадщини Національного заповідника «Давній Галич» Олег Мельничук та інші.

Як зазначив в.о. генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Олійник, князь Роман Мстиславич – масштабна особистість, постать, яка відіграла важливу роль в історії. Саме цей правитель об'єднав Галицьке і Волинське князівство в 1199 р. в одну державу та зміцнив княжу владу на значній території Русі. Національний заповідник «Давній Галич» має амбітну мету – надати нового життя пам'яткам національного значення, що знаходяться на нашій території, зокрема створити історико-культурний простір князя Романа Мстиславича. Пам’ятки повинні стати об’єктами, які охоче відвідують туристи. А оскільки це, здебільшого, молоді люди, то слід працювати над тим, щоб їм було цікаво тут.

Доктор історичних наук Олександр Головко наголосив, що храм Св. Пантелеймона – унікальна споруда. Це був не тільки культовий, але й суспільно-політичний центр. Тут знаходилась резиденція князя Романа Мстиславича, відбувались суди, вирувало активне громадське життя. Кандидат архітектури Юрій Лукомський зупинився на історії досліджень церкви Пантелеймона. Заповідник має чимало пам'яток, які потрібно пропагувати, сказав археолог, але храм Св. Пантелеймона – єдина збережена пам'ятка давньоруського часу, до неї слід ставитися з особливою увагою, щоб вона збереглася для наступних поколінь. Про знахідки під час археологічних розкопок на Пантелеймонівському городищі розповів молодший науковий співробітник відділу охорони культурної спадщини Національного заповідника «Давній Галич» Олег Мельничук.

У роботі Круглого столу також взяв участь народний депутат України Ігор Фріс, котрий пообіцяв і надалі підтримувати проєкти, пов’язані зі збереженням культурної спадщини Галича. Модератором заходу був кандидат історичних наук, завідувач науково-освітнього відділу Національного заповідника «Давній Галич» Андрій Стасюк. Підбив підсумки роботи Круглого столу кандидат історичних наук, заступник генерального директора НЗДГ з наукової роботи Семен Побуцький. Усі учасники заходу зійшлись на тому, що завдяки спільним зусиллям науковців, влади Давній Галич і його унікальні пам'ятки повинні стати привабливими для сучасного туриста.

Любов Бойко

8 січня 2022р. запрошуємо святкувати Різдво в Музей етнографії Національного заповідника "Давній Галич".

Ви потрапите в атмосферу народних традицій святкування Різдва на Прикарпатті.

Гостей свята чекатиме Вертеп та Маланка, колядки, традиційне частування, цікава прогулянка зимовим музеєм просто неба, фото на пам'ять.

Станьте частиною яскравого Різдвяного дійства

 

Ми знаходимось  3PJ5+W2 Krylos, Ivano-Frankivsk Oblast, Ukraine

 

«Воістину, мистецтво укладено в природі; хто вміє виявити його, той володіє ним»

Альбрехт Дюрер

7 грудня 2021 року у Картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич» було презентовано персональну  виставку молодого художника Олега Надольського.

Митець, уродженець Прикарпаття, народився 20 вересня 1997 року. Вибір професії для Олега Надольського був очевидним, тому протягом 2015-2020 років він навчався у Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника за спеціальністю «Образотворче і декоративно-прикладне мистецтво».

Пан Олег любить малювати по своєму баченню та створювати стилізовані роботи (малярство, рисунок, живопис, графіка). Попри доволі молодий вік, митець досить «продуктивний» та цілеспрямований. Виставка у Галичі – це вже третя експозиція робіт. Персональні виставки: «Стежиною барв», пейзаж. (м. Івано-Франківськ, Ратуша краєзнавчий музей. 11.08.2021 р.); «Відзеркальний тон», портрет (м. Івано-Франківськ, Бастіон. 08.09.2021).

Молодий художник пробує реалізувати себе в різних мистецьких напрямках. Зокрема, до Галича він привіз виставку «Простір і час», що є зібранням неймовірних пейзажів, які заворожують спостерігача кольорами лісу, формами природи та неймовірними краєвидами зимових Карпат. Як зізнається сам художник, особливістю його творів є те, що він створює їх виключно зі своєї уваги та творчого мислення.

Виставка пройшла в дружній атмосфері. Вітальне слово мав заступник в.о. генерального директора з наукової роботи, к.і.н. Семен Омельянович Побуцький, а також щирі слова підтримки та вдячності були сказані мамою митця, пані Галиною Миколаївною Надольською.

Серед перших поціновувачів мистецтва були працівники заповідника та учні Галицького ліцею ім. Ярослава Осмомисла, які саме таким чином провели урок образотворчого мистецтва.

Дирекція та колектив Національного заповідника щиро бажає художнику Олегу Надольському творчої наснаги, а всіх поціновувачів мистецтва запрошуємо відвідати виставку і підтримати молодого українського митця.

Ірина Стасюк

Свята Катерини (7 грудня) та Андрія (13 грудня) пов’язані з ворожінням, гаданням долі. Вважалося, що на день Катерини здебільшого ворожили парубки, а на день Андрія – дівчата. Оскільки мета ворожінь на Катерини й Андрія одна і та ж, то й форми і способи їх були майже ідентичними, за винятком хіба що ворожіння з вишневою гілкою, яке здебільшого практикувалося на Катерини. Однак те ворожіння не пов’язане з вечорницями, бо використовувалося, як правило, індивідуально. Звичайно, поєднують їх в одні «Андріївські вечорниці».

Під час ворожби намагаються вгадати, яким буде подружжя молодих людей. Наприклад, виливають розтоплений віск на холодну воду та дивляться на форму, в якій він застиг. Часом тримають застиглий віск між стіною та свічкою і гадають за тінню.

Пускають на миску з водою дві голки, або лушпиння горіха та пильнують, чи вони зійдуться, чи потонуть.

Годують собаку «балабухами» – чий з’їсть першим, та дівчина швидше вийде заміж.

Рахують коли у плоті чи насіння у жмені: якщо є «до пари» – це віщує весілля.

Багато є різних способів ворожби. Окрема гра на Андріївських вечорницях – це «калита», круглий корж з маком та медом. Його чіпають на стрічці до стелі. Кожний учасник «під’їжджає» до калити на коцюбі (кочерзі, рогачі, лопаті тощо), мов на коні, та старається її вкусити. Першими їхали парубки, потім дівчата. Інші стараються за той час розсмішити учасника. Хто розсміється – програв. Хто ж вкусить, того кличуть Андрієм і він має почесне місце в той вечір. Калита означає сонце, яке восени хочуть «з’їсти» злі сили.

Найзручнішими періодами для ворожіння українці вважали переддень Різдва (Свят-Вечір), Новий рік, Андрія, Катерини, Великдень, Івана Купала.

З давніх-давен ворожили по зорях та інших небесних світилах, по нутрощах тварин, сновидіннях, голосах «віщих птахів», лініях долоні, на зернах, квітах, за допомогою води, вогню, снігу тощо. З цією ж метою використовували різноманітні речі: обручки, люстерка, гребінці, черевики, пояси, свічки та ін. Були й «професійні» віщуни. В Україні – це ворожки, ворожбити, знахарі, відьми, мольфари. У селянському побуті переважали самодіяльні ворожіння, які звичайно передували важливим етапам господарської діяльності або суттєвим змінам у приватному житті. Практикувались індивідуальні й колективні, суто жіночі й суто чоловічі ворожіння. Існували спеціальні обмеження щодо часу та місця проведення ворожіння. Як правило, ворожили ввечері або вночі потай від чужого ока.

Можемо зробити висновок, що всі ці ворожіння мають давні корені, відбивають багатовіковий досвід і відтворюють глибинні традиції українського народу.

 

Мар’яна Коваль,

Оксана Харук.

На фото Володимира Дідуха: Андріївські вечорниці в Музеї етнографії Національного заповідника «Давній Галич

Галицько-волинський князь Роман Мстиславич увійшов в історію як творець Галицько-Волинської держави та ініціатор нового порядку виборів великих київських князів. Політична кар’єра Романа розпочалася 1168 року, коли його запрошують у Новгород на  княжий стіл. Він був юним князем, але встиг проявити себе разом з новгородцями у військових походах на Полоцьк, Торопець, в боротьбі з володимиро-суздальським князем Андрієм Юрійовичем Боголюбським.

По смерті батька, волинського князя Мстислава Ізяславича, Роман Мстиславич 1170 року разом зі своєю дружиною повертається на Волинь. Протягом довгих 17-ти років Роман залишався дрібним удільним князем на Волині. Він використав ці роки для побудови власної моделі державного управління. Князь приборкував боярство та іншу земельну аристократію, спираючись на відданих йому бояр, військову дружину й міську верхівку, надаючи їм різні пільги. Роман розбудував місто Володимир-Волинський, перетворивши його на одне з найбільш укріплених і найгарніших міст Південно-Західної Русі.

Волинський князь настільки зміцнів, що розпочав боротьбу за галицький стіл. 1188 року внаслідок боярських інтриг галицький князь Володимир Ярославович залишає Галич і йде по допомогу до угорського короля Бели ІІІ. Того ж року волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр вперше утверджується у Галичі. Незабаром до Галича надійшла звістка про похід в Галичину Бели ІІІ. Роман Мстиславич, маючи мало сил для боротьби з уграми, попросив допомоги у своїх союзників поляків і в київського князя Рюрика Ростиславича. Переговори не дали бажаних результатів, і Роман без бою залишає Галич. Вдруге Роман Мстиславич утвердився у Галичі 1199 року після смерті галицького князя Володимира Ярославовича, на якому й закінчилася династія Ростиславичів. Роман об’єднав обидва князівства в єдину Галицько-Волинську державу.

Галич для Романа був важливішим ніж Володимир-Волинський, оскільки був окремою політичною одиницею, яка давно вже не залежала від Києва, і мав більший економічний потенціал.

Утвердившись у Галичі, Роман відновлює зв’язки з Візантією. У середині 1200 року він відсилає у Константинополь посольство, яке мало насамперед шлюбний характер. Бояри привели Романові зовсім юну нову дружину Анну-Єфросинію. Можливо, внаслідок цього загострилась усобиця з його тестем, київським князем Рюриком Ростиславичем. Влітку 1201 року Роман проводить успішну битву за Київ і садить на київському столі свого ставленика, луцького князя Інгвара Ярославовича, а Рюрика відправляє у город Вручий.

Взимку 1201/1202 року Роман зробив успішний похід на половців і звільнив багато руських полонених. Повертаючись з половецького походу взимку 1203/1204 року, руські князі зупинилися у місті Треполі й вирішували питання щодо володіння волостями. Вони не змогли прийти до спільної думки. Розсварившись, Роман схопив свого тестя, київського князя Рюрика, і постриг його і тещу, а також свою першу дружину Передславу, яку ще раніше відпустив до батька, у ченці. Роздавши волості своїм союзникам, він створив коаліцію проти Рюрика Ростиславича.

Галицько-волинський князь сів на київському столі й розробляв новий порядок виборів великих київських князів. Згідно з його програмою, у виборах київського князя, який залишався старшим на Русі, повинні були брати участь місцеві князі: чернігівський, суздальський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський. В обов’язки великого князя входило підтримувати спокій і порядок у країні, а також очолювати боротьбу із зовнішніми ворогами. Проте удільні князі не прийняли програми Романа Мстиславича.

Київські війни 1201 і 1203 року були великим тріумфом Романа. Він витіснив із Києва чернігівських і смоленських князів й почав управляти самостійно. Роман розширив північні кордони своєї держави на територію Литви, мав вплив на правителів Польщі й Угорщини.

В Лаврентіївському літопису під 6713 (1205) роком є згадка про те, що галицький князь Роман пішов походом у Польщу, взяв два польських міста й зупинився над рікою Віслою. З невеликою дружиною він відійшов від свого полку, а поляки, які в цей час наїхали, вбили Романа й побили його дружину. Про непорозуміння між князями Романом і Лешком, про їхнє зіткнення в Завихості на річці Віслі, а також про смерть галицько-волинського володаря розповідає і Великопольська хроніка. Вбито Романа в день св. Гервасія і Протасія, 19 червня 1205 року, в Завихості на Віслі.

В науковому середовищі триває дискусія щодо поховання Романа Мстиславича. Лаврентіївський літопис під 6713 (1205) роком розповідає наступне про поховання Романа: «… пріьхавше же Галичане, взяша князя своего мертва, и несоша и вь Галичь, и положиша и вь церкви святыя Богородица». Деякі дослідники спираються на дані Лаврентіївського літопису і вважають, що він похований у Галичі, зокрема М. Котляр, О. Головко.  На думку Б. Томенчука, Романа спочатку поховали у Галичі в храмі Св. Пантелеймона, який мав стати родинною усипальницею Романовичів, а вже пізніше перепоховали у Володимирі-Волинському. Більшість істориків вважають, що Романа поховали у Володимирі-Волинському в заснованому ним Успенському соборі. Серед них - Т. Коструба, І. Крип’якевич, Л. Войтович та інші.  Д. Домбровський пише, що останки загиблого Романа спочатку були захоронені в Сандомирі. Однак в скорому часі вони були ексгумовані і перевезені в Русь. Науковець підтримує гіпотезу Т. Коструби, що Роман скоріш за все був похований у Володимирі-Волинському, але не в Успенському соборі, а в невідомому монастирі, який розташований у місті.

Роман Мстиславич був визначним політичним діячем кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. Утворена ним Галицько-Волинська держава займала провідне місце серед руських князівств. Волинський, галицький і фактично київський князь Роман Мстиславич в умовах стрімкого роздроблення Русі на малі князівства, був одним із небагатьох, які боролися за єдність держави. На думку Б. Рибакова, об’єднані Романом землі не поступалися розмірами Священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси.

Марія Костик

Круглий стіл на таку тему відбувся 2 грудня в конференцзалі Івано-Франківської обласної адміністрації. Проведення заходу ініціювали управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської ОДА та Національний заповідник «Давній Галич». Учасниками Круглого столу були представники Івано-Франківської ОДА, прикарпатські науковці, в.о.генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Олійник та співробітники установи, голова Галицької територіальної громади Олег Кантор та ін.

Як зазначив керівник Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Олійник, князь Володимирко Володаревич – відома постать у нашій історії, він об'єднав західноукраїнські землі, утворивши Галицьке князівство зі столицею в Галичі. А Галич, своєю чергою, дав назву цілому краєві. Внесок князя Володимирка неоціненний, тож такі історичні постаті заслуговують на увагу і пошанування. Національний заповідник «Давній Галич» ініціює проєкт ревіталізації історико-культурного середовища літописного Спаського городища, де, за версією деяких науковців, був палац Володимирка Володаревича.

Директор управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської ОДА Володимир Федорак зауважив, що тема Круглого столу надзвичайно важлива в контексті сучасності. Після занепаду Київської Русі Галич понад сто років тримав державу. Наш український державний прапор походить від синьо-жовтих галицьких штандартів.

Заступник генерального директора з наукової роботи Національного заповідника «Давній Галич», кандидат історичних наук Семен Побуцький наголосив на тому, що необхідно розвивати туристичну інфраструктуру довкола пам'яток національного значення. Галичу пощастило, тут зберігся історичний ландшафт. На території Національного заповідника «Давній Галич» археологи виявили 14 автентичних фундаментів давньоруських храмів. А це дає надію на розвиток туристичної галузі на Івано-Франківщині і в Галичі зокрема.

Про княжий двір Володимирка Володаревича в історичних джерелах розповів завідувач науково-освітнього відділу Національного заповідника «Давній Галич», кандидат історичних наук Андрій Стасюк. Зокрема, Київський літопис під 1153 роком подає наступне:

«І як тільки Петро з’їхав із княжого двора, то Володимир пішов до божниці, до святого Спаса, на вечерню. А коли саме був він на переходах до божниці і тут побачив Петра, який їхав, то поглузував над ним і сказав: «Поїхав муж руський, схопивши всі волості!» І, це сказавши, він пішов на хори. А одспівавши вечерню, Володимир таки пішов із божниці. І коли був він на тім місці, на сходах, де ото поглузував над Петром, він сказав: «Ой! Се хтось мене вдарив у плече!» І не міг він із того місця ні трохи поступити, і став падати. Але тут підхопили його під руки, і однесли його в горницю, і поклали його в окріп. І [одні] говорили, що [це] ломота підступила, а інші по-другому говорили, і багато прикладали [припарок]. І настав пізній вечір, і став Володимир знемагати вельми, а коли було спати пора, то тоді Володимир, галицький князь, преставився».

Цей уривок засвідчує, що княжий палац був з’єднаний переходами з «божницею» – церквою Св.Спаса.

У  2009 році Галицька археологічна експедиція на чолі з кандидатом історичних наук ПНУ ім. В. Стефаника Богданом Томенчуком та молодшим науковим співробітником Національного заповідника «Давній Галич» Олегом Мельничуком проводила археологічні розвідки на Спаському городищі. На схід від церкви Св. Спаса ХІІ ст. було виявлено 11 поховань та фундамент ще однієї споруди пізнішого часу. Про це пригадав учасник експедиції, галицький науковець Олег Мельничук.

А починалася ця історія ще 19 квітня 1882 р., коли парох із с.Залуква біля Галича о.Лев Лаврецький та львівський історик Ізидор Шараневич відкрили фундамент старовинної кам’яної церкви на горі Карпиця, поблизу дороги Камінний вивіз неподалік храму Св.Пантелеймона. Археологи натрапили, як стверджують історичні джерела, на літописний храм Св.Спаса ХІІ ст. Святиня є однією з найдавніших церков княжого Галича.

Маючи такі пам'ятки, ми повинні дбати, щоб про них довідувались туристи не лише України, але й цілого світу.

Любов Бойко

Кожен, хто цікавиться історією рідного краю і має досвід подорожей Україною, мабуть, бачив десятки пам'яток культурної спадщини, які поза тим, що знаходяться у державному реєстрі, занедбані та зазнають подальшої руйнації. Звичайно, в переважній більшості випадків – це результат бездіяльності людей, разом з тим є обставини, коли пам'ятки знищуються внаслідок дії природніх факторів – підмиванням вод, вітроломами, проростанням дерев та ін.

Галич, як історично населене місто, має у своїй скарбниці культурної спадщини близько двох сотень пам'яток та нововиявлених об'єктів, різних за часом створення і за своїми типами (археології, архітектури, монументального мистецтва, історії та кільтури), відомчою приналежністю. Кожен з цих об'єктів потребує окремих заходів щодо охорони, збереження та відновлення. Деякі з них підлягали загрозам з боку саморослих дерев та чагарників – для прикладу, ще до недавнього часу найдавніший пам'ятник на Прикарпатті, що знаходиться в Галичі – колона на честь побудови постійного мосту на р. Дністер і в подяку за це гр. Агенору Голуховському (1858 р.), постійно страждав від дерев та дощівки, яка стікала з них. Тому що дерева були низькорослі, зусиллями КП «Галичводоконал» їх було зрізано і так збережено об’єкт історії. Подібно порослі чагарниками та деревами вали в Крилосі та залишки австрійського форту поруч фундаментів церкви Спаса.

Значно складнішою до останнього часу була ситуація з нововиявленою пам’яткою історії на Галич-Горі, цісарсько-королівським військовим цвинтарем Австро-Угорської монархії. На терені кладовища знаходилося близько 30 старих дерев, висота котрих сягала 10 м. Ще до проведення робіт з упорядкування та благоустрою цієї території, під час вітрів зі старих дерев зривалося гілля і знищувало вцілілі хрести на військових гробівцях. Востаннє це трапилося у березні 2019 р., коли вітрами було зірвано кілька старих дерев.

Суттєву допомогу для вирішення даної проблеми надав наприкінці 2019 р. міський голова Галича Орест Трачик, який залучив до робіт арбористів – ті, в свою чергу, у двомісячний термін вирізали найбільш проблемні дерева. Саме в той час було здійснено більше 90% робіт.

Разом з тим, на сучасний момент залишалося кілька небезпечних гілок на збережених старих ясенах, які при падінні могли пошкодити близько 30 хрестів військовиків. Слід зауважити, що ці хрести є давніми, автентичними, встановленими в 20-их роках минулого століття, тому дуже важливо було їх зберегти, оскільки ніхто б не виготовлював нові.

Ініціатори робіт з відновлення кладовища (за погодженням з міським головою Олегом Кантором щодо зрізання гілок), вчергове звернулися за допомогою до арбористів і справу було успішно вирішено. Роботи проведено, небезпеку усунуто.

Хто ж такі арбористи і чим їхня робота відрізняється від методів праці «звичайних» лісорубів? Якщо коротко – це фахівці, які виконують роботи з обрізання високих дерев. Робота арбориста пов’язана з використанням альпіністичного спорядження, котре дозволяє їм отримати доступ до високих дерев і обрізати практично недоступні гілки. Тому арборист професійно користується альпіністичним спорядженням і має значний досвід для виконання висотних робіт. Саме завдяки цьому можна усунути небезпечні частини дерев; для того щоб не пошкодити оточуючі об'єкти, дерево спилюється частинами, кожна спиляна частина опускається на землю за допомогою мотузки, карабінів та лебідки. Безперечно, робота арбориста пов’язана з ризиком та небезпекою. Натомість, у випадку, коли спилювання дерев поруч об’єктів історії виконується нефаховими працівниками, висотні дерева при падінні часто пошкоджують їхні елементи – є достатньо таких прикладів.

У поважній справі зі збереженням надмогильних хрестів на військовому кладовищі Галича та порізкою небезпечних висотних дерев неоціненну допомогу місту вже двічі, в 2019 та 2021 р., надавав відомий фахівець Денис Кухтар. Арборизм для нього – не постійна робота, а приватне захоплення, поза тим, в його «портфоліо арбориста» – десятки виконаних робіт. Він кандидат технічних наук, працює доцентом кафедри геодезії та землеустрою Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу; викладає дисципліни «Геодезія» та «Референтні системи координат у землеустрої» і є автором близько 40 наукових публікацій.

Таким чином, на військовому кладовищі, яке є як локальною пам’яткою історії Галича, так і частиною європейської культурної спадщини, завершено ще один потрібний етап робіт – коли здійснено захист від природних чинників. На жаль, досі не вдалося переконати місцевих мешканців в іншому – щоб вони своїми діями не зневажували це місце пам’яті самовільно організованими сміттєзвалищами. Щорічно неподалік від пам'ятного знака на честь полеглих легіонерів Українського Січового Стрілецтва з'являється сміття. Віриться, що інформаційно-популяризаційна робота та заходи коммунального підприємства міської влади щодо даного питання приведуть до позитивного результату.

 

Андрій Чемеринський

Владолюбний князь Володимирко Володаревич завдяки своїй енергійності став творцем Галицького князівства. Після 1126 року він зосереджує у своїх руках Перемишльське, Теребовельське і Звенигородське князівства. У 1141 році в Галичі помер племінник Володимирка - князь Іван Василькович. Володимирко Володаревич забирає собі його волость і переносить сюди столицю князівства. Галич стає стольним градом Галицького князівства.

У другій половині січня 1145 року галицький князь вирушив на полювання до Тисмяниці, що за 20-25 кілометрів від Галича. Скориставшись відсутністю Володимирка, галичани відправили посла до Звенигорода і запросили князя Івана Ростиславича на галицький стіл. Тим часом Володимирко, якому повідомили про зраду галичан і що племінник зайняв Галич, виявив неабияку оперативність і доволі швидко з'явився під стінами міста.

25 лютого 1145 року Володимирко Володаревич увійшов у Галич. Він відновив свою владу, а Іван Берладник змушений був утікати і став князем-ізгоєм. Тепер Володимирко приєднує до своїх володінь Іванову Звенигородську волость. Галич стає столицею цілого краю, розвивається як політичний і культурний центр. Галицький князь пильно стежить за своєю державою, навіть прагне розширити кордони князівства.

Користаючи з боротьби за київський стіл волинського князя Ізяслава Мстиславича і суздальського Юрія Довгорукого, Володимирко захоплює багато волинських міст, серед них літописні Шумськ, Тихомль, Вигошев, Гнійницю, міста на Погорині, а також Бужськ. З цього приводу 1152 року між київським князем Ізяславом і галицьким Володимирком виник воєнний конфлікт. Київському князеві допомагав угорський король Гейза. Володимирко, зважаючи на перевагу ворожих військ, розпочав переговори. Хитрощами і підкупом угорських вельмож Володимиркові вдалося прихилити на свій бік короля Гейзу і відмовити його від подальших воєнних дій. Вдаючи з себе тяжко хворого, він заприсягнувся на хресті святого Стефана, привезеному уграми, що поверне Ізяславові Мстиславичу землі, які забрав у нього, але і не думав дотримувати присяги.

Коли посол київського князя Ізяслава Петро Бориславич приїхав до Володимирка і нагадав йому хресне цілування, то його прогнали, не давши ні повозу, ні харчу. Літописець записав: «І як тільки Петро з'їхав із княжого двора, то Володимир пішов до божниці, до святого Спаса, на вечерню. А коли саме був він на переходах до божниці і тут побачив Петра, який їхав, то поглузував над ним і сказав: «Поїхав муж руський, схопивши всі волості!» І це сказавши, він пішов на хори. А, одспівавши вечерню, Володимир таки пішов із божниці. І коли був він на тім місці, на сходах, де ото поглузував над Петром, він сказав: «Ой! Се хтось мене вдарив у плече! І не міг він із того місця нітрохи поступити, і став падати... І настав пізній вечір, і став Володимир знемагати вельми, а коли було спати пора, то тоді Володимир, галицький князь, преставився». Володимирко не хотів втрачати Погоринські волості. Очевидно, переживання і спричинило загострення його хвороби (приступ стенокардії або інфаркт). Помер Володимирко Володаревич десь на початку 1153 року.

Володимирко був енергійним і владолюбним князем. Він не гребував ніякими методами, щоб стати могутнім правителем і мати велику і міцну державу. Об'єднавши розрізнені уділи, він став справжнім творцем Галицького князівства. Володимирко був розумним і хитрим політиком, талановитим дипломатом і воєначальником. За його правління кордони Галицького князівства сягали на Поділля, Буковину і Бесарабію. Це була багата і добре організована земля, міцний форпост проти загрози з боку Польщі, Угорщини, половців. Утворення могутнього князівства з центром у Галичі сприяло його економічному і культурному розвитку.

М  узеєфікація фундаменту Спаської церкви стане відновленням як величі князя Володимирка Володаревича, який став творцем і будівничим Галицького князівства, так і слави стольного міста Галича.

Марія Костик

2 грудня, об 11 годині, в приміщенні Івано-Франківської обласної адміністрації (каб. 700) відбудеться Круглий стіл на тему: «У пошуках палацу князя Володимирка Володаревича».

Організатори заходу – управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської ОДА, Національний заповідник «Давній Галич»

Довідково:

У  2009 році Галицька археологічна експедиція на чолі з кандидатом історичних наук ПНУ ім. В. Стефаника Богданом Томенчуком та молодшим науковим співробітником Національного заповідника "Давній Галич" Олегом Мельничуком проводила археологічні розвідки на Спаському городищі. На схід від церкви Св. Спаса ХІІ ст. було виявлено 11 поховань та фундамент ще однієї споруди пізнішого часу. З Літопису Руського довідуємось, що церква Святого Спаса була придворним храмом галицького князя Володимирка Володаревича з династії Ростиславичів.

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:11267

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:20488

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:8345

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:9043