Цього року в Відні побачило світ наукове видання англійською мовою нашого колеги, кандидата історичних наук, завідувача відділу археології та відтворення історичних ландшафтів Національного заповідника «Давній Галич» Тараса Ткачука. Книга складається з двох частин. Перша з них має назву «Знакові системи культури Трипілля-Кукутень». Друга частина «Семіотичний аналіз знакових систем культури Трипілля-Кукутень» написана Т. Ткачуком у співавторстві з кандидатом філологічних наук, професором Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Ярославом Мельником. Книга присвячена вивченню орнаментів однієї з найяскравіших культур енеоліту на територіях України, Молдови і Румунії.

Як зазначив Т. Ткачук, у дослідженні пропонується вивчення орнаментації посуду в синхронії і діахронії з точки зору семіотики, що в свою чергу дозволило отримати нові дані щодо функціонування орнаментації мальованого посуду культури Трипілля-Кукутень.

Книга орієнтована на фахівців у галузі семіотики, культурології, історії та на широкий читацький загал.

Власна інформація

У травні 2021 року наукові співробітники Національного заповідника «Давній Галич» Ігор Креховецький, Тарас Ткачук, Андрій Фіголь продовжили археологічні дослідження в старому саду біля с. Залуква,  на лівій високій терасі р. Лукви, правої притоки Дністра. Розкопки почалися у 2019 році на місці скупчення уламків білого каміння. За цей час було встановлено, що  скупчення каміння не являло собою якоїсь конструкції, а було принесене на цю територію з невідомою метою.

Нижче, під скупченням, виявлено фрагменти ліпного посуду культури Ноа пізнього бронзового віку (XІІІ–XI ст. до н.е.). Ця культура займала територію південно-східної частини Трансільванії, Припрутську Румунію, лісостепову Молдову, Середнє і частину Верхнього Подністров’я.

Ще нижче знаходилась глиняна обмазка споруди, велика вимостка і  скупчення кам’яних зернотерок трипільської культури мідно-кам’яної епохи. Ця культура займала територію лісостепу Румунії, Молдови і Правобережжя України.

На підставі форм посуду і його орнаментації встановлено, що споруда існувала на початку IV тис. до н.е. (на початку етапу ВII). Під час її дослідження знайдено фрагменти «столового» і «кухонного» посуду, великий крем’яний ніж, виготовлений на пластині. Біля споруди знаходилася мала ямка з кубком. Подібні ямки з кубками виявлені під набагато пізнішими трипільськими спорудами (середини IV тис. до н.е.)  на поселенні Більшівці, розташованому на лівому березі р. Гнила Липа, лівому допливі Дністра.

Носії трипільської культури цього часу прийшли у Верхнє Подністров’я з території Середнього Подністров’я. Частина Верхнього Подністров’я на той час вже була заселена трипільцями – носіями традицій заліщицької групи етапу В I – BII (4200 – 4000 до н.е.). Дослідження стосунків між місцевим і прийшлим трипільським населенням є однією з важливих і цікавих проблем трипіллєзнавства.

Тарас Ткачук, Ігор Креховецький, Андрій Фіголь

З родини Бобикевичів вийшло кілька відомих особистостей, які залишили помітний слід в історії Галичини. За переказами, перші представники цього роду походили зі старовинного роду шведських аристократів, які після поразки Карла ХІІ під Полтавою в 1709 році осіли в околицях Гвіздичева (Жидачівщина). Тут вони мали свої поселення і будували церкви та каплиці. «Як шляхта мали привілей носити корону над назвищем, але цьо¬го звичаю зреклися ще прадіди, які були священниками! Мовляв, не лицює паношитися, коли нарід, з котрим живемо, такий опу¬щений та бідний» - описувалося в родинному переданні Бобикевичів. Представники цього роду мали кілька гілок, на яких варто зупинитися.

Перша гілка пустила свої пагони у м. Стрий на Львівщині. Тут відомим діячем був священник Олекса Бобикевич. Він народився 20 серпня 1865 р. в Малих Дідушичах на Стрийщині у родині греко-католицького священника Христофора Бобикевича (1828—1916). Мати Олексія померла, коли хлопчику виповнилося півтора місяця, тож його виховував батько, теж греко-католицький священник, але зовсім іншої, ніж син, генерації. Христофор Бобикевич належав до політичної течії москвофілів.

Олекса Бобикевич закінчив Львівську духовну академію (1888), був священником та рівночасно викладачем української та німецької мови у Стрийській гімназії. Одружився з Осипою з родини Нижанківських. Мав троє дітей – сина Остапа та дочку Неонілу. Другий син Анатоль (Наталь) помер від дифтерії у дворічному віці.

Разом із адвокатом і колишнім послом до Австро-Угорського парламенту Євгеном Олесницьким проводив проукраїнську громадську роботу в місті Стрий. Був співзасновником товариства «Міщанська бесіда» (1894) і хорового товариства «Стрийський Боян», причому активну допомогу в цьому йому надавала дружина Осипа. Також співорганізатор будівництва Народного дому в Стрию, який зберігся понині.

О. Бобикевич - автор переважно релігійно-ліричних віршів, які написані бойківським діалектом, окремі з них покладені на музику Остапом Нижанківським. Автор низки публіцистичних статей, що друкувалися в газетах «Діло», «Батьківщина», журналі «Зоря». Також дописував до журналу «Зеркало» (1884-1885) та інших видань. Найвідоміший  його твір — комедія «Настоящі», де висміяно зусилля галицьких москвофілів запровадити на Галичині московську літературну мову, а самим галичанам прищепити чужинську самосвідомість.

У 1900 р. отець Олекса  Бобикевич захворів, а через рік повністю осліп. 8 грудня 1902 помер він у місті Стрию від раку головного мозку. Коштом батька - Христофора Бобикевича - на могилі встановлено кам'яний пам'ятник.

Старший син Олекси - Остап Бобикевич став композитором. Ним після смерті батька опікувався Євген Олесницький, який втратив перед тим свою єдину 14-річну доньку. Остап народився поблизу Болехова на Івано-Франківщині. Перші уроки гри на фортепіано одержав від матері. За порадою та підтримкою батькового друга, згаданого вище Є. Олесницького, навчався в Академії лісництва у Відні. Тут він також вивчав музику. По закінченні студій повернувся до Львова, де працював у Дирекції лісів та акомпанував хорові «Боян».

Першу пісню написав у 1920 році («Червоні маки» до слів В. Щурата). У 1927 році одержав призначення до лісництва біля Варшави. Згодом став лісовим інспектором у лісах Татр. Під псевдонімом Орест Тирса видав у Варшаві два альбоми під назвою «Мої пісні».

Під час Другої світової війни емігрував до Мюнхена, де розвинув жваву композиторську діяльність, написавши музику до творів Тараса Шевченка, Олександра Олеся, Маркіяна Шашкевича, Лесі Українки, Володимира Сосюри, Богдана Лепкого, Миколи Філянського, Петра Карманського, В. Яніва («Отче наш») та Богдана Бори. Залишив по собі близько 120 вокальних, хороаих та інструментальних (для фортепіано й віолончелі) композицій. Помер у 1970 році.

Цікаву, але трагічну біографію мала донька Олекси й Осипи – Неоніла. Вона закінчила дівочу гімназію в Перемишлі, а відтак нею заопікувалася тітка Ольга Бачинська, відома в Стрию учасниця кооперативного руху. Вона взяла дівчину на практику в «Касу задаткову». Перед початком війни Неоніла вийшла заміж за доктора права Ярослава Селезінку. Вони переїхали на Радехівщину, де Неоніла організовувала жіночий рух, долучилася до заснування Пласту, «Рідної школи». У 1934 році Неонілу Селезінку «Союз Українок» делегував на світовий жіночий конгрес у Лондоні. Її чоловік Ярослав Селезінка був міністром ЗУНР, отаманом УГА. У 1939 році він у Радехові був арештований більшовиками, вивезений і розстріляний в концтаборі Ярцево. Неоніла померла через два роки від серцевої недуги.

Самотньою доживала віку вдова Олекси Бобикевича, Осипа з Нижанківських, яку Є.Олесницький охарактеризував як «жінку ідеальних прикмет та ідеальної вартости». Вона пережила свого чоловіка на 50 років, продовжуючи його народні справи.

Друга гілка Бобикевичів пов’язана із селом Викторів коло Галича. Тут працював і помер галицький декан о. Антін Бобикевич (1818-1887). Він після закінчення духовної семінарії у 1843 році був висвячений на священника. До праці у Викторові (з 1876 р.) був адміністратором у селах  Грабівка (1843-1845 рр.), Межигірці (1845-1850 рр.), Старі Скоморохи (1850-1876 рр.) Коли прийшов священник Антоній Бобикевич до Вікторова, село спивалося. Тоді тут діяло п’ять корчм та за десять літ праці душпастиря їх не стало.

Помітний слід по собі залишили і сини о. А. Бобикевича - Костянтин та Сидор, які народилися у Старих Скомороках.

Костянтин Бобикевич народився в 1855 році. Перші свої пізнання світу та науки він проходив удома, де йому ще змалку йому привили любов до книжки та творчих поривань. Добре навчаючись, Костянтин подавсь до Львова й вступив до Львівського університету, де належав до академічного товариства «Дружній Лихвар». Там, в університеті, він і спробував писати та декламувати. А по закінченню університетських наук Костянтин повернувся на Прикарпаття аби викладати. Трохи згодом, в журналі «Зоря» він опублікував оповідання з життя студентів - «Клопоти «скінченого» академіка» і «На обзоринах». Деякі свої прозові твори К.Бобикевич написав у Викторові, живучи у домі батька.

Помер молодий педагог і талановитий письменник К. Бобикевич у 1884 році, маючи 29 літ. Газета «Діло» помістила про нього короткий некролог такого змісту: «Кандидат на гімназійнго вчителя, цісарсько-королівський лейтенант резерву, голова колишнього «Дружного Лихваря», член товариств «Просвіти» та «Руська Бесіда», автор повістей, друкованих у часописі «Зоря», помер у Пасічній (поблизу Станиславова) («Діло», 30 серпня 1884 р.).

Сидор (Ізидор) Бобикевич народився у 1859 році. З дитинства йому було прищеплено любов до освіти, музики і європейської культури. В 1877 році він закінчив гімназію в Бережанах, а духовну освіту здобув у духовній семінарії Відня (1882 р.). 31 травня 1883 року в м. Сучава (тодішня Буковина, а сьогоднішня Румунія) Сидір Бобикевич одружується з Марією Устиянович.

В 1883 році Сидор Бобикевич висвячений на священника. Спочатку працював сотрудником у Викторові, а з 1889 р. - парохом у Вижниці. У церковних джерелах характеризується, як добрий пастор своєї пастви, добрий проповідник. В час єпископської візитації Буковинських парафій митрополитом Андреєм Шептицьким, що тривала з травня по червень 1900 року, о. Сидора Бобикевича за ревне виконання своїх душпастирських обов’язків та признання його заслуг, було призначено радником Єпископської Консисторії.

Ісидор Бобикевич, як на той час був рідкісно освіченим й начитаним священником. Як згадувала дочка Марта: «Він швидко вславився своїми

красномовством та чудовим тенором на цілий повіт. В церкві його радо

слухали всі парохіяни. Теологію батько кінчив у Відні, знав латинську,

грецьку, старослов'янську і єврейську мови. Крім цього, вивчив ще

французьку, німецьку та італійську, отже знав 8 мов, якими свобідно

розмовляв. Батько часто зачитувався у творах грецьких філософів, німецьких

і французьких клясиків-енциклопедистів. Їхні високоідейні твори він

перекладав на українську мову, щоб збагатити ними рідну культурну

скарбницю».

Обставини так склалися, що з Вижниці о. Бобикевич у 1900 р. переїздить у Бишківці, а в наступні роки (до 1905 р.) стає завідувачем парохії в Сучаві. В помешканні Бобикевича в цей час перебувала Ольга Кобилянська, Леся Українка та  брат його дружини - Корнило Устиянович.

З 1905 по 1932 рік о. С. Бобикевич  - парох села Саджавка. Старожили згадують, що о. Ізидор Бобикевич був високоосвіченою людиною, дуже музикаль¬ною, концертував на віолончелі та мав гарний голос — тенор.

В 1932 році закінчилось земне життя отця Сидора Бобикевича. Львівська газета «Діло» за 1 березня 1932року сповістила про його смерть: «о. Ізилор Бобикевич, совітник Єпископської Консисторії, парох села Саджавки, Надвірнянського повіту, помер у середу 24 лютого в 73 році життя і 49 священства. З Покійним зійшла в могилу людина чес¬ного та чистого як хрусталь характеру, що був  кругом відомий своєю бадьорою оптимістич¬ною, веселою вдачею, такою рідкою в наших часах». Похований о.Сидор Бобикевич на старому цвинтарі у Саджавці, поруч і могила його дружини, що померла в 1942 році.

Його дружина Марія Бобикевич народилася 1859 року і довгий час теж проживала у с. Саджавці. В 1905-1914 рр. іноді виступала з дочкою Клавдією на сцені делятинської «Бесіди». В 1920-1930 роках, будучи довголітньою головою кружка «Союзу українок» активно допомагала саджавецькому жіноцтву. Зрідка писала вірші, що їх друкували видання «Жіночої долі» в Коломиї.

У Сидора та Марії Бобикевичів було четверо дітей: дві дочки і троє синів. Дочка Клавдія (1896 р.н.) вийшла заміж за полковника Івана Сору. Він був офіцером російської, а відтак румунської армії, який видавав себе за кубанського козака. Разом із ним у 1918 році вона переїхала до Румунії. Нетерпимість чоловіка до українського патріотизму дружини, її прилюдного вживання рідної мови призвела до розлучення, й вона з двома синами залишилася сама. Клавдія Сора стала пізніше відомою письменницею, яка друкувалася у буковинських і галицьких часописах. Померла у 1971 році у м. Орадя (Румунія).

Дочка Марта (по чоловікові Камінська) залишила спогади «Леся Українка у Вижниці на Буковині», надруковані у журналі «Визвольний шлях».

Один син Бобикевичів помер у шестирічному віці. Другий син Микола (1886 р.н.) став залізничним інженером, хоча як і батько захоплювався музикою. Він був добрим композитором-самоуком, відомо, що в Коломиї в церкві співали цілу, скомпоновану ним, Службу Божу. М. Бобикевич  написав кілька світських та церковних пісень, а також два акти до опери «Страсний четвер». Помер у м. Барановичі (Білорусь) у 1937 році. Про третього сина Ізидора, на жаль, відомостей не має, окрім того, що він навчався у Коломийській гімназії.

Невідомо, чи можна поєднати ці гілки Бобикевичів, але промовистим є той факт, що наприклад богослов О. Бобикевич  на похороні професора Євгена Желехівського виголосив свій вірш «І знов могила!». Ще не випадково, адже ми знаємо що дружина покійного так само походила з роду Бобикевичів. Її батько о. Антін Бобикевич(1826-1900) був багаторічним парохом у Студинці Калуського повіту.

Крім цього священника, мені зустрілися імена наступних представників цього роду: о. Теодор Бобикевич (1814-1897), священник автор «Практикуючого порадника скотарства і лікування худоби», помер у с. Спасі поблизу Холма; Бобикевич Олександр (1841-1891), син Теодора, парох у Тарнаватці (Холмщина);  Бобикевич Теофіл (1865 -1929) - проповідник собору Святого Юра, який до цього був завідателем у Гузієві, коло Болехова, де у 20-літньому віці померла його дружина Софія, уроджена Вакулинська; Бобикевич Іван (1820-1884) – парох с. Верхній Струтинь Перегінського деканату; Бобикевич Роман (помер у 1876 р.) – парох у Гірному (тепер Стрийського району на Львівщині); Бобикевич Тадей (1831-1899) – офіцер у відставці, який помер у Пістині, поблизу Коломиї. Як бачимо, усі вони, крім останнього, були священниками, тому мусимо підсумувати, що саме душпастирство стало визначальною професією для цього носіїв цього прізвища.

Іван ДРАБЧУК

Щороку в третій четвер травня Україна вдягає ошатні  вишиті сорочки відзначаючи Всесвітній день вишиванки. Колектив Національного заповідника «Давній Галич» також долучився до цієї традиції.

Наша вишивка – це закодовані  у візерунках  послання, побажання, мрії наших матусь, бабусь, які  вишивали при тихій молитві. Вишита сорочка, «довганя», « хлоп’янка»,  «рукав’янка», « блюзка», вишиванка – має багату історію, переживала вона різні часи.  Був період, коли вона була єдиним святочним одягом, тож без неї не відбувалось жодної  знакової події, був час, коли вона берегла таємні мрії про свою, незалежну країну, біля серця небайдужих  і на горловині вишиванки під коралями  ховались заповітні слова «Слава Україні»; було й забуття та знецінення, коли залишилась тільки вишивка, як декор; далі -  тривале, тихе відновлення колишнього значення. 2006  рік - народження традиції Дня вишиванки, яку зініціювали чернівецькі студенти. Наступний етап гучного злету був спровокований сумними подіями, коли постало питання збереження державності, помирали молоді сини України, виборюючи для батьківщини майбутнє. Саме у цей час цікавість до вишивальної традиції напевно зросла так, як ніколи до цього.

Тож ми почали знайомитись і вивчати. І хоча слова пісні кажуть «Два кольори» та завдяки музейним збіркам автентичної вишивки, приватним галереям,  майстриням та майстрам, які не покладаючи рук і не відриваючи очей відновлювали забуте, розуміємо, що далеко не два кольори. Гамма вишивки значно багатша, якщо навіть взяти до уваги Прикарпаття з його етнорегіонами – Опілля – барвиста рослинна вишивка; Гуцульщина – геометричні орнаменти із поєднанням зелених, червони, жовтих, синіх та чорного кольорів, тут космацькі помаранчеві візерунки, та вербовецькі сорочки з рясно зашитими рукавами червоними та блакитними круглими елементами;  Бойківщина – рослинні візерунки із «соковитим» поєднанням різних відтінків червоного, синього та жовтого; Покуття –  сорочки «білим по білому» ніби  з «памороззю», тут же рукав’янки  - з густо зашитими перловим швом рукавами,  вовняною червоною ниткою. Якщо говорити про Україну, то кожен регіон має особливий вишивальний діалект, улюблені кольори, матеріали, крій, які важко сплутати.

До XIX ст. на території сучасної України для оздоблення одягу використовували понад 200 різних швів, кожен з яких мав своє місце і призначення. Навіть для того, щоб «зібрати» сорочку були спеціальні шви і техніки зшивання. Проте зараз чи не найуживанішим є косий хрестик. Популярність хрестика пов’язана з фірмою «Брокар і компанія», яка випускала мило та парфумерію. Їх продукція  рекламувалась у журналах, у яких також друкували візерунки для вишивання хрестиком. Така вишивка перше поширилась в панських садибах, а з часом перейшла на полотно селянських сорочок. Візерунки отримали назву брокарівських і частково витіснили традиційні шви. Зараз ситуація виправляється, завдяки старанням майстрів і майстринь та їх активній просвітницькій діяльності - організовуються студії вишивки, видаються книги, які навчають давніх традиційних швів та технік.

Любов буває різна, але в її основі має бути творчість, творімо нову вишиту красу. І найголовніше, пам’ятаймо,  що сорочка, яка  є творінням наших дідів-прадідів,  це артефакт, бажаючи дати їй нове життя ми, насправді, зменшуємо культурнну спадщину.

Богдана Труханівська.

18 травня 2021 року в Національному заповіднику «Давній Галич» відбувся науковий онлайн-семінар «Галич як столичне місто Ростиславичів та Романовичів». Науковий захід присвячено 880-й річниці з часу утвердження князя Володимирка Володаревича у Галичі та Міжнародному дню музеїв. Науковий онлайн-семінар спільно організували НЗ «Давній Галич» та Центр медієвістичних студій ДВНЗ ПНУ ім. В. Стефаника. Модератор семінару – завідувач науково-освітнього відділу Заповідника та фахівець Центру медієвістичних студій ДВНЗ ПНУ ім. В. Стефаника А. Стасюк.

В семінарі взяли участь і виступили з доповідями науковці з України та Польщі - В. Нагірний, доцент кафедри історії Центральної та Східної Європи Інституту історії Ягеллонського університету, кандидат історичних наук; Ю. Лукомський, доцент кафедри архітектури та реставрації Національного університету «Львівська політехніка», кандидат архітектури, старший науковий співробітник відділу археології Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України; О. Алфьоров, науковий співробітник Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук; А.Федорук, доцент кафедри історії України Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, кандидат історичних наук.

Науковці розглянули ряд актуальних тем, що стосуються історії Галича. В. Нагірний розповів про стан і перспективи просопографічних досліджень галицьких еліт ХІІ ст. Науковець наголосив, що саме зараз стає популярним дослідження давньоруських еліт не князівського походження. Дуже складно проаналізувати розвиток окремих руських родів, оскільки в джерелах інформація про них лаконічна і скупа. Щодо персональних даних, звертається увага на прізвище чи прізвисько особи, походження по батьківській лінії, початок кар’єри, потомство, час народження і смерті. Відомості про галицькі еліти дуже лаконічні. Про початок їх кар’єри відомостей немає, можна прослідкувати тільки апогей життя. А щодо народження та смерті галицьких еліт, можна висувати гіпотези, адже джерела розповідають про них на піку їх кар'єри. Немає даних і про їх потомство. В. Нагірний вважає, що просопографічні дослідження давньоруських еліт дуже важливі, адже вони допомагають відтворити цілісну картину життя людей у давні часи.

Ю. Лукомський виступив з темою «Монументальна архітектура давнього Галича. Нові відкриття». Учасники онлайн-семінару дізнались про дослідження сакральної архітектури давнього Галича, яку вивчають уже кілька століть. Зокрема, Іванівської церкви в урочищі Царинка, Благовіщенського та Спаського храмів та інших. Значну увагу Ю. Лукомський приділив Успенському собору Галича, від якого до наших днів зберігся фундамент. Науковець розповів про два періоди будівництва храму, будівельний матеріал, який використовували під час першої та другої фаз спорудження собору. Проаналізувавши відомі графічні реконструкції  храму, які виготовили науковці, Ю. Лукомський доказав, що неможливо відтворити Успенський собор Галича, оскільки недостатньо для цього наявного матеріалу. Цікаві дані прозвучали щодо дослідження храму Св. Пантелеймона. У 2019 році проводилися розкопи по зовнішньому контуру фундаменту церкви. Прибудова до підмурку церкви в місці головного перспективного порталу свідчить про перепланування храму. Очевидно, портал був запланований окремо і під нього доробляли фундамент. Науковець наголосив, що Кирилівська церква своїми виступами фундаменту подібна до виступів підмурку храму Пантелеймона. В ході подальших археологічних досліджень, можливо, вдалося б віднайти фундаменти інших храмів, про які відомо з давніх літописів. Це дозволило б грунтовніше відтворити історію розвитку давнього Галича.

О. Алфьоров виступив з повідомленням «Нові сфрагістичні пам’ятки княжого Галича». Він розповів про печатку, яку умовно датують ХІІІ-ХІV ст. На одній стороні печатки зображено Григорія Богослова – Архієпископа Константинопольського. На зворотній стороні - напис «Феодося - брат владичний». Науковець ідентифікував ім’я Феодосія як чернече.  Він вважає, що Феодосій був монахом. О. Алфьоров наголосив, що вивчення сфрагістики розширює наші знання про політичні та релігійні процеси, які відбувалися у давні часи в Руси.

А. Федорук розкрив тему «Битва під Галичем 1221 року: тло конфлікту, сили сторін, і локалізація бойового зіткнення». Науковець проаналізував битву між угорським королевичем Коломаном, сином короля Анрія ІІ, і князем Мстиславом Мстиславичем Удатним під Галичем у 1221 році. В ході свого дослідження А. Федорук прийшов до висновку, що Коломанове військо під Галичем могло налічувати 5-6 тисяч осіб. Мстислав Мстиславич разом з руськими князями, можливо, мав до 4 тисяч воїнів. Половців, які допомагали Мстиславу, могло бути 3-4 тисяч осіб. Отже, Мстиславове військо могло налічувати до 8 тисяч воїнів. Битва, очевидно, відбулася в межиріччі річок Дністра, Лукви і Лімниці. Мстислав мав значну перевагу військових сил і йому вдалося утвердитися у Галичі.

В обговоренні доповідей взяли участь київський історик О. Головко, доктор історичних наук, івано-франківський історик М. Волощук, доктор історичних наук, чернівецький історик Н. Христан, кандидат історичних наук, львівський архітектор В. Петрик, кандидат архітектури, А. Стасюк, кандидат історичних наук, завідувач науково-освітнього відділу НЗ «Давній Галич». Учасники семінару під час обговорення обмінялися новими думками та ідеями. Наукові семінари важливо проводити, адже науковці можуть розповісти про свої нові дослідження. Це сприятиме розвитку науки, а також дозволить краще відтворити історію давнього Галича.

Марія Костик

Сьогодні, 17 травня, в Національному заповіднику «Давній Галич» відбулося засідання Круглого столу «Про підготовку та  відзначення 1125-річчя з часу першої згадки про м.Галич Івано-Франківської області». Нагадаю, вперше Галич згадується під 898 роком в угорській хроніці, автором якої був анонімний нотар короля Бели.

Відкрив засідання міський голова Галича Олег Кантор. Він представив гостей, зазначивши, що тут зібралися всі ті, хто вболіває за долю міста. Поблагословив присутніх на добрі справи і великі ідеї Архієпископ та Митрополит Івано-Франківський Кир Володимир (Війтишин). Серед запрошених були також Галицький декан УГКЦ о.Ігор Броновський та Галицький декан ПЦУ о.Євген Стасюк.

У роботі заходу взяли участь народні депутати України Оксана Савчук та Ігор Фріс, генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Костишин та науковці установи, ректор Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника Ігор Цепенда, ректор Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Євстахій Крижанівський, представники Івано-Франківської обласної та очільники Івано-Франківської районної адміністрацій, депутати Івано-Франківської обласної та районної рад, представники ЗМІ.

Присутні переглянули фільм про Галич, заслухали виступи про розвиток історико-культурного середовища Давнього Галича (В. Костишин), будівництво об'єктів соціальної та інженерної інфраструктури (В.Крук), організацію духовно-мистецьких заходів (М.Іваськів). Після обговорення учасники заходу прийняли резолюцію, в якій ініціювали відзначити 1125-річчя з часу першої згадки про м.Галич (в 2023 році) на державному рівні, розробити план заходів щодо підготовки до цієї події.

Любов Бойко

14 травня минає 150 років від дня народження Василя Стефаника

 

Напередодні ювілею відомого письменника, громадського діяча Василя Стефаника в Галицькій центральній бібліотеці відбувся семінар «Усе, що я писав, мені боліло», в якому взяли участь бібліотечні працівники та співробітниці Національного заповідника «Давній Галич» М.Костик і Л.Бойко. Учасники заходу пригадали основні віхи життя і творчості видатного земляка, ознайомилися з дослідженнями про нього, віртуально мандрували місцями, де побував Стефаник, аналізували його твори, зачитували уривки з новел.

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русів на Івано-Франківщині в сім'ї заможного селянина. Дитинство хлопчика минуло в рідному селі. Він виконував звичну для сільських дітей роботу, зокрема, пас овець, а ще дуже любив слухати пісні та казки. З юних літ переймався нелегкою долею селянина. Три роки навчався в початковій школі в рідному селі. Після цього здібного хлопчика зарахували до другого класу міської школи в Снятині. Як пізніше згадував письменник, «Тут мене зачали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били…», «…не одну сльозу… зрібним рукавом обтирав». Проте Василь хотів вчитися й у 1883 р. успішно склав іспити до Коломийської гімназії. Вразливому хлопчині довелось і тут терпіти приниження: «Я пішов від мами в біленькій сорочечці, сам білий. З білої сорочечки сміялися. Кривдили мене і ранили, я ходив тихенько, як біленький кіт, аби паничики не чули. Я чув свою підлість за тихий хід і кров моя з серця капала». Навчаючись у гімназії, Василь Стефаник читав твори Г. Квітки-Основ'яненка, Панаса Мирного, Марка Вовчка, роздобув і прочитав єдиний на всю Коломию «Кобзар» Т. Шевченка. Влітку 1886 р. разом з найближчими друзями організував читальню в Русові.

Продовжив навчання в Дрогобицькій гімназії, оскільки з Коломийської його виключили «за політику». У Дрогобичі Василь Стефаник зустрівся з Іваном Франком і дружба між ними тривала впродовж років.

Перші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії. У 1897 р. в чернівецькій газеті «Праця» побачили світ його новели, які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким і оригінальним трактуванням теми життя села. В 1899 р., також у Чернівцях, побачила світ перша збірка новел – «Синя книжечка», яка принесла Стефаникові загальне визнання. Її з захопленням зустріли І.Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська. Наступного року в Львові з'явилася друга збірка письменника «Камінний хрест», а на самому початку 1901 р. там само вийшла третя книжка – «Дорога».

З 1902 р. Василь Стефаник навчається на медичному факультеті Ягеллонського університету в Кракові. Але медицина виявилася для творчого юнака важкою і нудною. Він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців «Академічна громада», до якого приєднався і Стефаник.

На канікули Василь їде в рідне Покуття, бере активну участь у громадському життя краю, публікує в часописах «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос», «Літературно-науковий вісник» ряд статей.

26 січня 1904 р. Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, розумною і делікатною дівчиною. Але сімейне щастя тривало всього 10 років. Дружина померла, залишивши Василеві дрібних діток, яких він чуйно виховував, сам укладав їх до сну.

В 1908 р. селяни обрали Василя Стефаника послом від радикальної партії до австрійського парламенту, впродовж десяти років він захищав їх інтереси.

У 1930 р. Василь Стефаник переніс частковий параліч. Здоров’я письменника погіршується, трапляються часті серцеві напади, потім долучається ще запалення легенів. 7 грудня 1936 р. Стефаник помер. Поховали його, згідно з заповітом, у рідному селі Русові, поруч з могилою матері.

Любов Бойко

Коли ми чуємо прізвище «Шашкевич», то, насамперед, у  нашій пам’яті зринає  постать «будителя Галицької землі», відомого галицько-українського діяча  Маркіяна Шашкевича, який приніс славу не тільки своєму родові, але й Галичині в цілому. Він як один із творців-засновників «Руської трійці» вписав своє ім’я золотими літерами на сторінках нашої історії. Професор  Кирило Студинський назвав його «першим русином в Галичині, який проникнувся ідеєю національності». Про його просвітницьку діяльність відомо доволі багато, менше про нього знаємо як священника. А ще менше відомо про родину о. Маркіяна. Проте, як виявилося,  родинне дерево Шашкевичів має свої розгалуження, про які мало хто знає.

Але, насамперед, коротко зупинимося на постаті Маркіяна Шашкевича. Він народився 7 листопада 1811 р. у с. Підлисся Золочівського повіту на Львівщині в домі свого діда о. Авдиковського. Батько Маркіяна, о. Семен Шашкевич, був парохом у Княжім.

Навчався М. Шашкевич у домініканській гімназії (1823—1825) у Львові та Бережанській гімназії, був вільним слухачем Львівського університету. 1838 року закінчив Львівську духовну семінарію, висвячений на священника 20 травня 1838 митрополитом Михайлом Левицьким. Перед висвяченням одружився з Юлією Крушинською.

Маркіян познайомився з Юлією у жовтні 1837 року. Йому тоді йшов двадцять сьомий рік, їй – двадцять третій. Цікаво, що Юлію сподобав собі Маркіянів молодший на два роки брат Микола. Обидва до неї залицялися, але вона обрала Маркіяна, який передумав висвячуватися в безженному стані. У нього були думки присвятити себе служінню Церкві, але доля розпорядилася інакше. У лютому 1838 року молоді люди обвінчались. На плебанії у Деревні відбулося весільне прийняття, бо гучних весіль тоді не справляли.

Старший син Маркіяна і Юлії Володимир народився в Деревні, й там у дідуся виховувався, там ходив до школи. Згодом, підрісши, Володимир вчився у Львові, а потім рідний брат батька Антін Шашкевич запросив його до Відня, де він вивчав юриспруденцію в університеті, але працював згодом фінансовим урядником. Молодший син Шашкевичів Святослав народився у Новосілках у грудні 1842 року й, не проживши місяця, помер немовлятком. Ця втрата дуже ускладнила перебіг хвороби Маркіяна.

Тепер про родину. У сім’ї Маркіян був найстаршим (мав чотирьох братів і двох сестер). Брат Микола, 1813 р.н., був священником у с. Лолин Перегінського деканату, Антін як капітан служив в австрійській армії – «при піонерах» у Будапешті, Захар, 1826 р.н., був корабельним капітаном, який відплив до Америки, звідки вістки перестали надходити (за іншими відомостями, загинув трагічно у війську) та Осип, 1821 р.н., який пропав безвісти. Сестра Марія, 1822 р.н., померла в молодому віці, а Юлія (Юстина), 1824 р.н., вийшла заміж за священника о. Терентія Сметану. Цікаво, що їй тоді  було 15 років. Вона єдина з родини залишила спомини про Маркіяна.

 

Із Маркіянових братів найбільше відомостей маємо про Миколу. Він народився 6 грудня 1813 року в Підлиссі на Золочівщині. Як і Маркіян Шашкевич, Микола навчався на богословському факультеті Львівського університету та був вихованцем Львівської духовної семінарії. Після закінчення навчання і був висвячений в священичий сан у тому ж році, що й Маркіян, тобто 1838 року, хоча вступив до семінарії та до університету на два роки від нього пізніше. Перед висвяченням Микола Шашкевич одружився з сиротою колишнього товариша Маркіяна Шашкевича о. Миколи Базилевича - Маріанною.

Після закінчення навчання та висвячення о. Микола Шашкевич працював у селах Мізунь Долинського повіту та  Монастирчани Богородчанського повіту. В Монастирчанах 1841 року в нього народилася дочка Теофілія. 1842 року о. Микола перейшов парохом у село Лолин, де була церква святого Миколая. Село адміністративно до 1842 року належало до Долинського (пізніше — Перегінського) деканату. Саме у Лолині 13 квітня 1845 року народилась його дочка Олександра, яка померла молодою 10 листопада 1857 року.

19 вересня 1847 року народився син Антон. Він пізніше одружився з німкенею Вільгеміною Ростлінг з Долини, вивчився на провізора, але з невідомих причин повернувся до Лолина, де купив невелику хату і трохи землі. У цьому селі він виконував функції громадського писаря та поштаря.

У 1849 році у родині Шашкевичів народився син Михайло, про долю якого не відомо, у 1851 року народилась дочка Марія (померла маючи шість років). У 1853 року народився син Володимир, який помер через десять років, у 1864 року народився син Теодор, а в 1858 році народився син Хома, про якого  теж відомостей немає. 17 березня 1860 року померла дружина отця Миколи Шашкевича Маріанна з Базилевичів. Наприкінці 1863 року найстарша дочка Теофілія вийшла заміж за випускника Львівського університету та Львівської духовної семінарії Теофіла Гумецького.

У листопаді 1864 року отець Микола Шашкевич подався до Львова, щоб знайти якесь більш пристойне місце праці, оскільки жилось йому у Лолині з великою сім’єю нелегко. Він зупинився в готелі «У Юдки», який ще називали Молдавським готелем, де й отруївся чадним газом. Тіло його було відвезене у міський шпиталь, де зроблено розтин, а відтак поховано на Личаківському цвинтарі з шпитальної каплиці. Могила не збереглась.

По смерті о. Миколи Шашкевича вся відповідальність за виховання дітей лягла на плечі його сина Антона. Йому в цьому допомагала сестра Маркіяна Шашкевича Юлія, яка була одружена з о. Сметаною. Саме вона забрала до себе братового сина Теодора, влаштувала його на науку у другій, так званій німецькій, гімназії у Львові. Після четвертого класу Теодор вступив у кадетську школу, а восени 1874 року - до престижної військової академії Вінер Найштадт. Він дослужився до чину майора австрійської армії, мав численні нагороди, почесті і славу. З 1905 року аж до виходу у відставку в 1911 році він служив у Львові в команді плацу 11-го армійського корпусу.

В Антона Шашкевича, сина Миколи та його дружини Вільгеміни народилось три дочки: Ольга (1880 р.н.), Стефанія (1883 р.н.), Ірена (1886 р.н.), а 22 червня 1888 року - син Богуслав. Після народження Богуслава сім’я перебралась жити в містечко Велдіж. 5 квітня 1931 року помер Антон Шашкевич у віці 84 років. Він був похований у Велдіжі, однак могила його не збереглась. Про його дочок Ірину та Стефанію не відомо нічого. Ольга стала вчителькою, була одинокою і працювала у школі с. Велдіж, де і померла у 1949 році.

Цікаво склалось життя Богуслава Шашкевича. 1908 року він закінчив кадетську школу у Львові, служив у 58 піхотному полку в Станіславові. З початком Першої світової війни Богуслав Шашкевич був мобілізований до служби, за бої на горі Магура 1914 року був нагороджений медаллю «За хоробрість» 1-го класу. В районі Дуклі 1915 року потрапив у російський полон і був відправлений у Середню Азію, побував в Ашхабаді та Ташкенті, але вже при кінці 1915 року йому вдалося з полону втекти.

У червні 1916 року він добирається до Австрії і вступає до лав Січових Стрільців, працюючи в оперативних штабах. 1918 року він знову у своєму 58 піхотному полку, який дислокується у Любліні, бере участь у листопадовому військовому виступі за встановлення української державності. Пізніше він  добирається до Львова і дістає призначення військовим комендантом у Кам’янці-Струмиловій. 22 червня 1919 року  Б. Шашкевич був іменований отаманом. У серпні 1919 року він очолив Золочівську бригаду і воює з нею до самого кінця національно-визвольних змагань. Вів запеклі бої з Червоною армією і в березні 1920 року з’єднується з частинами армії УНР під командуванням О. Удовиченка. Польський уряд неодноразово вимагав видачі Богуслава Шашкевича за події в Любліні 1918 року, але він перебирається до Чехії, де потрапив у табір військовополонених і перебув у ньому два роки, після чого втік до Німеччини. А звідти вирушив до Канади, де 1936 року помер. Залишив по собі трьох синів — Всеволода, Ізяслава та Ігоря.

Тепер розглянемо як склалися долі Шашкевичів з гілки іншого брата Маркіяна – Антона (1817–1875). Він, як було сказано вище, був військовим і служив у Відні. Саме Антон Шашкевич опікувався після смерті брата Марківновим сином  Володимиром та вдовою Юлією. А. Шашкевич був одружений із Юдитою Попович. Спочатку служив гауптманом (капітаном) австрійської армії, а службу закінчив майором в Будапешті. Мав маєток в Будимі (тепер це західна частина угорської столиці – Будапешту).

Набагато далі пішов за батька його син Олександр. Він народився 31 грудня 1853 р. в Офені (Будапешт). Після навчання в гімназії також вступає до інституту кадетів у Гайнбурз. Після цього він навчався у військової академії Марії-Терезії у Вінер-Нойштадті і по її закінченню у 1874 р. він, отримавши звання лейтенанта імператорської армії.

У листопаді 1877 р. вступає на навчання до Офіцерської військової школи у Відні (австрійської академії Генерального штабу). 1879 р. по її закінченні, він був приділений до корпусу офіцерів Генерального штабу (еліти австрійської армії), що для українця було подією вкрай винятковою.

Після призначення у Генштаб О. Шашкевича направили для подальшого проходження служби до Львова, спочатку до штабу 1-ї піхотної дивізії, а далі, у листопаді 1880 р. — начальником штабу 21 -ї піхотної бригади цієї ж дивізії (також розташовану у місті). З квітня 1882 р. він вже начальник штабу 22-ї піхотної бригади 11-ї піхотної дивізії у Львові.

У травні 1882 р. - гауптман 1 класу Топографічного бюро. З травня 1886 року - проходить службу у телеграфному бюро Генштабу. 21 грудня 1889 р. призначений начальником штабу 35-ї піхотної дивізії у Колошварі. З травня 1890 р. за особистим розпорядженням австрійського імператора був підвищений у званні до майора Генерального штабу. У 1892 році його переводять до Офіцерської військової школи у Відні. 1 травня 1893 р. він став підполковником, а 1 травня 1896 р. — полковником. 2 жовтня цього ж року він закінчує свою успішну науково-викладацьку діяльність і переходить на службу до військ. 1899 р. він стає Генеральним інспектором піонерів — найвищою посадою у тому роді військ, в якому він починав свою офіцерську кар'єру. Вже 10 листопада 1900 р. отримує звання генерал-майора.

25 жовтня 1907 р. Шашкевич призначається командиром 12-ї піхотної дивізії 1-го армійського корпусу у Кракові. Одночасно за великі заслуги з реформування піонерних частин він був нагороджений імператором Францом Йосифом І кавалерським Хрестом ордена Леопольда — однією з найвищих нагород Австро-Угорщини. Згодом він отримує звання фельдмаршала-лейтенанта (генерала-лейтенанта) — найвищий ранг, який досягали українці в австро-угорській армії.

У зв'язку із різким погіршенням стану здоров'я, О. Шашкевич змушений у 1909 р. піти у відставку. У Відні 18 грудня 1910 р. після важкої хвороби О. Шашкевич помер. Відспівували його у віденській греко-католицькій церкві Св. Варвари. Там же, у Відні, його і поховано. Олександр Шашкевич, як і його двоюрідний брат Теодор, син Миколи, були холостяками, і не залишили по собі потомства.

У родині Антона Шашкевича крім Олександра виховувалися  також  дочки Францішка Меланія та Елізабет Олена і сини Маркіян Юлій та Михайло Василь Шашкевичі. Михайло Шашкевич (1860-1940), закінчивши політехніку в Будапешті, став знаменитим спеціалістом і працював на будові залізниць у Хорватії, Словенії й Сербії. Він був одружений із Софією Трифунович, мав двох синів Уроша та Володимира та дочку Персиду, заміжню Теодорович. Володимир був одружений із Смілікою Караматою і мав дочку Софію, а Урош – сина Олександра, який вивчився на інженера. Один із нащадків цієї гілки професор Михайло  Шашкевич – професор математики у Чикаго. Він у 2018 р. видав книгу «Сім’я Шашкевича: історія, щоденники, оповіді, перекази».

Окремішньо простежується й доля о. Григорія Шашкевича, який теж був відомим громадсько-політичним і церковним  діячем. Він народився 24 січня 1809 року в с. Сусолівка (нині Сосулівка) Чортківського  району на Тернопільщині. Батько Іван помер за два місяці до його народження сина, тому ним опікувався стрий Роман Шашкевич — парох в селі Устечко. За його сприяння Григорій навчався у головній школі та гімназії при монастирі василіян у м. Бучач. У 1831 році закінчив Львівську греко-католицьку духовну семінарію. Вивчав теологію у Львівському університетів 1827-1831 рр. З 1833 року адміністратор парафії Чернелиця, з 1835 року парох Долішнього Угринова неподалік від Станіслава (нині Івано-Франківськ).

У 1848 році Г. Шашкевич став співзасновником і заступником голови Станіславської окружної руської ради - філії Головної Руської Ради у Львові; також послом до австрійського парламенту. У 1848-1865 роках був радником міністерства освіти у Відні, керував департаментом (референт) галицького шкільництва, був цензором шкільних підручників. Від 1852 року - канонік, згодом архипресвітер капітули в Перемишлі. Від 1858  року - ректор «Барбареуму» - греко-католицької духовної семінарії у Відні.

По поверненні до Галичини Г.Шашкевич став послом до Галицького сейму (1870-1876 роки). Пізніше був парохом катедрального собору в Перемишлі, членом Перемиської повітової ради (з 1867 року). Почесний громадянин Коломиї, почесний член Ставропігійського інституту. Член-засновник Галицько-Руської матиці. Меценат Народного Дому. Помер 18 серпня 1888 року у м. Перемишль, де був похований.

Збираючи відомості про гілки родинного дерева Шашкевичів, я знайшов відомості про одруження Г. Шашкевича. Вікіпедія подає, що його дружиною була Тереза Холодницька, яка померла у 1848 році. В іншому джерелі Степан Шах, директор української гімназії у Перемишлі пише, що перемиський крилошанин Г. Шашкевич був зятем фельдмаршала Федоровича (імені його він не подає), який теж походив з родини греко-католицького священника. У Григорія Шашкевича було двоє дітей: син Михайло та дочка  Тереза (по чоловікові Несторович). Михайло Шашакевич (1833-1890) вивчився на юриста, був старостою в Переворську та Пільзно, але скоро помер на 57 році життя.  Він був одружений із Теофілею Левицькою, рідною сестрою батька Костя Левицького. А з його донькою Терезою оженився перемиський адвокат д-р. Кирило, син о. Мирона Черлюнчакевича.

Тепер спробуємо заглибитися до коренів Шашкевичів, щоб зрозуміти відносини між її представниками. У цьому нам допоможе заповіт прадіда Маркіяна Шашкевича, який віднайшов Кирило Студинський. Він, зокрема, пише, що «прадідом Маркіяна був Іван Шашкевич, який був жонатий з Оленою з роду Гаванських. У 1795 році він був парохом с. Годова. Мав п’ятьох синів: Семена, Романа, Ілію, Григорія та Івана. Найстарший син Семен народився 23.01 1759 року. У 1782 році він закінчив риторику у Золочеві. Був одружений із Маріанною Мацкевич. Після висвячення у 1784 році, він став парохом у Городилові. Сеї парохії він зрікся у 1807 році. З 1816 по 1828 рр. він був завідателем капеланії Ясеновецької. Помер о. Семен у 1831 році.

Син Семена при хрещенні теж отримав ім’я Семен. В Шематизмі за 1832 р. подано, що він народився у 1785 році, а помер 30.01.1833 р. на 48 році життя. Був одружений із Єлизаветою Авдиковською. Сей Семен був отцем Маркіяна. Третій син Івана у заповіті Ілля отримав с. Годів. Він був жонатий з Маріанною з роду Сабатовських. Цей Ілля Шашкевич мав сина Івана, який народився у 1801 році і після закінчення Бережанської гімназії та богословських наук одружився 6.10.1826 року з Марією де Шумовська Мойсейович (1813-1885), дочкою залозецького декана і пароха у Мілені Золочівського округу. У 1827 р. отримав  духовний сан. В році 1832  був завідателем Годова, а небавом – парохом. У с. Годів, Зборівського повіту він помер 10 грудня 1855  року.  У шлюбі мав п’ятеро дітей: синів Діонісія та Михайла та дочок Анну (по чоловікові Перфецька), Катерина (по чоловікові Волошинська) та Юліана (по чоловікові Луцик). Діонісій (Денис) Шашкевич (1847-1893) працював народним учителем у с. Жабині Золочівського повіту, а Михайло Шашкевич (1841-1880) капеланом у Куропатниках Бережанського деканату. Останній був одружений із Іванною Перфецькою (1848-1910), яка померла у домі свого зятя о. Іларія Гучковського у с. Скнилові поблизу Львова.

Унівський парох Роман Шашкевич, другий син Івана, допустився супроти свого молодшого брата Івана поганого вчинку. Роман був бездітним удівцем. Дня 1.03 1803 року він передав все своє майно Іванні (Агафії) Гологорській, дочці унівських міщан Григорія та Євдокії і оженив із нею свого молодшого брата, який мав вести господарку на парохіяльному обійстю. Та вже після весілля він почав його зневолювати, вигнав із дому і той опинився на посаді мандатора (це посадовець, який в Австрії до 1848 виконував поліційно-судові функції щодо кріпосних селян, утримувався поміщиком, але затверджувався на посаду австрійською владою. – І.Д,)  у Боричівці під Тернополем. Жінку  Івана о. Роман затримував у себе через що чоловік змушений був звертатися до суду. Однак, коли справа дійшла до того, що у Романа можуть забрати парохі, він відкликав свою заяву. Як видно ця ситуація пояснює походження о. Григорія Шашкевича, про якого мова йшла вище. Виходить, що Григорій двоюрідний брат Маркіянового батька Семена, значить останньому приходився стрийком, хоча по роках вони майже ровесники.

Ось такими були долі Шашкевичів. Як бачимо, серед них були священники, військові, інженери та урядовці. Про когось відомостей достатньо, про когось обмаль. Однак кожен на своєму місці старався принести користь і суспільству, і людям.  Зважаючи на їхню наполегливість, активність та жертовність це їм вдавалося. Тому і залишилися в історії їх імена, над якими найяскравішою сяє зоря Маркіяна Шашкевича.

Іван Драбчук

 

З весною 2021 р. продовжено благоустрій на терені цісарсько – королівського військового кладовища Першої світової війни в м. Галичі. Гуртком краєзнавців вже проведено ряд необхідних робіт. Зокрема, вирізано чагарники по периметру огорожі кладовища, частково вирівняно похилені хрести.

Одним з важливих завдань є повторне пофарбування бетонних надмогильних хрестів на військових могилах. Первинно, коли кілька років тому було розпочато відновлювальні роботи, більша частина хрестів була піднята з землі; на той час максимальним завданням уявлялася очистка хрестів від глини і моху та подальша побілка вапном. Тоді, коли ресурси для виконання робіт були практично відсутні, це був максимум, який змогли реалізувати ініціатори. Дещо пізніше, коли міська влада Галича (каденція міського голови Ореста Трачика) змогла суттєво допомогти в опіці над кладовищем, вдалося зробити черговий крок вперед – помалювати хрести білою зовнішньою фасадною фарбою. З технічного боку, це не було найкращим рішенням, оскільки фарбування було здійснено поверх шару вапна. Під впливом цього чинника та погодніх факторів, вапно частково обсипалися, разом з ним обсипалася і фарба.

Тому на даному етапі проводиться очистка тих хрестів на яких обсипається фарбування і згодом здійснюється повторне малювання. На даний час вже оновлено пофарбування 1/3 всіх хрестів. Роботи будуть продовжуватися.

Надзвичайно цікавими для ініціаторів благоустрою даного місця пам’яті є матеріальні знахідки, які траплялися під час робіт. Зокрема, було знайдено рамено знищеного дерев’яного хреста з могили військовика Першої світової війни, мушкетера Німецької імперії Карла Дітмера. На ньому збереглася чавунна еліпсоподібна таблиця (38 * 30 см) з епітафією:

«Hier ruht

musketier

Karl DITHMERS

gefallen 12/XII 1916

Wir warten eines neuen

Himmels

und einer neuen Erde

2 petr 313.».

Цікаво, що ще кілька років тому окремі відвідувачі кладовища бачили залишки цього хреста з таблицею. На жаль, вони не знали німецької мови і не могли перекласти текст – тому з їхніх слів поширювався переказ, про те що на кладовищі була таблиця з написом про поховання 300 німецьких мушкетерів. Насправді, переклад епітафії є наступним:

«Тут спочиває

мушкетер

Карл Дітмер

загинув 12/XII 1916…».

Нижчий напис є скороченою цитатою з послання апостола Петра (3.13) «Але за Його обітницею ми дожидаємо неба нового й нової землі, що правда на них пробуває» - тому на епітафії викарбувано «Чекаємо нове Небо і нову землю». Таким чином, вдалося встановити прізвище ще одного військовика, який в складі союзної Німецької армії протистояв наступу російських військ в даній місцевості. Цей військовик загинув під час позиційних військових дій, фактично після зупинки Брусиловського прориву та ще до офензиви Керенського в околицях Галича. Оскільки лінія фронту в той час проходила від місця знаходження військового кладовища на відстані близько 2 км (тереном Галич – Заріка), можна припустити, що він загинув там, але був захоронений на кладовищі. Згодом, з властивою німецькою педантичністю для означення його гробівця було встановлено епітафію.

Що вдалося довідатися в результаті пошуків про дану особу? Він служив у німецькій піхоті, мушкетер. Походив з Віттенбурга, район Гегенов, Мекленбург - Передня Померанія (Wittenburg, Kreis Hagenow, Mecklenburg-Vorpommern). Цікаво, що на його батьківщині у передпокої церкви Святого Варфоломія (Bartholomäus - Kirche) встановлена меморіальна таблиця з написом: «В пам’ять про тих, хто загинув у світових війнах 1914-1918 за свою батьківщину / тих, хто загинув у світі ". Внизу неї розташовано три таблички з 202 прізвищами загиблих на війні – серед них, Карла Дітмера. Тепер, через 105 років від його загибелі, майже випадково відновлено його ім’я на галицькому кладовищі.

Як трапилося, що імена полеглих в Галичі були забутими? Первинно, до завершення бойових дій в 1917 р., військові могили в Галичі містили епітафії щодо полеглих; пізніше, в період ІІ Речі Посполитої, дерев’яні хрести замінювалися бетонними – тепер вже невідомо, чи відповідальні органи з якихось причин не розмістили епітафії, чи вони були пізніше втрачені. В період УРСР і майже до сучасності, на терені кладовища були чагарники. Комунальні служби для часткової очистки площі здійснювали спалювання старих дерев і хрестів – можливо, тоді епітафії було втрачено. Також, під час нещодавнього благоустрою було знайдено кілька бетонних хрестів, які з часом впали і опинилися під невеликим шаром грунту. Їх також вже встановлено.

Нещодавно ініціатори відновлення кладовища зустрілися з новообраним міським головою міста п. Олегом Кантором та відповідальними особами комунальних служб (окремі з яких, як активісти працювали над відновленням кладовища). Міську владу поінформовано про сучасний стан, існуючі потреби. Можливо, з часом питання опіки над пам’яттю полеглих в Галичі буде на належному рівні.

Довідково. На військовому кладовищі в Галичі поховані військовики полеглі в 1914 – 17 рр. Переважна більшість з них, це воїни багатонаціональної Австро – Угорської монархії (в тому числі тут поховані Українські Січові Стрільці, встановлено прізвища 2 - ох з них); також, тут захоронені кілька воїнів Німецької Південної армії. Орієнтовна кількість поховань – 341; на даний час встановлено 248 прізвищ полеглих.

Наукові дослідження військового кладовища здійснюються з 2011 р.; з 2018 року проводяться постійні роботи з благоустрою силами волонтерів. Для орієнтації бажаючих відвідати кладовище встановлено дорожні показники; на терені меморіалу відкрито пам’ятний знак на честь полеглих УСС та їхніх товаришів по зброї; змонтовано таблицю з переліком полеглих та анотаційну таблицю про події ПСВ і місце захоронення. Кладовище є нововиявленим об’єктом історії та охороняється державою.

Андрій Чемеринський

Після тривалої перерви, пов’язаної з карантинними обмеженнями, в Картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич» відкрилася виставка творів сакрального мистецтва з фондів установи. Подія відбулася перед Великодніми святами, у Страсний (Чистий) четвер. Модератор виставки, завідувач науково-освітнього відділу, кандидат історичних наук Андрій Стасюк запросив насамперед Галицького декана УГКЦ о.Ігоря Броновського та Галицького декана ПЦУ о.Євгена Стасюка для благословення присутніх.

На важливості віри в житті людей наголосив о. Ігор Броновський.

-Якщо немає віри – немає надії. Нема надії – немає любові. Наша віра повинна мати плоди – добрі діла, бо без них вона мертва, – сказав священнослужитель.

о.Євген Стасюк зазначив, що останні дні перед Великоднем – найважливіші в житті християн. Ми повинні перейнятися всім тим, що переніс Христос, зрозуміти, що він терпів за нас страсті, очистити свою душу – висповідатись та прийняти Святе Причастя.

Про народні традиції святкування Великодніх свят на Опіллі розповіла провідна наукова співробітниця сектору фондів, кандидатка історичних наук Маріанна Бацвін. Вона пригадала давні звичаї святкування Великодня,  зокрема, випікання обрядового хліба: коли паску клали в піч, то не можна було рипати дверима, голосно говорити, навіть діти поводились тихо, а чоловіки йшли з хати. Науковиця зачитала спогади Костянтини Малицької та Богдана Лепкого про те, як у їх родинах готувались до великого свята, пояснила, як визначається дата Христового Воскресіння.

Завідувач науково-освітнього відділу, кандидат історичних наук Андрій Стасюк підкреслив, що всі експонати, представлені на виставці, а їх понад пів сотні,  – з фондів Національного заповідника «Давній Галич». Це речі церковного вжитку ХІІ – початку ХХІ ст. Серед них ікони, дві плащаниці, процесійні хрести і патериці, підсвічники, Богослужбова література, церковне вишиття, натільні хрестики, жіночі прикраси-лунниці, дерев'яний барельєф «Суд Ісуса Христа» тощо.

Христове Воскресіння – це перемога життя над смертю, воно вселяє надію у наші серця, у наші душі.

Любов Бойко

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:10940

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:20042

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:8149

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:8849