Собор Паризької Богоматері, церква Св. Дмитра та Шляхетська вежа в Галичі, церква Успіння Пресвятої Богородиці в Крилосі, костел Кармелітів у Більшівцях, замок Яблоновських в Маріямполі – на перший погляд, цей перелік виглядає дещо незрозумілим і не відповідним. Проте, якщо подивитися на цей список з пам’яткоохоронної проблематики, зрозуміти потреби їхнього збереження та охорони, методи які для цього застосовується, стає зрозумілим, що невідповідність відсутня.

У квітні 2019 р. однією з новин до якої була прикута увага та цікавість, було повідомлення про пожежу в соборі Паризької Богоматері. Вогонь суттєво пошкодив сакральну будівлю ХІІ ст., проте завдяки тому, що серед іншого раніше було здійснено 3D сканування споруди, для реставраторів цілком реальним завданням є відтворення втрачених елементів.

За допомогою 3D сканування об'єктів перетворюється фізична форма пам’ятки культурної спадщини в цифровий вигляд; результатом є створення тривимірної моделі; фізичні пропорції прораховуються в необхідних розмірах. Робота здійснюється за допомогою 3D сканера – високоточного і дороговартісного приладу.

Подібні позитивні новини в пам’яткоохоронній справі в Галичі та його близькій околиці (Більшівці, Крилос, Маріямпіль) відбулися завдяки реалізації проекту "Розвиток транскордонного співробітництва щодо популяризації об’єктів історичної та культурної спадщини на транскордонній території Румунії і України", який реалізується фахівцями Івано-Франківського національного технічного університету нафти і гази.

25 березня 2021 р. фахівці ІФТУНГ, кандидати технічних наук Володимир Романюк та Денис Кухтар в супроводі наукових співробітників відділу охорони культурної спадщини Національного заповідника «Давній Галич» відвідали вищезгадані пам’ятки (які мають статус національного та місцевого значення) Галича, Більшівців, Крилоса та Маріямполя та здійснили необхідні роботи.

Фактично, проведені ними сканування та зйомки будуть найбільш корисними в двох основних напрямках: 1. зборі необхідних технічних даних щодо об’єктів, підготовки 3D моделей; 2. створення віртуальних онлайн – турів для відвідування цих пам’яток.

Кінцевий результат роботи по цих та інших пам’ятках області (а загалом, їх в рамках проекту 50) буде розміщений для загального користування на спеціальній веб-сторінці в світовій мережі інтернет.

Специфіка роботи зі сканування на пам’ятках є досить цікавою і непростою – починаючи від складних конструктивних особливостей архітектурних споруд (наприклад Шляхетська вежа Галицького замку), які необхідно поєднати в єдине ціле, і закінчуючи роботою техніки (виснаження акумуляторів, як основних, так і додаткових в результаті роботи і температурного середовища).

Робота викликала зацікавлення в небайдужих громадян, які люблять минуле свого краю і вболівають за збереження пам’яток для майбутніх поколінь. Для прикладу, в Галичі, поруч – церкви Святого Дмитра (1831 р.) місцеві мешканці висловлювали побоювання і застереження щодо існуючих ініціатив відносно перекриття даху сакральної споруди покрівельним профнастилом (на даний час пам’ятка перекрита черепицею, яка технічно придатна для використання і зберігає цілісний та автентичний вигляд об’єкта).

Використання 3D сканування є важливим для акумуляції даних про пам’ятки та їхньої подальшої популяризації. Залишається лише пожалкувати, що раніше, бодай три десятиліття тому, подібна техніка була для нас недоступною – скільки важливих об’єктів могли б бути опрацьованими (кенаса караїмів, житловий будинок родини Гузарів)…

Принагідно висловлюємо подяку тим, хто приклався до справи збереження та популяризації пам’яток Галича і довкілля – начальнику відділу туризму Управління міжнародного співробітництва, євроінтеграції, туризму та інвестицій Івано-Франківської облдержадміністрації Віталію Передерку, фахівцям ІФТУНГ Володимиру Романюку та Денису Кухтарю.

Довідково.

Костел Кармелітів у Більшівцях, пам’ятка історії, архітектури XVII – XVIII ст. Охоронний номер 090020/1-Н.

Замок Галицький, пам’ятка архітектури ХIV—ХVII ст. Охоронний номер 090018-Н.

Церква Св.Дмитра (1831 р.) м. Галич, пам'ятка архітектури. Охоронний номер 1380-ІФ.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці в с. Крилос, пам’ятка архітектури, історії. Охоронний номер 090022-Н.

Замок у Маріямполі, збудований у XVII ст.

Андрій Чемеринський

Одним з актуальних питань сучасного розвитку міста Галича є обговорення існуючих можливестей та створення нових атракцій для практичного залучення до міста туристів; розуміння того, що туризм є одним з секторів, який сприятиме додатковій популяризації міста і в майбутньому може стати одним з суттєвих джерел наповнення бюджету даного історично населеного пункту.

Над цими питанням вже майже три десятиліття фахово працює Національний заповідник "Давній Галич" та ряд окремих громадських ініціатив, як з самого Галича, так і небайдужі з обласного центру.

Звичайно, з кожним роком є певний поступ (ознакування місць та об'єктів, створення нових експозицій, проведення капітальних ремонтів пам'яток, організація фестивалів), але разом з тим є і знеохочення, коли знищується працю, яка вже здійснена для всієї громади.

Таким прикладом є знищення у березні 2021 р. анотаційної таблиці, яка була встановлена силами працівників Національного заповідника "Давній Галич" на приміщенні Народного дому, як ознакування історичної будівлі костелу Вознесіння Діви Марії (споруда якого стала осердям для будівництва районного будинку культури в 60 - их роках ХХ ст.).

Одним з ініціаторів встановлення цих двомовних (українсько - англійських) таблиць (їх встановлено в місті близько десятка) був славної пам'яті Ярослав Поташник (1959 - 2018). Фактично таблиці, які встановлені на історичних будинках Галича, також є згадкою про нього - як особу, яка любила місто і працювала для нього.

На Народному домі таблиця була встановлена у травні 2017 р. З огляду на призначення будівлі (бібліотека, концертний зал) та розташування поблизу автобусної зупинки, сотні людей змогли довідатися про минуле споруди.

На жаль, вже в листопаді 2018 р. було вперше зафіксовано акт вандалізму - по таблиці були нанесені удари і вона отримала ряд тріщин, було частково збито кріплення; разом з тим, вона ще продовжувала виконувати своє функціональне призначення.

Ймовірно, пошкодження були завдані під час дискотек, що відбувалися в Народному домі. На пропозиції відмінити дискотеки до часу встановлення винуватців, прозвучали обурені голоси - "не можна застосовувати колективну відповідальність; це не Радянський Союз"...

У березні цього року таблицю остаточно розбито і зірвано з кріплень. Один з цікавих об'єктів міста залишився без ознакування. Що далі?

Звичайно, потрібно відновити цю таблицю - а це додаткові кошти.

Доцільно було б, якщо Національна поліція України змогла встановити винуватців цієї події - хуліганство і вандалізм повинні бути покарані. Разом з тим, потрібно подумати над тим, щоб подібні випадки вандалізму на майбутнє були припинені - зокрема, за допомогою сучасних засобів фіксації та спостереження.

А найголовніше - самі галичани повинні любити своє місто, шанувати працю інших, популяризувати цікавинки міста серед своїх друзів. Якщо кожен відчуватиме себе частинкою міста, або знати, що силуети замку, мосту, церкви та інших домінант Галича є в його серці - тоді подібні випадки стануть неможливими.

Андрій Чемеринський

Ісидор Іванович Шараневич – історик, дослідник, педагог, один із піонерів галицької археології. Він цікавився історією рідного краю, досліджував і популяризував нашу минувшину. Завдяки своїй наполегливій праці він став найбільш помітним ученим Галичини.

І.Шараневич розпочав наукове вивчення археологічних та етнографічних пам’яток Галицького краю, які до нього досліджувалися епізодично, в основному іноземцями. Видатний історик України М.Грушевський зазначав, що І.Шараневич «полишив глибокий слід в історіографії Галичини» та вдячну пам’ять по собі численними розвідками й розкопками в околицях давнього Галича.Його праці і сьогодні не втратили свого значення.

Народився Ісидор (Ізидор, Сидір) Шараневич 4(16) лютого 1829 року в селі Церківна Долинського району на Івано-Франківщині. Його батько Іван Шараневич (1893-1876) був тут настоятелем приходу до осені того року, коли отримав парафію в селі Козарі біля Бережан, де Ісидор був хрещений своїм дідусем Григорієм Івановським, настоятелем приходу в Модричах. Мама Ісидора – Розалія(1811-1887) походила з роду Івановських. Батько Ісидора – Іван перед висвяченням на священника навчався у дяківській школі міста Миколаєва На Львівщині. За переказами, він походив з млинів, званих Шарани, звідки, очевидно, й походить прізвище «Шараневич».

Після закінчення Бережанській гімназії І.Шараневич  навчався у Віденському та Львівському університетах. Пізніше викладав у гімназіях Перемишля, Львова, а за тим у Львівському університеті. Закінчив богословський і філософський факультети. У 1864 році здобув ступінь доктора філософії. Ісидор Шараневич - вислужений професор австрійської історії Львівського університету, колишній декан філософського факультету, член Краківської академії наук, почесний доктор Університету св. Володимира в Києві, член товариства «Народний дім», член львівської міської ради.

А ще він активний дослідник середньовічної історії Галичини та Волині. Автор близько 125 наукових праць, першовідкривач висоцької археологічної культури. Член Наукового товариства імені Шевченка, почесний член товариства «Просвіта» (з 1871 року). Засновник музею галицько-української старовини при Ставропігійському інституту у Львові та багатолітній сеньйор цього наукового закладу. До слова, професор І.Шараневи був єдиним мирянином, який брав участь у Львівському Синоді 1891 року.

Працюючи багато років над історією Галичини з найдавніших часів, Ісидор Шараневич вирішив почати свої перші публікації з опису давніх руських міст Галича і Львова, які друкувалися у 1860–1861 рр. в альбомі «Зорі Галицької». Автор наголошував, що не має наміру подавати всі історичні події Галицької землі, а зупиниться на історії її столиці і перш за все на її визначних місцях, про які згадується в Іпатіївському списку літопису, а також інших письмових джерелах. В результаті титанічної праці появилася основна праця вченого – це велика монографія «Історія Галицько-Волинської Руси від найдавніших часів до року 1453», яка дала поштовх до нових досліджень, зокрема, в історії української церкви.

І. Шараневич був одружений із Анною Лотоцькою (1840-1912), яка  померла у Львові.  Її батьки – Михайло і Соломія Лотоцькі проживали у Бродах. Мав із нею п’ятеро дітей.Помер  відомий історик 4 грудня 1901 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі. Його ім’я у столиці Галичини носить одна із вулиць.

Про родину Ізидора Шараневича окремої збірної інформації  досі не було. Тож мені довелося по крупинках збирати відомості, щоб відтворити його родинні зв’язки. Як стало відомо, у Ізидора Шараневича були дві сестри Елеонора, яка вийшла заміж за отця Петра Громницького та Климентина, що побралася з отцем Гарассевичем.  У Петра та Елеонори Громницьких було шестеро дітей: сини Ісидор, Володимир та Євгеній та дочки Теофілія, Іванна і Ольга.

До слова І. Шараневич допомагав своїм шваграм. Зокрема, використовуючи високе становище у греко-католицькій ієрархії  свого побратима на науковому полі Антона Петрушевича, він неодноразово просив у 1857 році, аби його швагра Петра Громницького, «который хотъ ревнивый священникъ уже 8-мый годъ на худой капелланіи въ Загирю прибываетъ, назначили парохом в Княжолукахъ», а в 1893 році Шараневич просив за іншого швагра Гарасевича, який хотів поміняти парохію в селі Козарі на Берлоги.

Як було сказано вище, у І.Шараневича було п’ятеро дітей. Мені вдалося віднайти короткі відомості  про них. Син Володимир  (1860-1938) став адвокатом. Він відзначався «рідкими чеснотами і кришталевим характером, нікому не відмовляв своєї помочі і завжди радо поспішав на допомогу», як було сказано у некролозі. Після закінчення Львівського університету у 1888 році він отримав ступінь доктора прав. У 1904 році відкрив адвокатську канцелярію у м. Стрию.  У 1907 році він переніс свою канцелярію до Рави-Руської, а далі  у 1918 р. до Лютовиськ, де і помер 18 лютого 1838 року.

Другий син Костянтин вивчився на військового. Під час Першої світової війни, коли в Галичину увірвалися російські сатрапи, він був запідозрений в українофільстві  і висланий до віддалених районів Західного Сибіру. Пізніше бачимо його серед списків бранців-офіцерів у  м. Семипалатинську (тапер м. Семей у Казахстані). На жаль, подальша його доля залишається невідомою.

Дочок у  І.Шараневича було три: Марія (1884 -1909), Ольга (1862-1904) та Соломія. Дві останні були заміжні за Іваном Матієвим, цісарсько-королівським крайовим шкільним інспектором. Тут немає помилки, оскільки спочатку він одружився із Ольгою, з якою мав двох дочок  - Софію та Ірину. Коли Ольга померла, він одружився із її сестрою Соломією, яка померла у 1959 році. Тоді такі випадки були непоодинокими. Однак, чи мав він із другою дружиною дітей – невідомо. Марія Шараневич померла неодруженою у віці 25 років.

В процесі пошуку відомостей про родину професора  І. Шараневича я натрапив на інших представників цього роду, які безумовно перебували у родинній спорідненості, оскільки Шараневичі широкого розгалуження не мали.

Серед них бачимо двох учителів. Перший – це Шараневич Григорій (1840-1901) -  народний учитель, помер у с. Станків (Станькова) Калуського повіту. Другий -Шареневич Яким (1847-1913) – емеритований учитель,  який помер у домі сина о. Олексія Шараневича, пароха с. Гнильче. Цікаво, що того ж року в цьому домі померла Шараневич Марія (1890-1913) – донька емеритованого вчителя Я.Шараневича, відповідно, сестра Олексія.

Отець Олексій Шараневич теж виявився цікавою особистістю. Окрім парафії Святого архістратига Михаїла у Гнильчому Устецького деканату, яку він обслуговував з 1911 по 1922 рр., бачимо його парохом у с. Побережжя, де він працює з 1922 до Другої світової війни. Тут він організовує товариство «Просвіту», бере активну участь у інших громадських справах. Пізніше його переводять у с. Бринці Церковні Стрийського району на Львівщині, де він започаткував архів, який існує до сьогодні. З 1950 року він працює у с. Вибранівці, де і помер 18 червня 1958 року. У отця були дочки Марія та Софія, які народилися у Гнильчому. Остання вийшла заміж за о. Богдана Нуда.

Ще один священник із цієї родини це - Шараневич Михайло (1807-1889) – священник, титулярний радник митрополичої консисторії з крилошанськими відзнаками, парох у Камені Калуського деканату. Також довголітнім парохом  села Поручина на Тернопільщині був теж о. Михайло Шараневич,  який помер у 1956 році. З його дочкою Климентиною у 1935 році одружився о.Мирон Дочило, який був парохом у Болехові. А священником у м.Городку на Львівщині – о. Омелян Шараневич, котрий після війни  у 1948 році був душпастирем у  м. Регенсбургу (Німеччина). На жаль, більшої інформації про них виявити не вдалося.

Ще я зустрів відомості про подружжя Віктора та Марії Шараневичів. Глава сім’ї працював у Бережанах, де був секретарем товариства «Надія». Його дружина Шараневич Марія померла у 1884 р., у Рогатині., але похована у с. Лучинці.

З Рогатинщиною пов’язана доля Омеляна Огоновського, однак мало хто знає, що його мати  - це Катерина Шараневич, що походила із с. Монастирець Журавенського району на Львівщині.

У цьому селі Шараневича проживали досить довго. Багато років праці у цьому селі віддав учитель Микола Шараневич, син Олекси, 1895 р.н,  колишній січовий стрілець, який свого часу був найосвіченішою людиною села. Він у 1932 році закінчив Львівську учительську семінарію. Його син Іван  (псевдо «Василько») загинув  смертю хоробрих як вояк УПА, точніше бойовик районної СБ. Другий син Олександр в роки більшовицької окупації засуджений на 25 років і був вивезений до Сибіру разом із матір’ю та сестрою Катрусею.

Ось такими є відомості про Ісидора Шараневича, його рідних та інших представників цього роду. Зрозуміло, що  головна орбіта родинних взаємовідносин проходить навколо імені відомого вченого. Однак і інші Шараневичі також старалися залишити в історії Галичини свої сліди. Тож час вимагає, щоб і про них ми знали більше.

Іван ДРАБЧУК

 

19 березня – день народження видатної української поетеси-шістдесятниці Ліни Костенко. Це одна з найвідоміших українок сучасності, жива легенда. Народилася майбутня письменниця 19 березня 1930 р. в сім'ї вчителів у місті Ржищеві на Київщині. Коли Ліні було 6 років, батьки переїхали до Києва, де дівчинка пішла в школу. Ще ученицею відвідувала літературну студію при журналі «Дніпро», перші вірші опублікувала, маючи 16 років.

Після закінчення школи Ліна Костенко навчалася в Київському педагогічному інституті, потім – у Московському літературному інституті ім. О.М.Горького. Майже одна за одною виходять її поетичні збірки «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця», засвідчивши народження талановитої поетеси. У 1963 р книжку віршів «Зоряний інтеграл» зняли з верстки, її твори цензура заборонила друкувати. Відтоді Ліна Костенко впродовж 15 років писала «в шухляду». За час вимушеного мовчання поетеса створила свої найкращі твори: «Берестечко», «Маруся Чурай» та поезії, що пізніше увійшли до збірок «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність». Роман «Маруся Чурай» удостоєний у 1987 р. Державної премії ім.Т. Шевченка. Вірші поетеси публікували журнали і газети Польщі й Чехословаччини, в Україні її твори ходили в «самвидаві».

Ліна Костенко стала однією з найпомітніших у плеяді молодих українських поетів, що творили на межі 50-60-их років ХХ ст., т.зв. шістдесятників. У 1965 р. поетеса підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Через рік у Спілці письменників, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Л.Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І. Світличного, О.Заливаху, М.Косіва, Б.Гориня. У 1968 р. написала листи на захист В.Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна».

Поетеса не боялася влади та відкрито говорила всю правду про неї. Вона відмовилася від звання Героя України, а до громадського життя повернулася на деякий час у період Помаранчевої революції.

У 2010 р. побачив світ прозовий твір Л.Костенко «Записки українського самашедшого», що викликав великий ажіотаж серед читачів.

Твори Ліни Костенко – невичерпне джерело мудрості. Вони спонукають замислитись над вічними темами, надихають на зміни і дають надію на краще майбуття. Адже коли народ має таких письменників – не вмре його мова.

Вислови великих людей розбирають на цитати. Не оминула цього й творчість Ліни Костенко. Подаємо кілька з них:

*Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

*Кожному поколінню сняться свої кошмари.

*…Якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.

*…Українці – дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.

*Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту.

*А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.

Любов Бойко

300 років тому 17 березня 1721 року у давньому Галичі перебував автор першої у світі демократичної конституції гетьман України Пилип Орлик.

Козацька доба на території Галицької землі в силу своєї політичної історії представлена дуже скупими відомостями. Тогочасні джерела доносять до нас дані про період Хмельниччини, коли «козаки аж поза Галичем замки здобували». Окремі є і легендарні оповіді. З пам’ятками козацького часу пов’язана діяльність прославленого полковника Семена Височана. Нагадує про цей час і могила гетьмана України Івана Виговського у Манявському Скиті. Проте мало хто знає, що з історією Галича пов’язана постать ще одного українського гетьмана – Пилипа Орлика.

Пилип Орлик був Генеральним писарем і довіреною особою гетьмана Івана Мазепи. Закінчивши єзуїтський колегіум у Вільні (Білорусія) та Києво-Могилянську академію він добре володів ораторським мистецтвом, а також польською, церковнослов’янською, болгарською, італійською та іншими мовами. У 1708 році він взяв участь у виступі гетьмана Мазепи проти Петра I. 27 червня 1709 року, після трагічної Полтавської битви, за Іваном Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тисячі запорожців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони і обрали 5 квітня 1710 року Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також османського султана і шведського короля.

Намагаючись завоювати підтримку, Пилип Орлик склав «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорозького», документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика - так звана «Бендерська конституція», яку вважають першою українською Конституцією, а також однією із перших у Європі. Текст демократичної конституції написаний на 77 років раніше за американський «Основний Закон» і на 81 рік раніше за польську Конституцію. Вона була схвалена 5 квітня 1710 р. на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер (турецька назва - Бендери, нині це територія Молдови).

Україномовний оригінал Конституції було віднайдено у Російському державному архіві давніх актів у 2008 р. Виявлений комплекс документів включає оригінальний текст Конституції, складений староукраїнською мовою, а також оригінальний підтверджувальний диплом Карла ХІІ на обрання Пилипа Орлика гетьманом. Автентичність цих документів підтверджується власноручним підписом гетьмана Пилипа Орлика та печаткою Війська Запорозького на рожевому воску з червоною стрічкою, а також власноручним підписом шведського короля Карла ХІІ на підтверджувальному дипломі і місцем, де раніше була королівська печатка, що, на жаль, не збереглася.

Латиномовна копія XVIII століття зберігається в Національному архіві Швеції. До архіву документ потрапив після розкопок на сільськогосподарських угіддях. Його знайшли у глиняному горщику, згорнутим у сувій. На думку шведських учених, документ переписав Пилип Орлик для вручення дипломатам європейських держав. Його готували для транспортування, але через певні обставини закопали.

Конституція Пилипа Орлика - це документ української політичної думки, який склався як договір поміж трьома основними політичними силами козацької держави: гетьманом, генеральною старшиною та Військом Запорізьким. Нею він зобов'язався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Московії у випадку, якщо він здобуде владу в Україні. Можна з гордістю стверджувати, що Україна вела у цьому перед. Однак проєкт Орлика щодо незалежної Української Держави не було втілено, і його Конституція, написана у вигнанні, не набрала чинності.

У 1711 та 1712 роках гетьман двічі пробував збройною боротьбою здійснити свої права на рідній землі. В 1714 році був з Карлом ХІІ у Молдовському князівстві, а потім разом із ним переїхав до Шведської імперії, де перебував аж до 1720 року. Після підписання шведсько-московського миру виїхав із Швеції й через Німеччину, Чехію, Шлезьк прибув до Речі Посполитої, де пробув до березня 1722 року. З Речі Посполитої виїхав до Османської імперії. 1722 року, коли П. Орлик прямував до запорізьких козаків в Олешківську Січ, його затримала османська влада в Хотині й до 1738 року інтернувала у Салоніках. Опісля, побувавши якийсь час у Чернівцях, потім у Каушанах (Молдова) та в Букарешті (Бухарест, Румунія), гетьман переїхав до Ясс (Румунія), де й помер у 1742 році.

До наших днів зберігся також подорожній щоденник Орлика «Діяріуш подорожній, який в ім′я Троїці найсвятішої, розпочатий в року 1720 місяця жовтня дня 10-го». Щоденник написано польською мовою з використанням кириличних назв церковних свят та латинської, що була розповсюдженою мовою освічених осіб доби бароко. Орлик опанував і використовував декілька мов, серед яких польська, латинська, українська, церковно-слов'янська, частково турецька. Згідно з прочитаними сторінками, щоденник не призначався для сторонніх очей, але був важливим для особи, якщо той робив записи такий довгий термін.

У своєму щоденнику під датою 17 березня 1721 року гетьман записав: «У вівторок виїхавши (з м. Бурштина, де ночував Орлик – Авт.) ми прибули за дві милі до Дністра, через який переправившись стали попасом у Галичі, колишньому славному місті, резиденції королів і князів руських, а тепер мале і мізерне, де для З’їзду шляхти на Суди ледве змогли знайти помешкання. Там зустрівся зі мною Скаловський, який раніше служив покоєвим воєводи київського в Бендерах… Я там повечеряв, виїхав вже пізно і через дуже погану дорогу ледве міг заїхати за пів милі до монастиря св. Іллі на нічліг, який знаходився недалеко від дороги і був пов'язаний із Крилоським монастирем, кафедральним Галицьким, який належав до Львівської єпархії. Там тоді в тому убогому монастирі заночував, куди приїхали ми вночі, де є п’ять монахів, що живуть із праці своїх рук, змушених до Унії». Монастир Св. пророка Іллі знаходився біля старого шляху (Львівського або Галицького), що визначило за ним роль своєрідних «сухопутних воріт церковного міста» і був одним із найстаріших на території давнього Галича.

Його дослідження проводились у різний час Л. Лаврецьким, І. Шараневичем, Я. Пастернаком, М. Каргером, Б. Томенчуком та О. Мельничуком. У результаті відкриття у 1886 р. (Л. Лаврецький, І. Шараневич) та при повторних дослідженнях М. Каргером (1955р.) монастирської церкви показали її оригінальну будівельну конструкцію: ротонда з апсидою та прямокутним притвором. На прилеглій до фундаменту території простежено сліди кладовища та окремі об’єкти, пов’язані із функціонуванням монастирських споруд. Також було знайдено фрагменти архітектурних деталей із різьбою, хрестики, уламки кераміки та скляного посуду. Під час одного із походів кримських татар (1676р.) монастир, очевидно, був зруйнований, у результаті чого згодом єпископ Й. Шумлянський у 1708 р. виділив 600 злотих на ремонт монастирської церкви, яку владика назвав «найстаршою з усіх». Під час ревізії ігуменів 1724 року в монастирі знаходилось 5 монахів. Цінним джерелом про тодішній стан монастиря є його опис у 1749 році консультором О. Земкевичем. В 1774 р. Іллінський монастир було приєднано до Крилоського Успенського монастиря.

На сьогоднішній час відтрасовано фундамент церкви св. пророка Іллі у Крилосі та встановлено інформаційну таблицю. Можливо, з часом буде знайдене місце у Галичі для вшанування пам’яті гетьмана України Пилипа Орлика.

 


Олег Мельничук

Пилип Орлик у Галичі (Рис. автора).

Церква св. пророка Іллі у Крилосі (графічна реконструкція Ю. Диби).

Перша і остання сторінки «Конституції».

Звести представників цього роду у якусь одну родинну лінію мені вдалося нелегко. І все ж діяльність окремих діячів, які носили прізвище Фацієвич вартує того, щоб про них знали у значно ширших, аніж родинні кола. Зрештою, на сьогодні маємо не так уже багато їх носіїв. За даними  генеалогічного товариства «Рідні», 101 житель України носить прізвище Фацієвич. Найпоширеніше воно  на Львівщині. Там, до речі, місцеві жителі, нащадки білих хорватів, вважають, що це прізвище має хорватське походження і на цій мові  «фаціо» означає «працьовитий».

Перший із них - отець Василь Фацієвич (1847- 1921) - галицький церковний і громадсько-політичний діяч, священник УГКЦ.

Народився у 1847 році. У 1871 році був висвячений на одруженого священника (овдовів у 1887 році). Після висвячення виконував обов'язки адміністратора (1871-1874) і капелана (1874-1883) парафії Перенесення мощей святого Миколая  в селі  Фрага Ходорівського деканату Львівської архієпархії УГКЦ. В.Фацієвич був крилошанином і членом митрополичої консисторії у 1883-1887 рр.

У 1887 році о. В. Фацієвич перейшов до новозаснованої Станиславівської єпархії. Тут став членом єпархіальної консисторії Станиславівської єпархії у 1887-1910 роках: у 1888 році він цензор, архидиякон (9 січня 1887-1891) і архипресвітер (з 5 січня 1891-1910) Станиславівської катедральної капітули. У 1891 році взяв участь у Львівському синоді. Ще з квітні 1888 р. коли було розподілено обов’язки крилошан і референтів консисторії. В.Фацієвича відповідав за прийняття і відпустки священиків з єпархії, проблеми церковного майна та землеволодіння тощо.

З 17 січня 1901 року до 18 травня 1904 року був адміністратором вакантної Станиславівської єпархії. Як відомо, тоді чотири роки Станиславівська дієцезія не мала владики, бо тоді змагалися за кандидата на єпископа. Генеральний вікарій о. В. Фацієвич теж розглядався як кандидат, але він був вдівцем і за церковним правом не міг стати єпископом. Але у той час о. В. Фацієвич фактично керував єпархією.  Також він був послом-вірилістом Галицького крайового сейму VII і VIII скликання. У час його управління збудовано будинок для духовної семінарії. В 1902 році посвячено наріжний камінь, а 1903 року закінчено будову.

Отець В.Фацієвич написав статтю «Мѣсто Станиславвъ і єго церкви», що була надрукована в «Шематизмі… греко-кат. Епархіи Станиславовской на… 1902», Станиславів, 1902, стор. XV—XVIII. Він був добрим оратором і часто виступав із промовами на велелюдних зібраннях у Станиславові. Як правильно підмітив історик Іван Бондарєв: «Виглядає, що без нього не обходилося жодне міське торжество». У травні 1912 р. о. Фацієвич заснував «Пресове товариство св. Йосафата» для «позитивної роботи» і поширення католицької преси.

Після цього він зрезиґнував з адміністративних обов'язків і деякий час мешкав при церкві святої великомучениці Варвари у Відні. Помер 26 лютого 1921 року в селі Яблунів (нині Гусятинський район Тернопільської області), де його син Йосиф Фацієвич був парохом.

Другий – це отець Юліян Фацієвич - польовий духівник при Українських Січових Стрільцях. Народився 1876 року в Пійлі, повіт Калуш. Походив зі старої, з-понад 200-літньою традицією священичої родини. Батько, о. Кирило Фацієвич, а мати Наталія з роду Маліцінська. Мати померла в молодому віці, маючи всього 24 роки. Малий Юліян залишився під опікою батька і своєї бабуні Теклі, з роду Левицьких-Маліцінської, що була рідною сестрою кардинала Михайла Левицького.

Народну школу закінчив Юліян в Войнилові, де парохом був його дід о. Маліцінський, а гімназію в Перемишлі. По закінченні гімназії студіював теологію в університеті у Львові та у Відні. По закінченні теологічних студій висвятив його митрополит Андрей Шептицькиїі. Перше його душпастирське призначення було сотрудництво при батькові у Стрілищах Нових, повіт Бібрка з 1904 року. 14 серпня 1904. у місті відбулись установчі збори «Сокола», на яких до товариства записались 60 членів. Керівником було обрано о. Юліана Фацієвича.

У 1910-1911 роках він був парохом у с. Миклашеві, а тоді переведений на сотрудника до собору святого Юра у Львові. В 1912 році його перенесено на парафію Кнігиничі, повіт Рогатин. Отець Ю. Фацієвич продовжував працю свого попередника о. Андрія Пеленського, який зробив Княгиничі національно свідомим селом.

Прийшла Перша світова війна. В рядах австрійської армії стало до бою українське військо – Українські Січові Стрільці. До того війська зголосився добровільно в 1916 році о. Юліян Фацієвич, як польовий духівник, і цілий час аж до кінця війни перебував на фронті.

Цікаво, що у 1914 році  на потреби формування зародку української армії добровольчих загонів січових стрільців, вчителька Осипа  Фацієвич (дочка о.Фацієвича) зі Стрілищ подарувала золотих ви¬робів на суму 100 корон. Відомо, що вона була доброю українською патріоткою і в школі по суботах (коли на заняттях не було жидівських дітей) навчала дітей історії України, вчила їх ставити вистави і сама готувала для них костюми.

В 1920 році батько о. Юліяна та Осипи — о. Кирило Фацієвич помер. Митрополит Андрей призначив на місце батька парохом у Стрілищах Нових о. Юліяна. Тут збудував він дім під читальню т-ва «Просвіта»,  якою керував багато літ, заснував кооператив і почав будову нової церкви. В самому розгарі будови, в червні 1928 року, о. Юліян Фацієвич несподівано помирає.

Як сказано вище, батьком о. Юліана був парох Стрілищ о. Кирило Фацієвич, 1850 р.н., висвячений у 1874 році, який перейшов у це містечко з Дуліб у березні 1895 року. Через рік о. К.Фацієвич, який був великим любителем музики, заснував церковний хор. Його диригентом був студент львівського університету Лозинський, який давав лекції дітям отця і тим підзаробляв собі.  Багато праці  він доклав для  пробудження національно-патріотичного духу своїх прихожан. Помер  о. Кирило Фацієвич 1920 році.

Цілком вірогідно, що батьком о. Кирила є о. Йосиф Фацієвич (1820-1883) – парох с. Дуліби Ходорівського деканату, член «Народного Дому», який  помер на 63 році життя і 40 році священства («Діло» 1883 р., 19 (31) березня). О. Й.Фацієвич є автором колядки «Темненькая нічка тьмою світ закрила, / На небеснім полі зорі запалила...», яку він написав у середині ХIХ століття. Також у нього був брат Фацієвич  Михайло (1822-1907) – парох у Ліщині Стрілиського деканату, консисторський радник, що  помер 2 липня на 85 році життя («Діло» за 3 липня 1807 року).

Ось такими є найвідоміші представники давнього роду Фацієвичів. Як бачимо, у давніх священичих родинах зберігалися традиції та плекалася українська культура, що випромінювала на оточення в громадах, де священники працювали. В тому середовищі й виростали українські інтелігенти, що ставали пізніше  у проводі народу.

Іван ДРАБЧУК

10 березня, в річницю пам'яті Тараса Шевченка, в Галичі відбулася панахида на площі біля монумента поету. Її відправили Галицький декан УГКЦ о.Ігор Броновський і священники о.Володимир Кузюк та о.Володимир Палій. Присутні помолилися за упокій душі генія українського народу. Вшанували пам'ять Великого Кобзаря співробітники Національного заповідника «Давній Галич», який очолює генеральний директор Володимир Костишин, посадовці Галицької ОТГ, працівники культури тощо. Голови Галицької та Дубівецької ОТГ О. Кантор та П.Андрусяк поклали квіти до пам'ятника поету.

Щиру промову про нелегку долю поета виголосив Галицький декан УГКЦ о.Ігор Броновський. Священник пригадав рядки з безсмертних віршів Т.Г.Шевченка – поезія Тараса Григоровича завжди актуальна і пророча, незважаючи на те, скільки літ минуло від часу її написання.

Тарас Шевченко є моральним авторитетом для кожного українця. І не лише для українця, адже його постать є символом боротьби за волю рідного народу на всіх континентах. Президент США Л. Джонсон відзначав свого часу світову вагу і величність нашого геніального земляка, сказавши такі слова: «Він був більше ніж українцем – він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше ніж поетом – він був безстрашним борцем за права й волю людей».

Тарас Шевченко – вільна людина, хоч був закутий у кайдани, переслідуваний, гноблений. Йому не дозволяли писати й малювати, а це все одно, що позбавити права жити, але він, однак, зумів перебороти обставини і стати найбільшим українським поетом не лише свого часу, але і всіх часів. Завдяки творам Шевченка про українську культуру знають у всьому світі. Його поезія єднає українців у всіх куточках світу.

Творчість Великого Кобзаря надихала покоління борців за незалежність нашої Вітчизни. І навіть сьогодні, коли ми маємо власну державу, геніальні і пророчі рядки його поезії не дають нам забути – хто ми, чиї нащадки.

На закінчення поминального дійства присутні виконали безсмертний «Заповіт» на слова Т.Шевченка.

Любов Бойко

Напередодні дня народження Т. Г. Шевченка перечитувала окремі записи з його «Щоденника», який поет вів останній рік заслання. Зловила себе на думці, що Кобзар у ньому не завжди такий сумний, як здебільшого у своїх поетичних творах. Він різний, як різні емоції, які відчуває людина в житті, навіть такому безталанному, як у поета. Очевидно, Тарас Григорович не мав поряд вірного товариша, з яким би міг поділитись сокровенним, розповісти про пережите, наболіле.

Т. Г. Шевченко почав писати свій щоденник 12 червня 1857 року в Новопетровському укріпленні, очікуючи звільнення після десятирічного заслання. Це був саморобний зошит-альбом, виготовлений з дев’яти пронумерованих окремих зшитків, оправлений у гарний коричневий сап’ян. Поет називав його журналом. Із його сторінок дізнаємося про солдатське життя, як нелегко поетові й художнику, якому забороняють писати і малювати. Часом записи досить емоційні, з дотепними, а то й гострими слівцями. Шевченко у буденному житті був звичайною людиною, літературний лоск на його постаті з'явився пізніше.

Читаючи уривки зі щоденника Великого Кобзаря, відкриваєш для себе нові грані особистості поета. Він був запальним, іронічним, закоханим, але насамперед – талановитим. Вперше «Щоденник» (російською мовою) був опублікований у журналі «Основа» в 1861 р. Через рік його надрукували зі значними скороченнями через тодішню цензуру.

Переклад «Щоденника» українською мовою зробив Леонід Білецький. Шевченко писав про бездушних лицедіїв, темних мучителів і жорстоких розпинателів, з якими йому довелось співіснувати впродовж десятиліття. Астраханських морських офіцерів поет назвав неуками та брехунами. Вони проводять свій час переважно в шинках, де гуляють і пиячать кілька днів поспіль, аж доки не розпочнуть бійку. Солдатів-москалів Шевченко характеризує як найбіднішу, найнещасливішу верству в «православній отчизні» з нелюдським вихованням і грубіянською поведінкою. А про їх зверхників у мундирах Кобзар пише: «…бо коли тверезі, то все-таки неодмінно неуки і хвальки, а також п’яниці, циндри і розпусники». 20 червня Шевченко занотував: «Чи діжду я тих блаженних днів, коли з пам'яті моєї вивітриться ця моральна гидота?»

Поет жив із надією на звільнення від немилосердних московських інквізиторів, молився всемогутньому Богові, очікуючи звільнення: «Господи, чи настане для мене година визволення?»

У неділю 21 липня 1857 р. об 11 годині завідувач шпиталю Микола Бажанов сповістив Шевченка про «свободу». Поет радів, не знаючи, що йому ще доведеться жити під суворим наглядом поліції  невизначений строк.

Ввечері 2 серпня він виїхав із Новопетровського укріплення, а 5 серпня прибув на хисткому рибальському човні в м.Астрахань. Йдучи брудними вуличками пристані, минаючи бідні сірі хатинки, дерев'яні будиночки з величезними купами сміття і гною біля них, поет зробив висновок, що Астрахань нічим не краща за інші міста Московщини.

28 серпня Тарас Григорович виїхав на пароплаві «Князь Пожарський», який зупинявся в кількох приволзьких містах. У Симбірську Шевченко зійшов на берег – і опинився в болоті й калюжах, промочивши ноги.

20 вересня пароплав зупинився в Нижньому Новгороді. Вийшовши в місто, Шевченко побачив тутешній Кремль і новий собор, який описав так: «Це величезна квадратова ступа з п’ятьма короткими товкачами…» Хотів дізнатися про час його спорудження, але не мав у кого питати, бо до «п’яних і патлатих не хотів звертатися». А в самому місті – болото, моральний застій та всіляке паскудство.

Як бачимо, Т.Г.Шевченко неприязно ставився до Московщини і її можновладців. І недарма – він мав на це багато причин. Адже 10 років тому йому винесли суворий вирок: «…Художника Шевченка за написання підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів… призначити рядовим в Оренбурзький окремий корпус,… доручивши начальству мати найсуворіший нагляд, щоб від нього ні в якому разі не виходили підбурливі й пасквільні твори». На оригіналі власною рукою цар Микола І написав олівцем: «Під найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати». Для Тараса Шевченка це було все одно, що заборонити жити! Він напише в щоденнику через десятиріччя, перед звільненням: «Трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку».

В березні 1858 р. Т.Шевченко повернувся до Петербурга. Знайомий поета, художник В.Ковальов розповідав: «…Я був вражений різкою зміною його зовнішності: це не був колишній широкоплечий, кремезний, з волоссям на голові, чоловік у сірому сюртуку, яким я його знав раніше; переді мною був зовсім схудлий лисий чоловік, без кровинки в лиці; руки його проглядали до того, що видно було наскрізь кістки і жили… Я мало не заплакав».

У Петербурзі Тарас Григорович знайшов щирих, доброзичливих друзів, серед них родину Лазаревських. Він констатував у щоденнику: «На подив симпатичні люди ці прекрасні брати Лазаревські, і всі шість братів – чудова рідкість». Один з них, Михайло, близький товариш Шевченка, кілька разів зустрічався з ним в Орську, листувався та матеріально допомагав йому.

12 липня 1858 року, в день іменин Михайла Лазаревського, Шевченко подарував йому свій щоденник. Вже після цього він вписав туди щойно створений вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала…»). Це найраніший варіант із відомих п’яти автографів вірша.

Любов Бойко

Родина Танячкевичів прийшла до Галичини з Наддніпрянщини й завжди відзначалась великим народолюбством. Найвідомішим її представником став Данило Танячкевич. В гімназії він захопився народними піснями, переказами, приповідками тощо, тобто усною словесністю українського народу, а далі його письменством. Українська література Наддніпрянщини зробила повний перелом у його думках і поглядах.

Данило Танячкевич народився 6 листопада 1842 року  у с. Дідилів Кам’янко-Бузького району, де його батько Данило (1817-1895) був священником.  Батько був також парохом у с.Миколаєві коло Бродів, де, очевидно, й помер. Його мати Пракседа (за іншими даними – Параска, 1818-1909) теж померла у цьому селі у домі зятя о. Івана Карановича, пароха у Миколаєві. У сім’ї виховувалися дочки Марія та Наталія, які вийшли заміж за Євгена Омелянського та Івана Карановича. Також Данило мав ще брата Олексу (1855-1904), який у 90-тих роках ХІХ століття працював судовим радником у Надвірній на Станіславщині, а пізніше був судовим радником у Бережанах, де і помер.

Народні школи Данило Танячкевич закінчив у Виткові і у Львові, де ходив також до гімназії і де скінчив богословські cтyдії. Під час навчання поживою для його душі доставляла бібліотека його вчителя і провідника Михайла Осадци. Що припало йому до серця, з того робив копію й у відписах ширив між своїми товаришами. Також Д. Танячкевич вів переписку (до 1869 р.) із Пантелеймоном Кулішем.  В 1861 р. від нього прийшли на адресу Танячкевича дві пачки книжок.

На долю семінариста Данила Танячкевича випало організувати і очолити український учнівський та студентський молодіжний рух у Галичині. Він став засновником товариства «Громада» у Львові, котре було школою виховання української національної еліти.  Д. Татячкевич, за словами сучасників «як натура наскрізь ентузіастична, здібна запалювати себе і запалювати інших».

Саме тоді появилися народовські часописи «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Правда», до яких часто дописував і Данило Танячкевич. Олександр Барвінський у «Споминах з мого житя», що побачили світ 1912 р., написав: «Душою львівської громади був палкий, здібний і рухливий, навіяний месіянізмом Данило Танячкевич, питомець духовної семінарії, відомий зі своїх писань у «Вечорницях», а опісля і в «Меті» під прибраною назвою Грицько Будеволя».

У 1865 р. Данило Танячкевич закінчив навчання у Львівській духовній семінарії. Два роки чекав на висвячення, яке відтягували, оскільки керівництво Львівської консисторії боялося його організаторського таланту, а найбільше - його українства. Оскільки висвячення відкладали, то, щоб даром не гаяти часу, пішов Данило в «науку» до адвоката Андрія Чайковського. Став «доктором права», як писав 30 січня 1865 р. Василь Білозерський, передаючи йому гроші, очевидно для потреб «Громад». У той «безробітній час» Данило Танячкевич написав перший маніфест народовського руху «Письмо народовців руських до редактора політичної часописі «Русь», яко протест и мемориял». Списав Федор Чорногора» (Відень, 1867), у якому виступив на захист українського народу.

Після висвячення в 1867 році на священника, Д.Танячкевич отримав місце приватного сотрудника в Станислачику (тепер Бродівського району на Львівщині), а в 1868 р. став адміністратором капелянії Закомар’я Олеського деканату, де опісля,  з 28 вересня 1875 р., був парохом. Працював у цьому селі аж до смерти.

У молодому віці померла його дружина Костуня з Кириловичів. Відтак жив як аскет. Отець увесь час щось писав – для преси або просвітянську брошуру, які залюбки друкували у Львові. Іноді й не мав, що їсти, дух підтримували чорна кава й сигари. А все ж заснував у селі позичкову касу (перша в Галичині, «Закомарська правда»), під час спеціальних проповідей у церкві збирав складки для найбідніших парафіян і дбав, щоб ті кошти дійшли до тих, кому вони були призначені.

У 1897 р. земляки вибрали  о. Данила Танячкевича  послом до віденського парламенту. Він виграв вибори в IV (селянській) курії, в окрузі Золочів – Перемишляни, хоча це були криваві баденівські вибори. В парламенті Данило Танячкевич не був пасивним спостерігачем, а борцем за права українського люду. Вже у травні 1897 р. посол Танячкевич вніс проект закону про рівноправність народностей Австро-Угорської імперії. У березні 1898 р. виступив з просьбою надати державну допомогу селянам, описавши їх злиденне життя. А у жовтні 1899 р. запропонував австро-угорському урядові викупити усі селянські борги. Було це не до смаку урядовцям. То ж такого вірного слугу народу, яким був посол Данило Танячкевич, не допустили до наступних виборів.

Також отець Данило Танячкевич був одним із галицьких економістів, організатором кредитних спілок, автором брошур на актуальні суспільні теми, членом «Просвіти», Наукового товариства ім. Шевченка, «Народної Ради», «Народної Торговлі» тощо.

Дітей своїх  він виховав істинними патріотами. Його дочка Стефанія (по чоловікові Оливинська) у тяжкі хвилини життя Івана Франка з квітня 1916 р. і до смерті доглядала за поетом. Дочка Ірена вийшла заміж за Стефана Дрогомирецького. Син Кость вивчав медицину у Відні. У 1903 році він став доктором медицини. Був лікарем у Золочеві, а з 1912 року у Львові. Під час листопадових боїв у Львові при Начальній Команді УГА лікар Кость Танячкевич заснував санітарний відділ. Пізніше дослужився до рангу сотника. Загинув в часі визвольних змагань в Східній Україні. Ще один син Мирон (1871-1897) помер у віці 26 років у Закомар’ї, дочка Неоніла у 20-тих роках ХХ століття жила у Львові, на Богданівці, але важко хворіла.

Данило Танячкевич був великим патріотом. Пам’ятний Хрест на честь Маркіяна Шашкевича, що встановлений на Білій Горі в Підлиссю, - то ідея о. Данила, яку він висказав на празнику в с. Ожидів на Чесного Хреста 1905 року. Під час виголошення проповіді, вказавши хрестом на Білу Гору зі словами: «На цій горі повинен стати Хрест, який показуватиме дорогу нашого національного відродження». Хрест збудували за проектом п. Лушпінського. Перенесення тлінних останків Маркіяна Шашкевича з Новосілок до Львова в 1893 р. - також його ідея. У 80-х р. XIX ст. у Галичині розгорнувся рух тверезості, який заклав основи для дальшого національного відродження народу. У 1905 р. о. Данило їздив на протиалкогольний конгрес до ГІешту (частина Будапешту), про що опублікував повідомлення у «Ділі».

Помер отець Д.Танячкевич 21 квітня 1906 року, похований у с. Закомар’є. На цвинтарі могилу о. Данила Танячкевича видно здалека: пам’ятник зроблено з червоного каменя у вигляді хреста з написом: «Незабутньому і многозаслуженому о. Данилови Танячкевичу. 21/4. 1906. Кондеканалъний клир і народ на вічну пам ’ять». Зазначимо, що  20-40-х роках у селі діяло товариство «Рідна школа» імені о. Данила Танячкевича.

Ким був о. Данило для закомар’ян? Про це сказав на його похороні парох села Цішки Тома Дуткевич, його давній товариш і сусід: «Усім помагав, не тямив про себе. Прийшовши в перших літах в це маленьке сільце, яке ніяк не могло вистати на удержання його родини, не покинув його ціле життя... При своїх здібностях міг доступити високих гідностей, на які йому вказували давно, але він не оглядався на нікого і на ніщо, та волів залишитись на скромному становищі й служити правді. Справді дивна й незвична була ця людина, що не шукала нічого для себе, а давала усю свою душу для добра загалу. Тим стояв він високо в очах духовенства й був нашим моральним провідником. Такого другого ми не маємо, і хто знає, чи будемо мати».

Ким був Данило Танячкевич для галичан? Тим, хто змолоду єднав українців Заходу і Сходу. Прочитаймо листи членів «Громад», його дописи, брошури. Остап Терлецький у своїх спогадах про Данила Танячкевича написав: «Він був тим справжнім посердником між Україною і галицькою молоддю і він один, не вважаючи на розчарування і невдачі, які через недоспілість молоді спадати мусіли на народну партію, потрапив у своїх руках так довго утримувати її, поки молодь не підросла і сама не взяла їх у свої руки. Він був найкращим організатором молодої партії, без якого «ледве чи ідеї демократичні могли б були так швидко огорнути молодь».

Данило Танячкевич залишив по собі значну рукописну спадщину – важливе джерело з історії українського національного руху XIX ст. Свій приватний архів він заповів Науковому товариству ім. Т. Шевченка. Зараз більшість листів Танячкевича розкидано по різних фондах відділів рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України (Київ) та Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України. Спадщина отця Д. Танячкевича все ще чекає на свого дослідника.

На завершення хочемо додати, що в процесі збору відомостей про о. Данила Танячкевича, ми натрапили на ще кількох носіїв цього прізвища – о. Петра Танячкевича (1819 -1891), який працював священником у Боложинові (у 1842-1848 рр.), Голосковичах ( у 1848-1855 рр.) на Львівщині та Монастирчанах (з 1855 по 1891 рр.) на Станіславщині. Він був тестем історика Юліана Целевича  та лікаря зі Станиславова Юрія Конкольняка (вони, відповідно, були одружені з його дочками Вандою та Михайлиною). Також у сім’ї зростала дочка Теофіля. Ще маємо згадку про о. Івана Танячкевича (1823-1850), який працював у Дідилові, де пізніше народився Данило Танячкевич. Очевидно, він був його стриєм. Його дружина походила зі села Довжнів, яке після Другої світової війни відійшло до Польщі. Була вона дочкою священика Матвія Ковшевича. Він, імовірно, був стриєм Данила і батьком Володислава Танячкевича, який викладав мову у Золочівській гімназії, був москвофілом, а пізніше виїхав на Велику Україну.

 

Іван ДРАБЧУК

Специфіка праці науковців у зимовий період полягає в тому, що можна більше часу присвятити дослідницькій та пошуковій роботі. Завдяки цьому, впродовж зими 2020–21 рр. досліджено і опрацьовано значний масив інформації, вдалося додатково встановити кілька десятків прізвищ осіб, які загинули в боях за Галич. Серед опрацьованих матеріалів – інформація Міністерстерства оборони Угорщини, дані пошукової організації «Vigyazok», бібліотечні фонди, приватні збірки та ін.

В результаті - додатково встановлені прізвища 64 військовиків підрозділів Австро-Угорської монархії, яких доля назавжди пов'язала з містом над Дністром. Вони були різного віку і служили в різних родах зброї; це були артилеристи, гусари, улани, піхотинці, військовослужбовці крайової оборони – всі залишилися тут навічно, а їхні прізвища довгі десятиліття перебували в забутті.

На даний час відомо, що більша частина з нововстановлених були за етнічним походженням угорцями; також були угорці, народжені в Румунії, а кілька осіб (6), ймовірно, були хорватами, землі яких в той час входили до складу земель корони Святого Стефана. Роки їхніх захоронень 1914–17.

Згідно архівних даних, частина з цих військовослужбовців (28), з огляду на тогочасні обставини (обстріли ворога, брак часу), були захоронені на терені міста в різних місцях. Вірогідно, що практично всі вони згодом у 20-их рр. ХХ ст. були ексгумовані і захоронені на збірних кладовищах Галич-Гора та Галич-Заріка.

Життєвий шлях кожного з полеглих практично є невідомим, але доступні дані в статистичному розрізі (щодо соціального статусу та етнічного походження, служби у військовому підрозділі, кількості полеглих у конкретні місяці 1914 – 17 рр.) дають змогу дослідникам глибше розуміти події, які відбувалися на цьому терені більше 100 років тому, відкривати нові сторінки забутої війни.

У попередніх публікаціях згадувалося життєписи легіонерів УСС, які поховані в Галичі; поступово збирається інформація про інших.

Нещодавно стало відомо, що у Галичі загинув барон Іштван Андреянські. Коротка історія його служби така – весною 1916 року він, як лейтенант запасу, записався добровольцем до цісарського та королівського 2-го гусарського полку (Husarenregiments Friedrich Leopold Prinz von Preussen Nr. 2) в Брашові. Після навчання він подав рапорт щодо служби на полі бою, його було призначено на посаду командира підрозділу. За словами його командира полку, він зголосився виконати всі важкі завдання.

Іштван заслужив срібну медаль "За хоробрість" II класу, а потім медаль I класу. Остання, «Велика срібна», була особисто приколота до його грудей спадкоємцем престолу Карлом Габсбургом. Загинув героїчною смертю 5 вересня 1916 року, повівши свій ескадрон в атаку під сильним ворожим гарматним вогнем в м. Галичі.

Встановлення прізвищ забутих воїнів є важливим моментом відновлення історичної пам'яті щодо полеглих. Ще 10 років тому, коли тільки починалося дослідження військового кладовища на Галич-Горі, не було відоме жодне прізвище захоронених.

На даний час вже відомо 247 прізвищ (з загальної кількості близько 335), які брали участь у боях за звільнення міста в 1915 р. та його подальшій обороні у 1916 р. і були тут поховані; силами небайдужих та за підтримки міської влади попередньої каденції (міський голова О.Трачик) вдалося організовувати періодичні роботи з благоустрою військового кладовища.

Щоб забезпечити належний поступ у меморіальній роботі, потрібна системна співпраця як науковців, так і владних органів. Тоді, можливо, зможемо досягнути європейського досвіду пам'яткоохоронної роботи…

Андрій Чемеринський

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:10940

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:20042

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:8149

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:8849