17 листопада ц.р. громадськість Прикарпаття відзначила 75-ту річницю розстрілу українських патріотів під єврейською синагогою у  місті Станиславові. Серед розстріляних того дня   був один мешканець Галича, якого звали Дмитро Лепкий. Він не був уродженцем цього міста, але у діяльності Організації Українських Націоналістів відігравав у Галичі одну з провідних ролей.

Дмитро Лепкий народився  7 листопада 1914 року у с. Синевидсько Верхнє (колись писали Вижнє. – І.Д.) Сколівського району Львівської області. Його батько Юстин був звичайним сільським господарем, або, як тоді казали, рільником.  Після закінчення сільської школи поступив у Рогатинську гімназію. Навчатися було нелегко, але цікаво. Після закінчення гімназії Д.Лепкий поступив у Львівський університет.

Як писала у статті про Б. Лепкого галицька журналістка Любов Бойко, «Він був дуже обдарований від природи, умів різьбити, грав на акордеоні, писав вірші. Та найбільшою його мрією  було – стати вчителем. Однак польська влада такі прагнення українців не підтримувала. Дмитро рано став на шлях боротьби за кращу долю нашого народу. Якось під час одного із свят він поклав вінок на могилу Січових стрільців і за це його важко побили польські поліцаї».

У 1938 році Дмитро Лепкий вступив у члени Організації Українських Націоналістів. Перебуваючи у підпіллі, він взяв собі псевдо «Богдан», на честь свого однофамільця, відомого письменника Богдана Лепкого. На початку наступного року Д.Лепкий переїжджає до Галича, де відкриває м’ясарню (м‘ясний цех). Під приводом скуповування худоби він їздив по селах, де створював первинні ланки ОУН.  До речі, його переїзд у це місто був не випадковим. Тут уже тривалий час мешкав його земляк Іван Корчинський, який був активістом усіх галицьких просвітницьких товариств.

З приходом перших совітів  Д.Лепкий емігрує  до Кракова, де проходить відповідні курси і вступає у боївку «Граничної служби ОУН» у м. Белз.  У 1941 році Д. Лепкий повертається до Галича і стає власником ресторану, де працює із своєю сестрою Марією та її чоловіком Володимиром Климком.

Однак ресторан у Галичі не тільки був торговельнм закладом. Це був пункт зв’язку місцевих патріотів-націоналістів. Тут Д.Лепкий проводив наради та різноманітні зібрання. Про це знали тільки довірені особи та рідні. Після проголошення Акту відновлення незалежної Української держави у 1941 р. Д. Лепкий разом із Олексою Пилипоньком із Залукви  організували вишкільні табори для молоді, створили боївки УНС, здійснили ряд терористичних актів. За окремими джерелами, Д.Лепкий був членом Крайового проводу ОУН, хоча, як твердять інші, він очолював у Галичі Службу Безпеки.

Несподівано для усіх Д. Лепкий (псевдо «Богдан») був заарештований німцями у серпні 1943 року. Причиною арешту стала зрада та попередні події, котрі  були пов’язані із тим, що у криївці біля с. Сокола був убитий о. Володимир Барановський, парох Блюдників.  Про той час залишив спогади галицький кооператор Дмитро Вирста, що був уродженцем Межигірців. Про Дмитра Лепкого він, зокрема, писав:  «Жив у дуже добрих стосунках з гестапо, уважався за його співробітника. Погрожував він немилим собі людям, лякалися його через те, а ще тим більше, що, як казали, мав він теж якесь відношення до «Служби Безпеки». На превелике диво всього Галича, поліція, вискочивши з авт (автомобілів. – І.Д.), зусібіч обставила ресторан, вдерлася до середини з крісами і гранатами в руках, усім казала піднести руки вгору.

Першого вхопили Лепкого, зв'язали чи скували руки та повели в авто. Забрали теж чимало інших, між ними секретаря відділу староства в Галичі, Василя Лисака з Залукви. Їх у Станиславові допитували і потім випустили. Дісталося теж німцеві, «бецірксляндвіртові» (начальник уряду для сільськогосподарських справ) Мюкке (він теж тоді перебував у ресторані. – І.Д.). Були здогади, що один зо схоплених у бункері «сипнув» Лепкого та й інших, бо відбулося тоді багато арештувань в околиці та в сусідніх повітах». З інших арештованих у той день був і Степан Бучко із Залукви, який був розстріляний німцями  у Татарові недалеко Яремчі.

Дмитра Лепкого та його побратимів розстріляли після прем’єри славнозвісної «Шаріки» Я.Барнича  17 листопада 1943 року. Туди, до єврейської синагоги,  зігнали багато людей, щоб  їх залякати. Ув’язнених прив’язували до стовпів і по десять розстрілювали. Свідком цієї трагічної події була залуквянка  Юлія Бучко, яка тоді навчалася у Станіславському учительському ліцеї. Вона запам’ятала, що всі засуджені трималися мужньо, сміливо дивилися в очі катам. Д. Лепкий перед розстрілом крикнув «Друзі, помстіться за нас! Слава Україні!». Йому десять днів перед цим виповнилося тільки двадцять дев’ять років.

Так гинули наші патріоти. Але їх смерть була недаремною, бо Україна, завдяки таким героям, як Дмитро Лепкий, виборола волю і стала незалежною. Через це ми повинні пам’ятати про них і, по можливості, вшановувати. Саме тому пропонуємо встановити анотаційну дошку Д. Лепкому в Галичі на одному з будинків у центрі міста. А, можливо, хтось із галичан ще пам’ятаає, де знаходився його ресторан, у якому розміщувався пункт зв’язку ОУН?

Іван ДРАБЧУК

Виставка творів Оксани Тригуб-Мілашевич

Справжнім перфомансом стало відкриття виставки робіт художниці Оксани Тригуб-Мілашевич у Картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич». Адже присутні не лише мали можливість доторкнутись до творчості майстрині, заглибитись у світ мистецтва, а й послухати співану поезію, яку виконував бард Богдан Дощ, родом з Полтавщини, та пісенні композиції у виконанні ансамблю «Мальви» Галицького ліцею імені Ярослава Осмомисла (художній керівник П. А. Штих), окремих виконавців-ліцеїстів.

О. Тригуб-Мілашевич уже вдруге приїхала в Галич. Перший раз побувала тут під час відзначення 1120-річчя письмової згадки про наше місто. Цього разу художниця привезла з собою 64 роботи, які розкривають її внутрішній світ, мистецькі уподобання і напрямки. Серед них – пейзажі, натюрморти, портрети, в які авторка вклала всю свою душу і майстерність.

Українка з сербським корінням народилася в м. Горлівці, зараз мешкає на Прикарпатті, звідки родом чоловік. Пані Оксана закохалася в наш край, гори Карпати, людей, що тут живуть. Саме це надихає її до створення картин. «Тут малюється весь час, тут безмежний океан натхнення», – зізнається художниця, яка не має спеціальної освіти, але має величезне бажання творити. Вона здобула фах економіста в Донецькому університеті і журналіста в Харківському. Але бажання малювати перемогло. «Я  розповідаю в мистецтві про себе, про своє життя, свою родину, трьох синів», – каже авторка.

Організатор заходу завідувач науково-освітнього відділу Національного заповідника «Давній Галич» Андрій Стасюк запросив галичан відвідати виставку, яка експонуватиметься до 24 грудня. А заступник генерального директора з наукової роботи Семен Побуцький подякував мисткині О. Тригуб-Мілашевич, бардові Б. Дощу та вчителям і учням ліцею за чудове свято, подарував гостям на пам'ять альбом та листівки про визначні місця Галича.

Любов Бойко.

15 листопада 2018 р. в конференц – залі Національного заповідника «Давній Галич» відбувся захід присвячений двом ювілеям: 100 – річчю з часу завершення Першої світової війни та 100  - річчю з часу проголошення ЗУНР.

Організатором заходу був науково – освітній відділ Заповідника; також, до його проведення долучилися працівники відділу охорони культурної спадщини та наукової бібліотеки установи. Учасниками заходу стали старшокласники та педагоги Галицького ліцею імені Ярослава Осмомисла.

Для кращої візуалізації та сприйняття інформації для старшокласників було розгорнуто дві виставки: військової атрибутики Першої світової війни (А.Чемеринський) та виставка наукових та науково – популярних видань присвячених історії України та ЗУНР, біографіям визначних державних діячів (Л.Ониськів).

Старший науковий співробітник відділу охорони культурної спадщини А.Чемеринський розповів присутнім про ПСВ та участь в ній українців у складі армій двох імперій; продемонстрував військовий однострій піхотинця армії Австро – Угорської монархії та елементи однострою легіонера УСС; відзнаки та особисту зброю.

Провідний науковий співробітник науково – освітнього відділу А.Петраш розповів гостям про фільм «Легіон. Хроніки УГА» - акцентувавши увагу на тому, що фільм знятий у документальному стилі є дуже цікавим і динамічним, і що сценарій фільму дає змогу зберегти увагу впродовж всього сеансу різним поколінням. Також, науковець акцентував увагу на українсько – польських стосунках, провівши паралелі сучасного з подіями початку ХХ ст.

Після виступів науковців присутні мали змогу переглянути фільм «Легіон».

Проведення даного заходу було даниною історичній пам’яті – оскільки багато мешканців міста та району були військовиками австрійської армії під час ПСВ; ряд жителів населених пунктів сучасного Галицького району боролися в складі Легіону УСС; а в листопаді 1918 р. в Галичі, як і у всіх містах тогочасної Галичини було перебрано владу від австрійських урядовців і проголошено ЗУНР.

А.Чемеринський

8 листопада Галич відвідав український письменник, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка, політик і громадський діяч, народний депутат Верховної Ради України кількох скликань Володимир Яворівський. Зустріч з галичанами відбулась у Національному заповіднику «Давній Галич». На ній були присутні наукові співробітники установи, представники влади, політичних партій і громадських організацій району, вчителі та учні Галицького ліцею і Галицької гімназії тощо.

Володимир Яворівський народився 11 жовтня 1942 року в поліському селі Теклівці на Вінниччині. Закінчив філологічний факультет Одеського державного університету, працював у пресі. Як автор багатьох книжок, оповідань і повістей він відомий не лише в Україні, але й за кордоном. Наприклад, роман «Марія з полином наприкінці століття» перекладений 42-ма мовами світу. У 2001–2011 рр. очолював Національну спілку письменників України.

Насамперед Володимир Олександрович розповів про свою творчість. Письменник завершив новий твір про княгиню Ольгу «В мене вечеряв Ісус». Якщо все складеться добре, то роман побачить світ у грудні. В. Яворівський пообіцяв, що приїде на презентацію в наше місто, адже Галич також присутній у творі. Написано 200 сторінок роману про І. Мазепу – «Іван Окаянний». Його вихід запланований на початок наступного року.

Але письменник не обмежується лише творчістю. З весни 1989 він, за власним зізнанням, «весь пішов у політику», ставши депутатом Верховної Ради України. В. Яворівський брав участь в усіх найголовніших подіях української новітньої історії: утворення Народного Руху, проголошення Декларації та Акта Незалежності України, прийняття Конституції нашої держави тощо. Він постійно перебуває в гущі суспільно-політичних подій, веде авторську передачу на радіо «20 хвилин з Володимиром Яворівським». Володимир Олександрович окреслив власну життєву позицію, поділився своїми думками про сучасну ситуацію в державі, відповів на часом досить гострі запитання, що стосуються політичного життя країни.

Заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з наукової роботи, кандидат історичних наук Семен Побуцький подякував Володимирові Яворівському за цікаву зустріч. Письменник закінчив свій виступ словами: «Нехай над давнім Галичем завжди буде Божа рука».

Любов Бойко.

Твори народної художниці, нашої землячки Параски Хоми завжди викликають особливий емоційний стан у тих, хто їх споглядає. Галичани мають змогу поринути у цей казковий світ, відвідавши Картинну галерею Національного заповідника «Давній Галич», де розгорнута виставка робіт майстрині з фондів Музею мистецтв Прикарпаття. Запрошений на відкриття виставки священик церкви Різдва Христового в Галичі о. Володимир Палій поблагословив присутніх, сказав, що відчуття прекрасного дароване людині як відбиток Божого творення. Організатор заходу завідувач науково-освітнього відділу, кандидат історичних наук Андрій Стасюк зазначив, що Богові подобається те, що люди роблять на його славу.

Директор Музею мистецтв Прикарпаття Василь Романець наголосив, що виставка стала можливою завдяки підтримці Українського культурного фонду, який допоміг з оформленням картин Параски Хоми. Твори народної майстрині знаходяться в музейних закладах різних міст, у приватних колекціях. Івано-Франківський музей налічує у своїх запасниках 80 робіт із творчої спадщини мисткині. Але не кожна людина має можливість приїхати в обласний центр, а тому впродовж місяця пересувна виставка зупинятиметься на деякий час у кожному районному центрі, щоб поціновувачі прекрасного змогли оглянути її. В Галичі вона демонструватиметься до 14 листопада.

Наталія Доскалюк, завідувач науково-методичного відділу музею, розповіла про життєвий і творчий шлях світлої пам'яті народної художниці, її нелегкий шлях до визнання. Народилася майстриня в селі Чернятин Івано-Франківської області. Малювала з дитинства, згадувала перший подарований олівець, який отримала за виконання ролі у виставі самодіяльного гуртка. Життя сільської жінки не було легким. Обов'язки матері і дружини, робота вдома і в колгоспі… Але попри те завжди помічала прекрасне, особливо квіти. Найбільше малювалося взимку, коли було менше роботи в господарстві.

Громадськості творчість Параски Хоми стала відомою в 1968 році, коли її син Ярослав, учень Косівського училища прикладного мистецтва, показав малюнки матері своєму вчителеві – професійному художникові Юліану Савці. Того ж року за сприяння директора Львівської національної картинної галереї Бориса Возницького було організовано першу виставку творів Параски Хоми. Малюнки народної художниці відтворюють квіткове різнобарв'я українського «городця»: «Жоржини», «Гвоздики», «Соняшники», «Маки», «Чорнобривці»… Часто серед квіткових композицій зображені птахи – павичі, зозульки тощо. Твори П. Хоми відзначаються нестримною фантазією, барвистою гамою, насиченістю кольорів. Достеменно ніхто не знає, скільки картин намалювала Параска Хома. Деякі джерела називають цифру 5 тисяч. Мистецтвознавці ставлять її роботи поруч із творами Катерини Білокур, Марії Приймаченко та інших відомих майстринь.

Заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з наукової роботи, кандидат історичних наук Семен Побуцький подякував колегам з івано-франківського музею за те, що привезли мистецькі шедеври, подарував на згадку листівки з пам'ятками Галича.

«Я малюю для радості, – казала Параска Хома. – Пишу по пам’яті. Побачу десь квітку цікаву – замалюю собі, може, колись знадобиться… Людину не намалюю, але передам її настрій у квітах. Хто розуміється, той побачить настрій, а хто ні, то ні… Я вкладаю квіти, як садівник, на землю. У кожній косичці шукаю щось таке, чого в інших немає. Он, дивіться, скільки півоній або жоржин. Але всюди по-різному намальовані. А хіба вони повторюються в природі? Схочу, то й надумаю собі квітку. От, наприклад, я ніколи не виділа любистку, хоч і чула, що є така косиця. То я собі видумала його. Бачите, такий зеленувато-жовтий, довгастий, трохи схожий до листя конвалії. Адіть, яка краса…»

Любов Бойко.

1 листопада  2018 року в рамках відзначення 100-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки на фасаді вокзалу у м. Галичі відкрито меморіальну дошку міністрові ЗУНР Іванові Мирону. Іван Мирон – селянський син із с. Залукви коло Галича, в часи революційних подій 1918–1919 років був покликаний на посаду міністра шляхів, пошти і телеграфу. Уряд ЗУНР тричі реформувався, а І. Мирон завжди залишався на своїй посаді, що свідчить про його високий професіоналізм та політичну незаангажованість. Після поразки революції він жив у Чехословаччині, де міг і залишитися. Однак поклик до рідної землі виявився сильнішим, аніж заможне життя за кордоном. Після повернення на Батьківщину І. Мирон замешкав у Дорі біля Яремчі, де помер і похований. Не так давно ентузіасти з його рідного села (зокрема Ярополк Яценович) відшукали у Дорі його могилу. Тож наступним кроком його вшанування має стати спорудження пам’ятника на його могилі, проект якого розробив Василь Крук.

Фасад галицького вокзалу для встановлення пам’ятної дошки галичани обрали не випадково. Адже все свідоме життя Іван Мирона як інженера, а пізніше надрадника залізничної служби та  міністра шляхів, було пов’язане із залізницею. Щоправда,  жив і працював І.Мирон у Станиславові.  Тож, напевно, з часом постать цього відомого галичанина вшанують і в теперішньому Івано-Франківську.

Ініціатором встановлення меморіальної дошки І.Мирону виступив відділ культури Галицької РДА (начальник Марія Іваськів), а право її відкриття було надано юним пластунам із рідного села міністра Залукви  (пластунська станиця «Галич»)  Катерині Савчук та Романові Келавцю. Священики Галицького деканату на чолі з о. Ігорем Броновським освятили дошку, а очільники району поставили біля неї квіти, як символ вдячності за високий патріотизм наших попередників. Історик-краєзнавець, співробітник Національного заповідника «Давній Галич» Іван Драбчук розповів присутнім про життєвий шлях відомого історичного діяча. Грав духовий оркестр, натхненно співав хор. Свято вийшло урочистим і піднесеним, як і годиться на такий ювілей.

Іван ДРАБЧУК

Сембратовичі походили з Лемківщини. Цей рід був дуже давнім і за однією версією походив із с. Виссов Більцького деканату. Це були  представники місцевої шляхти. Фундатором роду був солтис Виссовський, який мав сім синів, звідси й прізвище (сім братів).  Згідно з іншою – це знатний рід чеського походження, який вперто тримався свого коріння й не бажав германізуватися. Іменований від словосполучення «я сем брат». Зауважимо, що з цього роду вийшло два Митрополити греко-католицької церкви – Йосиф та Сильвестр Сембратовичі. Вони перебували в основному у Львові та часто їздили до Риму. І все ж мусимо зауважити, що в полі їхньої уваги був і Галич (точніше Крилос), де була резиденція галицьких митрополитів.

Ми шукали відомості про те, яким чином представники цього роду появлялися у Галичі-Крилосі, і прийшли до думки, що це місце, як давня твердиня християнської віри, розглядалися Сембратовичами (та й не тільки ними) як важливий духовний форпост для утвердження греко-католицької церкви на наших теренах. Тим більше, що Крилос мав перетворитися на місце паломництва,  а це також мало приносити немалі прибутки у церковну казну.

Колись у літературі був поширений факт, що митрополит А. Ангелович, який фактично започаткував відновлення Галицької митрополії на початку ХІХ століття, поховав у Крилосі свою матір. Проте ця інформація не мала документального підтвердження, хоча такого факту ми не відкидаємо. Проте тепер достеменно відомо, що матір іншого галицького митрополита – Сильвестра Сембратовича – була похована у Крилосі.

У газеті «Діло» ми знайшли наступну інформацію: «У Крилосі  27 березня 1883 року померла удова священика, мати Преосвященного єпископа Сильвестра Сембратовича» («Діло» за 17 (29) березня 1883 р.). Нагадаємо, що  митрополит С. Сембратович народився у сім’ї Антона, рідного брата митрополита Йосифа Сембратовича, і Анни, з дому Вислоцька.  На її похорон зі Львова до Крилоса приїхали крилошани Готеровський та Величко, редактор Бачинський та д-р Теофіл Сембратович.

Можливо, це було пов’язано з тим, що тривалий час у цьому селі працював рідний брат Митрополита Сильвестра – Юліан. Ось що нам вдалося з’ясувати про нього. Він народився 29 жовтня 1837 року. При хрещенні отримав ще одне ім’я – Андрій. Висвячений на священика 14 червня 1862 року. Працював спочатку у Перемишльській єпархії: сотрудником у Теличі Мушинського деканату (1862 р.), завідателем у Дольні Більцького деканату (1862–1866), сотрудником у Комарні Комарнянського деканату (1866–1869)

З 18 травня 1871 року Юліан Сембратович призначається парохом с. Крилос Галицького деканату Станиславівської єпархії. Тут він працює до смерті. Газета «Діло» про цю сумну звістку помістила короткий некролог. «Сембратович Юліан (1838–1894), парох у Крилосі, брат митрополита Сильвестра Сембратовича, помер на 56 році життя і 32 священства» // «Діло» за  30 грудня ( 11 січня) 1894 р.

Цікаво, що за рік до цього, коли священик був уже хворий, до нього приїжджав його брат-митрополит. Про те маємо коротке звідомлення:  «Високо Преосвященний митрополит Сильвестер Сембратович виїхав на кілька днів до Крилоса, щоби відвидіти (відвідати. – І.Д.) свого недужого брата, тамошного пароха («Діло» за 07 лютого 1893 р.).  Зауважимо, що до цього приїзду галицькі дослідники приурочували звістку про Крилоську чудотворну ікону.

Зокрема, у джерелі йшлося, що «перше відоме нам зображення ікони належить до 1896 року, коли до літньої митрополичої резиденції в Крилосі приїжджав Митрополит Сильвестр Сембратович – рідний брат настоятеля Крилоської Успенської церкви о. Юліана Сембратовича. Тоді для вшанування митрополита священики Галичини винесли Галицький Чудотворний образ і сфотографувалися біля нього». Тут, очевидно, усе правильно. Залишається уточнити тільки рік – 1893, бо у 1896 р. о.Юліана уже не було серед  живих. Інші візити Митрополита Сильвестра до Крилоса в джерелах не зафіксовані, хоча ми не виключаємо, що вони могли мати місце.

Інші Сембратовичі, доля яких була пов’язана уже не з Крилосом, а з Галичем, стосуються гілки Митрополита Йосифа Сембратовича. Він згаданому вище Сильвестрові Сембратовичу приходився стрийком і митрополичий престіл посідав до нього. У нього, крім брата Антона, Сильвестрового батька, був ще брат Михайло, теж священик, який працював на Лемківщині. Він перед висвяченням одружився з Марією Лаврецькою.

На жаль, нам не вдалося вияснити, чи мала вона якесь відношення до пароха с.Залукви о. Лева Лаврецького, але нам вдалося з’ясувати, що вона  проживала і померла у Галичі. Львівська газета «Діло» відгукнулася на цю сумну звістку невеликим некрологом: «Сембратович Марія  (1817 –  16.12.1893), уроджена Лаврецька, дочка Антона, вдова св. п. о.  Михайла Сембратовича (1814 – 20.10.1884) Любачівського декана, рідного брата Митрополита Йосифа, мати о.Теодозія Сембратовича, пароха церкви Св. Варвари у Відні, померла у Галичі 16 грудня 1892 р. на 76 році життя» // «Діло» за 17 (29) грудня.

Їх дочка, Сембратович Наталія Михайлівна, народжена 29 серпня 1850 року, була заміжня за Іваном Ковальським. Подружжя мало четверо дітей – Володимира, Євгена, Наталію та Іванну. Вона похована га старому галицькому цвинтарі недалеко могили Л.Гузара. На пам’ятнику напис: «Наталія Михайлівна  з Сембратовичів Ковальська, народжена  29.07 1850 в Пташковій, померла 04.10.19 26 р. в Галичі». З її чотирьох дітей знаємо маємо тільки короткі відомості про Наталію Ковальську, яка тривалий час була директором Галицької школи. Наталія-Ізидора Ковальська народилася 11 липня 1883 року в Бережанах. Вивчилася на учительку і з 1911 року постійно працювала у Галичі. 1 серпня 1814 року була заарештована австрійцями і відправлена у табір Талергоф. У 1916 році тимчасово мешкала у Празі, а після війни повернулася у Галич.

Друга їх дочка, Антоніна Сембратович (1840–1939), вийшла заміж за Копистянського Юліана, сина Олександра (1843 р.н.). Їх дочка Ізидора (07.10.1875 -05.10.1950) була дружиною довголітнього галицького пароха о. Миколи Радзевича-Винницького (09.07.1868 – 10.06.? 1929). У них народилося п’ятеро дітей: сини Олександр (14.03.1891 – 03.01.1964), був одружений із Софією Макар (04.11.1893 -26.08.1967), Микола (нар.25.01.1898), Юрій (1906–1929) та дочки Софія (1903–1919) (її могила збереглася на галицькому цвинтарі недалеко від поховання батька. – І.Д.)  і Лідія (13.03.1920 -16.05.2008), заміжня за Михайлом Ступницьким. Усі сини пароха Винницького вчилися у німецькій гімназії у Львові.

Відомо, що у Копистянських було ще двоє дітей – Теофіл (1871 р.н.) , який одружився з Олександрою Заячківською, дочкою Тита Заяківчького, судді у Галичі, та Марія (1880 р.н.), яка вийшла заміж за однофамільця Копистянського Зеновія. До речі, весілля Теофіля і Олександри відбулося 7 лютого (за новим стилем. – І.Д.) 1893 року в Галичі // «Діло» за 24 січня 1893 р.

Ще одна сестра Наталії Ковальської (старшої) – Марія Сембратович  – теж проживала у Галичі і працювала у жіночій людовій посполитій школі. На жаль, відстежити її подальше життя нам не вдалося.

Ось таким чином із долею Крилоса і Галича пов’язано життя представників славної родини Сембратовичів. Сподіваємось, що нам вдалося відкрити для галичан  ще одну забуту сторінку їх минулого. Ми повинні пам’ятати, що наша історія складається не тільки з подій, але й  із доль непересічних особистостей. Зрозуміло, що  чим більше ми будемо докладати зусиль, щоб щось у житті змінити, воно стане набагато цікавішим. І  тоді наші наступники зможуть сказати про нас: вони недаремно прожили своє життя. Так само ми говоримо сьогодні і про представників родини Сембратовичів та й інших родин і  окремих осіб, які залишили в історії Галича вагомі сліди.

Іван ДРАБЧУК.

31 жовтня 2018 р. у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника пройшла Міжнародна наукова конференція «Західно-Українська Народна Республіка: революція, державність, соборність. До 100-річчя утворення ЗУНР».

На конференції науковці обговорили історію створення Західно-Української Народної Республіки та представили свої дослідження. Крім того, під час дискусії науковці висвітлювали  суспільно-політичні процеси, військове будівництво, розвиток освіти в ЗУНР. Також вони торкнулися геополітики ЗУНР, зокрема в контексті польсько-українських відносин у період української революції. Нагадаємо, що  конференція проходить у три етапи: перший відбувся 30 жовтня у Львові, другий  - в Івано-Франківську, третій пройде після нового року в Києві. Тож ця конференція показує, що ЗУНР – це не є  регіональним явищем  чи всеукраїнським, а, можливо, і загальноєвропейським.

У роботі конференції, де виступали представники з різних регіонів України,  взяли участь і співробітники Національного заповідника «Давні Галич». Маріанна Бацвін, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник відділу фондів Національного заповідника «Давній Галич», виступила з доповіддю «Опілля в період ЗУНР».  А Іван Драбчук, провідний редактор інформаційно-видавничого відділу Національного заповідника «Давній Галич», – «Політичний портрет міністра шляхів в уряді ЗУНР Івана Мирона».  Нагадаємо, цей історичний діяч був уродженцем с. Залуква, що біля Галича. Асистував історику-краєзнавцю Андрій Бацвін – студент IV курсу факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Говорячи про історію Західно-Української Республіки, ми захоплюємося своїми попередниками і тим чином, який вони здійснили.

Іван ДРАБЧУК

31 жовтня в Картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич» відбулася творча зустріч письменниці, журналіста Оксани Кузів з читачами. Цього разу наша землячка презентувала свій новий роман «Собача любов» та збірку віршів «Задивлена в небо».

Оксана Кузів дебютувала в літературі в 2014 році прозовою книжкою «Адамцьо», що стала «Книжкою року у молоді Прикарпаття» та користується великою популярністю у читачів. 2015-го року світ побачила збірка поезій «У закапелках душі». А прозова збірка  «Назови мене своєю», до якої увійшли, крім однойменної повісті, ще три її твори – «Таїнство», «Артистка» та «Адамцьо», опинилась у п’ятірці найкращих видань прикарпатських письменників, презентованих на Форумі видавців у Львові.

Про що б не писала авторка, вона емоційно співпереживає з персонажами своїх творів, які часто мають непрості долі. Письменниця передає реальні життєві історії, розкриває внутрішній світ своїх персонажів та мотиви їх вчинків. Вона пише про заробітчанство, людську самотність та про родинну відчуженність, втрату спілкування. «Я подаю інформацію, але не даю оцінок», – наголошує авторка.

О. Кузів має дуже насичений ритм життя – зустрічі з читачами, презентації нових творів… Але почувши цікаву розповідь, пані Оксана втрачає спокій, не може спати, в неї не ладиться ніяка робота, аж доки не напише черговий твір. Пише дуже швидко, як зізналася сама, часто потім не пам’ятає імен своїх героїв.

Присутні, затамувавши подих, слухали уривки з нового роману Оксани Кузів, а також віршовані рядки з нової збірки «Задивлена в небо», які знаходили відгук у серці кожної присутньої в залі жінки.

Організували зустріч заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» Ірина Чернега та завідувач науково-освітнього відділу Андрій Стасюк. Андрій Євгенович подякував гості за те, що галичани вкотре змогли долучитися до її творчості. А давня приятелька письменниці Ірина Федорівна Чернега сказала на завершення зустрічі, що книги Оксани Кузів дають стимул до життя, насолоду і наснагу до роботи, її твори просякнуті любов'ю – до рідних і друзів, до Бога. Творчість письменниці дарує надію, що все можна змінити на краще.

Любов Бойко.

Впродовж 29-30-го жовтня 2018 р. в Національному художньому музеї України проводився семінар «Проблематика використання авторських прав у діяльності музеїв», організацію якого взяли на себе працівники закладу спільно з Міністерством культури України. Ця тема є особливо актуальною для культурної сфери країни через недосконалість державного законодавства щодо авторських прав в музейній справи України. На семінар зареєструвалося близько 150 музейників. Серед учасників заходу були і працівники Національного заповідника «Давній Галич» - завідувач науково-освітнього відділу Андрій Стасюк і провідний науковий співробітник Андрій Петраш. Отриманий досвід буде дуже цінний для практичного застосування в музейній справі заповідника.

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:8256

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:15729

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:6828

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:7162