30 травня Музей історії Галича відвідали внутрішньо переміщені особи із Миколаївщини, які проживають на території Бринського старостинського округу. Гості ознайомилися з історією Давнього Галича, який пережив часи могутності, розквіту та занепаду. Оглянули експозицію сакрального мистецтва, пройшлися схилами Золотого Току та скуштували води з Княжої Криниці. Милувалися краєвидами Крилоської гори, робили світлини і ще довший час не хотіли залишати святу Крилоську гору.

На завершення екскурсії дякували за теплий прийом.

Запрошуємо щопонеділка о 14 год. на безкоштовні екскурсії внутрішньо переміщених осіб.

Урядовий контактний центр за посиланням https://ukc.gov.ua

Сьогодні до Музею етнографії Національного заповідника "Давній Галич" завітав наш колега Ервін Міден - екскурсовод з Чернігова - щира, позитивна та відкрита людина. На жаль, війна змусила його із родиною покинути свою домівку.

На згадку про відвідування музею Erwin Mieden власноруч зробив собі унікальні сувеніри: "Клунок СИЛИ"  із запашними травами та ігрову ляльку-мотанку "АНГЕЛ МИРУ".

Процес створення наших сувенірів-оберегів є своєрідною терапією для людей, яка допомагає відволіктися від подій сьогодення.

Працівники Музею етнографії Національного заповідника «Давній Галич» щодня чекають на вас.

Тут можна просто відпочити…

Можна послухати цікаву екскурсію…

А ще своїми руками зробити якусь річ – майстер-класи з соломоплетіння, виготовлення ляльки-мотанки, керамічних виробів проводять викладачі Галицької малої академії народних ремесел.

Розвиток ювелірного мистецтва у Київській Руси значною мірою ілюструють скарби, знайдені в Україні на землях Південно-Західної Русі (сучасна територія західних областей України) до складу яких входили жіночі та чоловічі прикраси – вироби із дорогоцінних металів.

Жіночі прикраси X-XIII ст. – одна з найбільш частих знахідок при розкопках курганів того часу. У курганних стародавностях можна виділити дві більші групи, різні по вихідному матеріалу: вироби з металів і вироби зі скла. У X-XV ст. використовувалися також кістяні й дерев’яні прикраси, а в костюмах городянок Північно-Західної Руси – бурштинові.  У X-XIII ст. одними з найпоширеніших на Руси жіночих прикрас, які радували представниць усіх станів давньоруського суспільства, були скроневі кільця. Археологи вважають їх етнічновизначальною ознакою. Найпоширенішими були дротові скроневі кільця, але зустрічаються й бусинні, щиткові та променеві. Способи кріплення кілець до головного убору або волося були різноманітними. Кільця могли підвішуватися на стрічках, ремінцях або косі, могли приколюватися до стрічки, як би утворюючи ланцюжок. Іноді скроневі кільця просмикувалися в мочку вуха, як серги. Зі зникненням цього типу прикрас у XIV-XV ст. в уборі представниць привілейованого стану з'явилися порожні колти, що прикріплялися до головного убору (аналогічно кільцям) на ремінцях або ланцюжках. Значно частіше серг в описах і при розкопках курганів трапляються дуті круглі колти. Вони робилися з різних металів, завжди порожніми (не виключено, що туди вкладалася тканина, просочена ефірними, запашними маслами), багато прикрашеними зерню, сканню. Оскільки, головним чином, колти знаходять при розкопках міських поселень, можна зробити висновок про те, що вони були прикрасою переважно представниць міської феодальної знаті. На початку XIII ст. з’явилися колти з олов’яно-свинцевих сплавів, що імітують дорогі срібні та золоті прикраси, але з більш простим декором.

Не менш популярними в жінок усіх станів були шийні прикраси, і насамперед скляне намисто. Виділялися чотири типи скляного намиста, що носилося давньоруськими городянками: із синього, чорного, яскраво-зеленого скла зі складними «вічками». Найбільше поширення мало намисто з різнобарвного «рубаного бісеру», а також намиста металеві обручі – гривні, що носилися як прикраса теж на шиї. Найдорожчими гривнями були білонові (сплав міді й срібла). До початку XIII ст. відноситься перше згадування про золоті ланцюжки як жіночі прикраси в Іпатіївському літописі. Серед підвісних прикрас знаті відомі й медальйони. Вони робилися зі срібла або золота, прикрашалися емаллю, зерню, сканню. Ще однією прикрасою жіночого вбрання (особливо парадного) були застібки (фібули). Їх робили із заліза, олов'яно-свинцевих сплавів, міді, бронзи, срібла. Носили їх біля плеча, або на грудях (вони защібали верхній одяг типу плащів і накидок). Фібулами могли прикріплюватися й прикраси до жіночого головного убору. Охоче носили городянки й скляні браслети - блакитні, сині, зелені й жовті. Скляні браслети були в основному прикрасою городянок, а металеві — і городянок, і селянок. Найчастіше знаходять мідні й бронзові вироби, рідше срібні й білонові. Золоті пластинчасті браслети-«обручі» були привілеєм лише міської знаті.

Отже, прикраси є важливим елементом жіночого костюму. Вони є яскравим та художньо виразним доповнення до одягу, надають йому завершеного вигляду.  У зв'язку зі змінами костюму, вони теж поступово змінювалися. Вивчаючи прикраси, можна дізнатися про зв'язки з сусідніми народами, у тому числі про обмін майстрами й технічними нововведеннями.  Прикраси завжди підкреслювали соціальний статус їх власника, що робить їх виразним показником соціального устрою суспільства.

Оксана Харук

До 150-річчя від дня народження письменниці

Костянтина Малицька – відома дитяча письменниця, авторка поезій, оповідань і сценаріїв, авторка багатьох популярних пісень, зокрема «Чом, чом, чом, земле моя…», «У Січі, у Січі гуртуймось, брати». Тривалий час працювала в школі, була палкою прихильницею Української  самостійної  держави,  і  тому  своїми  творами  прагнула  виховувати  в  дітей  такі  ж  почуття.

Народилася майбутня письменниця 30 травня 1872 р. в с. Кропивнику  поблизу невеликого повітового містечка Калуш у Галичині, що тоді належала до Австро-Угорської імперії, в родині парафіяльного священника. Початкову школу закінчила в Станіславові (Івано-Франківську). Опісля навчалась у Львівській учительській семінарії, яку закінчила в 1892 р. й отримала диплом народної вчительки. Завжди мала високі оцінки з усіх предметів. Уже тоді виробила в собі рідкісну силу волі, уміння дорожити часом. Все життя К.Малицької минуло в галицьких та буковинських селах і містечках.  Насамперед учителювала в Єзуполі біля Станіславова.

У Галичі почала працювати в місцевій шестикласній школі з 1896 р. Своїм учням К.Малицька не тільки давала знання, але й виховувала в українському дусі. Саме тут визріли і викристалізувались міркування про роль школи у формуванні особистості: «В чиїх руках школа – того і майбуття, яка молодь – така і громадськість».

К.Малицька згуртувала навколо себе прогресивно налаштованих галичан, ініціювала створення читальні «Просвіти», де обіймала посаду секретаря, була активісткою церковного хору. Працюючи в Галичі, вона цікавиться діяльністю українських жіночих об'єднань, бере в них активну участь, зокрема в Товаристві руських (українських) жінок у Станіславові, в «Клубі русинок» (українок) у Львові. Громадсько-просвітницька діяльність К.Малицької стає відомою далеко за межами Галича. Про неї згадують у своїх публікаціях провідні тодішні часописи «Діло», «Учитель» та ін.

Свій практичний досвід педагога, життєві спостереження К.Малицька акумулювала в дитячих творах. Основні персонажі її дитячих оповідань – діти трудового люду, щирі, працелюбні. Письменниця з любов'ю, добрим знанням психології малює їх дитячий світ, становлення рис характеру, формування патріотичних почуттів. Писала вона і п'єси для шкільної сцени.

Проживаючи і вчителюючи в Галичі, К.Малицька разом з І. Гаврилюком редагувала в 1903 р. популярний дитячий журнал «Дзвінок», який виходив у Львові. У ньому була  опублікована сценка письменниці «Русалка Дністрова», її поезія «В  Маркіянові роковини» (1911 р.), перший вірш «Час» (за підписом «Ростик»). Згодом її твори стали з’являтися в газетах, альманахах, часописах, журналах  «Молода Україна», «Зоря», «Світ дитинства», «Комар», «Жіноча доля», «Діло», «Учитель», «Нова  хата».

Костянтина Малицька була свідком трагічних подій Першої світової війни, а в 1915 році, після захоплення Галичини царським військом, російська влада вивезла письменницю, як небезпечну для російської монархії, в Сибір – у Приангарський край, в село Пінчугу, де вона познайомилась із представниками багатьох інших народів. Після жовтневого перевороту 1917 р. К.Малицька активно включилася в культурне життя свого місця перебування. З 1919 р. вона вчителювала в українській школі ім. І.Котляревського в Красноярському краї.

У 1921 р. К.Малицька повернулася до Львова, де знову поринула у вир громадсько-культурної діяльності. Дбала про розвиток рідної школи і піклувалася про відкриття нових шкіл, дитячих садків. У 1925 р. Малицьку прийняли в почесні члени «Просвіти». Працювала в товаристві «Рідна школа». Підтримувала тісні зв’язки з Лесею Українкою, Оленою Пчілкою.

У 1937 р. прогресивна західноукраїнська громадськість відзначила 45-річчя освітньої діяльності К. Малицької, цієї воістину народної вчительки українських дітей. З 1939 р. вона працювала старшим бібліографом Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, укладала універсальний покажчик дитячої літератури, роботу над яким обірвала смерть 17 березня 1947 р.

Пам’ятником К. Малицькій стала чудова пісня «Чом, чом, чом, земле моя…»

Любов Бойко

На берегах сивочолого Дністра, в який впадають Лімниця, Луква й Бистриця, розкинулося стольне місто Галич – столиця колись могутнього Галицько-Волинського князівства. Не варто нарікати на те, що доля не була прихильною  до цього міста. Історичне ймення Галича однаково звучало і в долітописний період, і в княжу добу, і в нові часи… І яким би містом він не був, його значення для нашого життя залишається вагомим. Запрошуємо Вас на гостинну Галицьку землю! Тут Ви оглянете неповторні краєвиди Крилоської гори, відчуєте енергію тисячоліть на Галичиній могилі, нап’єтесь води з Княжої криниці, вийдете на Замкову гору, де стоїть Галицький замок, і помилуєтеся стрімкими хвилями могутнього Дністра! Віримо, що Галич Вас обов’язково здивує, адже таїна його величі нерозгаданою залишається й донині.

А більше дізнатись про Галич ви зможете, прочитавши книжки, які вийшли під грифом Національного заповідника «Давній Галич».

Любов Ониськів

Коли слухаєш пісню «Наснись мені, сину» у виконанні прикарпатської співачки, Заслуженої артистки України Ірини Зінковської, на очі навертаються сльози. Це наш біль – за всіх тих, хто загинув у цій жорстокій новітній війні. Презентація пісні відбулась 8 травня. І судячи за тим, що її переглянуло в інтернеті більше півтора мільйона слухачів, вона торкнулась душі багатьох людей. На жаль, чимало родин в Україні зазнали втрат…

Ірина Зінковська має досить вагомий багаж досягнень у співочій кар’єрі: вона випустила кілька музичних альбомів, зокрема «Я – мов лебідка», «Я тебе покличу», «Ніжна пісня», «Любов і біль».  Співачка є лауреатом всеукраїнських та міжнародних конкурсів і фестивалів, бере участь у телепроєктах, її пісні лунають в ефірі багатьох радіостанцій України. До речі, Ірина Зінковська впродовж десяти років працювала ведучою інформаційних та розважальних передач на FM-радіо «Нова хвиля». А ще відома співачка пише вірші. Вона є авторкою збірки поезій «Через відстані до любові». Ірина Олександрівна також очолює журі всеукраїнських конкурсів дитячої творчості.

Народилася майбутня співачка в місті Снятин. З дитинства хотіла бути кардіологом, як батько, але у старших класах любов до музики перемогла. Вчилася співати в чернівецького педагога М. Когос, котра також навчала Ані Лорак та Катерину Бужинську. Закінчивши школу з золотою медаллю, Ірина вступила в Івано-Франківський національний медичний університет. Отримавши фах медика, працювала якийсь час у Снятинській лікарні…

А далі… Читайте спочатку.

Я запитала п.Ірину, як виник задум зняти відеоролик до пісні біля стін храму Успіння Пресвятої Богородиці в Крилосі. Й ось що вона відповіла:

-Наш давній друг і товариш режисер Андрій Снімщиков запропонував записати пісню біля церкви Успіння Пресвятої Богородиці на території Національного заповідника «Давній Галич». І ми підтримали цю ідею.

Коли я починала співати – було дуже складно, бо переповнювали глибокі почуття й емоції і сльози стискали горло. Але я розуміла, що треба зібратись і виконати твір… Для матерів, які втратили дітей, – це незагойна рана… Коли співала, то важко було стримати емоції, сльози… Було кілька дублів. А ще над нами кружляв лелека – ніби нагадував про тих, хто загинув у цій війні. Власне, ця пісня присвячена полеглим захисникам і матерям, котрі втратили своїх синів.

-Пані Ірино, я розумію, що зараз не час питати про творчі плани, але все ж… Чи є у вас якісь задуми, нові пісні?

-Коли почалася війна, я три тижні не могла нічого ні співати, ні писати. Але згодом мій чоловік Володимир Будейчук написав слова – і народилася пісня «Непереможна Україна». Її виконали дев'ятнадцять українських зірок, зокрема Оксана Білозар, Катерина Бужинська, брати Назарій і Дмитро Яремчуки, Віктор Павлик, Іво Бобул… Кожен артист співав у різних умовах: хто в Україні – на Івано-Франківщині, Буковині, хто за кордоном – у Болгарії, в Чорногорії… Чоловік опрацював відеоматеріали – і вийшла гарна робота. Пісню підхопили телеканали. Люди назвали її «Гімн Перемоги». Пісню «Непереможна Україна» виконали також молоді артисти, серед них і моя донечка Елеонора. Зізнаюся, коли слухаю – до мурашок проймає.

Щодо творчих планів… Сподіваємось, що на початку літа відбудеться презентація нової пісні – про жіноче щастя. Вона була написана ще до війни. Там є такі слова: «Щастя жіноче – в мирі й любові».

Своїм шанувальникам хочу побажати віри, оптимізму, надії на перемогу. Ми переможемо!

-Обо'вязково. Щиро дякую за розмову.

Любов Бойко

 

Пысню можна прослухатми за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=CHewyg060nU

27 травня відбулося засідання науково-методичної ради Національного заповідника «Давній Галич», на якому науковці розглянули питання щодо робіт на пам'ятці національного значення ХVІІ ст. «Галицький замок».

З конструктивними пропозиціями виступили Андрій Стасюк (онлайн), Семен Побуцький, Володимир Дідух, Руслана Мацалак. Промовці, зокрема, наголошували на тому, що перш ніж проводити якісь роботи, встановлювати об’єкти на Замковій горі, необхідно досліджувати архівні джерела, письмові свідчення про те, який саме вигляд мав Галицький замок у Середньовіччі.

Генеральний директор Володимир Олійник та члени науково-методичної ради зійшлись на тому, що насамперед необхідно опрацювати наукову літературу, внести зміни в проєктно-кошторисну документацію лісопаркової зони Замкової гори, отримати дозвіл на проведення робіт від МКІП і надалі працювати в правовому полі, дотримуючись чинного пам'яткоохоронного законодавства України.

Галицький староста Микола Струсь з Комарова

Микола Струсь (нар. 1560 чи 1557 – пом. 1627) – двоюрідний брат Станіслава Ревери Потоцького, староста галицький (1619-1627), снятинський, коломийський, хмельницький і любачівський, каштелян кам’янець-подільський, власник містечка Струсів. Полковник.

При королі Зигмунті ІІІ брав участь у всіх військових експедиціях: придушення козацького повстання Семена Наливайка (1596), військових походах проти Молдови (1600), Лівонії (1601-1602), Смоленській кампанії (1609). 1610 року разом з хоругвами О. Гансевського і О. Корвіна захопив московський кремль і посадив на трон Лжедмитрія ІІ. Хоругва М. Струся в поході на Москву налічувала 200 гусарів, 200 козаків та 100 піших вояків.

Півтора року М. Струсь був комендантом польського гарнізону в московському кремлі. У березні 1611 року відбив штурм першого російського ополчення. Під час облоги кремля другим ополченням польський гарнізон заморили голодом. 4 листопада 1612 року М. Струсь впустив росіян до кремля і підписав капітуляцію. Москвичі не дотримались умов перемир’я: польських гусарів повбивали, а самого Струся взяли в полон, де він провів 7 років і обміняли його лише 1619 року.

Після звільнення з полону, як винагороду від короля, отримав галицьке і коломийське староства, місто Любеч, а у 1621 році – снятинське староство. У складі польського війська зі своєю хоругвою бився під Цецорою (1620) і Хотином (1621), де отримав поранення і знову потрапив в полон, тепер до турків. Два роки провів у Константинополі. Для викупу його з неволі сейм виділив з казни 15 тис. злотих. Повернувся з полону в кінці 1622 року. Керував обороною Галича 1624 року. Домігся дозволу на перебування у Галицькому замку гарнізону зі 100 осіб. З дружиною Софією мав двох доньок – Христину (чол. Адам Калиновський) і Гелену (чол. Олександр Синінський).

[Федунків З. Галицький замок. Івано-Франківськ, 2013. С. 66-67].

Наймолодший син родини Заклинських Корнило також залишив помітний слід в українській історії та літературі.

Народився Корнило Гнатович Заклинський (криптонім – З. К. З.) 13 квітня 1857 р. в с. Маріямпіль біля Галича.

Вчився в Станіславівській гімназії (1868-1877 рр.), був душею таємного гуртка «Громада». Закінчив філософський факультет Львівського університету. Працював у Львівській академічні гімназії (1881-1883 рр.). Друкувався в журналах «Зоря», «Правда», «Весна» (Коломия) та інших періодичних виданнях.

Автор статей про Б.Хмельницького, з історії Запорізької Січі («Руські літописи і літописці ХVІІ ст.», «Зносини цісаря Рудольфа ІІ з козаками…», «Зносини козаків зі шведами і з князем Юрієм Ракочим», «Літопис Хмельницька», опублікованих у 80-их рр.  ХІХ ст. Праці високо оцінили І.Франко та Д.Яворницький.

Корнило Заклинський записував народні говірки в околицях Станіславова. Зібрані фольклорні й етнографічні матеріали опубліковані в «Етнографічному збірнику» (1914 р.), а також у збірці «Колядки і щедрівки» (1965 р.).

На основі фольклорно-етнографічних матеріалів К.Заклинський написав низку оповідань, зокрема «Домарчук» (1878 р.), «Дві вдови», «Федиха» (обидва – 1880 р.). У прозових творах, які високо оцінив професор Омелян Огоновський, автор піднімав переважно проблеми виховання.

К.Заклинський прожив усього 27 років (помер 13 лютого 1884 р. у Львові, похований на Личаківському цвинтарі). Дослідник залишив по собі багато праць, які ще й досі не відомі читачам. Для нас особливо цікавими є неопубліковані матеріали «Збірник весільних пісень, коляд і щедрівок» та «Весілля міщан у Галичі».

Любов Бойко

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. в Національному заповіднику «Давній Галич» була створена Комплексна науково-дослідна експе...

28 бер. 2011 Hits:13659

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:23426

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:9367

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:10652