Щороку перед Великодніми святами в Україні проводяться весняні толоки: комунальники прибирають парки і сквери, працівники установ – прилеглі території біля адміністративних будинків, мешканці приватних садиб – подвір'я біля власних осель. Адже з настанням сонячних погідних днів пробуджується природа і ніби кличе привести до ладу все довкола. Традиція громадської толоки відома в нашому краї віддавна. А ще завжди в селі білили хати навесні, впорядковували і світлицю, і комору, бо все повинно бути чистим, охайним до Великодня і виглядати по-святковому.

До весняної толоки долучився і колектив Національного заповідника «Давній Галич», який очолює генеральний директор Володимир Костишин. Впродовж кількох погожих днів квітня співробітники установи прибирали чималу територію біля пам'ятки архітектури національного значення Галицького замку – підмітали доріжки, збирали сміття, згрібали торішнє листя, обрізали сухе гілля дерев, очищали фортечні мури від хащ і чагарників. Працівники Музею історії Галича, Музею етнографії, Музею караїмської історії та культури разом з господарською службою заповідника впорядковували площі біля пам'яток культури національного значення – фундаменту літописного Успенського собору, церкви Успіння Пресвятої Богородиці, а також територію скансену та караїмський цвинтар – зерет.

Приємно, коли скрізь прибрано й охайно. Хочеться вірити, що кожен мешканець Галича, кожен гість нашого міста буде пам'ятати, що потрібно дотримуватись чистоти не лише в передсвяткові дні чи під час свят, але постійно.

Любов Бойко

«Велика-бо користь буває чоловікові від науки книжної, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість здобуваємо зі слів книжних. Книги подібні до рік, що тамують спрагу цілого світу – це джерела мудрості» («Повість минулих літ»).

Напередодні Всесвітнього дня книги та авторського права, який відзначається 23 квітня, працівники Галицької центральної бібліотеки та співробітники інформаційно-видавничого сектору Національного заповідника «Давній Галич» організували онлайн-семінар, присвячений цій даті. Учасники заходу обговорили роль книги і читання в сучасному житті, поділилися враженнями про прочитане останнім часом, проаналізували ситуацію з книговиданням в Україні.

Всесвітній день книги та авторського права – це свято авторів, видавців, критиків, бібліотекарів і всіх тих, хто любить читати, чиє життя так чи інакше пов’язане з книгою. До речі, в цей день, 23 квітня, у різні роки народилися французький романіст Моріс Дрюон (1918), ісландський лауреат Нобелівської премії з літератури Галдор Лакснес (1902), а також український письменник Григорій Тютюнник (1920). Цього дня (правда, за юліанським календарем) у 1616 році помер всесвітньо відомий класик англійської літератури Вільям Шекспір. Точна дата народження англійського письменника невідома, однак деякі джерела подають також 23 квітня. Це і стало підставою для ЮНЕСКО запровадити з 1996 р. «свято книголюбів». Його відзначають у 190 країнах світу. Одна з традицій свята – обрання міста, що на рік стає Світовою столицею книги. Щороку ЮНЕСКО спільно з міжнародними організаціями визначає таку столицю.

Раніше в цей день організовувались літературні читання, цікаві акції, книжкові ярмарки, виставки, презентації, зустрічі з письменниками. На жаль, пандемія внесла корективи у відзначення свята, але індивідуальне читання не належить до заборон. Відсвяткувати цей день можна просто – вимкніть телевізор або комп’ютер і прочитайте нову або перечитайте улюблену книжку.

Любов Бойко.

Кожна людина, яка прийшла у цей світ, вже із народження має певну свою місію. Комусь судилось стати хорошим педагогом, музикантом, актором. Рудольф Мох був справжньою любов’ю, яка об’єднується з Богом і став світлим провідником для людей – священником. Справжня любов – це моменти богослужіння, коли матеріальний світ розвіюється, мов серпанок, і ти стаєш перед обличчям чогось принципово іншого і більш значущого, перед Богом.

Рудольф Іванович – священник Української Греко-Католицької церкви. Він народився 16 квітня 1816 року в м. Бережани (Бережанський округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія; нині Тернопільської області, Україна) і походив із міщанського роду. Його батько — українець, а мати — полька.

Рудольф навчався у Бережанській гімназії (1828—1834 рр., за іншими даними – закінчив гімназію 1836 року), Тернопільському єзуїтському ліцеї, Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1841. У 1842 р. він рукоположений єпископом Львівським Григорієм Яхимовичем на священника. Рудольф Іванович розпочав душпастирську працю у с. Завадка біля Калуша, працював у с. Лагодові коло Глинян (тепер Перемишлянського району Львівської області), далі — у селах Острів та Курипів недалеко Галича.

Рудольф Мох - автор перших оригінальних драматичних творів і праць панегіричного, моралістичного і сатиричного характерів у Західній Україні. Його збірка поезій «Мотиль» (1841) - друга в Галичині після «Русалки Дністрової», написана українською народною мовою. Збірку віршів «Мотиль» позитивно оцінив Іван Франко. У 1848 р. вийшла в світ друга збірка поезій Рудольфа Івановича «Стихотворенія». В газеті «Зоря галицька» Рудольф Мох виступив із сатиричним віршем «Розпука орендарська над селянами, котрії до розуму приходять» (1848) та з фрагментами драми про скасування панщини в Галичині «Терпен — спасен» (1849). Кріпосне лихоліття, безпросвіття галицького села показані в п’єсах «Справа в селі Клекотині» (1849), яку І. Франко назвав «першою пробою української комедії в Галичині», і «Пам’ятка 3 Мая 1848» (1878). Його соціально-побутова віршована драма «Опікунство» була поставлена в українському галицькому театрі (1864). Рудольфову збірку віршів «Мотиль» (1841) позитивно оцінив Іван Франко. У 1848 р.вийшла в світ друга збірка поезій Рудольфа Івановича «Стихотворенія».

Рудольфа Моха називали «галицьким Котляревським». Це були перші оригінальні драми в галицькій літературі, що гостро піднімали питання побуту і життя людей галицького краю, поневолених панщиною, порушували ряд проблем соціального змісту.

Помер Рудольф Іванович 12 лютого 1892 року в с. Острів (Австро-Угорщина; тепер Галицького району Івано-Франківської області, Україна) і похований на цвинтарі в с. Курипів. Його могилу відвідують небайдужі люди та складають шану галицькому священнику-просвітителю.

Мар'яна Коваль

Корені роду Бачинських, як засвідчують генеалогічні джерела, знаходимо в селі Бачина, що недалеко від Старого Самбора. Також  за деякими дослідженнями відомо, що родина Бачинських походить зі старовинного литовського роду і їх дворянство підтверджено дипломом короля Зиґмунда III. В історичних джерелах село Бачина згадується вже з ХІІІ століття. Перекази стверджують, що в давні часи, на горі, званій Замчище, стояв замок, із земляними укріпленнями. У Бачині несла свою службу сторожа, яка наглядала за основною дорогою (звідси, можливо, і походить назва села від слова «бачити») і, в разі потреби, відповідними сигналами попереджувала жителів замку про небезпеку. Село було вільним. Громада обирала із мужів раду на чолі з префектом, яка керувала всіма справами. Герб Бачини є класичним гербом Драго-Сасів - найчисленнішої геральдичної родини Русі та одного з наймогутніших родів середньовічної Угорщини.

У статті пропонуємо ознайомитися з окремими представниками цього роду, які в історії Галичини  залишили помітний слід. Найвідомішим із цього роду був Лев Бачинський - галицький адвокат, громадсько-політичний діяч, Голова Української радикальної партії (1918–1930), посол до австрійського парламенту (1907–1918) та до Сейму ІІ Речі Посполитої (1928-1930). У період ЗУНР   - комісар Станіславського повіту, потім - віце-президент Національної Ради ЗУНР.

Він народився 14 липня 1872 року в селі Серафинці на Городенківщині (тепер Івано-Франківська область) у багатодітній родині директора народної школи Василя Бачинського. В сім’ї, окрім Левка були ще брати Микола, Іван і Роман та дві сестри Євгенія і Ольга. Євгенія була першим коханням В.Стефаника, але померла у 1897 році. Поховано її в родинному склепі на серафинецькому цвинтарі.

Після закінчення 1891 року гімназії Л. Бачинський вступив на юридичний факультет Чернівецького університету, який заочно закінчив у 1902 р. Тоді Лев Бачинський став доктором права та увійшов до числа найактивніших діячів радикальної партії. На VII з'їзді партії у липні 1898 р. його обрали до її головного правління - разом з І. Франком, М. Павликом, С. Даниловичем.

На початку 1900-років Л. Бачинський зі Снятинщини переїхав на Бойківщину: спочатку працював у Калуші, потім перебрався до Стрия. Пізніше Лев Бачинський був повітовим комісаром   у Станиславові. 3 січня 1919 р. на першій сесії УНРади Л.Бачинський був обраний заступником президента Ради Євгена Петрушевича. Також до останніх своїх днів Л. Бачинський стояв на чолі Української соціалістичної радикальної партії.

На 22 січня у складі 65 чоловік до Києва приїхала делегація ЗУНР на чолі з Левом Бачинським. На цей день призначено урочисту подію — Злуку двох частин України в одну соборну державу. На площу біля Софії прийшли члени Директорії на чолі з її головою В. Винниченком і делегація від ЗУНР з віце-президентом західних областей Л. Бачинським.

Після окупації Галичини Польщею займався правничою діяльністю в Станіславові. В 1928-1930 роках був послом до польського Сейму від Станіславівського округу. Через хворобу змушений був виїхати на лікування до Австрії. Помер відомий діяч по тяжкій недузі на 58 році життя 11. 04. 1930 р. у санаторії Ґрімменштейн поблизу Відня, похований у Івано-Франківську.

Був одружений з Наталією Дригинич, директоркою товариства «Народна Торгівля» в Городенці. Разом виховали двоє дітей - Софію та Марка. Щоправда, первісток Наталії та Левка Бачинських помер у 1905 році на другому році життя.

Крім Левка відомим у родині був його брат Микола Бачинський - український громадсько-культурний діяч і педагог у Канаді. Він народився 16. 09. 1887р. у с. Серафинці. Прибув до Канади 1906. Закінчив Брендонську українсько-англійську учительську семінарію (1915–1916 рр.). Вчителював у 1-й державній школі в околицях Фішер Бренч у Північній Манітобі, де започаткував просвітянський рух. У 1922–1958 рр. – посол від округу Фішер Бренч до Манітобського парламенту (1944–1949 рр. – заст. спікера, 1949– 1958 рр. – спікер). Член Організації українського учительства, Союзу українських самостійників, Українського народного дому, Комітету українців Канади (від 1940 р). Сприяв розвиткові громадського руху українців Канади. Помер у Вінніпезі у 1969 році.

Ще один відомий представник цього роду - доктор богослов'я Олександр Бачинський (прізвище також Лешкович- Бачинський (псевдоніми і криптоніми - Миролюб, Правдолюб, Бачинський-Лишкович Ол., Бач. Ал., АБ.) Народився 24 березня 1844, Сороцьке, нині Теребовлянського району Тернопільської області  - український церковний діяч, письменник та видавець.  Походив із заможної шляхетної родини Гавриїла Бачинського гербу Сас та його дружини Анни з дому Калиняк. Навчався у нормальних школах,  у гімназіях  Теребовлі та  Бережан. Випускник Львівської семінарії і богословського факультету Львівського університету (1867). Одружившись з Євгенією Филиповською - донькою отця  Івана, пароха Гусятина, та Емілії Чировської, висвячений 15 грудня 1867 року. Дружина померла 1874 року.

Після висвячення був другим священиком УГКЦ («сотрудником») у селі Новосілки-Кут (нині село Новосілка Підгаєцького району Тернопільської області). З 26 грудня 1871 року - священник у селі Підвербці Жуківського деканату (тепер Тлумацького району Івано-Франківської області).

27 березня 1873 року переведений до Львова, де був проповідником у соборі св. Юра, завідувачем «Фонду архієпархіального священичих вдів і сиріт», віце-ректор греко-католицької семінарії (з 30 серпня 1873 року), професор катехизму в університеті, редактор часопису «Руский Сіон». У 1881-1882 роках - парох у місті Болехів, де 18 травня 1882 року був обраний до Долинської повітової ради.

1 січня 1883 року о. Олександр Бачинський повернувся до Львова і був призначений ректором духовної семінарії. На посаді ректора Львівської духовної семінарії (1883-1893 рр.) провів важливі реформи, що впорядкували внутрішнє життя навчального закладу, підвищили її освітній та науковий рівень. З 1893 року він - крилошанин Греко-Католицької Митрополичої капітули, канцлер Митрополичої Консисторії і асесор. Коли 19 вересня 1914 митрополита Андрея Шептицького заарештували і вивезли на заслання у Росію, Бачинський, як канцлер, керував Львівською архієпархією. 1920 митрополит Андрей призначив його генеральним вікарієм і «совітником апеляційного трибуналу. Перед від'їздом у тривалу закордонну подорож митрополит уповноважив його «виконувати уряд». Бачинського обирали до Львівської міської Ради протягом трьох скликань (1886, 1889, 1892). Працював над тим, щоб у Римі був створений руський духовний інститут.

За національними й політичними переконаннями о. Бачинський був народовцем, хоч підтримував тісні контакти з москвофілами й називав себе «русофілом. Офіційно він не належав до жодної політичної партії, а намагався примирити обидва політичні табори. З цією метою заснував газету «Мир» (1885-1887 рр.). Йому були близькі як народовські, так і москвофільські суспільно-культурні та релігійно-церковні товариства. Зокрема, він був членом «Народного дому», «Галицко-руской матиці», «Просвіти», «Марійського товариства молоді».

Отець О. Бачинський відіграв важливу роль у формуванні українського інтелектуального середовища в Галичині. Про його науково-освітню працю позитивно відгукувалися Іван Франко та Андрей Шептицький. Помер 9 червня 1933 р. у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі в гробівці греко-католицьких єпископів і крилошан.

Його син Юліан Бачинський (28.03.1870-06.06.1940) – громадсько-політичний діяч, публіцист, дипломат. Народився в селі Новосілка на Тернопільщині. Початкову освіту отримав вдома, а середню – у Львівській академічній гімназії. Далі вступив на юридичний факультет Університету Франца І, згодом продовжив здобувати вищу освіту у Берлінському університеті.

У студентські роки активно займався громадською та політичною діяльністю. У 20-річному віці був одним із дев’яти засновників Української соціал-демократичної партії Галичини та Буковини (УСДП) та понад 20 років входив до керівного складу. У 1915 році ж Бачинського було мобілізовано до однієї із тилових частин армії Австро-Угорщини в місті Мішкольц. Після закінчення війни він повернувся в Україну та отримав призначення – очолити Надзвичайну дипломатичну місію Української Народної Республіки у Вашингтоні. До слова він автор книги «Українська імміграція в З'єдинених Державах Америки» (видана 1914 р.).

З 1921 року до 1923 року український діяч мешкав у столиці Австрії, підтримував постійне спілкування із соціал-демократами Олесем Кандибою, Борисом Матюшенком, Володимиром Левинським та Михайлом Грушевським. Далі емігрував до Берліну.

Найвидатнішим його твором стала праця «Україна irredenta» («Україна поневолена»), яка була опублікована у 1895 році. Автор вперше зробив спробу обґрунтувати необхідність створення незалежної української держави: «Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна - одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!»

У березні 1931 року був вперше заарештований польською поліцією під час приїзду до Львова. Було вилучено 21 примірник його книги «Большевицька революція і Українці. Критичні замітки». Після судових тяжб було винесено вирок – позбавлення волі на один рік. Відбувши покарання, Бачинський повернувся до Берліна.

Другий арешт відбувся у 1934 році під час сталінських репресій у Харкові, де Юліан Олександрович проживав із дочкою Оленою, та працював у видавництві «Українська радянська енциклопедія». Його було звинувачено в участі у «Всеукраїнському центрі контрреволюційної, націоналістичної організації ОУН-УВО, що ставила собі за мету повалення радянської влади в Україні». Бачинський був названий серед керівників «терористичної роботи організації в УСРР». У 1935 році 65-річний діяч був засуджений на 10 років ув’язнення у концтаборі, де трагічно закінчився його життєвий шлях.

Ще один відомий представник цього роду  Володислав Бачинський.  Народився у 1833 році у селі Золотники коло Теребовлі на Тернопільщині. Походив із давнього шляхетського роду рицарів де Котлович (так себе називали представники цього роду, які належали до герба Сас). Гімназію В.Бачинський закінчив у Тернополі, а на факультеті богослов’я  вчився спочатку у Львові, а пізніше у Відні. З 1856 року працював професором гімназії, де свого часу навчався. Тут він, ще як богослов, викладав у гімназії українську мову.

У 1859 році Володислав Бачинський висвятився на священника. Перед висвяченням одружився, але дуже скоро повдовів. Через два роки В.Бачинський із Галичини виїжджає до Відня, де  з 1861 року обіймає посаду духівника у тамтешній семінарії. Тут він стає активним діячем віденського товариства «Січ» і щирим прихильником української справи.

У 1863 році разом із Митрополитом Спиридоном Литвиновичем він взяв участь у поїздці до Риму і там, своїм фаховим підходом,  причинився до укладання Конкордії (з лат. concordia – «згода»). Це була угода греко-католиків з римо-католицькою церквою, яка стала перешкодою в полонізації Галичини. А в 1865 році уже із Йосифом Сембратовичем він здійснив поїздку до Константинополя з метою упорядкування церковних відносин. У 1873 році В.Бачинський був іменований крилошанином Львівської капітули, а в 1878-1883 роках став керівником Львівської духовної семінарії.  У семінаристів він користувався великим авторитетом, завдяки своїй симпатії до молодого покоління.

Володислав Бачинський разом Анатолем Вахнянином, Омеляном Огоновським, Романом Заклинським, Омеляном Партицьким та іншими був одним із засновників товариства «Рідна Школа» (воно виникло  у Львові у 1881 році). Свої літературні нотатки та журналістські статті В.Бачинський підписував псевдонімом Василь Котлович. Помер Володислав Бачинський  несподівано 20 грудня 1883 року у Львові. Часопис «Діло» відгукнувся на його смерть розлогим некрологом.

Іван ДРАБЧУК

18 квітня, у Міжнародний день пам'яток та визначних місць, в Україні щорічно відзначається День пам'яток історії та культури. Це свято встановлене Указом Президента України від 23 серпня 1999 р. на підтримку ініціативи вчених, архітекторів, реставраторів, працівників державних органів охорони пам'яток історії та культури.

Національний заповідник «Давній Галич» є не тільки оберегом матеріальної культурної спадщини минулого. У доктрині діяльності установи передбачено й збереження духовних надбань галицького люду.

У вінок пам'яток минулої величі Галича гармонійно вплітаються такі намистини, як храм Святого Пантелеймона ХІІ ст., фундамент літописного Успенського собору ХІІ ст. та церква Успіння Пресвятої Богородиці ХV ст. неподалік від нього, церква Різдва Христового ХІV ст., залишки Галицького замку ХVІІ ст. та ін.

Церква Святого Пантелеймона – єдина уціліла споруда галицької архітектури ХІІ ст., свідок славних і трагічних сторінок історії нашого краю. Це монументальна хрестобанна церква зі зразками вишуканої білокам’яної різьби та численними графіті й рисунками на стінах.

Спорудження храму в центрі добре укріпленого города, можливо монастиря,  закінчено в 1194 р. Близько середини ХІV ст. церкву переосвячено в костел Св. Станіслава. З 1596 р. пам'ятка перейшла у власність ченців ордену св. Франциска. До 1611 р. споруду перебудували у тринавний базилікальний костел із рисами бароко. Незабаром при храмі виросли монастирський комплекс, брама-дзвіниця, а також оборонний земляний вал з північного і східного боків.

Впродовж наступних сторіч храм неодноразово руйнували, особливо в роки Першої  світової війни. В 1926-1929 рр. його відремонтували за підтримки тодішнього Галицького митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького.

Новітню реконструкцію церкви Святого Пантелеймона розпочато в перших роках Незалежності України і закінчено в 1998 р., коли Галич відзначав 1100-ліття першої письмової згадки про місто. Екстер'єр та інтер’єр пам'ятки наближено до первісного вигляду. Зараз це греко-католицький храм і один із найцінніших музейних реліктів Національного заповідника «Давній Галич».

На Крилоській горі, в серці Давнього Галича, у ХІІ ст. височів літописний Успенський собор, від якого донині зберігся лише фундамент, трохи далі від нього – церква Успіння Пресвятої Богородиці ХV ст., побудована з блоків собору.

У центрі сучасного Галича, на однойменному майдані, вабить око середньовічний храм Різдва Христового. Церква збудована в ХІV ст. Розпланування пам’ятки та її архітектурні форми просякнуті традицією княжої доби. Впродовж багатовікової історії храм не раз руйнували і перебудовували. У 1825 р. його від реставрували за проєктом архітектора Бергера, а в 1904-1906 рр. – Лева Левитського й увінчали розкішною банею. Тоді церкву освятив Андрей Шептицький. На сьогодні – це греко-католицька церква.

З якого боку не в'їжджаєш у Галич, перше, що кидається у вічі – це Шляхетська вежа колись могутнього Галицького замку, яка немов німий вартовий ось уже впродовж декількох століть оберігає стольне місто від усього лихого.

Археологічні дослідження з'ясували, що твердиню споруджено на місці колишніх поселень ІХ–VІІ ст. до н.е. і ХІ–ХІІІ ст. н.е. Первісно замок був дерев'яно-земляним. Від 1627 р. разом з дерев'яними були й муровані укріплення. Всередині ХVІІ ст. фортецю було зміцнено за проєктом італійського інженера Франсуа Корразіні згідно з найновішими вимогами тогочасної військової справи. Галицький замок став однією з найміцніших твердинь на Галичині. Під час турецько-польської війни 1676 р. замок зазнав нищівного удару, після чого, з огляду на виникнення нового міста-фортеці Станіслава (сучасний Івано-Франківськ), інтерес до нього помітно знизився. Вже в середині ХVІІІ ст. Галицький замок перетворився на руїну, а з 1796 р. його почали розбирати.

У 1997 р. з ініціативи Національного заповідника «Давній Галич» розпочато реконструкцію уцілілих фортифікацій. У майбутньому в Галицькому замку планується відкрити Музей зброї.

Невблаганно спливає час, додаючи віку старовинним пам'яткам. Діяльність колективу Національного заповідника «Давній Галич» спрямована на збереження і відтворення перлин української культури, які дійшли до нас із сивої давнини. Усі працівники – і науковці, й господарська служба – докладають зусиль, щоб пам'ятки нашої культури мали належний вигляд. Тож бажаю всім творчої наснаги в нелегкій праці, міцного здоров'я, успіхів, здійснення мрій і задумів. Сподіваюсь, що наш Галич стане ще привабливішим для туристів, які цікавляться історією рідного краю, шанують минувшину.

Володимир Костишин,

генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич».

5 квітня 1710 р. на козацькій раді біля міста Бендери в Молдові була ухвалена перша українська Конституція, відома як «Конституція Пилипа Орлика». Повна назва документа – «Договір та Відновлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою».

Цей унікальний правовий документ вперше в Європі обґрунтовував можливість існування демократичної республіки, творив на козацьких засадах основи демократичного устрою Гетьманщини. До слова, перші Конституції в Європі і США з'явилися лише сімдесят років потому.

Історик Володимир Замлинський характеризував «Конституцію Пилипа Орлика» так: «Французькі просвітителі ще навіть не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, що були закладені в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу і самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя».

Власну думку щодо «Конституції Пилипа Орлика» має й дослідниця Наталія Яковенко: «Найімовірніше, саме Орликові належить ідея (а можливо, й авторство) угоди, ухваленої в день виборів між гетьманом, з одного боку, та старшиною і військом – з другого. ...Прийняття Військом Запорозьким власних договірних пунктів стало справді великою подією, оскільки засвідчувало політичну зрілість козацької держави, яка вперше самоусвідомила себе і на формальному рівні зафіксувала розподіл прав та обов’язків між гетьманом і «козацьким народом».

Оригінал першої сторінки документа зберігається в Національному архіві Швеції. У 2008 р. українські науковці виявили в фондах Російського державного архіву давніх актів у Москві текст «Конституції», складений староукраїнською мовою, та оригінальний диплом, що підтверджує обрання Пилипа Орлика гетьманом. Автентичність цих документів засвідчують підписи гетьмана Пилипа Орлика, завірені печаткою Війська Запорозького, та шведського короля Карла ХІІ. Скорочену електронну версію «Конституції Пилипа Орлика» опублікував Центральний державний історичний архів України.

Любов Бойко

Долі людей є різними, а тому цікавими. Простежуючи боротьбу українських вояків, знаходимо чимало незвичних перипетій у їхніх біографіях. Не завжди і сама людина хоче бути до них причетною. Вона просто опиняється в такій ситуації, яка карколомно  змінює її долю. Так було і з нашим героєм, уродженцем с. Крилос Володимиром Федорняком.

Він народився  28 липня 1926 року у родині Семена Федорняка, звичайного крилоського ґазди, та його дружини Софії. Крім Володимира у сім’ї виховувалися старший брат Йосиф і молодша сестра Марія. Коли син підріс, батько віддав його на навчання у Станиславів, у спеціальну торговельну школу. Тут у 1943 році В.Федорняк став членом ОУН. Брав активну участь у підпільній боротьбі. Під час переходу через Закарпаття його було схоплено і катовано, але він дивом вижив, хоча його побратим із Крилоса Семен Воробчак, якому тоді вдалося втекти, у селі розповів, що Володимир загинув.

У 1944 році разом із своїми побратимами відійшов на захід. Очевидно, на той час він уже був військовим дивізії «СС» Галичина», в яку вступив  20 квітня 1945 року. Як відомо, дивізійники, що пробилися на захід, були інтерновані англо-американськими військами і переведені в табори полонених, що розташовувалися в Італії. Тут він впродовж 1945-1946 рр. навчався в українській гімназії у Ріміні, яку добре закінчив.

З Італії В.Федорняк перебрався  до Франції, де працював на металургійному заводі. Через деякий час він переїхав до Західної Німеччини і опинився у таборі для переміщених осіб у Ляйбгаймі. Тут В. Федорняк удосконалив свої знання з німецької мови. У таборі йому вдалося знову налагодив контакт з оунівцями. Через підпільну мережу він був направлений у Мюнхен, щоб вивчитися на радиста. До цього в оунівському підпіллі він мав псевдо «Мирон», а тепер змінив його на «Орест».

Пізніше Володимир Федорняк пройшов ще одні курси радистів у м. Біндер. У школі  відзначався найкращими здібностями. Тут почав працювати на англійську розвідку  під псевдом «Роджі» або «Роджер». Із Дюссельдорфа він вилетів до Лондона, де разом з іншими соратниками вивчав парашутну справу. Всі заняття проводили англійські офіцери, тому В.Федорняку довелося вивчити ще й англійську мову. З 1948 по 1951 роки В.Федорняк проживав у англійському місті Бостоні, де одружився.

Літак з парашутистами вилетів з Лондона на Мальту 10 травня 1951 року. Метою групи було встановлення контактів з УПА. В.Федоняк у групі був старшим радистом. Він мав підписувати радіограми для Лондона як «Зорич», а для закордонних зверхників ОУН – «Гриць».

В особовій справі змальований наступний портрет: «Мирон» - русявий з круглим повним обличчям  середньої будови двадцятишестирічний юнак з високим лобом, невеликим кирпатим носом і товстими, ніби припухлими губами, волосся кучеряве. В  групі він був найздібнішим, непогано знав німецьку та англійську мови».

З Мальти вони 15 травня направилися в сторону Карпат. Висадилися біля Лісної Слобідки та Раківчика колишнього Коршівського району. Звідти рушили до Крилоса, звідки був родом В.Федорняк, щоб налагодити контакт із підпільниками з Чорного лісу. 27 травня В.Федорняк зустрівся зі своїми родичами і через крилошанина Василя Мельничука-«Остапа», слідчого Служби безпеки ОУН Станиславівського надрайону, мали зв’язатися із Окружним проводом ОУН.

На зустріч із парашутистами «Остап» прийшов із провідником Галицького райпроводу ОУН Миколою Капущаком (псевдо «Вітер»), родом з с. Горохолино, та Григорієм Козаком (псевдо «Смерека») із Викторова. Однак тоді на них уже чекала засідка. Під час перестрілки В. Федорняк разом із своїми друзями були убиті, загинули також «Вітер» і «Смерека», а «Остап» був захоплений у полон. Сталося це 7 червня 1951 року.  Зазначимо, що агенти-бойовики не знали, що на пункт зв’язку вийшли десантовані парашутами кур’єри з-за кордону, тому зосередилися на затриманні живим «Остапа», а по решті відкрили вогонь на ураження.

Варто зауважити, що постать Володимира Федорняка була свого часу змальована письменником Віталієм Виноградським у художній повісті «І настав світанок» (Київ, 1986 р.). Також статтю про нього «Смертю здолавши смерть) у 1993 році опублікував історик-краєзнавець Ігор Коваль (див. «Галицьке слово», вересень-жовтень, 1993 р.)

Цікаво, що автор вище згаданої книги у післямові написав, що  «ім’я Володимира Федорняка, який, як він подає, «свідомо обрав ворожий народові шлях, він не змінив». «Хай знають не лише в Крилосі, пише він, - а й у всіх містах і селах Прикарпаття, що подібна доля і запізніле каяття чекають кожного, хто зрадить рідну землю, свою Вітчизну, хто піде проти свого радянського народу». Разом із тим іншого героя, який пішов на співпрацю з НКВД, вступив до псевдобоївки  і долучився до знищення  групи парашутистів, він назвав вигаданим ім’ям, бо, очевидно, знав, що люди йому зради не пробачать.

Часи змінилися, через п’ять років після виходу книги В. Виноградського Україна стала незалежною. Герої залишилися героями, а зрадники – зрадниками. Тож тепер у рік тридцятої річниці незалежної України ми згадуємо ім’я Володимира Федорняка як патріота-героя, який віддав за Батьківщину своє молоде життя. А про радянського сексота, якого письменник заховав за вигаданим ім’ям, ніхто уже й не згадає. Що ж, правда завжди торжествує, а інакше і бути не може.

Іван ДРАБЧУК

Шановні колеги !

Повідомляємо, що 29 жовтня  2021 року у Національному заповіднику «Давній Галич» відбудеться наукова конференція «Галич і Галицька земля в історії Європейської цивілізації», присвячена 820-й річниці з часу народження короля Данила та  30-річчю незалежності України.

Напрями роботи конференції:

- історичний

- археологічний

- архітектурний

- пам'яткоохоронний

- краєзнавчий

- мистецтвознавчий

Форми участі у конференції:

- очна: усна доповідь і публікація статей

- заочна: публікація статей

- вільний слухач

Вимоги до оформлення статей:

- обсяг поданих матеріалів 7-10 сторінок форматом А- 4, 14 кеглем з інтервалом 1,5, шрифтом Times New Roman;

- посилання в тексті слід супроводжувати цифрами у квадратних дужках, наприклад [3, 5], а список джерел подавати в кінці тексту;

- текст доповіді повинен бути вичитаним;

- максимальна кількість ілюстрацій (малюнків, світлин, іншої графіки) а також таблиць, схем, діаграм тощо не повинно перевищувати 8 позицій.

Інформацію про автора (авторів) необхідна вмістити перед заголовком дослідження без скорочень за таким алгоритмом: прізвище, ім’я (повністю), побатькові (повністю); науковий ступінь, вчене звання; посада й місце роботи – обов’язково (для непрацюючого пенсіонера – науковий фах); електронна адреса (за відсутності такої вказати поштову адресу); телефон (обов’язково).

Оргкомітет планує випуск збірника матеріалів після проведення заходу.

Тексти доповідей в електронному варіанті просимо до 1 червня 2021 року надсилати на адресу: Національний заповідник «Давній Галич», вул. І. Франка, 3, м. Галич, Івано-Франківська обл., 77101. E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Проїзд, харчування і проживання – за власний рахунок учасників конференції. Організаційний внесок – 200 грн.

Контактний телефон відповідальної особи – 0969692122 (Наталія Качковська).

 

Оргкомітет    конференції

Мабуть, для більшості жителів Галича та його відвідувачів було б загадкою - яка саме споруда є першим пам’ятником міста? Пам’ятником саме в тому розумінні, що він одразу був споруджений для вшанування певних осіб та подій, а не став ним з плином часом і в результаті надання йому цього статусу.

Цього року виповниться 163 роки, коли його було встановлено; вісім поколінь галичан з’явилися на світ з часу його спорудження. Цікаво, що найдавніший збережений пам’ятник Івано-Франківська є молодшим від галицького на 40 років (пам’ятник Адаму Міцкевичу, первинно встановлений у 1898 р., відновлений в 1930 р.); Коломиї на 19 років (пам'ятник на місці трону Казимира IV Ягайлончика, 1877 р.).

Галичани мають всі підстави для гордості за своє місто.

Цей пам’ятник – це пам'ятна колона, відкрита в жовтні 1858 р. на честь спорудження першого дерев’яного мосту на р. Дністер в Галичі та в подяку за співдію в цьому цісарсько-королівському наміснику Галичини графу Агенору Голуховському, який неодноразово відвідував місто.

На жаль, в період радянської окупації було цілковито забуто події, яким присвячено цю скульптурну споруду. Тогочасні путівники по Галичу, а також перші путівники незалежної України, називали різні варіанти присвяти пам’ятника – зокрема, на честь лікарів, які врятували місто від чуми; на честь галичан, які загинули в Талергофі; на честь Незалежності України, і навіть, трактували як звичайну скульптуру для прикраси.

Власне, таке забуття, а також і відсутність пам’ятної таблиці, допомогли пам’ятнику вціліти в період УРСР і тепер прикрашати сучасне місто. Щоправда, в 1998 р. до 1100-річчя з часу першої письмової згадки про місто його п’єдестал невідповідно облицювали, але цілісний вигляд зберегли.

В 2017 р. в результаті наполегливої роботи в архівах, науковим співробітникам Національного заповідника «Давній Галич» вдалося встановити як мету спорудження пам’ятника, так і текст пам’ятної таблиці. Цього ж року було проведено найпростіші ремонтно-реставраційні роботи щодо колони (чищення, фарбування) та благоустрій прилеглої території (нівеляція терену та встановлення оригінальної бруківки австрійського періоду).

Також в подальшому науковою установою відновлено пам’ятну таблицю і закріплено поруч анотаційний вказівник.

На жаль, впродовж чотирьох років зелені насадження (дерева), які росли поруч, здійснювали суттєвий руйнівний вплив на пам’ятник. Гілля під час вітрів пошкоджувало колону, стікаюча дощівка за короткий час суттєво змила шар фарбування; капітель частково почорніла і покрилася зеленим нальотом. Опадаюче восени листя додавало додаткових клопотів. Науковці заповідника зверталися до органу місцевого самоврядування з проханням зрізати насадження.

Зусиллями КП «Галичводоканал» (яке здійснює виконання робіт щодо благоустрою міста) це було здійснено. Цим кроком одночасно припинився подальший руйнівний вплив на колону і додатково відкрився кращий вид на неї. Справді, ніби деталь – короткочасна робота над порізкою дерев, але важливий ефект на подальші роки.

Потребою часу залишається оновлення шару фарбування колони, встановлення нових тротуарних бордюрів та прибирання валунів праворуч від пам’ятника (були встановлені в попередні роки для облагородження прилеглої території власником піцерії «Cool Pizza»). Цікавим було б відновити шар старої австрійської бруківки, яка б мала знаходитися в цьому місці під товстим шаром асфальту…

Пам'ятна колона є одним із символів Галича, туристичним «магнітом» сучасності та свідком історії розвитку транспортних сполучень в краї.

Довідково. В Галичині в період Австро-Угорської монархії було відкрито два пам’ятники наміснику цісаря графу Агенору Голуховському (1812 – 1875). Перший було споруджено у Галичі (в 1858 р. - «Його Ексцеленції Яснішому Вельможному Агенору графу Голуховському цісарському Наміснику королівств Галичини і Лодомерії і т.д. і т.д. мешканці повіту і міста Галича завдячують дійсну участь у побудові крайової дороги та мосту на Дністрі спорудили даний пам’ятник»), другий – у Львові в 1901 р. (знищений радянською владою в 1947).

Андрій Чемеринський

Перед розпадом Радянського Союзу 1988-1989 рр. в Західній Україні під керівництвом КПРС і її караючого органу КДБ за допомогою чиновників різного рангу від сільського до обласного, в також штатних і нештатних працівників КДБ почали відкривати церкви московського патріархату, а греко-католицькі довгий час не відкривали. Добре організована і продумана антиукраїнська політика КПРС на початку 90-х років минулого століття дала свої плоди. Робилось це для того, щоб роз’єднати і ослабити національно-духовні сили на релігійному ґрунті. Та Українська Греко-Католицька Церква витримала це протистояння, масово почали рости монаші згромадження, реєструватись громади УГКЦ. Там, де не відкривались церкви, будувались нові, відкривались духовні заклади. Церква встала з колін.

Завдяки неабияким організаторським здібностям ісповідників віри Церква вистояла в часи жорстоких переслідувань і тепер успішно виконує серед нашого народу свою місію рятівника Христової віри і українства. Вихід УГКЦ з підпілля став для всіх її вірних справжнім святом.

З 3 по 10 лютого 1991 р. в Римі, востаннє поза Україною, зібрався синод УКЦ за участю всієї її ієрархії, на якому було обговорено стан Церкви в Україні та прийнято історичне рішення для подальшої її долі – вирішено остаточне повернення в Україну Глави УГКЦ Мирослава-Івана Любачівського.

Історична подія відбулася у Лазареву суботу 30 квітня 1991 р., на Львівський митрополичий престол повернувся Глава УГКЦ – Верховний Архієпископ і Митрополит Мирослав-Іван кардинал Любачівський. Того ж дня у соборі Святого Юра предстоятель Церкви відслужив Божественну Літургію.

Як зазначає о. Святослав Кияк, з цієї нагоди Папа Іван Павло ІІ у спеціальному посланні привітав кардинала Мирослава-Івана Любачівського із поверненням, яке завершило цілу епоху в історії Церкви, «позначену геройським свідченням віри і твердої вірності до Петрової скали тисяч і тисяч віруючих, які – разом зі своїми пастирями – прийняли хрест, що привів до воскресіння церкви в Україні». Це повернення до Львова остаточно засвідчило відновлення церковно-інституційного життя українського католицизму, що було б неможливе, як переконливо аргументує Петро Яроцький – відомий дослідник католицизму, без його глибокого національного коріння й характеру, підтвердженого активною діяльністю УГКЦ як в умовах жорсткого комуністичного переслідування українських католиків в Україні впродовж більше ніж сорока років, так і в умовах поневіряння українства на еміграції.

Архипастиря чекали в Україні понад 5 мільйонів віруючих, які під час 44 років перебували в підпіллі і сподівалися, що повернення Кардинала Любачівського на престол нормалізує і повністю легалізує УГКЦ в Україні. Він зустрічався з керівництвом міст і областей, де відбувалася розмова про відродження УГКЦ та шляхи подолання міжконфесійних конфліктів.

Вікопомним став візит 14 квітня 1991 р. Предстоятеля УГКЦ до Галича, який взяв участь у торжестві на честь 850-річчя від часу утворення Галицького князівства 1141 р. та Першого Галицького дитячого фестивалю фолькльору і ремесл, що проходив біля стін церкви Святого Пантелеймона. З привітанням до Глави УГКЦ звернувся тодішній завідувач відділу освіти Галицького райвиконкому Ігор Михайлович Коваль (1960-2019): «У цей радісний день ми  зустрічаємо Вас біля храму в руїні. Такою і є вона – Українська Греко-Католицька Церква. Цей храм є єдиним, який зберігся від часів княжого Галича, і вже майже 800 років ридає на Голгофі України. От і нині він дочекався на повернення Князя Української Церкви. І він, як усі ми, галичани, вірить, що з приїздом Вашого Блаженства воскресне його Кам’яна Душа, відродиться давній духовний центр України – Галицька митрополія з її первинним осідком на Крилоській горі…»

Через два роки, а саме, 12 жовтня 1993 р., Кардинал Любачівський та вірні греко-католицької церкви, жителі с. Крилоса, неподалік фундаменту Іллінської церкви зустрічали гостей – префекта конгрегації східних церков Апостольського Престолу Кардинала Аккіле Сільвестріні і папського нунція Антоніо Франко.

Церква відіграла важливу роль у духовному житті людства на цьому часовому відрізку його історії. Вона завжди була з народом, бо саме за весь час свого існування зуміла не тільки вистояти, але й у період переслідувань і гонінь, у неймовірно важких умовах зберегла високу духовність, віру в Бога, проповідуючи справедливість та служила інтересам своїх мирян.

 

Анна Жолоб

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:10940

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:20044

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:8149

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:8850