Ще наприкінці минулого року у Митрополичих палатах Крилоса, де розміщується Музей історії Галича Національного заповідника «Давній Галич» було завершено капітальний ремонт будівлі та суттєво оновлено експозицію закладу. Серед нових експонатів, що поповнили музей чільне місце посіла гіпотетична реконструкція корони Юрія І Львовича (бл. 1252–1308), онука відомого короля Русі – Данила Романовича (1201–1264). На відміну від свого діда у письмових джерелах не зафіксовано, або ж поки не встановлено факту безпосередньої коронації Юрія Львовича. Однак, вціліла печатка цього володаря галицько-волинських земель, чітко вказує на королівський статус.

Зокрема, на печатці зберігся напис — «S[igillum] Domini Georgi Regis Rusie» — Печатка господаря (пана) Георгія (Юрія), короля Русі; на звороті: «S[igillum] Domini Georgi Ducis Ladimerie» — Печатка господаря (пана) Георгія (Юрія), князя (Во)лодимирії. Також на аверсі зображено короля Юрія, як короновану особу з усіма відповідними монаршими інсиґніями. Відтак з ініціативи працівників заповідника місцеві майстри-ковалі Борис та Олег Фіголі – племінники відомого мистецтвознавця й дослідника Галича – проф. Михайла Фіголя (1927–1999), виконали гіпотетичну реконструкцію корони, опираючись на зображення короля Юрія І Львовича, відтиснете на печатці початку ХIV ст.

Корону виконано й оздоблено ручним способом, використано метал покритий сусальним золотом та прикраси.

Уже минув рік як відійшов у засвіти відомий галицький науковець,  дослідник Галича, освітянин і просвітянин Ігор Михайлович Коваль (28.07.1960 – 05.05.2019).  І весь цей час, після такої непоправної втрати, усі зрозуміли  як нам його не вистачає. Адже він усім своїм єством любив рідну землю, любив людей, любив історію.

Я  не належав до близького кола друзів І. Коваля. Скоріш за все я вважав його своїм наставником і у великій мірі послідовником. Але, пригадавши усі, хоч і не часті, і зустрічі із ним я зрозумів, що відомий галичанин залишив нам кілька своїх настанов, кілька своєрідних життєвих  уроків, які можуть стосуватися не тільки мене, але й усіх тих, хто ступає на краєзнавчу чи наукову стезю.

Перший урок – це  постійна, довготривала і напружена праця. Ігор Коваль за своє життя написав досить багато статей, історичних розвідок, книг і рецензій. Інколи дивуєшся, як це могла зробити одна людина. Однак без постійних творчих пошуків та наполегливої роботи такого результату ніхто не досягне.

Другий урок – це різноплановість тем дослідника. Свого часу Ігор Коваль  розпочинав писати з історичного краєзнавства, а дійшов до вершин науки. Тільки смерть завадила йому стати доктором історичних наук.  Він автор археологічних, релігієзнавчих досліджень, історій окремих сіл, тем з історії визвольної боротьби, праць про дослідників Галича та навіть минулого крилоського футболу. А чого вартує його стаття  із нериторичним запитанням «Чому Галич став злиднем?», на яке прийдеться шукати відповідь ще не одному поколінню наших краян.

Третій урок – це активна громадянська позиція. Уже сам перелік посад І.Коваля свідчить про те, що йому була небайдужа доля рідної землі та України. Його життєве кредо «Робити добро людям не вимагаючи нічого взамін», промовисто характеризує цю непересічну людину. Він був учителем і директором, завідувачем  райвно та працівником управління освіти  області, очолював обласну «Просвіту» та викладав у Духовній семінарії і Прикарпатському університеті імені В.Стефаника, був депутатом Галицької районної та Івано-Франківської обласної рад.  Всюди, де б він не працював, оточуючі  любили і поважали за його простоту і душевну доброту.

Зрозуміло, що наукова праця Ігоря Коваля  ще не до кінця оцінена та не вивчена. Але уже  незабаром настануть такі часи, що за дослідженнями нашого науковця будуть написані і кандидатські, і докторські дисертації.

Згадуючи його через рік після смерті, зазначу, що Ігор Михайлович Коваль був не звичайною, а харизматичною людиною. Він був неугодний владі, бо на усе мав свій погляд, а у деяких аспектах навіть випереджував час. Це була дивовижна людина, яка, проживши непросте життя, зуміла залишити після себе вагомий слід. А наше завдання не тільки зберігати пам’ять про нього, але й дбати про те, щоб його труди на краєзнавчому полі та науковому поприщі  постійно були в полі зору сучасних та наступних дослідників. У цьому плані варто видати його ненадруковані праці, упорядкувати книгу спогадів, знайти можливість увіковічити його ім’я у назвах вулиць чи шкіл, щоб навіть час не був у силі затерти його світле ім’я. А ще піднімати славу нашого Галича, чого так бажав  великий галичанин Ігор Коваль.

 

Іван ДРАБЧУК

Творчий спадок Дарії Ярославської (уродженої Бородайкевич, по-чоловікові -  Столярчук), відомої в Галичині   у 30-х роках ХХ століття письменниці й журналістки, – самобутнє  явище українського еміграційного літературного процесу. На думку критиків, її проза є художнім свідченням очевидця доби: починала свій творчий шлях у 30-х роках минулого століття, а закінчила - у 80-х.

Вона наро¬дилася 25 квітня 1905 року в Станиславові в родині о. Ярослава та Іванни Бородайкевичів. При хрещенні отримала друге ім’я Емілія. Батько пись¬менниці був першим профе¬сором і катехитом українсь¬кої станиславівської гімна¬зії. Трохи мусимо зупинитися на родоводі батька. Він народився 6 лютого 1877 року у с. Марківці (тепер Тисменицького району) у родині  о. Омелян Бородайкевич (1860 -1895), місцевого катехита, (згодом  він був парохом у Гринівцях. – І.Д.). Останній був сином пароха Марківців о. Костянтина Бородайкевича (1819 -1891), який приходився   братом Мінодорі Бучинській, син якої Мелітон, був відомим станиславівський адвокатом і, як видно, вуйком о. Ярослава Бородайкевича.

Я.Бородайкевич висвятився на священника наприкінці 1900 року і працював спочатку сотрудником у с. Підлужжя, а відтак, один рік, у катедрі  Станиславова. У 1902 році його було звільнено із цієї посади і він став працювати катехитом 4-класної школи у Княгинині. А коли й місті була відкрита українська гімназія, він перейшов працювати до неї. Проте 5 травня 1911 року він несподівано помер. Ми не виключаємо, що він був похований у родинному гробівці Бучинських на старому станиславівському цвинтарі. У Ярослава був ще брат Амвросій (народився у 1869 р. у Гринівця) – парох у Серафинцях, де і помер 1907 року.

Мати Дарії  - Іванна походила із роду Марморовичів. Її батько Михайло Марморович був парохом Фитькова, де жив з дружиною Ольгою. Під час Першої світової війни Дарія (тоді ще Бородайкевич), виселена разом з матір’ю, перебувала у Ро¬стові-над- Доном, де й започаткувала свою середню освіту.  У 20-тих роках ХХ століття навчалася у  приватній учительській семінарії СС Василіянок у Станиславові. Тут уперше почала друкувати свої  літературні твори.

Але як  справжня письменниця Дарія Ярославська  (свій псевдонім вона переробила з імені по-батькові) заявила про  себе у Львові.  Тут із 1931 р. у львівськім щоден¬нику «Діло» й тижневику «Неділя», для ширшого кола читачів, були надруковані її новели. У 1939 році на літературному кон¬курсі отримала нагороду Товариства Письменників і Журналістів імені Івана Франка  за повість «Полин під но¬гами», про популярність якої свідчать два наклади цієї книжки. До речі, перший раз книга побачила світ 1938 р. у видавництві «Діла», а другий - ця ж повість у 1943 р., за німецької оку¬пації, була видана у Станиславові заходами книгаря Суховерського під фірмою Українського Видав-ництва.

Від цього часу літературна її творчість Д.Ярославської по¬чала розвиватись багатьма виданнями творів, бо ро¬ки за роками вона збагачу¬ вала українську літературу такими книжками, як «По¬між берегами», «В обіймах Мельпомени», «Її Нью-Йорк», трилогія – «Повінь»: «На крутій доро¬зі», «Острів Ді-Пі» та «Під чужі зорі». Цей цикл широ¬ких полотен завершила ще одна повість – «Папороть не цвіте».

Із пребагатої скарбниці свого таланту письменниця передавала читачеві ще інші жанри її пера, бо - поза нею - оповідання, новелі, есеї та статті. Її оповідання друкувались у таких попу¬лярних журналах, як «Лис¬ти до приятелів», редактором якого був д-р Микола Шлемкевич, «Наше Життя», «Жіночий Світ» та інших. Поміж притаманними особливостями пера Дарії Ярославської — було обдаровувати читача цікавими, актуальними подіями, пов'язаними із даною ситу¬ацією, домом, родиною і народом, до якого з рядків писань письменниці променювало сонячне тепло, лю¬бов і вибачливість.

Дарія Ярославська  після війни, разом із чоловіком Романом Столярчуком, змушена була покинути рідні терени. В еміграції, деякий час мешкала у Німеччині. Перебуваючи  у таборі для переміщених осіб Міттенвальді на землі Баварії, вона  спільно із професором Василем Левом (1903 – 1991) й художником Іваном Кейваном (1907– 1992) зорганізувала Спілку українських письменників, мистців і науковців. Згодом у Мюнхені Д.Ярославська-Столярчук  співпрацювала, як письменниця й журналістка в українських журналах і газетах.

З Німеччини  у 1950 році вона з чоловіком перебралася до США. І тут вона була  завжди активною в громадському житті української спільноті Америки, стала членкою Асоціації діячів української культури, член¬кою 28-го Відділу Союзу Українок та основницею і головою Гуртка кни¬голюбів, який існував на терені Ірвінгтону-Нюарку, штат Нью Джерсі при 28-му Відділі СУА.

Померла Дарія Ярославська  13 січня 1982 року. Похована  на Українському Православному Цвинтарі у Саут-Баунд-Бруку. Уже після її смерті вийшла друком остання збірка оповідань і новел «Прапор».

Як бачимо, творчість Дарії Ярославської-Столярчук, письменниці української діаспори, посідає  чільне місце в історії українського письменства.

Художня концепція її творів репрезентує оригінальну тематику. Справді-бо, письменниця виступає яскравим представником жіночої творчої плеяди. І це, безумовно, вимагає більш ґрунтовного вивчення доробку письменниці, зокрема  в Україні. Проте це можна зробити, тільки прочитавши  її твори. А якщо їх нема у наших бібліотеках, то тепер для читання можна використати й інтернет .

 

Іван ДРАБЧУК

18 квітня 1840 р. в Петербурзі побачила світ невеличка збірка віршів молодого українського поета Тараса Шевченка «Кобзар», яка містила всього вісім поезій: «Думи, мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч».

За словами Івана Франка, «Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову».

Вдруге ця книжечка була опублікована з незначними змінами в 1844 р. під назвою «Чигиринський Кобзар і «Гайдамаки», тобто була вміщена ще славнозвісна історична поема про повстання на Правобережжі України 1768 р., в якому брав участь і дід поета Іван Грушівський. У цьому ж році з’явився і перший рукописний «Kobzar», що його переписали з друкованого польськими літерами і розкішно ілюстрували Шевченкові товариші-художники Яків де-Бальмен і Михайло Башилов.

З великими труднощами вдалося Т. Шевченкові в 1860 р. випустити в світ свого останнього «Кобзаря». Це видання поет здійснив на позичені гроші (1100 крб.), котрі дав йому син українського кріпака Федора Симиренка Платон, що став підприємцем-цукрозаводчиком. Платон Симиренко погодився, щоб Шевченко віддав йому борг примірниками «Кобзаря». До речі, поет підготував ще до друку збірку своїх віршів, написаних після 1846 р., під назвою «Поезія Тараса Шевченка» (відому в шевченкознавстві як «Більша книжка»). Цензура дозволила тільки традиційну назву «Кобзар» і вмістити лише ті твори, які були опубліковані раніше. Проте рукопис не був надрукований. Автографи «Більшої книжки» і «Меншої книжки» фототипічним способом вийшли в Києві в 1963 р.

Загальний тираж прижиттєвих видань Т. Шевченка становить, за підрахунками дослідників, понад 45 тисяч примірників (сюди ввійшло і 10 тисяч «Букваря»).

У 1867 р., після смерті поета, в Петербурзі було видано «Кобзар» тиражем 3000 примірників. До нього ввійшло 77 неопублікованих рукописних віршів Тараса Шевченка. Через цензуру редактори цього видання Микола Костомаров і Григорій Вашкевич були змушені в політичних творах робити пропуски, шукати варіанти на гострі чи крамольні рядки. Відтоді назва «Кобзар» остаточно утвердилася за творчою спадщиною Т. Г. Шевченка.

Наступне видання «Кобзаря» здійснив у 1883-1884 рр. в Петербурзі Вільям Беренштам, котрий вчився у Києві, став тут громадсько-культурним діячем. У книзі вміщено драму «Назар Стодоля». Ще через два роки в Петербурзі виходить ілюстрований «Кобзар» з малюнками відомого українського художника Опанаса Сластьона. Зокрема, митець створив серію ілюстрацій до поеми «Гайдамаки».

У 1894 р. в Києві виходить «Кобзар» Т. Шевченка, який прикрашає портрет поета та малюнок його могили. Відкривається видання віршем «Думи мої, думи мої». «Кобзар» 1899 р., що вийшов у редакції часопису «Киевская Старина», потрапив до рук читача без вступної статті, приміток і коментарів, зате з крапками і купюрами замість Шевченкових рядків.

На початку ХХ ст. в Києві виходить двотомник повістей Т.Г. Шевченка, окремі твори публікуються і в Харкові. Проте появі повного видання «Кобзаря» в Україні перешкоджали ганебні царські укази і різні циркуляри про заборону української мови. Лише через пів століття після смерті поета, в 1907 р., відомий український філолог, історик і фольклорист Василь Доманицький підготував повне видання «Кобзаря». Шевченкові твори супроводжує невелика передмова та коментарі. Дослідник написав також працю, в якій проаналізував тексти великого Пророка українського народу. Наступного року В. Доманицький здійснив друге видання «Кобзаря», яке лягло в основу всіх інших публікацій наступних років, насамперед Валентина Яковенка, 1910 р.

Соту річницю від дня народження і 50-ту від дня смерті Великого Кобзаря було відзначено виходом у Катеринославі 1914 р. «Повного забрання творів Т. Г. Шевченка», що його здійснив історик Дмитро Дорошенко.

У 1917-1918 рр. «Кобзарі» виходять у Золотоноші, Лубнах, Мелітополі, Маріуполі, Черкасах, Херсоні, Одесі, Умані, Кам’янці-Подільському та інших містах і містечках. Від 1925 р., з початком «українізації» тираж видань творів Т. Шевченка зріс до сотень тисяч щороку. 1928 р. в Києві побачив світ ілюстрований «Кобзар».

У 20-30-і роки ХХ ст. було три спроби видати повне академічне видання творчої спадщини Т. Г. Шевченка, але всі вони зазнали невдачі. У 1933 р. в зв’язку з арештом редактора тритомного видання «Кобзаря» О. Дорошкевича був конфіскований і весь тираж. Завершилась катастрофою і спроба випустити 8-10-томник за редакцією академіка, видатного шевченкознавця Сергія Єфремова (Охріменка). В умовах сталінських репресій 1935-1957 рр. вийшло тільки два томи академічного видання творів Т. Г. Шевченка в 14-и томах. Видати «Повну збірку творів» Кобзаря у 5-и томах вдається аж у 1939 р.

Після Другої світової війни твори Т. Г. Шевченка виходять великими тиражами. «Кобзар» був і залишається народною книгою, пророчим Словом.

Любов Бойко.

У сфері збереження та популяризації культурної спадщини давнього Галича розроблено каталог онлайн-послуг про пам’ятки Галича, екскурсії та відеоекскурсії у світовій мережі INTERNET, а саме:

Пам’ятки давнього Галича:

http://davniyhalych.com.ua/the-news/45-zaproshuemo-do-galicha

http://davniyhalych.com.ua/sights/sights-of-history

http://davniyhalych.com.ua/sights/monuments-of-archeology/item/81-uspenskii-sobor

http://davniyhalych.com.ua/sights/monuments-of-archeology/item/39-basement-of-annunciation-church

http://davniyhalych.com.ua/sights/monuments-of-archeology/item/38-basement-of-church-on-carynka

http://davniyhalych.com.ua/sights/monuments-of-archeology/item/37-basement-of-resurrection-rotunda

http://davniyhalych.com.ua/sights/monuments-of-archeology/item/36-basement-of-kyrylo-and-mefodiy-church

http://davniyhalych.com.ua/sights/monuments-of-archeology/item/35-basement-of-illya-church

http://davniyhalych.com.ua/sights/sights-of-architecture/item/82-galician-castle

http://davniyhalych.com.ua/sights/sights-of-architecture/item/48-cathedral-of-carmelity

http://davniyhalych.com.ua/sights/sights-of-architecture/item/47-church-of-christmas

http://davniyhalych.com.ua/sights/sights-of-architecture/item/46-church-of-our-lady

http://davniyhalych.com.ua/sights/sights-of-architecture/item/45-church-of-st-panteleimon

http://davniyhalych.com.ua/component/k2/item/139-galicina-mogila

https://ua.igotoworld.com/projects/krylos/

http://www.iftourism.com/places/hram-svyatogo-panteleymona (3D тур)

http://www.iftourism.com/places/cerkva-rizdva-hristovogo-ugkc (3D тур)

http://www.iftourism.com/places/cerkva-uspinnya-presvyatoji-bogorodici (3D тур)

Музеї давнього Галича:

http://davniyhalych.com.ua/muzei/muzei-istorii-galicha/item/78-muzei-istorii-galicha

http://davniyhalych.com.ua/muzei/muzei-arhitekturi/item/79-muzei-etnografii

http://davniyhalych.com.ua/muzei/muzei-karaimskoi-istorii/item/80-muzei-karkimskoi-istorii

Екскурсійні маршрути давнього Галича:

http://davniyhalych.com.ua/excursions/item/86-ekskyrsijnuj-marshryt

Відеоекскурсії по давньому Галичу:

https://youtu.be/2IxrkQdJf6o

https://youtu.be/YfyS1yon88Y

https://youtu.be/uhUzumTt7bQ

https://youtu.be/zUL-KjjguKk (7 чудес України)

https://youtu.be/g0jDzr_-_ho

https://youtu.be/LNyG20Du1q8

https://youtu.be/_8beUVrwRa8

https://youtu.be/0H_jh53aOnE

https://youtu.be/S6ndstT73vU

https://youtu.be/_4-_FzqyR64

https://youtu.be/iv_2JjTtgmA

Цей каталог розісланий електронним засобам масової інформації та навчальним закладам України.

Також в умовах карантину науковці Національного заповідника «Давній Галич» беруть участь у відеоуроках для здобувачів освіти закладів загальної середньої освіти міста Галича та Івано-Франківської області.

Нещодавно активний громадський діяч і пластун з Івано-Франківська Тарас Зень переслав мені на електронну пошту архівну справу галичанина Осипа Мончука. Ця справа  під №1709 зберігається в архіві СБУ. Порівняно зі справою Івана Корчинського, яку я раніше так само переглядав і опрацьовував, вона є набагато меншою. І все ж за її сторінками можна відтворити загальний портрет уродженця Галича, про якого у самому місті зараз майже не пам’ятають. Але історики для того і є, щоб повертати нащадкам забуті імена.

Мончук Осип, син Захара та Марії з роду П’єнктуш, народився 9 квітня 1911 року. Його батько Захар Йосипович працював листоношею і був на сім років старшим від матері. Свого сина, як бачимо, він назвав на честь батька, щоправда у документах польського періоду його ім’я фіксується як Осип, а не Йосип. Крім нього у сім’ї росли ще чотири доньки: Марія (1901 р.н.), Янка (очевидно, Іванна, 1903 р.н.), Текля (1909 р.н.) та Софія (1919 р.н.). Після закінчення школи в Галичі Осип навчався у Панській семінарії учительській у Станиславові, але вчився тільки чотири роки, тобто, за сучасним визначенням, мав незакінчену вищу педагогічну освіту. У рідному місті він працював інструктором молочарні.

З початку 30-тих років минулого століття О. Мончук  активно включився у боротьбу за визволення українців з-під польського поневолення. Кілька разів його було заарештовано польською поліцією. Перший раз 29 вересня 1930 року  під замітом (підозрою. – І.Д.) в  підпалі митрополичого бараку та приналежності до УВО (звільнений у грудні). Вдруге був заарештований у 1932 році  разом зі студентами  О. Сливинським та Т. Найдичем і теж просидів 2 місяці, а третій раз – у 1934 році. Цього разу у станиславівській тюрмі він перебував 5 місяців. Однак складається таке враження, що ці арешти тільки гартували волю молодого патріота. Ми не виключаємо, що на той час він уже був одружений, хоча у справі про це – ні слова. Проте відомо, що на святі «Сокола» у 1936 року згадується Оля Мончуківна – «районова комендантка жіночих відділів «Сокола». Можливо, саме вона була дружиною Осипа. На жаль, про її долю невідомо нічого.

Коли в Галичі у 1934 році виникла Організація Українських Націоналістів, Осип Мончук став її першим комендантом. Саме те, що він був відомим у місті націоналістом, й стало причиною його арешту 21 листопада 1939 року. Як записано у справі, заведеній через п’ять днів, «заарештований зводив наклеп на Радянський Союз і проводив контрреволюційну агітацію проти нової влади та  розповсюджував націоналістичні листівки». Хоча фактично за два місяці це було зробити не можливо, але нова влада, насамперед, хотіла позбавитися патріотів. Проти Осипа Мончука свідчили Дмитро Іванович Майданський, 1915 р.н., Фогель Берль Минешевич, 1898 р.н, та Шехтер Михайло Якович із Станиславова, причому два останні були євреями.

Після року, проведеного у в’язниці, Осип Мончук Станіславським обласним судом 4 листопада 1940 року був засуджений на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження (обмеження. – І.Д.) в правах. Як бачимо, звинувачення абсурдні, але реабілітований О. Мончук був тільки у 1992 році, уже за незалежної України.

На час його арешту тільки наймолодша сестра Софія, якій тоді виповнилося 20 років, була незаміжня і мешкала біля батьків. Два старші сестри, Марія і Янка, вийшли заміж за братів Савецьких, відповідно  Михайла і Тадея. Щоправда, Марія з чоловіком проживала в Яремчі, а Янка – у Галичі. Ще одна сестра, Текля, одружилася із Беленьким (ім’я не вказано) і проживала у місті Калуші.  Можливо, їх діти чи внуки, щось можуть додатково розповісти про  життя Осипа Мончука, а ще вартувало б відшукати його світлину. У родинних альбомах вона обов’язково мала б зберегтися. Тож сподіваємося на відгуки небайдужих галичан.

Іван Драбчук.

PS. Пан Тарас Зень просить також  галичан поділитися інформацією про  Івана Баляка, 1906 р.н., пластуна з Галича, який вчився у Станиславівській гімназії у 1922 році. Якщо маєте будь-які відомості про нього – дайте ся чути.

Минуло 125 років від дня народження відомого галицького письменника, журналіста, учасника визвольної боротьби 1914-1920-их років Юрія Шкрумеляка. Свої твори він підписував псевдонімами Іван Сорокатий, Ю. Підгірський, Ґнотик, Олекса Залужний, Максим Цимбала та ін.

Народився Юрій Андрійович Шкрумеляк 18 квітня 1895 р. в селянській родині у Ланчині над Прутом (нині смт Надвірнянського району Івано-Франківської області). Виростав серед мальовничих верхів Карпатського підгір’я на межі Покуття й Гуцульщини. Вчився спочатку в сільській школі, пізніше – в Коломийській гімназії.

У серпні 1914 р. вступив до лав Українських Січових Стрільців. Підхорунжий Юра Шкрумеляк співпрацював із Пресовою кватирою УСС, у стрілецькому часопису «Шляхи» публікував свої вірші та дописи. Належав до найвідоміших поетів-усусусів. Після кривавих боїв на Маківці Михайло Гайворонський на його слова написав пісню «Питається вітер смерті». «Стрілець і пісня – то брат і сестра, то любчик і любка; в одинокій пісні знаходить стрілець розраду та хвилеве забуття», – зауважував поет.

У 1918-1920 рр. Ю. Шкрумеляк перебував у лавах Української Галицької Армії. Свої враження і переживання описав у книзі «Поїзд мерців». Ось один фрагмент з неї: «Приїжджають чужосторонні місії, – американська, румунська, французька, швейцарська, – всі оглядають, роблять обіцянки… – і від’їжджають, а з собою забирають всі наші сподівання і наївні надії». Як перегукується з нашим часом!

У 1920 р. в Станіславі (нині Івано-Франківськ) була опублікована перша велика поема Ю.Шкрумеляка «Сон Галича». Очевидно, поет бував у нашому місті, цікавився його історією.

Після війни Юрій Шкрумеляк навчався у Львівському та Празькому університетах (1922-1926 рр.). Разом з Романом Купчинським, Левом Лепким (братом відомого письменника Богдана Лепкого) та іншими літераторами створив у Львові в 1922 р. групу поетів-символістів, котрі об’єднались навколо літературно-мистецького часопису «Митуса». Юрій Шкрумеляк був головним редактором газети «Народна справа» та журналу для дітей «Дзвіночок», оскільки також писав для наймолодших.

У «Слові української дитини» є такі рядки:

Хто ти, хлопчику маленький?

Син я України-Неньки!

Українцем я зовуся

Й тою назвою горджуся!


…Все зумію перенести

Для Вкраїни слави й чести.

Господа буду благати,

Щоб нам дав добра діждати!

Свої твори поет публікував у виданнях «Червоної Калини». Він є також автором пригодницько-фантастичних повістей «Чота крилатих» (1928) та «Вогні з полонин» (1930).

У 30-их роках ХХ ст. Ю. Шкрумеляк працював учителем, став членом Спілки письменників, написав збірку поезій «Пісня про радісну осінь», яка була видана в Києві у 1940 р. Однак це не врятувало від більшовицьких репресій – у 1945 р. письменник був засуджений на 10 років за «антирадянську діяльність». Відбував покарання в Печорських таборах (Комі АРСР), у 1956 р. повернувся до Львова. Газета «Вільна Україна» опублікувала відкритого покаянного листа Ю. Шкрумеляка, після чого він був реабілітований, писав статті та книги на теми, дозволені радянською цензурою.

Помер Юрій Шкрумеляк 16 жовтня 1965 р. в Коломиї, похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

Любов Бойко.

 

Свого часу письменник і мистецький критик Михайло Островерха, характеризуючи діяльність товариства «Просвіта» у Крилосі коло Галича, відзначав, що активну роль у цьому селі відігравали родини Гвоздецьких та Хмілевських. З останньої вийшов Ярослав Хмілевський. Він та Лев Чачковський дослідили терен давнього Галича і написали та видали про це місто книгу. Із родини Гвоздецьких походив  Богдан Гвоздецький, який був активним діячем ОУН. Окреме джерело навіть подало інформацію, що він народився у Крилосі. Однак, перевіривши цю версію, стало зрозуміло, що це не так. І все ж він мав певну причетність до цього села. А яку саме, ми спробували з’ясувати, а заодно й познайомити ширше коло наших читачів із його життєвим шляхом.

Богдан Гвоздецький народився 3 січня 1911 року (за іншими даними –  1909 р.) у Львові. Його батько Євген Гвоздецький (1877-1944) – відомий  адвокат та нотаріус. Він був Генеральним адміністратором Столових дібр Митрополії УГКЦ, зокрема у Крилосі, Уневі та Перегінську, де зрубували на продаж ліс. У 1914 р. владика Андрей Шептицький уповноважив о. Т. Войнаровського та адвоката Є. Гвоздецького представляти його і Митрополію у всіх справах, чим власне вони і займалися. Якийсь час, переважно влітку, Є. Гвоздецький мешкав у Крилосі, де його вважали українським дідичем Підгороддя (частина Крилоса). Очевидно, що він часто забирав із собою сина, якого у селі вважали за свого. У нього була ще сестра Кука (так її усі називали), яку знав увесь Львів як першу модницю. З історії знаємо, що «кукою» називали головний убір (шапку з пір’ям), яку носили тільки князі у давній Волохії та Молдові. Може, звідси походить таке дивне ймення сестри Б.Гвоздецького.

Про те, що Богдан Гвоздецький бував у Крилосі, знаходимо інформацію у спогадах про Романа Шухевича. Під керівництвом одного з викладачів гімназії Степана  Шаха Р. Шухевич з іншими учнями відвідав колишню княжу столицю на запрошення доглядача митрополичих володінь львівського адвоката Євгена Гвоздецького, чий син Богдан (його називали «Бобко» (це його пластунський псевдонім. – І.Д.) навчався в одному класі з Романом.

С. Шах згадував про цю прогулянку у спогадах так: «Р. Шухевич відбув також з моєю клясою прогулянку до колишнього столич¬ного города Галича, а звідти до Крилося і Залукви, куди запросив нас синдик митро¬поличих дібр, львівський адвокат д-р Євген Гвоздецький, що мав сина в моїй клясі. Згадую про це тут тому, що в тому часі затіснилася приязнь між Р. Шухевичем і молодшим на два роки Б. Гвоздецьким, який пізніше, в часі партизанської війни, вже як доктор прав і дипломат за фахом, став провідником ОУН. Він був при уряді УГВР на посту референта міжнародних зв'язків» .

До речі, Б. Гвоздецький входив до пластових куренів «Чорноморці» та «Черник», членом яких під час навчання у Львівській академічній гімназії був Роман Шухевич. Пізніше Богдан Гвоздецький також активно співпрацював зі своїм гімназійним товаришем.

Після закінчення юридичного факультету Львівського університету Б. Гвоздецький працював у польському дипломатичному представництві в Італії. У 1939–1940 рр. він воював у французькому Іноземному легіоні, де потрапив у німецький полон. Після звільнення він, доктор права і дипломат, стає  уповноваженим Української філії Міжнародного Червоного Хреста у Західній Європі.

У 1943 році Богдан Гвоздецький вступив у дивізію СС «Галичина», де числився старшиною (ваффен-унтерштурмфюрером). Він брав участь у важких боях, які відбувались за село Підгірці і замок, боронені 29 і 30-тим полками. До одного з них був і приділений Б. Гвоздецький. Після бою під Бродами він перейшов до УПА (серпень 1944 р.)  В підпіллі використовував псевдоніми «Емір», «Кора», «Топір». Тут дослужився до звання поручника УПА. Працював  співробітником редакцій і автором видань «Повстанець», «За українську державу», «Щоденні вісті Української інформаційної служби», був редактором радіовістей.

Друкарня «Вінниця», де виходили згадані вище видання, містилася у с. Бертешів Жидачівського р-ну, в господарстві Михайла Лаби. Тут і працював Богдан Гвоздецький та перебував Ярослав Старух («Стяг»). Криївка друкарні знаходилася під стодолою на глибині близько 3 м, мала три виходи. Це була кімната площею 4 х 6 м, з двоповерховими нарами на шість осіб, туалетом, підведеною водою. Тут стояли тигельна друкарська машина з механічним ніжним приводом («американка»), машина для різання паперу, циклостиль, кілька друкарських машинок, радіоприймач.

Ранньою весною 1945 р. Я. Старух, Ю. Лопатинський і Б. Гвоздецький перейшли польський кордон. Ярослав Старух  був призначений Проводом ОУН провідником Закерзоння. Група перетнула  кордон за допомогою пунктового зв’язку із Жовківщини «Ігоря». Першочерговим завданням для  групи Я. Старуха від часу його прибуття на ЗОУЗ було встановлення контактів із польським протикомуністичним підпіллям та налагодження з ним співпраці. З цією метою, власне, з ним на Закерзоння і прийшов Богдан Гвоздецький-«Кора», колишній працівник польського Міністерства закордонних справ. Саме його  в  квітні 1945 р.  було призначено керівником делегації для переговорів із Армією Крайовою.  Вірогідно, з його прибуттям Крайовий провід УПА на Закерзонні 10 квітня 1945 р. видав інструкцію №2/45 щодо ставлення до поляків. В ній було вказано, що всі акції проти польського населення заборонені. Дозволялося ліквідовувати лише окремих поляків, які працювали на ворога – совітів.

Про ці події написав свого часу відомий військовий історик і керівний учасник підпілля Лев Шанковський: «Наприкінці 1944 року польська АК (Армія Крайова) в Любенщині не «уявнилася» і вела далі бої проти большевицьких військ. Коли Роман Шухевич-Чупринка довідався про те, рішив негайно запропонувати тій частині АК перемир'я і співпрацю в боротьбі проти большевиків. Для цієї мети Шухевич вислав від себе добрих  знайомих, Юрка Лопатинсьного («Калину», «Шейка») і Богдана Гвоздецького («Еміра Бен Кору») (так автор подає його псевда. – І.Д.) – двох львів’ян з львівським акцентом, щоб нав'язали контакти з поляками і почали переговори. Обидва старшини відійшли з ВОП (відділом окремого призначення) в Любачівщину, де оперував курінь УПА «Месники» (командир «Залізняк» — закарпатець Іван Шпонтак ) і де був штаб-бункер Ярослава Старуха.

Звичайно почалася дискусія про кордони, Львів і тим подібні несуттєві справи. Лопатинський і Гвоздецький казали: «Що ви хочете, щоб ми уроджені львів’яни, віддавали вам Львів?» Спочатку переговори не посувалися вперед, бо поляки, мабуть, хотіли розвідати про УПА, як вести з нею переговори. Вони мали дуже перебільшене поняття про УПА, й гадали, що західні альянти допомагають УПА зброєю і вирядом. Коли це українці вичули, вони справді привели відділ УПА, озброєний в «стени». Польський старшина вийшов під час перерви між наших хлопців і пробував їх розпитувати про «зжути», але хлопці йому відповіли, що подадуть інформації тільки на наказ свого безпосереднього командира (навіть не Лопатинського, чи Гвоздецького).

Серед української делегації створювалося враження, що поляки думали, що переговори були наказані з боку альянтів, які перекинулись на підтримку УПА, бо АК уявнилася, але все-таки хочуть погодити українців з поляками. В першій фазі переговори не дали успіху. Поляки, від'їжджаючи, казали, що мусять порозумітися зі своєю ГК. Лишили зв'язок. Юрко з Гвоздецьким вернулися до Шухевича, щоб здати йому звіт з розмов. Пізніше Гвоздецький загинув, один з цілого відділу, що прорвався з успіхом, а Юрко відійшов у Перемищину».

Б. Гвоздецький  – «Кора» загинув 16 травня 1945 року у сутичці із підрозділом НКВС,  охороняючи поранену зв’язкову, дружину Ярослава Старуха Ірину Гевак-«Веселку». Сталося це поблизу с. Суховоля, нині Ярославського повіту на території  Польщі. Петро Дужий згадував: «Саме від «Стяга» я довідався, як загинув командир «Кора». Він мав завдання від Головного Командира «Тараса Чупринки» – Романа Шухевича перебратись у Західну Німеччину та передати пошту ЗЧ ОУН й ЗП УГВР і особисто доповісти ситуацію в Україні. До пошти Командира «Кори» Ярослав Старух долучив свою записку і пошту. За усіма ознаками ця пошта потрапила до рук ворога.

Зараз про Богдана Гвоздецького мало хто згадує. У самому Крилосі  про нього взагалі забули. Тож ми старалися цією публікацією повернути із забуття його славне ім’я.

Іван Драбчук.

У грудні 2020 року минає 75 років з дня смерті блаженішого мученика владики Григорія Хомишина. Після дев’яти місяців нестерпних фізичних та моральних тортур у внутрішній тюрмі НКВД УРСР, після важких побоїв та знущань 79-річний єпископ-ординарій  д-р Григорій Хомишин помирає у лікарні Лук’янівської в’язниці.

«З Єпископа можна здерти мітру, відібрати відзнаки і окраси його достоїнства, можна його вкинути до в’язниці і закути в кайдани, однак самого достоїнства влади його ніяка сила світу цього не зможе йому відібрати і він із в’язниці, подібно як св. Апостол Павло, буде управляти своїми вірними. Якраз тоді він буде найсильніший. Не про Церкву, отже, не про віру і релігію я переживаю, але я боюся про добро і долю цілого мого народу. Бо де влада і повага Церкви знехтувана , чи там можливий послух і пошана для всякої іншої влади? Чи можливий там лад, порядок і спокій? Де Церква переслідувана, де віра і релігія понижена, де духовенство зневажене, чи там нарід може правдиво поступати і правильно розвиватись? Чи там всякий дорібок не обернеться на загибель свого народу?» - скаже одного разу єпископ Григорій Хомишин. Видається незбагненим, але його слова стануть означенням як останніх місяців власного геройського життя українського владики-мученика за Христову віру, так більш ніж 70-літнього катакомбного періоду УГКЦ.

Хомишин Григорій Лукич народився 25 березня 1867 року в селі ГадинківціГусятинського повіту Тернопільського округу у бідній селянській родині. Початкову освіту здобув у місцевій народній школі. Змалку Григорій виявив великий потяг до знань і навіть допомагав своїм ровесникам. Після закінчення Тернопільської гімназії з 1888 по 1893 рік навчався на богословському факультеті Львівського університету. По закінченню навчального закладу був рукоположений на священика 19 травня, а відтак катедральнимсотрудником у Станіславові. Владика Юліан Сас-Куїловський побачив у молодому священникові велике майбутнє і тому скерував його до Віденської богословської академії (1894-1899) на студії «Августінеум» поглиблювати знання з теології. У Відні Григорій Хомишингрунтовнішеознайомився з особливостями пастирської діяльності римо-католицьких священиків, проник у суть окцидентальної (західної) релігійної ідеології, що мало великий вплив на формування поглядів майбутнього єпископа.

У листі митрополиту Андрею Шептицькому від листопада 1943 року єпископ висловлюється: «При тому всьому не трачу надії, що святий Апостольський Престіл не лишить нас самих в тому страшному положенню. Жию тою надією ще з часу моєї науки у Відні».

Здобувши ступінь доктора богословських наук Г. Хомишин в березні 1899 року повертається у Станіславів, де протягом 2 років працював на посаді катедрального сотрудника. Потім був направлений парохом міста Коломиї. У 1902 році митрополит Львівський і Галицький Андрей Шептицькийпокликав талановитого священика собі на допомогу до Львова та призначив ректором духовної семінарії(1902-1904). Втім, його праця не обмежується богословськими викладами та духовним проводом семінаристів. І вже наступного року отець ректор  Григорій Хомишин гостро виступає проти москвофілів з антикатолицьким спрямуванням їхньої діяльності, в яких він вбачав загрозу як для Церкви, так і національного організму. У 1904 році за наполяганням митрополита Андрея Шептицького, Григорій Хомишин номінований австрійським цісарем Францом Йосифом ІІ на  єпископаСтаніславівської єпархії. 19 червня з благословенняАндрея Шептицького , перемиського владики КонстянтинаЧеховича та архієпископа вірменського обряду Йосифа Теодоровича у кафедральному соборі відбулися послідовно два канонічні акти посвячення в єпископи та введення на єпископський престол. Високу душпастирську працьовитість владики супроводжувала його національно-патріотична свідомість. У своїй діяльності владика зосередився на збереженні духовного авторитету УГКЦ у суспільстві, засобами досягнення якого розглядав зміцнення організаційної структури єпархії, формування нового типу духовенства, сприяння розвитку чернечих згромаджень, створення церковно-релігійних організацій. Владика мав на меті передусім відновлення ідеалу священика як патріота на морально релігійній платформі.

Першочерговим завданням владики Хомишина було зміцнення єдиної інституції, яка презентувала народ –УГКЦ, і, зокрема його осердя, - духівних провідників. Під цим оглядом вишкіл священичої формації в заснованій ним першій українській духовній семінарії (1907 рік) на Підкарпатті врахував пасторальні завдання  та місійні виклики того часу і відбувався на взір західних духовних закладів. Навчаючись і душпастирюючи у Відні, Хомишин зрозумів багатовікову роль монаших чинів як в освіті й ушляхетненні народів, так і формуванні європейських держав. Звідси його особливо великі заслуги для розвитку як старих, так і нових монаших Чинів і Зромаджень. Так, у липні 1909 року, єпископська капітула віддала будинок на вул. Петра Скарги (тепер – вул. Висилиянок) у власність сестер василиянок. В ньому монахині відкрили інститут для дівчат, початкову школу та вчительську семінарію. Коли отець Хомишин став єпископом, було тільки п’ять монастирів, а в 1935 році їх кількість зросла до сорока одного.

З початком Другої світової війни в анексованій СРСР Західній Україні, з осені 1940 р., було репресовано й депортовано до Сибіру без суду і слідства близько 10% населення. Відповідно до совєцких законів Церкву відокремлено від держави, в школах припинено викладання релігії, націоналізовано церковні та монастирські землі. Крім того, закрито навчальні та виховні заклади УГКЦ, богословську академію, духовні семінарії, наукові установи, навчальні і виховні інституції, дитячі захоронки. Багато галицьких українців емігрувало на Захід. 26 січня 1944 р. єпископ Г. Хомишин у зверненні до духовенства Станіславіської єпархії УГКЦ заборонив своїм священикам покидати свої парафії.

Владику Григорія Хомишина радянська влада заарештовувала двічі. Перший раз 1939 року. Всю ніч водили його на третій поверх і вниз у будинку магістрату, де розташовувався НКВД, і тільки над ранком відвезли додому, де вже на той час було проведено обшук. Вдруге ж єпископа заарештували 15 квітня 1945 року майже одночасно з усіма єпископами УГКЦ. Його засудили за статтею Кримінального кодексу, за якою йому було інкриміновано «агітацію або пропаганду, проведену з метою підриву чи ослаблення радянської влади». Хроніка мучеництва дев’ятьох останніх місяців життя єпископа Григорія Хомишина описана на 390 сторінках кримінальної справи, яку вели енкаведисти(№35826, том 1) і яка тепер зберігається в архіві Служби безпеки України.

Останній допит єпископа Григорія Хомишина відбувся 11 вересня 1945 року. В’язень, незважаючи на свій високий інтелектуальний рівень, був позбавлений права на слово. Мова протоколів свідчить, що допити відбувалися в умовах неймовірного фізичного й психологічного тиску. 21 грудня 1945 року єпископ Григорій Хомишин був переведений із внутрішньої тюрми НКВД УРСР до лікарні Лукв’янівської тюрми. На запит слідчого, щоб він робив, якби його звільнили, єпископ Григорій без вагань відповів: «Тесаме, що й досі. Буду вас поборювати, бо я – слуга Христа, а ви – Його вороги».

28 грудня 1945 року після восьми місяців нестерпних фізичних і моральних тортур перестало битися його серце. Численні свідки підтверджують, що смерть владики Хомишина настала після тривалих побоїв на допитах, де він безстрашно боронив святу католицьку віру.

Життя і духовний подвиг єпископа Григорія Хомишина – яскравий приклад мучеництва за Христову віру.

Слова Григорія Хомишина.

«Ми мріємо про Україну, нею зайняті наші гадки, наші бажання і стремління. Шукаймо Божого царства в нас самих, стараймося те Боже Царство, його засади і права поширювати і примінювати в житті нашого народу. Тоді будьмо переконані, що Христос не забуде про нашу земну державу».

 

Олександра Левицька

25 березня минуло 95 років від дня народження відомої української письменниці, нашої землячки, членкиніМіжнародного ПЕН-клубу (США) Ірини Дибко-Филипчак.Народиласявона 1925 року в с. Більшівці біля Галича тодішнього Станіславівського повіту. Померла у США в 2012 році.

Пані Ірину я знала особисто. Вона кілька разів приїжджала в Україну – в рідні Більшівці, в Самбір на Львівщині, звідки походив її «коханий ладо» – чоловік Борис Филипчак. В Самборі підтримувала тісні контакти з родиною Семчишин,РостиславоюФедак, головою Союзу українок Самбірщини, та іншими представниками місцевої інтелігенції, зокрема з товариства «Бойківщина», яке очолював Василь Семчишин. З ними п. Ірина приїжджала в Більшівці.

Під час однієї такої поїздки я познайомилася з письменницею після творчої зустрічі, яку організували в Народному домі Більшівців її земляки, записала інтерв’ю – працювала тоді редактором відділу народознавства газети «Галицьке слово». Після цього впродовж десятка років ми листувалися з п. Іриною, в листах вона часто надсилала написані від руки вірші, які я публікувала на літературній сторінці часопису.

Життя ІриниДибко-Филипчак було нелегким. На її долю випало чимало випробувань: розлука з рідною землею, гіркий полин чужини і біль утрат…

Дитинство минуло в Більшівцях. З теплотою пригадувала п. Ірина своїх батьків, які шанували все українське, тож саме від них отримала непроминаюче почуття любові до України.

В одному зі своїх віршів поетеса писала:

Казав мені батько:

- Галич – місто святе.

І, пригорнувши мене,

ще казав він тоді,

що на нашій землі

святих місць чимало…

Після шести років навчання у вселюдній школі в с. Більшівцяхдівчина три роки вчилася в гімназії Урсулянок у Станіславові, але її довелось залишити, оскільки батьки не хотіли перейти на латинський обряд, змінити прізвище Дибкона польський лад.Коли Ірина покинула гімназію –склала іспиту педагогічний інститут на третій рік навчання.А далі почалася Друга світова війна, німецька окупація.Коли в 1944 році фашисти спалили Більшівці, батьки з доньками виїхали на територію Польщі. У Лодзі Ірину заарештувала німецька влада, їйінкримінували вбивство двох солдат... Дівчині довелось багато пережити. Як розповідала мені п. Ірина, її коси за ніч побіліли, про той страшний час нагадувавкарб на руці – табірний номер. При допомозі німецькогосолдата вдалося втекти з табору й уникнути смерті.

Після війни працювала в таборі переселенців у Зальцбургу, там познайомилася з майбутнім чоловіком Романом Шраменком. Ще був табір переміщених осіб в Австрії, а згодом сім’я емігрувала у США. Там у подружжя народилося троє дітей – сини Андрій і Юрій та донька Марта-Анна. Від них Ірина Дибко мала чотирьох онуків:Сіту, Павла, Ніну і Джесі.

Ірина Дибко-Филипчак була членкинею управи літературної організації – Міжнародного ПЕН-центру в Сполучених Штатах Америки, довгий час викладала у Школі українознавства в Пасейку. Не любила слова «українська діаспора», вважала, що краще вживати словосполучення «закордонні українці».

І.Дибко-Филипчакнадсилала менікниги, яких тоді не було в Україні, – «Сад Гетсиманський» Уласа Самчука, «Жовтий князь» Василя Барки, «Два колоски» Михайла Лавренка(про голодомор 1932-1933 рр.), «Історію України» Наталії Василенко-Полонської та ін. І звичайно, маю у власній бібліотеці видані за кордоном твори Ірини Дибко, які отримала від авторки: збірку оповідань «Білий Орел» (Філадельфія, 1980), збірки поезій «На перехресті років» (Нью-Джерсі, 1982), «По стежинах душі» (Потомак, 1996), поеми «Ґільґамеш»(Нью-Джерсі, США, 1884),«Ахнатон» (Буенос-Айрес, 1986), збірник поезій, оповідань, статей, доповідей «У саді думок» (Потомак, США, 2005), своєрідний перекладповісті Джорджа Орвела«Хутір тварин» тощо. На кількох книжках у моїй домашній збірці є власноруч написані письменницею гарні побажання.

Літературознавці дали високу оцінку творчості Ірини Дибко: «Свої спостереження і почування виказує Ірина Дибко естетичною формою, що її легко сприймає читач. Поетка любить життя, людину і природу, Божі створіння, тому й оточує їх любов’ю,ставиться до них з пошаною» (Василь Лев); «Поезія І. Дибко філософічна, медитативна, повчальна, вона має також виражену дидактичну й естетичну функції. Після прочитання збірки «На перехресті років» відчувається, як в душу проливається чисте і свіже повітря любови, краси і добра» (Петро Сорока, автор дослідження «Ірина Дибко-Филипчак.Літературний портрет»(Тернопіль, 1999).

«Бог дає кожній людині 7 років щастя», – казала пані Ірина про своє спільне життя з другим чоловіком Борисом,лікарем за професією, сином письменника Івана Филипчака. До слова, покійна дружина Б. Филипчака Софія Кучмєрчик була двоюрідною сестрою Папи Римського Івана-Павла ІІ.Разом зБорисом Филипчаком, а після його смерті в 1988 р. і сама п. Ірина докладала чимало зусиль, часу, енергії і коштів, щоб відчитати і відредагувати рукописи ІванаФилипчака. У США, а згодом і в Україні вийшли його твори «Кульчицький – герой Відня», «Дмитро Детько», «За вчительським хлібом», «Княгиня Романова», «Анна Ярославна – королева Франції» та ін.У 2001 році в тернопільському видавництві «Джура» коштом п. Ірини побачила світ ґрунтовна монографія Петра Сороки «Іван Филипчак». Літературний портрет» –на 450 сторінок з ілюстраціями.

Творчість нашої краянки, письменниці Ірини Дибко-Филипчак заслуговує на те, щоб її вивчали в школі, принаймні в форматі «Література рідного краю». Адже проживши більшу частину життя на чужині, Ірина Петрівна не забула рідної мови, написала і видала чимало власних книжок, переклала й упорядкувала твори інших авторів.

Любов Бойко.

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:9715

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:18239

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:7487

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:8180