22 лютого відбулося перше в цьому році засідання вченої ради Національного заповідника «Давній Галич». Науковці розглянули низку важливих питань. Вчена секретарка, кандидатка мистецтвознавства Наталя Качковська проаналізувала наукову роботу колективу установи в 2021-ому році. Зокрема, науковці заповідника взяли участь у 15-и міжнародних конференціях в Україні і за кордоном. Їх доповіді опубліковані у фахових журналах і збірниках. Якщо деталізувати науково-дослідну роботу в заповіднику за минулий рік, то слід згадати наукову конференцію, чотири семінари, три круглі столи, на яких обговорювались різноманітні питання.

Щодо науково-освітньої, культурно-просвітницької діяльності Національного заповідника  «Давній Галич», то науковці установи стали співорганізаторами фестивалю історичної реконструкції «Галицьке лицарство», в Картинній галереї проводились презентації і виставки, історичні та літературні читання тощо.

Працівники інформаційно-видавничого сектору, музейні співробітники, науковці всіх структурних підрозділів активно популяризували роботу заповідника у ЗМІ, в соціальних мережах. Серед іншого – записано значну кількість інтерв’ю, організовано фото- і відео зйомки. До речі, торік було проведено 320 екскурсій, заповідник відвідало 11,5 тисяч туристів.

У царині міжнародної співпраці науковці заповідника брали активну участь у дослідженнях (Т.Ткачук), стажуванні за кордоном (А.Петраш), спільних проєктах (А.Стасюк). А працівники Музею караїмської історії та культури підтримують тісні зв’язки з караїмськими громадами з інших країн.

Про плани на наступний рік розповів заступник з наукової роботи Національного заповідника  «Давній Галич», кандидат історичних наук Семен Побуцький. Насамперед у жовтні 2022 року планується провести наукову конференцію на тему «Галич і Галицька земля». А ще адміністрація установи сподівається виробити чіткий протокол з конкретними дорученнями щодо консервації і музеєфікації фундаменту Успенського собору. Передбачено здійснити закупівлю предметів для поповнення фондової збірки заповідника. Заплановано ряд видавничих проєктів. До слова, торік побачило світ кілька видань, про які ми повідомляли. А якраз напередодні в івано-франківському видавництві «Лілея-НВ» вийшла монографія Марії Костик «Король Данило». На її сторінках – бурхливі події, які відбувалися в Галицько-Волинській землі в першій половині ХІІІ ст. І, звичайно ж, центральною постаттю книги є король Данило Романович, який разом з матір'ю, княгинею Анною, доклав великих зусиль, щоб повернути втрачену після смерті батька Романа Мстиславича спадщину. Авторка подарувала книги своїм колегам, а вони побажали, щоб Марія Володимирівна і надалі продовжувала досліджувати історію Галицької землі.

Любов Бойко

22 лютого 1942 року в Бабиному Яру було розстріляно поетесу Олену Телігу. В камері, де вона перебувала перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху було викарбувано стилізований під меч тризуб.

Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова) народилася 21 липня 1907 року в Іллінську під Москвою, походила з української родини. Її батько, Іван Шовгенів, родом із околиць степового Слов'янська, був інтелігентною й освіченою людиною, за фахом – інженер, спеціаліст із гідротехніки. Мати – родом з Поділля. Дитинство Олени було доволі безтурботним. Батьки жили заможно, а тому діти – Олена і двоє старших братів – мали все необхідне, щоб здобути добре виховання й освіту. Змалку дівчина вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української, бо в сім'ї спілкувались російською.

У 1918 році родина перебирається до Києва, де Іван Опанасович починає працювати професором Київського політехнічного інституту. Саме з Києвом майбутня поетеса пов’язуватиме найкращі моменти в житті, неодноразово згадуватиме місто у своїх листах та поезіях.

У Києві Шовгенових застала Українська революція. Іван Опанасович стає міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат Сергій – вояком армії УНР. Олена ж тоді ще перебувала у полоні юнацьких мрій.

Після поразки української державності батько і старший брат змушені були емігрувати. Олена разом з матір'ю і молодшим братом залишаються в окупованому більшовиками Києві. Невдовзі приходить голод і розруха. Навесні 1922 року мати з дітьми покидає Україну.

Олена стає студенткою історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі. Вона бере активну участь у літературних вечорах та диспутах, спілкується з Н.Лівицькою-Холодною, Є.Маланюком, О.Ольжичем, Л.Мосендзом. У студентські роки Олена Шовгенова зустріла і свого майбутнього чоловіка Михайла Телігу – кубанського козака, бандуриста, недавнього старшину армії УНР, з яким і поєднала долю 1 серпня 1926 року.

Вже в 1927 році про Олену говорять як про поетесу. Без дозволу авторки друзі надсилають її вірші редакторові «Літературно-наукового вісника» Д.Донцову, який першим розгледів поетичний талант Олени Теліги.

У грудні 1939 року Теліги переїжджають до Кракова. Хоч і бурхливим було життя в Польщі, але Олену тягнуло в Україну. В липні 1941 року в складі однієї з похідних груп Олена разом із письменником Уласом Самчуком перейшла Сян і вирушила до Львова, а 22 жовтня прибула до Києва. Жила в той час поетеса «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. На двох стінах – суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників – українських, російських, чеських».

Олена Теліга починає редагувати літературний тижневик «Литаври». Газета торкалась різноманітних питань. Працювати поетесі було важко, адже вона відмовлялась друкувати статті, в яких автори славили фюрера та його «новий порядок». Дуже часто це ставало приводом для доносів у гестапо. Олена Теліга не брала до уваги постанов німецької влади, зухвало і принципово ігнорувала всі вказівки. Врешті «Литаври» заборонили, почалися арешти. І хоч друзі попереджали поетесу, що гестапо готує засідку в приміщенні Спілки, у приватній розмові О.Теліга підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…»

Вона сама зробила свій вибір, а разом із нею його зробив і її чоловік Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею. 21 лютого 1942 р. в Бабиному Яру Олену Телігу разом з іншими діячами ОУН розстріляли фашисти. За життя Олені Телізі не вдалося видати жодної збірки. Та хоч і залишила вона по собі невеликий творчий спадок (40 віршів), життя її було коротке, але яскраве і сповнене великих справ.

Любов Бойко

У Русі на розписах храмів, печатях, монетах, ювелірних виробах та інших речах поширеними були різні зображення хрестів, тризубів, двозубів, а також інших знаків. На стінах храму Св. Пантелеймона (кінець ХІІ ст.), що знаходиться в селі Шевченковому поблизу Галича, також є зображення різних хрестів. Особливу увагу привертають так звані розквітлі хрести на апсидах храму та рисунки хрестів на північному фасаді церкви.

Хрест є найбільш поширеним символом у міфопоетичних і релігійних системах різних народів. Він часто виступає як модель людини чи антропо-морфного божества, моделює духовний аспект: сходження духа, устремління до Бога, до вічності. Хрест також символізує геометризований варіант світового дерева.

У християнській вірі "дерево життя" прикрашало Рай і мало особливу якість: кожний, хто скуштував його плоди, знаходив безсмертя. Іоан Дамаскін зазначав, що "дерево життя", яке Бог виростив у Раю, було прообразом дорогоцінного хреста. Як через дерево пізнання добра і зла прийшла смерть, так через хрест Христа – "дерево життя" – дароване спасіння. Існує також легенда, що знайдений у ІV ст. царицею Оленою хрест, на якому розіп'яли Ісуса Христа, після його воздвиження розквітнув.

Розквітлі хрести ХІІ-ХІІІ ст. ви зможете побачити на апсидах та стінах храму Св. Пантелеймона. Відвідайте давній храм і доторкніться до тисячолітньої історії Галича.

Марія КОСТИК

Розповідаючи історію Галича, не можна не згадати про караїмів, корінний народ України, що проживає на території Кримського півострова з XIII століття.

А як вони з'явилися в нашому місті? За однією з версій, 80 родин караїмів оселилися в Галичі  1246 р., після того як Данило Галицький уклав про це угоду з ханом Батиєм. Залишилися караїми тут надовго, аж на сім з половиною cтоліть. На караїмському цвинтарі-зереті збереглося близько двохсот старовинних надмогильних пам’ятників. Караїми займалися торгівлею й ремеслами.

Багато цікавого про унікальний етнос розповіла присутнім наукова співробітниця Музею караїмської історії та культури Надія Васильчук під час презентації в Картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич».

Зокрема, п.Надія зачитала текст унікального історичного документа ХІІІ ст. про початки поселення караїмів у Галичі – колофона, який ввів в історичний обіг дослідник Ярослав Дашкевич. Колофон – пам'ятний запис на пергаментному молитовнику, написаному, за свідченням галицького газана Авраама Леоновича, в ХІІІ ст. на Кримському півострові.

Подаємо уривок з історичного документа в перекладі українською мовою:

«…В 5003 р. від сотворення світу – за лічбою ізраїльтян, а в 1243 р. християнської ери, а гіждри 655 р., коли між королем татар Бату-ханом та королем Хорватії Данилом, який резидував у Галичі, було укладено мир. Тоді, коли татари плюндрували руські й польські землі, ці два королі уклали між собою мир, а під час укладання миру з боку галицького короля був його син великий князь Лев та його брат Васько. Вони внесли до умов миру, щоб татарський король дозволив сотні домів [родин] караїмів, які мешкали в Криму, переселитися до Галича, королівського столичного міста. [Король Данило] має від кордону взяти їх на своє утримання, вибудує для них будинки та допоможе їм вести торгівлю, що з’єднувала б Схід з землею Русі, тобто Хорватією...»

 

Сьогодні караїми є одним із найменш чисельних корінних народів України. Караїмські громади в Євпаторії та Сімферополі налічують декілька сотень осіб, у Феодосії залишилося близько ста караїмів. Найбільша караїмська громада на материковій Україні діє в Мелітополі, єдина діюча кенаса належить невеликій, але активній громаді Харкова. Декілька осіб також мешкає у Києві та Луцьку. У Галичі залишився єдиний чистокровний караїм Шимон Мордкович.

Любов Бойко

21 лютого – Міжнародний день рідної мови

Мова  - духовний скарб нації. Саме вона формує і визначає свідомість, творить людину, культуру, історію.

За оцінками фахівців, із 6700 нині існуючих мов більшість під загрозою зникнення, близько півтори тисячі можуть щезнути в найближче десятиліття. Аби запобігти цьому, за пропозицією держав-членів ЮНЕСКО, Генеральна конференція організації у 1999 р. проголосила Міжнародний день рідної мови, який уперше святкували 21 лютого 2000 року у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі. Головним напрямом Дня є привернення уваги світової громадськості  до збереження і розвитку світового лінгвістичного розмаїття, а також зміцнення ролі рідної мови як важливого чинника культурної самобутності.

Історія свята має трагічне начало. Дату 21  лютого вибрано тому, що саме цього дня 1952 р. загинули п’ятеро студентів, які брали участь у демонстрації за надання рідній їм бенгальській мові статусу державної в тодішньому Пакистані, частина якого пізніше стала незалежною державою Бангладеш.

На жаль, українці також мають трагічні паралелі зі своєї історії. Про подвиг Олекси Гірника, який  22 січня 1978 р. вчинив акт самоспалення біля могили Т. Шевченка у Каневі, не знає багато наших співвітчизників. Як Ісус Христос, він сам піднявся на свою Голгофу. Що відчувала ця людина, коли востаннє кинула погляд на пам’ятник Великому Кобазерві, на засніжені кручі, вкритий кригою Славутич – Дніпро? Болем смутку стисло серце, але не зникла від того рішучість на увесь світ крикнути: «Люди-людоньки, що ж ви коїте з Україною?» У розкиданих на Чернечій горі листівках Олекса Гірник написав, що в такий спосіб протестує проти політики ліквідації української нації шляхом нищення української мови та українського національного духу.

Українська мова витримала жорстокі випробування. Це і зневажання її польською владою, намагання російського царизму перетворити на «наречие», Валуєвський та Емський укази про заборону, прагнення за радянських часів знищити під проводом створення «единого общенационального язика». Не раз українською забороняли сповідувати віру і вчити у школах дітей, друкувати Святе Письмо та видавати шкільні підручники. Та мова наша зберегла свою неповторну красу й милозвучність.

Усна мова праукраїнців сягає глибокої давнини і нараховує багато тисячоліть. Давньою українською мовою написані хроніки, козацькі державні документи, створена самобутня художня писемність. Українці мають могутню класичну літературу, своїх визнаних світом геніїв: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника.

Українська мова як державна вперше отримала статус з прийняттям 28 жовтня 1989 року Закону України «Про мови в Української РСР». Тільки із здобуттям Україною незалежності розпочався процес українського мовного відродження.

Законодавча база в Україні з цього питання відповідає загальноприйнятій світовій практиці й узгоджується з відповідними міжнародно-правовими актами.

Мова дається одвіку й довіку, це  - спадкоємність не лише в межах роду, а й народу. Античні мудреці казали: «Говори – і я тебе побачу».  Якими побачить українців світ – залежить від самих українців. Тож бережімо наш скарб безцінний – мову нашу українську! Вона ж голос наш і в історії, і в сучасності!

 

Любов ОНИСЬКІВ

20 лютого в Україні на державному рівні вшановують День пам'яті Героїв Небесної Сотні, згадуючи найтрагічніші події масових розстрілів на київському Майдані під час Революції Гідності.

18-20 лютого 2014 року – дні найбільш трагічних подій в історії Незалежної України. Небесна Сотня – це символічна назва 107-и активістів Євромайдану, вбитих  з 22 січня по 20 лютого 2014 року. Революція Гідності об’єднала людей, які повстали проти насилля, несправедливості, порушення європейських демократичних цінностей та прав людини.

Галичани, серед них і працівники Національного заповідника «Давній Галич», зібрались на Майдані Різдва, щоб вшанувати пам'ять героїв Небесної Сотні. У буремних подіях 18-20 лютого 2014 року брали участь і наші краяни з Прикарпаття. Семеро з них загинули на київському Майдані або померли від ран. 19 лютого куля снайпера обірвала життя івано-франківського студента Романа Гурика.

Загалом революційні події взимку 2013-2014 рр. забрали життя понад ста учасників Революції Гідності. 22 січня 2014 р. від вогнепальних поранень загинули активісти Майдану Сергій Нігоян і Михайло Жизневський. Того ж дня в лісі під Києвом було знайдено тіло Юрія Вербицького зі слідами тортур…

Ста чотирьом загиблим українцям Указом Президента посмертно присвоєно звання Героїв України, а громадяни інших країн – білорус Михайло Жизневський, грузини Зураб Хурція і Давид Кіпіані – нагороджені орденами Героїв Небесної Сотні. Всі вони увійшли до меморіалу борців за Незалежність України.

Галицький декан УГКЦ о.Ігор Броновський і священники деканату о.Володимир Кузюк, о.Володимир Палій, а також Галицький декан ПЦУ о.Євген Стасюк, відправили панахиду за загиблими. Присутні помолилися за упокій душ героїв, які віддали своє життя, відстоюючи європейський вибір нашої держави.

Як вдало підмітив один відомий сатрап, українці – як бджоли, вони можуть наносити багато меду, але коли від них відбирають свободу, то закусають до смерті.

Любов Бойко

«Народе мій, стань уже раз собою! – наголошував у своїх проповідях Глава УГКЦ, Блаженніший Йосип Сліпий. – Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, піднеси свою голову, випростуй свої рамена… Покажи свою силу і вдячність, бо, шануючи своє минуле, ти ростеш у своїй могутності і славі!..»

Народився Йосип Сліпий (Йосип Коберницький-Дичковський), майбутній Глава УГКЦ, богослов, 17 лютого 1892 року на Тернопільщині. Майже 20 років він провів у радянських таборах. У Римі вийшло понад 10 томів його праць.

У 1963 р. завдяки клопотанню Папи Римського Іоанна ХХІІІ та Президента США Джона Кеннеді митрополита звільнили та вислали за межі СРСР. Він прибув до Риму та оселився у Ватикані, де його визнали главою УГКЦ. Тоді ж митрополит узяв участь у II Ватиканському соборі. В 1965 р. Йосип Сліпий перший серед служителів української церкви увійшов до священної колегії кардиналів католицької церкви. У 1975 р. владика Йосип Сліпий був коронований титулом Патріарха.

Йосип Сліпий добивався визнання Патріархату Української Греко-Католицької церкви. Завдяки йому в Римі побудовано собор Св. Софії, засновано Український Католицький Університет св. Климента тощо.

Помер Йосип Сліпий 7 вересня 1984-го у Римі. Згідно з волею Патріарха, в 1992 році його тіло перевезли до України й поховали у соборі Св. Юра у Львові.

17 лютого в Івано-Франківській ОДА відбулась нарада, на якій обговорювались важливі питання, пов'язані з відзначенням у наступному році 1125-річчя з часу першої згадки про Галич у письмових джерелах.

Галицькі й івано-франківські науковці, а також працівники обласної державної адміністрації розмірковували над тим, як використати історико-культурну спадщину Галича для формування іміджу Прикарпаття. Присутні ділились думками, як поліпшити туристичну привабливість нашого краю, акцентуючи увагу на тому, що в Галичі є перлини будівельної архітектури, унікальні пам'ятки культури, які повинен побачити кожен свідомий українець, який шанує своє минуле і любить свою державу.

Перед присутніми виступили генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Олійник, заступник з наукової роботи Семен Побуцький, науковці установи Андрій Стасюк та Андрій Чемеринський. Галичани достойно представили своє місто, розповідали про його історію, унікальні пам'ятки, що збереглися з давніх часів. На жаль, майже всі вони потребують реставрації, вкладення коштів. Зокрема, це фундамент Успенського собору, Галицький замок, десять споруд у Музеї етнографії та ін. Але є надія, що в цьому році справа зрушить з місця, принаймні, деякі пам'ятки, насамперед Галицький замок, завдяки державному фінансуванню поліпшать свій вигляд.

Про те, що Галич дуже важливий для Прикарпаття, говорили й івано-франківці. Учасники наради міркували над тим, як привернути увагу потенційного туриста до княжої столиці. Вносили різні пропозиції, ділились думками, пропонували напрямки, які насамперед слід опрацьовувати. Зрозуміло, що в наш нелегкий час неможливо зробити все й одразу, але необхідно крок за кроком рухатися до мети. А мета амбітна – щоб Галич був на перших шпальтах, принаймні в Україні.

Любов Бойко

16 лютого, у День єднання, на Галицькому замку з'явився прапор України. Він неабияк прикрасив пам'ятку ХІV-ХV століття. Напередодні Президент України Володимир Зеленський видав указ про встановлення нового свята в Україні. У День єднання у всіх містах і селах України  на адмінбудинках та інших спорудах було піднято державні прапори України, а о 10-ій годині виконано Державний Гімн.

У президентському указі №53/2022 йдеться, що День єднання оголошено для «посилення консолідації» українського народу, зміцнення його «стійкості» на тлі зростання гібридних загроз, пропагандистського та морально-психологічного тиску на суспільну свідомість.

Свого часу ми вже ознайомлювали поціновувачів мистецтва з творчістю художника Ігоря Деркача, але ж трапляються цікаві і несподівані відкриття робіт митця у приватних колекціях!

Саме одну з таких картин віднайшла Мар'яна Коваль серед добірки полотен свого батька, відомого дослідника княжого Галича Ігоря Коваля (1960-2019).

Далі текст від Koval Maryam (Мар’яни Коваль)

Інколи час вимірюється не годинником, а сонцем, що виходить з-за стіни. Картини - це не тільки зображення, це набагато більше ніж меленький шматочок великого світу. Вона налаштовує на певний настрій, спонукає насолоджуватися життям. Це те, що помітно, те, що залишиться у спогадах.

Однією з таких картин  приватної колекції І. Коваля є "Храм Успіння Пресвятої Богородиці", художника, творця, ілюстратора багатьох краєзнавчих видань, лауреата премії ім. І. Вагилевича, уродженця села Пасічна (тепер у складі Івано-Франківська) Ігоря Миколайовича Деркача (1939-2005).

Основні теми І. Деркача - історична, прикарпатська, франкіана. Автор плакатів, афіш, запрошень, буклетів, путівників. Його продукції картин, малюнків, графічних плакатів ілюструють історико-краєзнавчі видання. Оформив  у 1985 в Івано-Франківському краєзнавчому музеї виставку присвячену 800-літтю "Слово о Полку Ігоревім". Підготував ілюстровний календар "Музей Прикарпатия" (1992р.). Його роботи зберігаються в Івано-Франківському краєзнавчому музеї, історико-археологічному музеї "Скит Манявський". Літ-мемор. музей І. Франка у Криворівні, Снятинський літ.-мемор. музей Марка Черемшини.

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. в Національному заповіднику «Давній Галич» була створена Комплексна науково-дослідна експе...

28 бер. 2011 Hits:13659

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:23426

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:9367

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:10652