Ось уже більше року в Крилоській школі діє гурток «Нащадки княжої слави» від Івано-Франківського обласного центру туризму і краєзнавства. У керівника гуртка І. М. Коваля стало традицією проводити заняття з гуртківцями на базі Музею історії Галича. Нещодавно керівник Бурштинської філії Зіновій Любінець ініціював проведення відкритого заняття на тему «Архітектурні нащадки. Християнський храм – дім Господній». Розпочалося заняття біля фундаменту Успенського собору, де науковець Ігор Коваль розповів школярам історію походження християнського храму. Настоятель Успенської церкви, отець Ярослав Жолоб ознайомив учнів з оздобою українських церков, пояснив їх функціональне призначення і символічне значення. Завідувач Музею історії Галича Тарас Зіньковський провів цікаву екскурсію, демонструючи гуртківцям шедеври вітчизняного церковного мистецтва. На закінчення навчально-виховного заходу Зіновій Любінець нагородив грамотою ученицю Марію Лаврій за перемогу на науковій конференції юних краєзнавців Івано-Франківщини. Приємно, що у проведенні відкритого заняття активну участь взяли керівники туристично-краєзнавчих гуртків Галицького району та педагоги Крилоської школи. Таким чином, навчальний захід став доброю духовною наснагою для юних крилоських дослідників у дні Великого посту.

Тарас Зіньковський

22 березня в обласній науковій бібліотеці ім. І. Франка, відбулася презентація книги Петра Парипи та Оксани Парипи «Великі українці без масок». У читальному залі зібралися бібліотекарі, журналісти, літератори, щоб послухати розповідь авторів про роботу над книгою, почути відгуки читачів. Видання налічує понад 800 сторінок, 2 000 оповідок про життя двох сотень видатних постатей української історії, культури та літератури. Кожна з них – унікальна у своїй сфері діяльності, але разом з тим всі вони були звичайними людьми, зі своїми особливостями та недоліками. Книга вийшла завдяки фінансовій підтримці Івано-Франківської міської ради.

Виступаючи перед присутніми, один з авторів, заслужений журналіст України Петро Парипа, наш земляк, донедавна головний редактор обласної газети «Галичина», а нині радник міського голови Івано-Франківська, пригадав, як 2002 року прийшов у редакцію «Галичини» невідомий читач і висловив побажання, щоб газета подавала більше цікавих фактів про видатних українців. Готуючи публікації, Петро Михайлович перечитував довідкову і мемуарну літературу, наукові видання, причому завжди фіксував посилання на джерело, користувався інформацією з інтернет-ресурсів. За більш ніж десять років в електронному архіві назбиралось чимало матеріалів, які лягли в основу книги. При роботі над виданням автор консультувався з приводу декотрих персоналій з покійним нині академіком Володимиром Качканом, іншими фахівцями.

Книга написана на помежів’ї – журналістики, науки, письменства, зазначив колега автора Ігор Лазоришин. Із зацікавленням журналіста П. Парипа шукав цікаві відомості про видатних українців, зі скрупульозністю вченого занотовував матеріали (лише посилань на джерела – 40 сторінок), зрештою, книжку цікаво читати, тобто тут уже присутній письменницький хист. Адже можна скільки завгодно називати себе письменником чи науковцем, але насправді не бути ним.

За плечима Петра Михайловича – добра школа (закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка), чималий досвід роботи у ЗМІ. Виступаючи перед читачами, виважено промовляв кожну фразу, відчувалось, що за кожним словом – глибокі думки.

Справжньою енциклопедією назвав видання о. Ігор Пелехатий. Він висловив побажання, щоб книга була в кожній бібліотеці, у кожній школі, адже зібрана в ній інформація доповнить знання про ту чи іншу особистість. Звичайно, ще є чимало видатних українців, які з тих чи інших причин залишились поза увагою автора, зокрема священиків, істориків, меценатів. До слова, колись заможні наші земляки були високоосвіченими й інтелігентними людьми, вони матеріально підтримували письменників, художників, відкривали школи, створювали музеї і бібліотеки. Чого, на жаль, не можна сказати про нинішніх багатіїв і можновладців, які живуть неначе в задзеркаллі.

Петро Парипа, як виважений чоловік, не дає порожніх обіцянок. Але потроху поповнює свій архів новими матеріалами. І, можливо, через кілька років…

Любов Бойко

Перебуваючи на Прикарпатті, нещодавно в гості до галичан завітав доктор історичних наук, професор, завідувач відділу Інституту археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського Віктор Брехуненко. Віктор Андрійович презентував два науково-популярних видання – книгу «Братня» навала. Війни Росії проти України ХІІ–ХХІ ст.», написану у співавторстві (автори В. Брехуненко, В. Ковальчук, М. Ковальчук, В. Корнієнко), та власну «Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле».

Автор цікаво розповідав про концепцію створення книг, їх побудову, тематику, використання джерел.

–Від істориків, учителів залежить, чи свідомість людей висока, – наголосив науковець. – У мирний час це непомітно, та в війну – важливо. Ми повинні дивитись на нашу історію українськими очима, а не очима наших сусідів, розвінчувати ворожу ідеологію, показувати суспільству справжнє єство російсько-українських стосунків. Впродовж століть Росії не вдалося нас асимілювати. Для того щоб не програти зараз, треба розібратись, чому ми програвали раніше. Українці повинні мати зброю проти російських міфологем.

Саме такою зброєю є презентовані видання. У книзі «Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле» В. Брехуненко з допомогою наукових аргументів розвінчує 39 ключових міфів про Україну та українську історію, серед них – про нашу державність, про родовід українців та походження української мови, про Голодомор 1932–1933 рр., про Івана Мазепу, про Крим та ін. Автор проаналізував ідеологічну спрямованість кожного міфу, історичне підґрунтя російських спекуляцій. Для переконливішої аргументації В. Брехуненко використав, зокрема, документи Російської імперії – укази, маніфести тощо, праці В. Леніна, в яких чітко виявляється суть «братньої» любові нашого сусіда.

Любов Бойко.

В час Великого посту, слухаючи стації Хресної Дороги, ми маємо нагоду ще і ще раз задуматись про смисл життя, проаналізувати свій земний шлях,  зробити обрахунок своїх добрих і непривабливих вчинків. Й часто, залишаючись наодинці зі своєю совістю, ми відкриваємо для себе правду, що не завжди чинили по-християнськи – мовчали на зло, не допомагали бідним, осуджували брата свого, заздрили багатому і гнівались на свого ближнього…

В Національному заповіднику «Давній Галич» відбулася Хресна Дорога, яку провадили Галицький декан УГКЦ о. Ігор Броновський та священик церкви Різдва Христового о. Володимир Палій. Кожна з чотирнадцяти стацій, яку читали працівники заповідника й осмислювали присутні, вміщала в себе чимало запитань і відповідей водночас: за що був розп’ятий Христос? За що ті руки, які творили стільки добра, благословляли, оздоровляли, прибито до хреста? За що ті ноги, які так багато ходили, щоб знайти кожну заблукалу овечку, струджені, покалічені, зранені – прибито до хреста? – За нас. За наші провини. За нашу черствість і байдужість. За те, що людина в ХХІ столітті не змінилась, не стала кращою, а як і в минулі віки завдає кривди такому самому творінню Божому: багатий і сильний знущається над бідним і слабким, брат брата обкрадає, катує, убиває… Тому сьогодні, як ніколи, треба багато молитися, щоб примирити людину з Богом, щоб навернути заблудлі душі зі шляху загибелі.

Учасники Хресної Дороги молилися за матерів, котрі втратили дітей у молодому віці; за недужих фізично і духовно людей; за тих, хто залежний від алкоголю, чи має інші злі нахили; за перестарілих батьків, котрих покинули діти, доглядаючи на чужині чиїхось рідних – за всіх тих, хто щодня й щогодини несе тяжкий хрест, терпить душевні чи тілесні муки. Присутні також помолилися за упокій душі Ярослава Поташника, який був ініціатором проведення  Хресної Дороги в заповіднику.

Кожній людині, особливо в скруті, дуже важливо, коли з нею знаходиться хтось поряд. Та навіть, якщо немає нікого з людей – завжди присутній Господь. Треба лише, як зазначив о. Ігор Броновський, впустити Його в своє серце, довірити Йому свої тривоги і печалі – і Він полегшить наші страждання. Але на це потрібна наша згода, наша добра воля.

Любов Бойко

У понеділок, 12.03.2018 р., в Галичі відбувся традиційний флешмоб, присвячений 204-ій річниці з дня народження Т. Г. Шевченка. Захід проводила дирекція Галицької ЗОШ І-ІІІ ст. ім. Ярослава Осмомисла спільно із працівниками науково-освітнього відділу Національного заповідника «Давній Галич». Подія відбувалась на площі біля районної адміністрації поруч із пам’ятником Кобзареві. На флешмоб прибули учні школи, які декламували вірші Т. Г. Шевченка.

На превеликий жаль, захід вперше відбувся без свого головного ініціатора, завідувача науково-освітнього відділу Я. М. Поташника, який неодноразово декламував вірші видатного поета і виконував його роль у різноманітних виставах. Пам’ять науковця вшанували хвилиною мовчання, після чого провідний науковий співробітник заповідника А. Стасюк сказав декілька слів про покійного і подякував школярам за те, що підтримали традицію проведення «шевченківських читань». Висловлюємо надію, що така традиція і надалі житиме серед небайдужих до спадщини «Кобзаря» галичан.

 

Андрій Петраш

Тарас Григорович Шевченко був не тільки геніальним поетом, природа наділила його великим хистом до малювання і талантом співака. Ті, хто чув його спів (В. Білозерський, П. Куліш, М. Максимович), стверджують, що ніхто краще за Шевченка не вмів співати українських народних пісень. Коли почалися наукові дослідження мистецької спадщини Т. Шевченка, то виявилось, що він мав великий художній талант. Він є визнаним малярем, рисувальником, гравером. Саме  тому Шевченко займає визначне місце також в історії українського мистецтва.

Як відомо з біографії Шевченка, мистецький талант виявився у нього дуже рано та розвинувся самостійно. Його картини, написані аквареллю, сепією, тушшю, – оригінальні і високомистецькі твори. За час роботи в Академії Шевченко придбав собі славу доброго портретиста та ілюстратора. Йому наввипередки замовляли портрети різні заможні люди. Сюжети для своїх малюнків особливо охоче брав з української історії. Бажаючи популяризувати в мистецтві старовину, Т. Шевченко мав задум видати альбом «Живописная Украина» і в 1844 році видав перший випуск, який складався з шести малюнків, переданих гравюрою: «Судня рада», «Дари в Чигирині 1649 року», «Кавказ», «Старости», «Видубецький монастир», «У Києві».

Отримавши 1845 року посаду художника при Київській Археографічній Комісії, з дорученням змальовувати пам’ятки старовини, Шевченко об’їхав цілий ряд цікавих з історичного погляду місцевостей Полтавщини, Київщини, Волині і змалював багато церков, старих будівель, різних залишків архітектурного та сакрального мистецтва. Полтава, Переяслав, Прилуки, Пирятин, Суботів, Чигирин, Почаїв та інші місцевості дали багатий матеріал для акварельних і сепійних малюнків української старовини. Перед самим своїм арештом отримав Т. Шевченко призначення на посаду професора малювання в Київському університеті. Але не довелося йому там працювати і поїхати до Італії для удосконалення свого таланту, про що так мріяв і на що його приятелі давали кошти.

Заслання Шевченка особливо тяжке було для нього, бо йому забороняли не тільки писати, але й малювати. Правда, ця заборона іноді порушувалась і в Оренбурзі, а особливо під час експедиції на Аральське море. Шевченко брався за малювання, але ця випадкова робота, під вічним страхом кари за неї, не могла задовільнити митця, і він, повертаючись із  заслання, вважав ці десять років, проведених в неволі, пропащими для свого мистецького розвитку. Проте мистецьким здобутком невільницької праці Шевченка була колекція близько 300 малюнків – краєвидів Аральського моря та його узбережжя, сценок з киргизького побуту і казарменого життя.

Також Шевченко займався гравюрою, яка особливо приваблювала його як засіб для популяризації великих творів мистецтва. В своєму щоденнику 26 червня 1857 року Т. Шевченко записав: «Бути добрим гравером – це значить сприяти поширенню прекрасного й повчального серед громади, отже – бути корисним людям і угодним Богові».  Цілий рік після повернення до Петербурга працював над офортами, і за дві гравюри (одна з картин Рембрандта, друга з картин Лебедєва) отримав ступінь академіка. Всього Т. Шевченко зробив більше 30-и офортів. Частина з них – з чужих картин, частина – з власних, кілька портретів і автопортретів. Працював самостійно і за вчителя мав хіба що великого голландського майстра Рембрандта, наслідуючи його манеру світлових ефектів – контрастів світла і тіні. Всі знавці-спеціалісти, що писали про Шевченка, як про гравера, високо ставлять його офорти і підкреслюють, що своїми гравюрами він відродив в українському мистецтві цю прекрасну галузь, яка процвітала пишним цвітом наприкінці XVII – на початку XVIII  століття.

 

Ганна Жолоб

До 147-ої річниці від дня народження видатної української поетеси, драматурга, перекладача Лесі Українки в Національному заповіднику «Давній Галич» відбувся захід, присвячений цій події. На ньому, крім співробітників заповідника, були присутні вчителі та учні галицьких шкіл.

Зі вступним словом до присутніх звернувся провідний науковий співробітник науково-освітнього відділу, кандидат історичних наук Андрій Стасюк. Він наголосив, що в той час, коли територія України була поділена між імперіями, треба було, мабуть, дуже любити свою землю, свій народ, щоб взяти собі такий псевдонім.

Леся Українка стала символом української культури, української нації, – підкреслив Андрій Стасюк.

Основні події з життя видатної поетеси пригадала молодший науковий співробітник науково-дослідного відділу Оксана Харук.

Присутні переглянули десятихвилинний фільм про Лесю Українку, а також послухали вірш «Соntra spem spero!» («Без надії сподіваюсь!») у виконанні молодшого наукового співробітника науково-дослідного відділу Мар’яни Коваль. Захід було проілюстровано книжковою виставкою на тему «Твоєму йменню вічно пломеніти», яку підготувала бібліотекар наукової бібліотеки Національного заповідника «Давній Галич» Любов Ониськів.

Леся Українка належить до найвідоміших жінок України. Народилася Лариса Петрівна Косач 25 лютого 1871 року в Звягелі (нині Новоград-Волинський). В дитинстві Леся була надзвичайно кмітливою та схоплювала все на льоту. Дівчинка навчилась читати ще в чотири роки, шестилітньою вона вже майстерно вишивала, а у дев’ять – написала свій перший вірш, який пізніше був надрукований у львівському журналі «Зоря». Власне, псевдонім «Українка» з’явився в 1884 році, коли дівчині було всього тринадцять.

Через хворобу Леся до 5-го класу навчалася вдома. Впродовж цілого життя поетеса наполегливо займалась самоосвітою. Маючи 19 років, написала підручник «Стародавня історія східних народів» для своїх сестер. Леся Українка знала 7 мов – українську, французьку, німецьку, англійську, польську, російську та італійську. Мало хто знає, але в рідну мову письменниця ввела такі слова, як «напровесні» та «промінь». Зараз вони здаються цілком звичними, а тоді це були неологізми.

Леся Українка була геніальною поетесою. Відомо, що деякі свої твори писала дуже швидко. Наприклад, поему «Одержима» створила протягом однієї ночі, коли сиділа біля ложа смертельно хворого Сергія Мержинського. В листі до сестри Ольги від 27 листопада 1911 року Леся Українка згадувала про напружену роботу над «Лісовою піснею»: «Писала я її дуже недовго, 10 – 12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій, але після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам'яті»… Хворобливу і тендітну Лесю Іван Франко назвав «єдиним мужчиною в нашому письменстві».

Любов Бойко.

Артефакти,  пов’язані з Майданом Революції Гідності, які знаходяться в експозиції Музею історії Галича - два покрівці і воздух, висвітлюють події, якими було змінено хід історії нашої держави. Українська нація, борючись за права і свободи людини, цивілізаційний європейський вибір, втратила своїх найкращих синів і дочок. Завдяки їхній самопожертві ми маємо шанс змінити нашу країну на краще. 20 лютого 2018 року минає четверта річниця подвигу героїв Небесної Сотні. За право жити в незалежній демократичній Україні маємо боротися щодня – іншого шляху немає.

Події, переносять нас на Майдан Незалежності, де пройшли два найскладніші дні:  перший день - коли горів Майдан, згоріла спільна каплиця для Богослужень різних конфесій. Саме тоді там були священики Галицького деканату, зокрема о. декан Ігор Броновський, о. Василь Духович та миряни. Вони йшли до каплиці на молитву, від побаченого серце защеміло, згоріли всі богослужбові предмети, лише неушкодженими залишились два покрівці,  якими священик під час проскомидії покриває чашу і дискос та воздух, який накладається поверх на чашу. Зі слів очевидців, дані предмети лежали на долівці, вогонь їх не пошкодив, вони стали виявом Божого Світла. Прийняли спільне рішення – передати літургійні предмети до Музею. Вони творять пам'ять та живу історію нашого народу.

Другий день видався  страшною стрільбою, який забрав життя десятків  героїв, які гідно виконали свою місію. Вони стали крилами нашого народу, віддали найцінніший Божий дар - життя, щоб освятити і освітити нам дорогу в майбутнє. Митрополит Андрей Шептицький залишив нам добру пораду: «Наша Батьківщина повинна навернутися до Бога, з Богом починаймо кожну важливу справу, в такій вистражданій  хвилі  нашої історії, а Бог буде нас Благословляти».

Ганна Жолоб

20 лютого в Картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич» відбулося відкриття виставки давніх галицьких плащаниць ХVІІІ – початку ХХІ ст. з архікатедрального собору Святого Воскресіння (м. Івано-Франківськ). Всього демонструється 33 плащаниці і 3 антимінси. Крім наукових співробітників Національного заповідника «Давній Галич, на відкритті виставки були присутні Галицький декан УГКЦ о. Ігор Броновський, священики Галицького деканату, вчителі та учні Галицької загальноосвітньої школи імені Ярослава Осмомисла та ін.

Маємо унікальну нагоду побачити віру нашу в мистецтві, – сказав, відкриваючи виставку, провідний науковий співробітник науково-освітнього відділу, кандидат історичних наук Андрій Стасюк.

Галицький декан УГКЦ о. Ігор Броновський поблагословив присутніх, добрими словами згадав ініціатора й організатора виставки Ярослава Поташника, серце якого перестало битися напередодні.

Це людина, обдарована Богом, – сказав про покійного генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Костишин. – Він багато працював, не мав вихідних, жив роботою. Це знає кожен з тих, хто спілкувався зі Славком – він любив, щоб його так називали. Це була творча людина, художник, режисер, поет. Ярослав Миколайович тісно співпрацював з церквою, був добрим наставником для молодих. Дивно, що його немає з нами, але ми повинні продовжувати його справу.

Володимир Іванович запропонував вшанувати пам'ять колеги хвилиною мовчання.

Про історію виникнення, символіку плащаниці розповів о. Ігор Броновський:

Віра – це найбільше багатство, яке має людина. Плащаниця – надзвичайно важлива складова нашої віри, вона знаходиться у Святилищі і виноситься в Стасну п’ятницю для поклоніння. Символізує скорботу, смуток і одночасно відкуплення від наших гріхів. Плащаниця – це образ, в якому ми бачимо терпіння нашого Господа.

Провідний науковий співробітник науково-освітнього відділу Андрій Стасюк зазначив, що плащаниця – велика християнська святиня, але й історичне джерело – на багатьох є дати, коли людина або ціла родина подарувала реліквію церкві. Він пригадав, як Ярослав Миколайович Поташник відбирав плащаниці, як переживав, щоб виставка вдалася...

20 лютого – річниця розстрілів на Майдані в Києві. Присутні також вшанували хвилиною мовчання пам'ять героїв Небесної Сотні.

По-особливому в цей час лунали духовні піснеспіви квартету «Путь» (УГКЦ). Брати-семінаристи виконали молитву «Отче наш», хорал грецькою мовою, псалми «Благослови, душе моя, Господа», «Богородице Діво, радуйся». Генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Костишин подякував виконавцям, подарував їм буклети та інші видання про Галич.

Виставка плащаниць триватиме до 3 квітня 2018 р.

Любов Бойко.

 

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:7866

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:15071

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:6646

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:6924