Постать нашого Великого Кобзаря  Тараса Шевченка є добре відомою для усіх українців і не тільки для них. Про його життя і творчість ми знаємо набагато більше інформації, ніж про будь-кого з інших наших видатних людей. Але цікавим є запитання: як виглядав Т.Шевченко, які риси портретної характеристики йому були притаманні, до якого антропологічного типу він належав? Відповіді на ці запитання ми знаходимо у статті Івана Раковського «Антропологічні прикмети Шевченка», яку свого часу надрукувала львівська газета «Діло» за 12 березня 1939 року. Враховуючи її специфіку ми переконалися, що вона не втратила своєї актуальності, незважаючи, що була написана 80 років тому. Тому сподіваємось, що її основні моменти відкриють щось нове і для наших сучасників. Статтю подаємо із незначними скороченнями та окремими виправленнями довоєнного правопису.

«Як властиво виглядав Тарас Шевченко? Коли застановимося над цим питанням з наукового боку, тоді приходимо до переконання, що, на жаль, ми надто мало знаємо про дійсну постать нашого поета. І це не дивно. Антропологів у сучасному значінні цього слова, тоді ще не було, тим то і ми не маємо ніяких антропометричних помірів, узятих з поета за життя науковою методою, а єдиним матеріалом, яким можемо розпоряджати, є записки очевидців, розуміється не антропологів, автопортрети і портрети, виконані іншими малярами за життя поета, і посмертна маска. На основі цих матеріалів можна все ж дійти до деяких вислідів.

Записки очевидців, навіть найближчих приятелів поета, дуже мало дають нам матеріалу до пізнання постаті нашого Генія, і це цілком природно. Свого часу Шевченко був такий загальновідомий у літературних і артистичних колах, що не було потреби описувати його як яку незнану особу. Найближчі приятелі Шевченка полишили нам саме найменше матеріалу до пізнання його постаті.  Так, дочка Шевченкового добродія, графа Толстого, Катерина Юнґе у своїх споминах, в яких з захопленням висловлюється про нашого поета, пише про нього тільки: «Середнього росту, скоріше повний, ніж худий, з широкою бородою, з добрими, повними сліз очами». Микешин пише коротко: «Нервово ходив він сюди і назад, мрячно споглядаючи з-під густих бров своїми ясними очами». Подібно і Кониський, згадує тільки, що «Ясно-блакитні очі поета впилися в красу Києва». Так само і Чалий пише:  «Шевченко був дебелий, середнього росту чоловік, сильного, майже залізного здоров’я».

Дещо більше ми знаходимо у споминах Тургенєва про нашого Кобзаря: «Широкоплечий, присадкуватий, коренастий, голова гостроверха, майже цілком лиса, чоло високе, зморшкувате, широкий, так званий «качачий» ніс, густі вуса що закривали губи, малі сірі очі. Рухи спокійні, хід поважний, постать отяжіла». Для нас цікаві також згадки галичанина Яшовського, що їх находимо в ювілейній книжці «Записок  НТШ» з 1917 р. Про Шевченка пише він ось так: «Руки у нього були малі, білі, мов би у панночки. Росту був середнього, плечистий, собою повний, але не дуже; лице мав чисте, біле, загально бліде, очи голубі, хороші, погляд милий, брови тонкі, вуси повні, козацькі, чоло високе, над ним лисину, руки малі, дуже гарні, білі. Ціла постава його була дуже величава, поважна і незвичайна». Вкінці в урядовім «Формулярнім списі: про службу лінійного Оренбурського батальйону» читаємо про «рядового» Шевченка: «Мірою два аршини, п’ять вершків; лице чисте, волос на голові і бровах темно-русий, очи темно-сірі, ніс звичайний». Ось і все, що знаємо з описів тих, сучасників, що мали щастя бачити нашого поета власними очима.

Цінним додатком до цього  тогочасні портрети, особливо автопортрети, але ж антрополог може ними користуватись тільки, як матеріалом до порівняння. Ось так, наприклад, сам Шевченко у своїх автопортретах, мальованих олійними фарбами, зображує себе з карими очима, коли тим часом Кониський і Яшовський пишуть, що очи нашого поета були ясні, голубі. Збираючи всі дані разом та поробивши можливі поміри на посмертній масці поета, зробленій його приятелями зараз після смерти, в Академії Мистецтв у Петербурзі, з якої один примірник знаходиться в Музеї  НТШ у Львові — ми приходимо до переконання, що Тарас Шевченко виглядав приблизно ось так: ріст середній коло 1650 мм, плечистий, кремезної будови, голова кругла, волосся темно-русяве, заріст буйний, чоло високе і широке, обличчя середньо довге і середньо широке, ніс середній, перенісся вглиблене, через те ніс піднесений угору. Уста мірно широкі, долішня частина лиця видовжена, вуха малі, шкіра біла, руки малі, білі, делікатні.

До якої антропологічної  раси треба зачислити нашого поета? Із згаданого опису виходить, що наш поета не уявляє собою чистого расового типу, а мішанину кількох типів. Замітна річ, що Талько Гринцевич, визначний польський антрополог, який у 80-тих роках жив у Києві посеред українських інтелігентних кіл і їздив в Керелівку для антропологічних розслідів родини поета пише: «В роді Шевченків я помітив два особливі антропологічні типи. Один з них зображає смагляве лице, темні очи й волосся, невеликий ріст і сильну будову тіла; у другого навпаки — тіло біле, волосся темно-русяве, але очі ясно-голубі, ріст вищий середнього, будова тіла мірна. Перший тип – це, правдоподібно, «альпійський» тип низьких круглоголових чорнявців; другий тип, правдоподібно, «нордійський» – високих довгоголових білявців. Наші поміри на посмертній масці, а також обличчя на відомому автопортреті поета з часів його молодечих літ, вказують на деякі прикмети «ядранського» або «динарського» типу. У всякому разі, на основі всіх цих даних, які нам удалось здобути, виходило б, що Тарас Шевченко є мішанцем кількох антропологічних типів, а головно: альпійського, динарського й нордійського. Таке змішування згаданих антропологічних типів, які саме є основою характеру найбільш культурних народів Європи, дало появу такої геніальної людини, якою був наш Тарас Шевченко».

Подав Іван ДРАБЧУК

(дo 205-ої рiчницi з дня нaрoджeння Тaрaca Шeвчeнкa)

Укрaїнcький нaрoд є нaрoдoм Шeвчeнкa, i чи нe в кoжнiй укрaїнськiй хатi пiд вишитим рушникoм висить пoртрeт Вeликoгo Кoбзapя, a нa стoлі «Кoбзaр»,

щo вкaзyє твeрдicть дyхy yкрaїнcькoгo нaрoду. Як спiвaєтьcя y пicнi Бoгдaнa Стeльмaхa i Iгopя Бiлoзipa (1955-2000), «y свiтлицi, зaвшe нeдiля бyлa», тoбтo бyлo cвятo, тoмy щo зi стiн зaвшe дивилиcя нa нac, мyдрi oчi нaших дyхoвних бaтькiв Тараса Шевченка (1814-1861) та Івана Франка (1856-1916). У їхнiх oсoбaх нapoд шaнyвaв свoїх гeнiaльних письменникiв, чepeз них вiн yсвiдoмлювaв сeбe як нацioнaльнy цiлiснiсть. Cьoгoднi ми цe вiдчyття дe чacткoвo, a дe цiлкoвитo втpaтили, щo i пoчaлo пoзнaчaтиcя нa життi yкрaїнcькoгo нapoдy. Як ствepджyє Михaйлo Кociв: «Нapoд, який нe уcвiдoмлює сeбe кpiзь нaйвищi злeти cвoїх гeнiїв, нe зaмиcлюється нaд тим, для чoгo вiн живe нa зeмлi, якa йoгo poль в icтoрiї, мiсцe сepeд iнших нaрoдiв, пoтрiбнe врeштi-рeшт йoгo iснувaння чи нi, yжe тим сaмим пeрeтвoрюється нa бioлoгiчнy мaсy, нecвiдoмy cвoгo чинy, a тaкoж нeбeзпeчнy i для сeбe сaмoгo i для людcтвa».

Шeвчeнкa ми нaзивaємo ocнoвoпoлoжникoм yкpaїнcькoї лiтepaтyри тa мoви. Тa oкрiм, тoгo, вiн cтaв ocнoвoпoлoжникoм гoлoвних нaцioнaльних iдeй тa пoлiтичнoї вoлi i нeзaлeжнocтi нaрoдy, дepжaвнoї нaцiї, coцiaльнoї рiвнoстi мiж людьми, вiн бyв пpoвiдникoм ocнoвних пpинципiв нaшoї нaцioнaльнoї мoрaлi.

I нa oнoвлeнiй зeмлi

Вpaгa нe бyдe сyпocтaтa,

А бyдe cин, i бyдe мaти,

І бyдyть людe нa зeмлi.

Тaкoю бyлa йoгo мoдeль мaйбyтньoгo cпрaвeдливoгo cycпiльcтвa. Cтaньмo вiч-нa-вiч з «Кoбзapeм» i пepeвiрмo себе, чи ми йoгo дiти, чи ми вжe тi, яким вce байдуже. A мaємo poзyмiти життєвий принцип Шeвчeнкa, йoгo нaцioнaльний iдeaл – дзepкoлo нaшoї дyшi, бapoмeтp, зa яким вимiрюємo cтaн нaшoї дyхoвнoстi. A взipцeм мaє cлyжити йoгo вiдтoчeнe cлoвo, щo є дocтyпним читaчeвi, близьким мiльйoнaм людей. Пiднявшиcь нa нaйвищу вeршину пoeтичнoгo Oлiмпy, з якoї яснiють вceлюдcькi iдeaли, Шeвчeнкo вoднoчaс лишився дocтyпним читaчeвi з нaрoдy, близьким мiльйoнaм y сeбe нa бaтькiвщинi i зa її мeжaми. Iз шicтдeсяти нayкoвих прaць, нaписaних прo Шeвчeнкa Iвaнoм Фpaнкoм, якщo пpocтeжити, тo кoжнoгo рaзy, кoли пpoхoдять шeвчeнкiвcькi вечори, читaють «Пocвяту», якa cпpиймaєтьcя, нeмoв мoлитвa, гaдaю, кoжнoмy б вapтo знaти її нaпaм’ять, aджe cвoї нaцioнaльнi мoлитви нapод твopить нa кoжний дeнь.

«Вiн бyв cинoм ceлянинa, i cтaв вoлoдaрeм  цapcтвi дyхa.

Вiн бyв кpiпaкoм, i cтaв вeлeтнeм y цapcтвi людcькoї кyльтypи.

Вiн бyв caмoyкoм, i вкaзaв нoвi, cвiтлi i вiльні шляхи пpoфecopaм i книжникaм yчeним.

Дecять лiт вiн тoмився пiд вaгoю рocійcькoї мyштри, a для вoлi Pociї зpoбив бiльшe, нiж дecять пoдiбних apмiй.

Дoля пepeслiдyвaлa йoгo в життi, як тiльки лиш мoглa, тa вoнa нe зyмiлa пeрeтвopити зoлoтa йoгo дyшi y pжy, aнi йoгo любовi дo людeй y нeнaвиcть i пoгopдy, a вipи в Бoгa у знeвipy i пecимiзм.

Дoля нe шкoдyвaлa йoмy cтpaждaнь, aлe й нe жaлiлa втiх, щo били з джepeлa життя.

Нaйкрaщий i нaйцiннiший скapб дoля дaлa йoмy лишe пo cмepтi – нeвмиpyщy cлaвy i вce poзквiтaючy paдicть, якy в мiльйoнaх людcьких cepдeць вce нaнoвo збyджyвaтимyть йoгo твoри».

Oтaкий бyв i є для нac, yкpaїнцiв, Тapac Шeвчeнкo, який виcyвaв iдeї, aлe чи пoчнeмo дo них дoхoдити poзyмoм, зaлeжить вiд нac. Йoгo «Кoбзap» пpизнaчeнo для нaшoгo caмoyтвepджeння, щo cтвopює дoвкoлa нac мopaльний клiмaт, в якoмy мaють виpocти пoкoлiння нaшoгo нapoдy, cвiдoмi, гiднi i чecнi. Дoпoки вiн є, є i ми. Якщo пepecтaнeмo пpoклaдaти cтeжкy дo йoгo твopiв, тo cтaнeмo нa тaкий шлях, який пpизвeдe дo ocтaтoчнoї зaгибeлi – зaгинe Вiн, i зaгинeмo й ми як нapoд, як нaцiя.

Анна Жолоб

В культурно-мистецькому комплексі «Мистецький Арсенал» (м. Київ) в День кримського спротиву, 26 лютого, відкрився виставковий проект «Дивовижні історії Криму». Виставка присвячена Криму та його людям.  Тому завданням організаторів було показати півострів як особливий багатокультурний простір. Даний проект – плід нелегкої роботи великої команди науковців, реставраторів, дизайнерів, художників в умовах окупації Криму.

В експозиції представлені унікальні експонати із зібрань 15 українських музеїв та приватних колекцій. Караїми, як народ зі своєю самобутньою культурою, на даній виставці представлені частинкою експозиції Музею караїмської історії та культури, що викликає неабиякий інтерес у відвідувачів.

Серед експонатів, що надані Національним заповідником «Давній Галич», є згорток Тори – 50-метровий пергаментний рукописний сувій, що датується кінцем XVIII ст., яд (указка для читання Тори) – майстерна робота зі срібла та слонової кістки (XIX ст.), хатаси  – прикраси для згортків П’ятикнижжя (поч. XIX ст.), а також ризи та таллет – молитовний шарф газана (караїмського священнослужителя) початку XX століття.

Відкриття виставки відбувалося в урочистій обстановці за участі багатьох поважних гостей. Присутніми були кримські татари, представники вищої влади, зокрема голова Українського культурного фонду, перша леді держави Марина Порошенко, віце-прем’єр-міністр України В’ячеслав Кириленко, спеціальний представник Державного департаменту США з питань України Курт Волкер, Міністр культури Євген Нищук, голова Меджлісу кримсько-татарського народу Рефат Чубаров, Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу Мустафа Джемільов, велика кількість народних депутатів, культурних діячів та представників громадськості.

Рекомендуємо відвідати виставку «Дивовижні історії Криму» в Мистецькому Арсеналі, яка буде доступна для огляду до 5 травня 2019 р.

 

Ольга Януш

Походження роду Остерманів є досить цікавим. Йохан Георґ Каспар фон Остерман був пруським майором, який перейшов на цивільну службу після приїзду до Галичини. У 1830–1831 роках, під час польської революції у Варшаві, Остерман працював як голова Сяноцької циркульної адміністрації. На той час Остерман був одружений і мав двох синів: Георґа Беньяміна і Морица Гуго. Вони обоє  спочатку відверто симпатизували польським революціонерам, але недовго.

Перший з них, Юрій Веніамін (так його називали на український лад), народився 24 жовтня 1808 року в родині комісара циркулу Юрія Остермана та його дружини Іоанни Годфрой. Закінчивши початкову школу, він у 1818-му поступив до Львівської гімназії, яку закінчив через шість років. Потім – навчання у тамтешньому університеті на правничому факультеті, яке тривало до 1830-го.  По закінченні університету обрав кар’єру держслужбовця. Для цього йому довелося скласти іспит зі знання польської мови, оскільки це була необхідна умова для австрійської адміністрації в Галичині.

Наступні два роки є темною плямою в біографії Остермана, чим він займався – невідомо, адже офіційне працевлаштування відбулось лише у 1832-му, коли Юрій влаштувався референтом у старостві в Тарнові. В подальшому молодий чиновник часто змінював місце роботи – у 1836-му він служить у Львові, з 1843-го – у Вадовицях, потім – у польському Живці. Нарешті, у 1849 році Остермана переводять до Станиславова.

Тут він спочатку  був окружним комісаром, тобто довіреною особою старости, а пізніше сам став Станиславівським цісарсько-королівським старостою. На цій посаді він працював 13 років – з 1854 по 1867 роки, і  цим  поставив своєрідний рекорд адміністративного довголіття. Староста Остерман був свідком багатьох важливих подій середини ХІХ століття, мав  репутацію ревного службовця і вірнопідданого австрійського цісаря, нелояльного до найдрібніших проявів сепаратизму.

Цей час в історії краю  є малодослідженим і ми дуже мало знаємо, що відбувалось у Станиславові між революційними подіями 1848 року та Мармулядовою пожежею 1868-го року.  Але Станиславівський староста залишив після себе мемуари, тож  за ними можемо заповнити існуючі прогалини. Польський краєзнавець Юзеф Зелінський на сторінках «Кур’єра Станиславівського» за 1934 рік надрукував розлогу статтю «Юрій Веніамін Остерман, староста станиславівський і його записки». Він віднайшов їх у Львові, у бібліотеці Наукового товариства імені Шевченка. Три грубих томи, оправлені у шкіру, які у біб¬ліотечному інвентарі значаться  як «Записки Остермана». На аркушах, вкритих дрібним почерком, староста з німецькою педантичністю описував епоху, в якій жив і був начальником. Весь цей час він мав доступ до службових документів, був у курсі всіх політичних подій регіону. Хоча записки охоплюють дещо довший період, ніж старостування – вони включають і молоді роки Остермана, а також час, коли  він вийшов на пенсію.

У 1855-му, маючи 47 років, староста  Остерман  вирішив одружитись. Його обраницею стала Іоанна – донька відставного комісара скарбової стражі Фабріціуса, яка по матері була русинкою. Вона народилася 1835 року в Станіславові і, як і її мати – Пелагія Левицька, була хрещена в греко- католицькому обряді. Її батько – Йохан Баптист Фабрікус (чи не звідси походять івано-франківські Фабрики?) – також був німецькомовним урядником у Галичині. Марія Фабрікус виросла у польськомовному середовищі: її мати – русинка – не знала німецької, а батько – німецькомовний чиновник – не знав русинської. В результаті обоє спілкувались між собою польською, яка часто панувала в родинах греко-католицького духовенства. Тодішнє польське суспільство ставило Остерману це ледь не в провину. Подружжя мало двох дітей – доньку Марію Терезію та сина Юрія. Останній одружився із донькою українського священика Іванною Тихович, яка грала активну роль у громадському житті Станиславова і була співзасновницею Товариства руських жінок.

Після децентралізації 1867 року на ключові посади в Галичині стали призначати поляків, тож старості Остерману довелося піти на пенсію. Але він нікуди не виїхав з міста, жив на Липовій, 61 (десь у районі  теперішнього університету на Шевченка) і писав мемуари. Помер 13 жовтня 1886 року.

Нагадаємо, що він працював з рідкісними архівами, робив виписки зі станиславівських газет, про існування яких історики ніколи раніше не чули, залишив списки видатних обивателів міста й опис церемонії відкриття нового мосту в Галичі в 1858 році. При відкритті останнього він сам був присутній і місцева людність вигукувала йому слова вдячності, вказуючи, «що йому завдячує наша округа стільки доброчинства для громадськості, яких в інших округах немає». Мине час і саме із Галичем буде пов’язуватися доля його нащадків.

Цікаво, що його спогадами зацікавився свого часу Іван Франко, і мусимо зауважити, що саме завдяки йому вони потрапили до бібліотеки НТШ. Ось що він зокрема писав про це: «В січні с[ього] р[оку] (1898 р. – І.Д.) збагатилася бібліотека нашого товариства цінним набутком. Від спадкоємців пок[ійного] Остермана, бувшого ц[ісарсько]-к[оролівського] старости станіславівського, закуплено всі папери, які лишилися по нім, а власне:

а) власноручні записки пок[ійного] Остермана, писані ним рівночасно з описуваними подіями. Є се три грубезні томи in folio, 2250 сторін мікроскопійно дрібного письма. Записки тягнуться від початку [18]30-тих років до 1884 р., переважно складаються з виписок із різних газет та брошур та декуди, особливо в першім томі, є копії деяких цінних документів і власні спомини пок[ійного] Остермана, особливо з пам’ятних літ 1846, 1848, 1849;

б) спора пачка рукописних документів та записок, особливо з часів перед 1848 роком;

в) значне число друків: циркулярів, розпоряджень, плакатів, брошур, старих банкнотів і т. і.»

Родина Остерманів  і надалі перебувала в русинській, а не в польській традиції. Як було сказано вище, син Ґеорґа Беньяміна (Юрія Веньяміна) і Марії Фабрікус, Ґеорґ Йохан Беньямін, що народився 1856 року в Станіславові, був одружився з Іванною Тихович – донькою русинського активіста Ігната Тиховича. Іванна Тихович брала активну участь у жіночому русі в Галичині. 1871 року вона стала першою жінкою, яку прийняли до «Просвіти». У 1884 році вона увійшла у перший виділ «Товариства руських женщин», а в переліку членів товариства її ім’я стоїть третім після Наталії Кобринської та Аделії Желехівської. Містом, яке представляла І. Остерман, названо Галич. Цікаво, що Н.Кобринська хотіла об’єднати молодих жінок, але, як вона сама зізналася, серед них була і «пані Іванна Остерман, жінка уже старша, поважна, знатна й образована».

Син  станиславівського старости Юрій тривалий час працював у Галичі. Тут із ним мешкала і його дружина Іванна, саме тому вона і представляла Галич у «Товаристві руських женщин» у Станиславові у 1884 р., хоча  й це місто, як ми бачили, було їй не чужим. На жаль, іншої якоїсь більш конкретної інформації про цю відому свого часу особистість ми не знайшли.

Але маємо трохи відомостей про її чоловіка Ю. Остермана. Перебуваючи у Галичі, він на початку ХХ століття потрапив під вплив місцевого пароха о. Миколи Винницького. Останній домігся, щоб Остерман працював секретарем гміни і відстоював потрібні інтереси провідника галицьких москвофілів. Спочатку його було призначено на цю посаду на  один рік, а пізніше він став секретарювати постійно. Звісно, це не давало йому кар’єрного росту, але судячи з усього, така посада його цілком задовольняла, оскільки він не мав таких амбіцій, як його батько.

Хоча заради справедливості, мусимо сказати, що один раз  його ім’я зустрічалося  і на засіданнях місцевої «Просвіти».  У  середині вересня 1926 року  Юрій Остерман, як подає джерело, «колишній начальник суду», головував на одному із засідань товариства, а в підсумку  цих зборів був обраний членом контрольної комісії.  Через десять  років після цього він помер і похований на старому галицькому цвинтарі. Його могилу відшукав експедиційний загін Національного заповідника «Давній Галич» у 2016 році (керівник Андрій Чемеринський). На могилі зберігся напис «Єжи Остерман, ад’юнкт судовий (1856 – 1936)».

Цікаво, що за два роки до цього на Жіночому конгресі у Станиславові, який відбувся 23-27 червня 1934 року і присвячувався 50-літтю заснування «Товариства руських женщин», була присутня єдина із членів його створення – Іванна  Остерман. За нашими підрахунками, їй було тоді уже понад дев’яносто років. Але коли вона померла, ніхто не відгукнувся бодай коротким некрологом. Тільки за ним можна було встановити роки її життя.

Маємо коротку довідку і про дочку Юрія та Іванни Остерманів. Вона називалася Анна Марія Ірена Остерман, була учителькою у Галичі, але мешкала у Залукві. Вона народилася у Станіславові 22 квітня 1886 року. Згідно з виявленим  документом (очевидно, це були церковні заповіді),  вона виходила заміж за Карла Стантенберга, учителя у Галичі, який народився 1 падолиста 1881 року у Львові. Його батьками були Володислав Стантенберг та Антоніна із Кандеровичів. Їх шлюб, за  згаданим документом, мав відбутися 30 січня 1908 року.

Ось таким чином із містами Станиславовом та Галичем пов’язана доля родини Остерманів. Шкода, що відсутність джерел не дозволяє біографії їх представників подати ширше. Але ми сподіваємося, що це всього лише початок. І наші наступники розкажуть більше про  людей із німецьким прізвищем, які потрапили на сторінки політичного і культурного життя Галичини. Можливо, що допоможуть нам  у цьому «Записки Остермана», які з часом будуть опрацьовані і надруковані.

Іван ДРАБЧУК

До 112-ої річниці від дня народження Митрополита Володимира Стернюка та 30-річчя легалізації УГКЦ в Національній галереї Національного заповідника «Давній Галич» відбулося відкриття виставки репродукцій «Володимир Стернюк – монах, єпископ, місцеблюститель Престолу Греко-Католицької Церкви». Власне, виставка представляє наукову роботу учениці Івано-Франківської католицької школи ім. Св. Василія Великого Анастасії Сеньків, котра займається в Малій академії наук дослідженням визначної постаті Митрополита.

Завідувач науково-освітнього відділу, кандидат історичних наук Андрій Стасюк розповів про нелегкий час, в який довелося жити о. Володимирові Стернюку. Українська Греко-Католицька Церква зазнавала гонінь і переслідувань. Цей трагічний шлях разом зі своєю церквою, зі своєю паствою пройшов і владика Володимир Стернюк. Присутні на заході священики о. Ігор Броновський та о. Володимир Кузюк молитвою поблагословили добру справу, котру робить учениця. Галицький декан УГКЦ о. Ігор Броновський зазначив, що коли Бог покликав нас до життя, то це не випадково – кожен має якесь завдання, яке повинен виконати. А ще люди повинні пам'ятати про тих, хто жив до нас, та бути відповідальними за долю майбутніх поколінь. Науковці заповідника, зокрема заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з наукової роботи, кандидат історичних наук Семен Побуцький, побажали молодій дослідниці успіхів на нелегкій науковій ниві, перемоги на всеукраїнському рівні.

Науковий керівник учениці Юлія Луцишин пригадала, як виникла ідея взятися саме за цю тему. Володимир Стернюк – мученик, який терпів страждання заради рідного народу і церкви, він вчить нас, як бути вірним до кінця. Насамкінець автор виставки репродукцій Настя Сеньків розповіла про важкий життєвий шлях Митрополита Володимира.

Народився майбутній Митрополит УГКЦ 12 лютого 1907 року в Пустомитах поблизу Львова у священичій сім’ї. Навчався в українській гімназії у Львові, а з 1921 року – в навчальному закладі Бельгії під опікою редемптористів. Там Володимир Стернюк вступив до монастиря Чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ). У 1926 році склав чернечі обіти і вступив на богословські студії, а в 1931 році висвячений на священика у храмі м. Лювен (Бельгія). По закінченні студій о. Володимир провадив місійну роботу на Волині, пізніше служив у Тернопільському монастирі Успення Пресвятої Богородиці. Під час німецької окупації о. Володимир відправляв Богослужіння в церкві Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Львові. В 1947 році о. В. Стернюка заарештувала радянська влада і засудила на п’ять років тюремного ув’язнення. Повернувшись з ГУЛагу, отець Володимир працює санітаром, фельдшером у Пустомитах, водночас таємно виконує душпастирську працю. Влітку 1964 року єпископ Василь Величковський хіротонізував о. Володимира Стернюка на єпископа та призначив його єпископом-помічником. Після арешту владики Василя у 1969 році відповідальність за стан Церкви перейшла на єпископа Володимира, і він провадив Божий люд у трудних катакомбних умовах до часу повернення Блаженнішого Патріарха Мирослава Івана Любачівського.

Наприкінці 80-х років відбулося відродження Української Греко-Католицької Церкви. У грудні 1989 року Митрополит Володимир пише звернення «Про лад і порядок в Українській Греко-Католицькій Церкві». У 1990 році скликав Собор, що висловився за повну легалізацію та реабілітацію УГКЦ. Спочив Митрополит Володимир Стернюк 29 жовтня 1997 року, похований у крипті собору Святого Юра у Львові.

Любов Бойко.

Ось таким був ідеал Блаженнішого Любомира Гузара, людиною такою, якою Господь хоче кожного з нас бачити. Людиною у всій повноті з її прагненнями, великими і малими радощами, інтересами, з слабостями і силою.

26 лютого минає 86 років з дня народження світлої пам’яті Любомира Гузара. Життя Блаженнішого було прикладом для багатьох людей: прожив чесно, просто і гідно. Отримав блискучу освіту, але був людиною молитви. Упродовж чверті століття очолював Студитсьий монастир в Італії, біля Риму, жив монашим життям. За студитським уставом це означає – третину свого життя присвячувати молитві, третину роботі, третину відпочинку. Молитися і вести скромне монаше життя було його мрією.

Любомир Гузар став єпископом за особливих обставин. Церква в Україні була гнаною. Скриту єпископську хіротонію Любомира Гузара не підтверджували майже два десятиліття, він мав виконати особливу місію за задумом Патріарха Йосифа Сліпого. У разі арештів або смерті підпільних єпископів у СРСР, він мав в’їхати як турист і висвятити єпископів, священиків для підпільної Української Греко-Католицької Церкви.

І коли Україна стає незалежною, Блаженніший мав вибір – або лишитися в Римі, або повернутися до Америки, але він вирішив повернутися до України де він народився. Відчув обов’язок – віддати своїй рідній батьківщині щось зі свого життя. І віддав: свою святість, він був присутній у житті країни як учитель мудрості: його мова була простою, зрозумілою для всіх, водночас досить глибокою. В нього була мудрість Євангелія, його напоумлення були делікатні, але одночасно і вимогливі до кожного. Від Любомира Гузара променіли мир і спокій, його любили всі, він був моральним авторитетом для різних конфесій, для людей світських і невіруючих. Коли заходив у приміення, вставали всі присутні –  навіть знаючи, що він уже цього не бачить. Він був людиною, яка ширила довкола себе Євангельське вчення. Легко і елегантно приймав складні рішення, які відчиняли двері і дозволяли відбуватися великим подіям. Скільки разів збирав довкола себе людей, учних і невчених, молодих і старших і їх слухав, у його особі бачили люблячого батька.

Пригадується подія, коли Владика приїхав до Крилоса в 2006 р. Він майже втратив зір, потребував допомоги, і після пресконференції мав ще деякі приготування, в яких потрібно було йому допомогти. В процесі приготування побачила, що Блаженніший щось хоче спитати, підійшла, а він просто молився, молився постійно, навіть коли щось робив. І такий випадок повторювася з багатьма людьми, яким випадала нагода зустрічі з ним. Така молитва, як розповідає о. Юрій Колеса: «Неначе Дух Святий промовляє з нутра людини». Ми мали велику ласку бути з такою людиною, про яких ми можемо читати в книжках, і яких рідко зустрінеш у житті.

Блаженніший Любомир Гузар був дуже скромною людиною, він не любив уваги до себе, а натомість залишив нам свою мудрість, свій мир, свій оптимізм.

Анна Жолоб

Події тридцятилітньої  давності 1989 року висвітлює світлина Музею історії Галича – яка відкриває сторінку вирішальної боротьби за легалізацію  Української Греко-Католицької Церкви. Здавалося, вже ніяка сила не зможе здолати комуністичний режим з його залізною системою – розгалуженою, вишколеною, озброєною.  А причиною цілковитого провалу стало те, що дорога до «світлого майбутнього» пролягала через «долину сліз» та невинно пролиту кров нашого народу, який захищав святі ідеали своєї Церкви та Вітчизни. Приходить час, що людина скидає з себе ярмо, втрачає страх, хоче відкрито шанувати свою українську історію та її славних дійових осіб, її творців. Хід подій 90-х років виніс на поверхню суспільного життя питання легалізації УГКЦ, гнобленої протягом десятиліть з усією жорстокістю. В одній із прес-конференцій із західними журналістами Голова Комітету Іван Гель заявив: «Що Комітетом Захисту Української Греко-Католицької  Церкви було розроблено нову стратегію боротьби за легалізацію церкви: якщо до цього часу вірні Української Греко-Католицької церкви боролися мовою підписів, мовою заяв та прохань, звернень до уряду, то у 1989 р. Церква буде боротися мовою великих Богослужень, мовою маніфестацій». І уже 22 січня 1989 р. поблизу собору святого Юра у Львові було організовано панахиду за загиблими українськими Січовими Стрільцями й усіма, хто віддав своє життя за волю України, в день Акту Злуки зібралося понад десять тисяч людей щоб висловити свою підтримку. 26 лютого біля пам’ятника Івана Федорова на майдані поблизу Успенської церкви відбулась панахида пам’яті Тараса Шевченка, великого Українського Апостола, на молитву прибуло більше тридцять тисяч вірних. Історичний день 2 квітня розпочався на Личаківському кладовищі панахидою, понад тридцять тисяч людей жертвували молитви за греко-католицьких єпископів, священиків, ісповідників віри. 16 квітня ознаменувалося Молебнем та панахидою пам’яті жертв Чорнобиля, як відомо, Чорнобиль став чорною раною на тілі України, сотні людей загинуло одразу, а багато померло згодом. 16 травня 1989 р. напередодні з’їзду депутатів СРСР, до Москви прибула делегація УГКЦ в складі єпископів Павла Василика (1926-2004), Софрона Дмитерка (1917-2008), Филимона Курчаби (1911-1995), священнослужителів, щоб передати Михайлу Горбачову звернення духовенства УГКЦ до Голови Президії Верховної Ради СРСР з вимогою легалізувати УГКЦ в Україні. У Москві саме в цей час організовується голодування, яке тривало протягом п’яти місяців і завершується перемогою. Біля готелю «Москва» служився Молебен в присутності понад 400 голодуючих. Ці події спостерігають депутати інших республік які приїхали на  з’їзд до Москви і це мало великий резонанс. Протестною акцією зацікавлюється іноземна та офіційна преса. Також заявою про вихід із підпілля, духовенство і вірні УГКЦ звернулися до Його Святості Папи Римського Івана Павла ІІ (1920-2005)  з проханням посприяти повній легалізації УГКЦ.

Та кульмінаційним моментом у боротьбі за легалізацію УГКЦ стало 17 вересня 1989 року, було проведено велике Богослуження, в якому взяло участь більше триста тисяч людей у Львові з вимогою повернути собор святого Юрія та всіх церков УГКЦ, в тому числі й Івано-Франківського катедрального собору святого Воскресіння. Увесь 1989 рік, був роком вирішальної боротьби за УГКЦ та українську державність, боротьби з тоталітарним режимом, який увінчався великим успіхом на виборах. А вже 21 січня 1990 р., підготовлено «живий ланцюг», який єднав Івано-Франківськ, Львів з Києвом. У ньому взяло участь понад три мільойни чоловік, майоріли десяткки тисяч жовто-бакитних прапорів, і сотні тисяч українців трималися за руки і засвідчувалли живе єднання між Західною Україною та Надніпрянщиною.

Гіркі уроки історії вчать нас – без мудрого уравління, Божого Благословення – питання духовної, культурної, економічної та політичної стабільності – немислимі. Це постулат є одним із опорних каменів у будуванні єиної могутньої української держави.

Анна Жолоб

 

На фото на Червоній площі в Москві (зліва направо): о. Ігор Возняк ЧНІ (тепер єпископ), єпископ Софрон Дмитерко ЧСВВ, єпископ Филимон Курчаба ЧНІ, єпископ Павло Василик,

о. Володимир Війтишин (тепер митрополит), о. Григорій Сімкайло. Грудень 1989 р.

Двадцятого лютого працівники Національного заповідника «Давній Галич» взяли участь у заходах, присвячених п’ятій річниці розстрілу активістів на Майдані. Їх організували представники міської та районної влади. Панахиду біля пам’ятного знаку на алеї Небесної сотні у Галичі відслужили священики усіх конфесій міста. Після відправи до присутніх звернувся Галицький декан УГКЦ о. Ігор Броновський,  який розповів про значення цієї події для новітньої історії України. Особлива увага була приділена самовідданому героїзму Небесної сотні, людям, які  загинули, захищаючи ідеали Свободи, Честі та Гідності. Вони першими у ХХІ столітті віддали своє життя за Україну і за те, щоб на нашій землі панували мир і свобода.

Також пам’ять героїв Небеснї сотні, які ціною свого життя звалили диктаторський режим і стали на захист рідної землі від орд московського агресора, була вшанована на вечорі-реквіємі, що відбувся у місцевому Народному домі. Учасники художньої самодіяльності підготували театралізовану програму, в якій лунали проникливі мелодії, пісні та віршовані рядки про героїв української землі. А на екрані проектувались світлини наших земляків, що першими полягли на Майдані.  Назва заходу «Небесній сотні – наша шана і молитва» промовисто говорить сама за себе. Ми перед цими  героями у невідплатному боргу і покликані всіма можливими засобами допомагати сьогоднішнім захисникам рідної землі і розбудовувати власну державу, щоб вона була такою, яку вимріяли наші герої.

Іван ДРАБЧУК

У 2019 році Управління міжнародного співробітництва, євроінтеграції, туризму та інвестицій Івано-Франківської облдержадміністрації продовжить виготовлення і встановлення туристично-інформаційних стендів і вказівних знаків.

Для ознакування відібрано 13 об'єктів на території області. На 8 з них будуть встановлені стенди, а на 5 знаки. В переліку 5 церков, 1 костел та 1 монастир; замок та ратуша; оглядовий майданчик та водоспад.

Впродовж 2018 р. краєзнавці та науковці НЗ «Давній Галич» вносили пропозиції та переконували ініціаторів проекту щодо необхідності включення певних об’єктів міста та району до переліку робіт на 2019 р. Було досягнуто попередніх обіцянок і нарешті вони здійснилися!

Цього року в обласному переліку два об’єкти з міста Галича. Інформаційний стенд отримає пам’ятка інженерної думки поч. ХХ ст., важливий засіб сполучення – металевий міст на р. Дністер; натомість знак отримає туристичний візит-центр міста.

В найближчий час науковими співробітниками буде підготовано історичну довідку та відібрано необхідні світлини для виготовлення стенду. Згодом його буде отримано в Івано-Франківську і встановлено поруч мосту на південній стороні ріки.

Подібна праця є дуже корисною і важливою, оскільки популяризує наші пам’ятки і дає змогу отримати інформацію про них мандрівникам.

 

Довідково. В 2018 р. в рамках даної програми було ознаковано кілька об’єктів Галича. Зокрема, церкву Різдва Христового, церкву Святого Пантелеймона, Галицький замок.

Чемеринський Андрій

Наприкінці минулого року в івано-франківському видавництві «Лілея-НВ» вийшов третій том збірника наукових праць «Галич». Серед його статей нашу увагу привернуло дослідження львівського історика Мирона Капраля «Галицький літопис кінця ХVІІІ століття». Йому хочеться сказати найщиріші слова вдячності  за те, що він увів цей документ у  науковий обіг. У статті автор детально проаналізував віднайдене у столиці Галичини джерело, автором якого є парох галицької церкви Св. Миколая о. Петро Горбачевський.  Цей священик  написав літопис, що стосується періоду кінця ХVІІІ століття. Першоджерело зберігається у відділі рукописів Львівської наукової національної бібліотеки ім. В.Стефаника.

Також науковець  подав у книзі текст самого літопису, яким тепер можуть користуватися дослідники австрійського періоду історії Галича. Разом з тим ми побачили, що із запропонованого документа можна виокремити й особу самого автора. Оскільки, як видно із публікації, він був уродженцем міста Галича, тож ми  вирішили скупі відомості про о. П.Горбачевського узагальнити у короткій біографічній довідці й и  заодно познайомити ширше коло галичан із цим священиком-літописцем.

Він народився у Галичі в 1728 році. Його батько Павло (помер 7 лютого 1761 року) так само, як і дід, був парохом церкви Миколая, яка знаходилася  у Галичі недалеко Дністра, на передмісті, що називається Запаркання. Про особу самого пароха о. Петра відомостей збереглося небагато. Знаємо, що його коріння походило із с. Завалова на Тернопільщині. Як і його свояки із цього села, майбутній парох, очевидно, вчився спочатку у школі при монастирі оо. Василіан у Бучачі, а пізніше у Львові у  колегії оо.Єзуїтів.  Висвячувався він в Успенській церкві на Крилосі 17 квітня 1754 року. Нововисвячений отець став сотрудником з правом успадкування парафії Св. Миколая у Галичі. Він був досить відповідальним душпастирем, ревно вів документацію і писав записи, котрі є дуже цінними для нащадків.

Отець Петро Горбачевський був одружений із  Анною Юськевич. У подружжя народилося семеро дітей: шість дочок (Олена, Маріанна, Анна, Анастасія,  Катерина, Юліана) і син Іван. Єдиний син подружжя помер у дитинстві, у віці 3,5 років.  У 1776 році Олена вийшла заміж за Василя Кернякевича, сина о. Івана із с. Дегова. Маріанна  у 1780 році одружилася із шляхетним паном  Дмитома Гладишевським, який пізніше  висвятився на парафію у с.Тустань. Анастасія була заміжньою 1783 року за сином священика  о.Василя Дичаковського  – Романом. Пізніше він отримав презенту на парафію у с. Косів  (тепер Чортківського району Тернопільської області). Анна у 1785 році вийшла заміж за о. Петра Яніцького. Останній  і став наступником свого тестя на галицькій парафії. У подружжя Петра та Анни народився у 1787 році син Павло.

Текст Галицького літопису о. П.Горбачевського написаний руською мовою. І хоча у той час руська мова  всіляко витіснялася з обігу, але він  свідомо не вживав латинь, що свідчило про його життєву позицію.

Мусимо зазначити, що тут йдеться не тільки про священика-патріота. На той час отець  Петро Горбачевський був одним із найбагатших жителів м. Галича. Його статки вписані до Йосифінської метрики 1787 -1788 рр. Зокрема, він мав два городи і садок біля церкви Св. Миколая, далі за церквою володів  ще трьома городами, загальною площею більше  1 морга. Також на південь від центру Галича в урочищі Над Климцем та Над Дорогою йому належали  два великі орні поля понад 11 моргів та лука з сіножаттю на 16 моргів. Зрозуміло, що сам пан-отець з сім’єю тої землі не обробляв. Йому допомагали його парафіяни, або ж він залучав до робіт найманих працівників із сусідніх сіл.

У своєму літописі, точніше його можна назвати хронологічними записами, о. П. Горбачевський описував події, які відбувалися не тільки у Галичі, але й далеко за його межами.  Звісно, нам цікаві відомості про локальні події, а тому саме на них ми звернемо свою увагу.

Заслуговує на увагу згадка про те, що в домі одного міщанина  Галича Василя Комаринського заплакала ікона Св. Архангела Михаїла. Це чудо оглядало чимало людей, зокрема і о. Франтішек Розвадовський, ксьондз римо-католицький, який хотів забрати ікону до костелу, але міщанин Комаринський віддав її до церкви, де вона ще двічі проявляла свої чуда, тобто сльозоточила.

Зафіксовує літописець і три поїздки імператора Йосифа ІІ до Галича, а саме  у 1773 , 1783 та 1786 роках. Під час однієї із них автор написав, що цісар відвідав галицький замок, а під час іншої  - ночував у будинку римо-католицького проборства та оплатив проїзд через Дністер.

Записав  автор і той факт, що за указом імператора Йосифа було закрито Манявський Скит. Авторові незрозумілим є таке рішення. І, можливо, він цим  не переймався б, якщо б у тому монастирі не було кілька ченців, уродженців Галича. Очевидно, що їхня доля була священику не байдужою.

У своєму літописі описав галицький священик  і природні катаклізми, зокрема розливи Дністра. Одного року (1783 р.) була така вода, що у самій церві Св. Миколая сягала до колін. За його хронологією, Дністер заливав місто у 1760, 1773, 1780, 1783, 1785 роках. Пізніше, коли русло Дністра було урегульованим, він виливав рідше. З інших природних явищ відзначимо дощове літо 1786 року. Також о .П. Горбачевський фіксував  і «знамення на небі», зокрема місячні і сонячні затемнення, а також появу комет. Так одна із них у 1769 році «два тижні стояла на небі, а на третьому щезла».

Зауважимо, що у своїх записах автор згадує і кілька прізвищ своїх сучасників, які тоді мешкали або перебували у Галичі чи навколишніх села. Крім уже згаданих вище, окремі назвемо. Це – о. Іван П’ясецький, парох Успенської церкви у Крилосі, о.Теодор Лукашевич, священик  церкви Св. Михаїла у Залукві.  о. Пантелеймон Козелківський, священик міської церкви Різдва Богородиці (він, до речі, на відміну від автора літопису робив записи у метричних книгах тільки латинською мовою). Цікаво, що із перелічених прізвищ тільки останнє збереглося  у Галичі дотепер.

Ось такими є відомості про о. Петра Горбачевського, представників його родини та інформація про важливі події, свідком яких він був і які відбувалися не тільки у Галичі. Безперечно, це джерело буде цікавим, насамперед, галичанам. Однак  не тільки жителі Галича знайдуть у ньому багато цікавого для себе.

Іван ДРАБЧУК.

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:8682

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:16492

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:7010

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:7416