23 листопада 2021 р. на Прикарпатті перебувала офіційна делегація Генерального консульства Республіки Польща у Львові. Метою приїзду було обговорення питань соціально-економічної та культурної сфери для реалізації спільних проєктів, обміну досвідом, сприяння розвитку регіонів, адже діяльність консульства охоплює Львівську, Івано-Франківську та Закарпатську області.

Саме тому для спілкування представники Генерального консульства зустрілися спершу з головою Івано-Франківської обласної державної адміністрації Світланою Онищук, а згодом відвідали місця пам’яті, які знаходяться на терені діяльності Національного заповідника “Давній Галич».

У Галич прибули Генеральний консул Республіки Польща Еліза Дзвонкевич, консул Рафал Коцот (керівник відділу співпраці з поляками в Україні), консул Томаш Коваль (куратор політично-економічних питань) та Геннадій Микитка (президент Центру європейської інтеграції, член ради польсько-української господарчої палати). Слід зауважити, що Генеральний консул Еліза Дзвонкевич не вперше відвідує місто на Дністрі і добре ознайомлена з проблематикою збереження пам’яток польської історії на терені заповідника – у 2020 р., в рамках відзначення 100-річчя з часу завершення радянсько-польської війни, вона відвідала Галич і вшанувала похованих тут воїнів Війська Польського.

На Замковій горі в Галичі польську делегацію зустріли представники адміністрації заповідника, співробітники науково-освітнього відділу та відділу охорони культурної спадщини. Від імені заповідника гостей привітав в.о. генерального директора Володимир Олійник.

Завідувач науково-освітнього відділу, кандидат історичних наук Андрій Стасюк ознайомив присутніх з історією Галицького замку, пам'ятки національного значення XIV–XVII ст. Старший науковий співробітник відділу охорони культурної спадщини Андрій Чемеринський розповів про польське військове кладовище на Замковій горі, етапи його дослідження та спроби благоустрою.

За словами польських гостей, у межах юрисдикції їх консульського округу знаходиться 38 місць пам’яті. Кожне з них перебуває у різному стані збереження, разом з тим важливим є їхнє збереження та подальша опіка над ними, тому в цих питаннях дуже потрібним є міждержавний діалог та можливість пошуку позитивних рішень задля користі обох держав. Сьогодні назріла потреба відновити польське військове кладовище в Галичі у його первинному вигляді та здійснити охоронні заходи щодо цього об'єкта історії з метою запобігання некоректних дій відносно поховань з боку окремих учасників заходів, які періодично відбуваються в межах цієї території.

Звичайно, питання відновлення військового кладовища вимагатиме ще вирішення багатьох моментів, які регламентуються пам'яткоохоронним законодавством України. Разом з тим, на майбутнє польська сторона вишукуватиме необхідні кошти для реалізації цього проєкту, а опісля його реалізації залучатиме представників польських культурних товариств, скавтських організацій (карцерів) для опіки над військовим кладовищем.

Також польська сторона зацікавлена в упорядкуванні та проведенні благоустрою на терені колишнього міського кладовища зі східного боку Замкової гори. Це давній некрополь, який був значно понищений під час артилерійських обстрілів у період Першої світової війни, сьогодні тут уціліло кілька пошкоджених поховань осіб різних національностей, які датуються ХІХ століттям.

Представники адміністрації Національного заповідника «Давній Галич» поруч Шляхетської вежі та каплиці Св. Катерини ознайомили гостей з планами реставраційних робіт на пам'ятці національного значення XIV–XVII ст. «Галицький замок». Продовження зустрічі відбулося в адміністративному будинку заповідника – тут її учасники обговорили подальші кроки співпраці між НЗДГ та ГК РП у сфері збереження та вивчення історико-культурної спадщини Галича та Галицької землі.

 

Довідково.

Польське військове кладовище у Галичі є нововиявленою пам’яткою історії та оберігається Законом України «Про охорону культурної спадщини» і захищене міждержавними домовленостями, зокрема «Угодою між Урядом України і Урядом Республіки Польща про збереження місць пам'яті і поховання жертв війни та політичних репресій» (1994).

На цьому кладовищі на терені Замкової гори захоронені солдати Війська Польського, які загинули в боях поруч Галича у вересні 1920 р. Саме тут армії-союзники – Військо Польське та Армія УНР – стримували наступ більшовиків, а згодом перейшли в наступ.

У 20-30-их роках ХХ століття місцеве громадянство під час урочистостей вшановувало полеглих; найбільш дієво захороненнями опікувався Зв’язок резервістів: проводилося трасування терену, планувалося встановлення пам'ятника.

З окупацією Галичини більшовицькою владою поховання були знищені. На довгі десятиліття місце було приречене на забуття. Практично ніхто з галичан не знав, хто там захоронений – перекази згадували, що тут, можливо, поховані «Соколи».

На початку 20-их років ХХІ століття кладовище досліджувалося на рівні приватних ініціатив місцевими краєзнавцями. Здійснювалася періодична поточна фотофіксація, записувалися спогади очевидців – старожилів, опрацьовувалися архівні джерела.

У квітні 2019 р. з метою ознакування місця пам’яті зусиллями родини реконструкторів з Кракова Пшемислава та Магдалени Ясколовських та місцевих краєзнавців, за погодженням з пам'яткоохоронною інституцією було встановлено дерев’яний хрест та анотаційну таблицю. В подальшому ініційовано створення ініціативи «Галич: 1920–2020», яка мала завданням за допомогою небайдужих волонтерів провести благоустрій території. На жаль, через різні обставини, в тому числі епідемію Covid19, заплановане не було втілене в життя.

 

Андрій Чемеринський

Нещодавно відбулася зустріч керівництва Національного заповідника «Давній Галич» і викладачів Львівської Політехніки.

В.о. генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Олійник, заступник генерального директора з наукової роботи, кандидат історичних наук Семен Побуцький обговорили з доктором архітектури, професором, завідувачем кафедри архітектури і реставрації Національного університету «Львівська Політехніка» Миколою Бевзом та кандидатом архітектури, доцентом цієї кафедри Василем Петриком умови продовження співпраці між закладами. Домовились, що викладачі та студенти-бакалаври і магістранти Політехніки будуть проводити археологічні розкопки на пам'ятках Національного заповідника «Давній Галич», працюватимуть над проєктом консервації і музеєфікації Крилоського городища, створять 3Д-модель княжого дитинця Давнього Галича.

Урочисті заходи відбулися на Майдані Різдва в Галичі. Тут лунали спогади про буремні і трагічні події нашої новітньої історії, священники Галицького деканату УГКЦ о.Ігор Броновський, о.Володимир Кузюк, о.Володимир Палій і Галицького деканату ПЦУ о.Євген Стасюк, о. Іван Воненько помолилися за всіх, хто боровся і загинув, відстоюючи право народу на свою свободу. Адже, як зазначив Галицький декан УГКЦ о.Ігор Броновський, коли топчуть гідність людини – це страшно, але коли цілого народу, то його кращі сини і доньки не витримують наруги і повстають проти гнобителів.

День гідності і свободи в Україні відзначається 21 листопада з 2014 року. Встановили це важливе національне свято на честь Помаранчевої революції 2004 р. і Революції Гідності 2013 р. Воно стало наступником Дня свободи, яке відзначалося 22 листопада на пам'ять про події Помаранчевої революції і було скасоване В.Януковичем. День 21 листопада нагадує про початок Помаранчевої революції та протести на Майдані Незалежності в Києві, що стали початком Революції Гідності.

Свято нагадує про волелюбність і мужність українського народу. Цей день спонукає замислитись про тих, хто сьогодні захищає кордони країни від захланного сусіда, згадати всіх, хто віддав життя, оберігаючи наш спокій.

Любов Бойко

11 листопада 2021 р. у Галичі, на військовому меморіалі Першої світової війни, відправлено парастас (поминальну відправу) за полеглих воїнів у 1914 – 17 рр. Захід було присвячено до дня, коли у світі відзначається чергова річниця з часу завершення Великої війни. Вперше над могилами полеглих у боях та померлих від ран в лазаретах здійснено духовну відправу; спів «Вічная пам'ять!» було виконано тут, мабуть, вперше з 1939 р.

Обряд здійснено духівниками кількох конфесій міста: о. Володимиром Кузюком (Галицький деканат УГКЦ), о. Євгеном Стасюком (декан ПЦУ Галицького деканату) та протоієреєм Іваном Воненьком (настоятель храму Святої Покрови ПЦУ, Галич-Гора).

У заході взяли участь чинний міський голова Галича Олег Кантор, міський голова Галича 2006–2020 рр. Орест Трачик, секретар міської ради Віра Костишин, наукові співробітники Національного заповідника «Давній Галич», представники відділів та служб місцевого самоврядування, освітяни, жителі міста та ін. Вони запалили лампадки і встановили їх поруч пам'ятного знака.

Після парастасу до присутніх звернулися представники духовенства. У слові до вірних о. Володимир Кузюк пригадав про необхідність зберігати пам'ять про похованих на терені меморіалу стрільців УСС і пригадав, що «…вони, подібно, як сучасні добровольці на сході України, одними з перших вступали до лав австрійського війська, щоб зупинити російську навалу. Стрільці були тими, які у червні 1915 р. підняли національний стяг на будівлі міської ратуші, побіч австрійського…» На думку о. Володимира, важливе наявне ознакування могил християнським символом – хрестом, а відповідно, сучасні християни повинні дбати своєю молитвою про душі тих християн, котрі вже перебувають у вічності.

Галицький декан ПЦУ о. Євген Стасюк наголосив на тому, що «…всі три імперії, які розпочали війну – Російська імперія, Австро-Угорська монархія, Німецька імперія – у результаті бойових дій та внутрішньої ситуації розпалися; разом з тим, збереглася пам'ять про тих солдатів, які полягли і були поховані або на своїй батьківщині, або далеко за межами рідного краю. Кожен з них був різного віку, але вони були чиїмись синами, батьками – і як воїни сумлінно виконували свій обов'язок. У сучасному мультикультурному світі, подібно як колись в багатонаціональних монархіях, потребою є взаємна толеранція і повага. У гробівцях на Галич-Горі спочивають угорці, поляки, чехи, українці – в лавах тогочасної армії вони знаходили порозуміння між собою. Ми ж, сучасники, бачачи перед собою лави хрестів, повинні не забувати про наслідки, які несе війна…» За словами священнослужителя, дуже важливо, що в Галичі відновлено військовий меморіал – це додатковий позитив для історичного міста.

Протоієрей Іван Воненько зосередив увагу присутніх на потребі щоденної молитви за похованих.

Також виступив міський голова Галича у попередніх каденціях Орест Трачик. Він коротко розповів про те, яким був вигляд військових поховань наприкінці 90-их років та на початку ХХІ століття – коли на даній площі ріс ліс і чагарники; пригадав про перші публікації у місцевих ЗМІ про потребу благоустрою цієї території, заходи, які проводилися міською радою його каденції щодо прибирання території. Також п. О.Трачик згадав про тих людей, які своєю особистою участю приклалися до сучасного вигляду меморіалу.

Присутні відмовили молитви «Отче наш» і «Богородице Діво». Завершенням поминального заходу стало одноголосне виконання державного гімну «Ще не вмерла Україна!» - на пошану полеглих і похованих тут легіонерів УСС і на прославу воїнів ЗСУ, які тепер захищають східні кордони України.

Слід сказати, що ще десять років тому ніхто з тих, кому було не байдуже збереження історичної пам'яті, не міг припустити, що з часом стане реальним відновлення духовної опіки над військовими гробівцями. Високі трави, старі смереки і ясени, чагарники, самовільно влаштовані місцевими жителями смітники на терені військового кладовища (окремі ще залишилися досі поруч),  спонукали до зневіри, що це місце пам'яті хоч колись в майбутньому буде відновлено.

Проте йшли роки, окремі люди – як волонтери, працювали тут щотижнево, інші епізодично; в окремих моментах дуже допомогала місцева влада (зокрема, активно п. Орест Трачик в 2017–2020 рр., п. Олег Кантор в 2021 р.) – і в результаті, військове кладовище було відновлене.

Багато відвідувачів, які тепер здалека приїжджають вшанувати пам'ять військовиків, отримують позитивне враження від стану меморіалу – а іноді навіть дивуються, чому місцеві мешканці не дбають за закинуті могили своїх предків, в той час як волонтери дбають про поховання зовсім не знайомих і чужих їм людей…

Присутні на парастасі висловили переконання, що подібні відправи мають стати традиційно щорічними і бути в переліку заходів, які реалізуються церквами різних конфесій і міським самоврядуванням Галича. Саме в таких моментах, на давніх могилах кристалізується порозуміння між різними людьми, твориться екуменічний діалог.

Сьогодні в Галичі духовну опіку над військовим цвинтарем здійснили представники УГКЦ та ПЦУ – віриться, що наступного разу до цього буде запрошено і римо-католицьке духовенство, як опікуна тих численних вірних цієї церкви, які тут спочивають; і представників культурних товариств угорців, чехів, поляків.

Важливо, що в підготовці до цієї пам'ятної події в історії міста при вході на меморіал силами науковців встановлено оновлений стенд з ідентифікованими прізвищами тих, хто тут захоронений. В попередні роки перелік прізвищ складався з 169 осіб, а сьогодні відомі вже 249 (при загальній кількості 337 поховань). Чисельність безіменних зменшується, дослідницька робота над цим продовжується.

На даний час опіка над цим місцем пам'яті в Галичі йде у належному і позитивному руслі. Здійснено потрібний благоустрій території, на якому, як данину нашій історії, вперше змогли відслужити чин парастасу. Безперечно, це один з добрих прикладів на терені Івано-Франківської області.

Свіжий осінній ранок, паморозь на траві, безкраї галицькі краєвиди на горизонті меморіалу створили неповторний ефект особистої участі кожного і залишили добрі почуття в душах галичан.

 

Андрій Чемеринський

Матеріали, які поширює МКІП спільно з МОЗ за підтримки міжнародних партнерів (USAID та ЮНІСЕФ Україна) в межах інформаційно-роз’яснювальної роботи щодо обмежувальних протиепідемічних дій, вакцинації проти COVID-19:

- Новий відеоролик про вакцинацію. Відео має статус соціальної реклами. Текст https://docs.google.com/document/d/1hsCv3yPOkF-2hGObVwPvFWYmBEPAa-eD8X14wQoiI6o/edit?usp=sharing

Відео: https://drive.google.com/file/d/1WOmy7eGTYSAkRVRB8CjVq_Ye51plNhHb/view?usp=sharing

- Реліз "В Україні рекомендували щепити від COVID-19 дітей 12+ за наявності усіх рутинних щеплень" https://drive.google.com/drive/u/0/folders/1ZdoJgcw4zVgZ_vuze8L6eh8yLuhQVaYR

- Реліз "Вакцинація від COVID-19 може бути протипоказана тимчасово або взагалі лише у виключних випадках — роз’яснення МОЗ України" https://drive.google.com/drive/u/0/folders/1Fpg90pw52_vaFmJ1yITeTrIfz7hJv-jZ

- Реліз «Ті, хто пропустив дату введення 2-ї дози вакцини від COVID-19, мають отримати її якнайшвидше» https://drive.google.com/drive/u/0/folders/1ikx744bS-z77AtZU2z2meE51AU45Kkdr

- Реліз «93% госпіталізованих з COVID-19 в Україні 25-31 жовтня – невакциновані» https://drive.google.com/drive/u/0/folders/1uTJFVvd3Y_cch__vIFRk7rfqkgreYVMW?fbclid=IwAR1YZJ2L3A33wNt_35aoUgRUHFL0jDWhKhRJz32wpXkJ8Uwu08u0NyNleSY

- Реліз «МОЗ та Uklon продовжать заохочувати до вакцинації від COVID-19 промокодами на поїздки» https://drive.google.com/drive/u/0/folders/1tHmDESj71k_GHxSvopGF6smG22wfRSI1

- Публікація «42% українців, які ще не вакцинувались, готові щепитись за певних умов» https://drive.google.com/drive/u/0/folders/1rwY7z6ECQtfFNcUkFaFrM1gT1rCFXY5X

- Ініціатива #інфоволонтери боротьби з COVID-19 для інформування 60+ про важливість вакцинації. Реліз: https://moz.gov.ua/article/news/kozhen-mozhe-dopomogti-zahistiti-ridnih-ta-znajomih-litnogo-viku-moz-zaklikae-priednatis-do-infovolonteriv-borotbi-z-covid-19-

Для інфоволонтерів розроблено інформаційний пакет і кожен може долучитись допомогти літнім людям вакцинуватись: bit.ly/infovolunteersua"

В івано-франківському видавництві «Ярина» вийшла нова поетична збірка історика-краєзнавця, дослідника Галича Івана Драбчука «Сонячний СІДУГАЛ». Назва чарівного каменя, зображеного на обкладинці, складається з перших складів милих серцю поета назв і розшифровується як «Сілець», «Духова криниця», «Галич». Такий новотвір автор пояснює своїм захопленням цими знаковими для нього місцями. Власне, кілька десятків книг Івана Драбчука – краєзнавчих розвідок, історичних досліджень, поетичних збірок – присвячені рідному селу, чудотворній Духовій Криниці неподалік нього і давній столиці Галицької держави.

Збірка складається з трьох розділів, де вміщені вірші різних років, що оспівують три «кити», як каже сам автор, на яких тримається його творчість. «Вони мене надихають і, якщо хочете, оберігають, – зізнається Іван Драбчук, – в кожному місці по-своєму я є щасливим».

У рідному Сільці, якому присвячений перший розділ, автор народився і виріс; тут він живе ціле життя, тут народилися його діти й онуки.

Моє село – колиска яворова,

Моя ти перша радість, перший сум.

В минуле повертається дорога…

А як без нього, без минулих дум?

Або:

Село моє, село моє – це батьківський поріг,

Звідсіль понеслись мрії в світ на сто земних доріг.

Село моє зовуть Сільцем, малесеньким селом,

Та світиться воно мені любов'ю і добром.

Не менш зворушливі і вірші про Духову Криницю – Боже джерело. Тут автор не раз набирався сили і снаги від цілющої водиці, бо вона лікує не лише тіло, а й душу. Біля криниці народжувались поетичні рядки і виринали спогади про давно минулі роки. В цьому місці стає серцю легше, тут пролягла стежечка до Бога.

Найбільше віршів у книжці – про Галич.

Минають дні, літа минають,

Дивлюсь у глибину століть,

А там в задумі гордо й величаво,

Мов витязь в шатах, Галич мій стоїть.

Галич для Івана Драбчука – духовна столиця, місто його натхнення і роздумів. Ось перед внутрішнім зором поета постає давній град над Дністром. Золотий тік, Успенський храм… А віддалік – Святий Пантелеймон. Довкола міста – ремісничі села, де живе роботящий люд. Автор вірить,  Галич відродиться, бо слава його живе впродовж віків.

Виростає із туману Галич –

Стольне місто рідної землі.

Постає він із руїн і згарищ,

Несучи надію на крилі.

Сподіваюсь, що Іван Драбчук ще не раз подарує читачам свої вірші, а його творчість заясніє новими гранями.

Любов Бойко

Михайла Вербицького ми знаємо як автора музики Державного гимну        України. Разом із тим мало хто з українців знає про його священницьке, творче та особисте життя. Тому спробуємо завісу над цим  привідкрити.

Народився Михайло Вербицький 4 березня 1815 р.  у селі Явірник Руський на Перемишльщині. Його батько, теж Михайло (друге ім’я - Андрій), греко-католицький священник, у цьому селі душпастирював і був деканом Бірчансього деканату.

 

Драма життя маленького хлопчика почалась від моменту його народження, бо за день до цього несподівано помер старший братчик Михайло-Малахій (1813 р.н.), який мав два роки. Вже 5 березня немовля охрестили і теж назвали Михайлом (друге ім’я – Лев).

Через два роки у 1817 році у Михайла Вербицького народився брат Володислав-Йосиф, але помер через кілька літ батько (у 1825 р.). Мати -  Пелагея Пацановська, дочка перемиського міщанина Івана Пацановського, вдруге вийшла заміж і дозволила опікуватися двома напівсиротами недалекому родичу – перемиському єпископу Іванові Снігурському - одному із найяскравіших діячів УГКЦ. У 1828 році  Іван Снігурський заснував при перемишльській кафедрі УКГЦ хор, згодом музичну школу, в яких співали та навчалися Михайло і Володислав. Тут вони також навчалися у гімназії. Після навчання у Перемишлі дороги братів розійшлись.

Нині відомо, що Володислав став військовим і загинув у молодому віці. А Михайло Вербицький у 1833 році переїжджає до Львова. Цікаво, що у Перемишлі він вчився 5 класів, а закінчував гімназію у Львові, де відтак став студентом Львівської духовної семінарії. У столиці Галичини він прожив 13 років – до 1846-го.

Це був важкий для нього в побутовому значенні період. Вимоги життя в семінарії були дуже суворі. Там культивувався аскетичний спосіб життя, а натура Вербицького була творча. Сталось так, що після 2-го курсу він одружується. Це було в 1838 році. Його дружина, австрійка Йозефа-Барбара Сенер народила йому сина Івана-Володимира. Однак семінаристи не мали права бути одруженими і йому довелося перейти на екстернат, але трагедія його переслідувала, бо до року, після народження першого сина, вмирає його дружина. І цей 34-річний чоловік залишається із немовлям на руках. Оскільки він став вдівцем, то за канонами семінарійного життя мав право продовжити навчання.

У 35 років Михайло Вербицький таки закінчив духовну семінарію, вдруге одружився у 1850 році та був висвячений на священника. Його дружиною стала Юзефа Козоринська. У подружжя була дочка Павлина-Юзефа, яка народилася у Львові 26 січня 1841 року. Про її долю невідомо нічого, але збереглися спогади старшого сина М.Вербицького – Івана, який згадував про сестру, з якою він разом ріс.

Високосний 1848 р. у європейську історію увійшов як рік «Весни народів». Заворушення, які почалися у лютому 1848 р. в Парижі, поширились на тогочасну Італію, Німеччину й усю Австрійську імперію з Галичиною включно. У цей час М. Вербицький мешкав у Перемишлі, до якого перебрався в 1846 р. Завдяки підтримці владики І. Снігурського він одержав місце канцеляриста (дрібного урядовця) при Перемишльській консисторії (канцелярії при єпархіальній управі).

На жаль, і друга дружина через деякий час відійшла у засвіти і М.Вербицький одружився утретє. Цього разу його обраницею стала Катерина, донька цісарського військового капітана Франциска і Анни Баронів. Розповідали, що іона була француженка за походженням. У подружжя народилася дочка  Маруся (1850 р.н.), яка померла малою (мала рік і дев’ять місяців) і похована у селі Завадів та син Михайло (1851 р.н.) (за іншими джерелами його звали – Андрій). І знову доля була до отця Вербицького невблаганна, бо і ця дружина померла.

З цього часу і до кінця свого життя він виховував свої дітей самотужки. Вони вийшли в люди, Іван  Вербицький (1839-1890), був професором історії в Бродівській німецькій гімназії. Його дружина Емілія Вербицька. У Бродах на 18 році життя померла їхня дочка Ольга Вербицька, яка була наділена яскравим музичним талантом. А ще у подружжя був син Ярослав.

Він народився 21.12.1872 р. у Бродах. Закінчив спочатку місцеву гімназію, згодом два університети. Знав сім мов. Одружився з італійкою, донькою Карло Бенноні. Її бабця, Франціска Альгай Люстен, була угорською принцесою французького походження. До Другої світової війни працював директором української гімназії у Львові, звідки у 1931 році пішов на емеритуру. Ярослав Іванович Вербицький помер на 81 році життя 08.09.1953 р., похований на Личаківському цвинтарі.

Другий син (від другого шлюбу) - Андрій Вербицький був агрономом, але проживав десь на тодішніх теренах, які належали Росії. Пройого долю і нащадків немає відомостей.

Сам отець Михайло Вербицький на короткий час був душпастирем на парафіях на Яворівщині. Першою парафією отця була парафія у селі Завадів Яворівського району Львівської області з 1850 по 1852 роки. Пізніше він служив у селах Залужжя і Стрілки.

З 1856 року він осів у селі Млини (нині теж на території Польщі), де пробув священиком 14 років -до кінця життя. Помер М. Вербицький 7 грудня 1870 року. Ніхто тоді не відгукнувся на цю сумну подію. Похований отець Михайло Вербицький у цьому селі поруч із дерев'яною церквою Покрови Пречистої Богородиці (спорудженою у 1740-му році). Довгий час його могила була занедбана. Тільки 1936 року коштами сільської громади та студентського хорового товариства «Бандурист» на ній встановили пам’ятник. У наш час її  відреставрували, а прицерковну територію упорядкували.

Сидір Воробкевич, молодший від Вербицького на 20 років, теж священник, а водночас композитор і поет, так охарактеризував свого колегу: «Був вельми симпатичний і поважаний. Гарного лиця, веселої вдачі та взірцевого характеру. Хоча в глибині його серця ховалася не одна важка скорбота-печаль, око його дивилося завжди весело на людей і світ Божий. І добре чинило – що кому з того, якби дізнався, що воно ночами не раз пекучою сльозою заходилося».

 

З висоти сучасності, можемо відзначити, що творчість М. Вербицького - важлива сторінка в історії розвитку вітчизняного музичного мистецтва. Недаром  Іван Франко називав його «найзначнішим талантом» серед галицьких композиторів.  М. Вербицький плодотворно працював у різних галузях музичного мистецтва і створив низку талановитих хорових, оркестрових і музично-драматичних композицій. Високий художній рівень творів Вербицького дають право називати його першим західноукраїнським композитором-професіоналом, незважаючи на те, що він не закінчував спеціальних музичних шкіл і сучасники вважали його митцем-аматором.

Іван ДРАБЧУК

2 листопада відбулося засідання вченої ради Національного заповідника «Давній Галич». Відкрив його заступник генерального директора з наукової роботи, кандидат історичних наук Семен Побуцький.

На розгляд вченої ради були винесені такі питання:

1. Затвердження до друку збірника матеріалів наукової конференції «Галич і Галицька земля в історії європейської цивілізації», присвяченої 820-ій річниці з часу народження короля Данила Романовича та 30-річчю Незалежності України.

Доповідачка – завідувачка інформаційно-видавничого сектору Бойко Любов Ярославівна

 

2. Звіт про наукове стажування за Стипендіальною програмою уряду РП для молодих науковців провідного наукового співробітника науково-освітнього відділу Національного заповідника «Давній Галич» Петраша Андрія Ігоровича.

Доповідач – провідний науковий співробітник науково-освітнього відділу Петраш Андрій Ігорович

 

3.Анонс монографії доктора історичних наук Олександра Борисовича Головка «Русь і Польща в міжнародному житті Європи (Х – перша половина ХІІІ ст.).

Доповідач – заступник генерального директора з наукової роботи, кандидат історичних наук Побуцький Семен Омелянович

 

4. Різне.

 

Члени вченої ради заслухали доповіді своїх колег і прийняли проєкт рішення, згідно з яким затвердили до друку збірник матеріалів наукової конференції «Галич і Галицька земля в історії європейської цивілізації» та звіт про стажування в Ягеллонському університеті (м. Краків, Республіка Польща) провідного наукового співробітника науково-освітнього відділу Національного заповідника «Давній Галич» Андрія Петраша, а також взяли до уваги інформацію про монографію Олександра Головка «Русь і Польща в міжнародному житті Європи (Х – перша половина ХІІІ ст.).

Любов Бойко

29 жовтня в Національному заповіднику «Давній Галич» відбулася наукова конференція, присвячена 820-ій річниці з часу народження короля Данила Романовича та 30-річчю Незалежності України. У ній взяли участь науковці заповідника, а також онлайн науковий співробітник Івано-Франківської академії Івана Золотоустого, кандидат історичних наук Руслан Делятинський.

Відкрив роботу конференції заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з наукової роботи, кандидат історичних наук Семен Побуцький. Він підкреслив важливе значення Галича для української та європейської історії.

З цікавими доповідями перед колегами виступили наукові співробітники Національного заповідника «Давній Галич» Андрій Фіголь («Технологія виготовлення ювелірних виробів у кам’яних ливарних формочках»), Надія Мельник («Літопис Руський за Іпатським списком про природу і природні ресурси на Галицькій землі за княжих часів»), Наталія Качковська («Порушення сьомої заповіді: причини та наслідки для суспільства»), Ігор Креховецький («Рятівні роботи на фундаменті храму Св. Панте¬леймона та неінвазивні археологічні методи досліджень внутрішньої частини церкви у 2019 році»), Марія Костик («З біографії короля Данила»). За результатами роботи конференції прийнята резолюція, яка передбачає подальше дослідження історії Галича.

Працівники інформаційно-видавничого сектору Національного заповідника «Давній Галич» підготували до друку збірник наукових матеріалів, надісланих для участі в конференції.

Наукова конференція відбулася напередодні 27-річчя створення заповідника в Галичі. За цей час галицькі науковці, котрі досліджують історію нашого краю, були учасниками багатьох наукових заходів, які відбуваються в Україні і поза її межами.

Любов Бойко

21 жовтня 1672 року народився український політичний, державний і військовий діяч, Генеральний писар (1702-1709), гетьман Війська Запорізького у вигнанні (1710-1742), поет, публіцист Пилип Орлик – представник шляхетського роду Орликів (чеського походження), один з упорядників «Договорів і постанов» - конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією».

Навчався Пилип Орлик в єзуїтському колегіумі у Вільні, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив у 1694 р. на відмінно. Під час навчання проявив талант ораторства й поезії, цікавився філософією і літературою. Окрім української мови, відмінно володів польською, болгарською, арабською, шведською, німецькою, латинською та церковнослов’янською.

З 1706 року Пилип  Орлик стає Генеральним писарем і довіреною особою гетьмана Івана Мазепи. Працював він і дипломатом, представляючи інтереси козацької держави по всій Європі. 5 квітня 1710 р. запорізькі козаки, яких іноді називають «першою українською політичною еміграцією», обрали Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також османського султана та шведського короля.

Пилип Орлик видав поетичні книжки: «Прогностик щасливий», приурочений полковнику Данилу Апостолу (1693), «Алкід Руський», присвячений Івану Мазепі, на честь полковника Івана Обидовського  «Гіппомен сарматський», а також залишив після себе багато листів і великий рукописний «Діяріуш подорожній» 1720-1733рр. , повна назва – «Діяріуш подорожній, який в ім’я Тройці найсвятішої, розпочатий в року 1720 місяця жовтня 10-го». «Діярій» є документом, що писався як особистий щоденник, який охоплює кілька років життя гетьмана у вигнанні, він цікавий тим, що відкриває як особисті сторони життя й побуту гетьмана, так і його політичну діяльність.

Саме в цьому щоденнику під датою 1721 року Пилип Орлик залишив повідомлення про своє перебування в Монастирі при церкві святого Пророка Іллі: «Пообідавши там (у Галичі), я виїхав досить пізно і через дуже погану дорогу заледви зміг заїхати на ніч за пів милі до Монастиря святого Іллі, розташованого недалеко від дороги поруч з Крилосом – Катедральним Галицьким Монастирем, що належить до Львівського Єпископа. Там тоді в тому убогому Монастирі, де є п’ять монахів, що живуть з милостині та праці своїх рук, я й заночував, приїхавши до нього вночі».

Пилип Орлик залишив після себе важливий історичний доробок у державотворчому процесі України, а також привідкрив завісу історичної долі найдавнішої  християнської святині княжого Галича – храму Святого Пророка Іллі.

Олександра Левицька

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:11267

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:20488

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:8345

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:9043