Вже стало традицією в Національному заповіднику «Давній Галич» спільно з відділом освіти Галицької районної державної адміністрації проведення краєзнавчих уроків з історії України для учнів сьомих класів загальноосвітніх шкіл району, відповідно шкільної програми.

Учні галицьких шкіл впродовж ІІ навчального півріччя 2017 року мають можливість відвідати Музеї заповідника, де наукові співробітники разом із вчителями запропонують підростаючому поколінню цікаві інтерактивні заняття.

Вивчення історії рідної землі неможливе без осягнення минулої величі середньовічного Галича. Древня українська столиця відкриє допитливим школярам найрізноманітніші таємниці сивої давнини. Учні мали можливість на власні очі побачити могутність Галицько-Волинського князівства й відчути дух лицарської доби Ярослава Осмомисла та Данила Романовича, а також переглянули мультимедійний фільм «Галицько-Волинське князівство» із серії «Країна. Історія українських земель».

Першими відвідувачами подібних уроків стали школярі Галицької гімназії,  Галицьких загальноосвітніх шкіл № 1 та 2,  Залуквянської ЗОШ. Отриманні знання і враження, безсумнівну залишили слід в дитячих серцях про непересічну роль Галича і Галицької землі в розвитку державності України.

 

Андрій Стасюк

28 лютого о 12.00 год. в Картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич» відбудеться презентація виставки плащаниць кінця ХVIII-поч. ХХ ст. з галицьких храмів.

Центральним експонатом виставки стане копія Туринської плащаниці надана в експозицію монастирем Успіння Матері Божої  в Погоні.

У п’ятницю, 10 лютого, Президент України Петро Порошенко взяв участь у відкритті новозбудованого корпусу Галицької центральної районної лікарні. Звертаючись до присутніх, Глава держави зазначив, що галичани святкують надзвичайну подію. «Галицька центральна лікарня почала будуватись у 1978 році. Кожен Президент обіцяв її добудувати, і лише зараз, коли країна перебуває у дуже непростих умовах, коли ми захищаємо українську землю від російської агресії, коли ми останнє віддаємо на створення наших славетних ЗСУ, вдалося добудувати», – зазначив Президент. «… Ми відкриваємо нову лікарню, проїхали по новій дорозі. Скільки років не будували доріг? Скільки чекали на Прикарпатті, щоб нарешті було відновлено дорожнє господарство?» – підкреслив Глава держави. Президент нагадав, що це результати експерименту, коли понадпланові надходження від митниці спрямовуються на дорожнє будівництво. Ця ініціатива має розповсюджуватися на всю Україну, додав Президент. «Ми побудуємо більше 2 тис. км доріг лише за 2017 рік. І продовжимо ту тенденцію, яку ми мали в 2016 році», – заявив він.

Глава держави підкреслив, що відкриття нового корпусу лікарні стало одним із результатів реалізації програми децентралізації і кошти на лікарню були виділені і з Державного фонду регіонального розвитку, і з Державного та місцевого бюджетів. Об’єднання цих зусиль є надзвичайно важливим, зазначив він. «Важливо також те, що ми будемо робити все для того, щоб обладнати лікарню, аби кожен мешканець славетного Галича мав можливість прийти і скористатись сучасним діагностичним обладнанням, сучасними умовами для пацієнтів», – наголосив Петро Порошенко. «Ми модернізуємо нашу державу, робимо все можливе для того, щоб українці нарешті відчули себе справжньою європейською нацією», – сказав Глава держави.

 

Президент вручив Головному лікарю Любомиру Журавецькому сертифікат на медичне обладнання для ургентної лабораторії: «Впевнений в тому, що це обладнання і ця лабораторія послужать вашій громаді». Головний лікар продемонстрував Главі держави основний корпус, зокрема відділення анестезіології та інтенсивної терапії, оперативний блок, акушерсько-гінекологічне відділення.

 

За матеріалами офіційного веб-сайту Івано-Франківської обласної державної адміністрації                                                Любов Бойко.

В Музеї караїмської історії та культури Національного заповідника «Давній Галич» відкрилася виставка «Караїмські періодичні видання поч. ХХст.». Минулого року галицькій караїмській громаді виповнилося 770 років.  Сьогодні музей пропонує увазі  відвідувачів детально ознайомитися із караїмською періодикою.

Не секрет, що галицькі караїми багато років зберігали надбання своїх пращурів, трепетно берегли матеріальну і духовну культуру. В результаті, багато речей із власних архівних колекцій було передано на добровільних засадах Яніною Єшвович (15.09.1930 – 24.10.2003), Адою Зарахович (1.07.1921 – 19.03.2013) та ін. до Музею.

Сьогодні колекція караїмського фонду Заповідника налічує близько 3000 експонатів. Серед них і періодичні видання. І досі вони актуальні і цікаві: на їх сторінках висвітлюється історія караїмської громади Галича, Луцька, Кукизова.

В експозиції виставки представлено наступні видання: «Давул» (1860-ті роки, Одеса), «Караимская жизнь» (1911-1912, Москва), «Караимское слово» (1913, Вільнюс), «Сабах» (1914, Луцьк), «Известия караимского духовного правления» (1917, Євпаторія), «Myśl Karaimska» (1924-1939, Вільнюс, Вроцлав), «Karaj Awazy» (1931, Луцьк), «Awazymyz» (1979, Вроцлав) та інші.

Караїмська консервативна спільнота значний час  віддавала перевагу рукописним стародавнім письменам та усній творчості, а не друкованим творам. Тільки окремі відомі релігійні тексти та полемічні статті видавалися в друкарнях і поширювалися серед громади. У ХІХ ст. караїми-новатори і просвітителі намагалися започаткувати караїмську періодику в різних місцях поселення громад. Початок розвитку караїмського друкарства в Україні поклав рукописний журнал «Давул»,  який виходив друком в Одесі у 1860-ті, пізніше 1864-1872рр.  і редагувався караїмською молоддю. Дослідники вважають, що редактором перших номерів часопису був І.І. Казас.

Першим друкованим періодичним караїмським видання поч. ХХ ст. став московський російськомовний щомісячник «Караимская жизнь». Він з 1911р. представляв росіянам маловідому їм караїмську громаду та її культуру. Відразу після московського видання почало виходити «Караимское слово» у Вільнюсі, суспільно-історичний літературний та науковий часопис «Сабах».

Журнал «Караимская жизнь» – перший російськомовний щомісячник про життя караїмської громади у Москві, який  почали  друкувати у 1911 році. Головним редактором часопису був Садук Раєцький, видавець В.І.Сінані. Журнал висвітлював дослідження минулого і сучасне життя караїмського суспільства у всіх його проявах. Головна увага в ньому приділялася Криму як історичній батьківщині і місцю проживання найчисленнішої з караїмських громад. Постійні кореспонденти часопису «Караимская жизнь» з Євпаторії, Сімферополя, Феодосії, Севастополя, Бахчисараю, Карасубазара, Керчі, Мелітополя, Бердянська, Ялти, Одеси, Києва, Харкова, Миколаєва, Херсона, Єкатеринослава, Вільно, Луцька, Паневежица, Тракаю, Галича та ін. повідомляли про стан справ у цих громадах. Також на сторінках журналу повідомлялося про караїмські громади в Єрусалимі, Єгипті, Туреччині. Часопис містив матеріали громадського, економічного, релігійного і культурного характеру. Були представлені й белетристичні твори з історії караїмів, зразки народної творчості, гумористичні фейлетони, вірші.

Кожен номер публікував бібліографічні відомості і портрети відомих караїмських громадських діячів, представників науки, мистецтва, просвіти, добродійності. Були й статті, що містили обговорення насущних проблем, відповіді на запитання юридичного характеру.

Часопис «Караимское слово» – громадський та історико-літературний журнал, що видавався у Вільнюсі (Литва) з липня 1913року по червень 1914року. Виходив російською мовою в друкарні братів Яловцер. Головним редактором був О.І.Пілецький, видавцем – А.І.Шпаковський. Перші номери щомісячника присвячувались пробудженню і розвитку національної самосвідомості караїмів. Вийшло друком 12 номерів журналу. Перша світова війна призвела до закриття цього видання.

Суспільно-історичний, літературний і науковий часопис «Сабах» заснував у 1914 році письменник Сергій Рудковський у Луцьку. Він ставив перед собою мету духовного об’єднання західних і південних караїмів. Висвітлював вибори нового гахама (верховного священнослужителя), відновлення Чуфут-Кале (Крим) та ін. «Сабах» пропонував читачеві аналітичні статті про історичний розвиток і сучасний громадський стан караїмів, белетристику, хроніку караїмського життя.

Журнал остаточно припинив своє існування через евакуацію більшої частини луцьких караїмів у Крим та східні області Російської імперії після початку Першої світової війни.

«Известия караимского духовного правления» – друковане періодичне видання Таврійського і Одеського Караїмського духовного правління». Виходило два рази на місяць з 1917 по 1919 роки. Його головним редактором був Катик Арон Ілліч. Журнал представляв офіційну позицію Духовного правління караїмів. Його засновники виробили конкретну структуру подання матеріалів, якої намагалися дотримуватись у всіх випусках. Так, в офіційному розділі публікувалися призначення, затвердження на посадах, оголошення та накази караїмського Духовного Правління. У неофіційному розділі подавалися статті про історію караїмського народу, його культуру , традиції, твори караїмських просвітителів та некрологи. Довідковий розділ містив фінансові звіти караїмських громад та довідкові матеріали. У бібліографічному розділі постійно оновлювалася інформація про публікації караїмською мовою. У розділі «Хроніка» друкувалися повідомлення від кореспондентів журналу з різних куточків Криму, що стосувалися життя караїмів.

В експозиції виставки представлено і відомий караїмський часопис «Myśl Karaimska». Цей журнал виходив польською мовою у Вільнюсі з 1924- по 1939 рр. (10 номерів) та у Вроцлаві у 1946 по 1947рр. (два номери). Це видання призначалося для дослідників караїмської мови та історії. Ініціатором його був видатний орієнталіст, професор Ананьяш Зайончковський. Співпрацівниками журналу були вчені-тюркологи, історики: С.Шапшал, Т.Ковальський (які свого часу побували у Галичі), Й.Вежинський, М.Мореловський., Т.Леві-Бабович та ін. Журнал відзначався досить високим науковим рівнем.

Основною метою часопису було збереження караїмської мови та літератури. До редакційної колегії входили: газан Шемайя Фіркович  (Тракаї); Тадеуш Ковальський; адвокат, доктор Захар Новахович (Галич); секретар суду Зарах Зарахович (Галич); Ананьяш Роєцький (Вільнюс) – редактор журналу; Захар Шпаковський (Луцьк); Ананьяш Зайончковський (Вільно). Публікувалися статті про караїмську історію, етнографію, антропологію, філологію. На сторінках часопису проводили огляд видань і бібліографію караїмознавчих досліджень. Друкувалася хроніка важливих подій караїмського громадського життя. У 1948р. журнал «Myśl Karaimska» був реорганізований у часопис "Przeglad orientalistyczny" («Орієнталістичний огляд»). По цьому довгий час не було постійно діючого караїмського періодичного видання.

В 1931р. за панування Польщі, у Луцьку був започаткований журнал «Karaj Awazy». Ініціатором видання був Олександр Мордкович – поет, письменник,  діяч культури. За професією нотаріус, за покликанням – патріот караїмського народу. Це періодичне видання виходило караїмською мовою. Журнал знайомив читачів з життям луцької, галицької, кримської, литовської, єгипетської караїмських спільнот. Містив історичні статті; оповідання, вірші, нариси про біблійних пророків, героїв, історичних діячів.  На його сторінках друкувалися поетичні твори відомого галицького караїмського митця Захарія Абрагамовича. До 1938р. друком вийшло 12 номерів журналу.

Увазі  відвідувачів представлено й відомий у караїмських колах часопис «Awazymyz». Це журнал історично-суспільно-культурної караїмської спільноти Польщі. Видається у Вроцлаві організацією «Związek Karaimów Polskich». Історія часопису сягає 1979, коли група польської караїмської молоді  заклала журнал «Coś», редагований Марком Фірковичем  у Варшаві. У 1989 його назва була змінена на «Awazymyz», а функцію редактора обійняла Анна Сулімович*. Того часу видано лише один презентаційний номер журналу. Після десятирічної перерви в 1999 випуск перейняв Зв'язок Польських караїмів, редакцію перенесли до Вроцлава. У роках 1999-2003 журнал вийшов у електронній версії, доступній для представників караїмської спільноти в Польщі і Литві. В 2004 р. був зареєстрований в Національному Осередку ISSN Національної Бібліотеки і від цього часу з'являється друком в повному кольорі.  В 2014 році у Вроцлаві відзначено 25-літній ювілей існування журналу.

Початково журнал «Awazymyz»  з'являвся як нерегулярник (1989-2003 роки), потім піврічник (2004-2005), а від 2006 р. як щоквартальний журнал. На шпальтах журналу порушуються теми історії, культури, мови та  сучасне життя караїмів у Польщі. Розміщується й інформація, що стосується караїмських спільнот у Росії, Литві, Україні, в тому числі й Галича.  Матеріали друкуються  польською, караїмською,  російською мовами. У 2008-2009 роках  вийшли з друку два повні номери російською мовою під заголовком «Наш голос» . Від 1999 головним редактором журналу є Маріола Абкович.

Виставка «Караїмські періодичні видання кін. ХІХ – поч. ХХ ст.» презентує архівні матеріали з фондової колекції  Музею караїмської історії та культури Національного заповідника «Давній Галич», знайомить відвідувачів з історією караїмських громад кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Колектив Музею завдячує галицьким караїмам за те, що зберегли архівні матеріали своїх пращурів (в даному випадку караїмські часописи) і передали їх на подальше дослідження та експонування. Сьогодні відвідувачі Музею мають унікальну можливість ознайомитися з культурою караїмів – народу, що жив і творив на теренах Галича впродовж 770-ти років.

 

*Анна Сулімович  - працівник факультету орієнталістики Варшавського університету, корені якої походять із Галича.

Надія Васильчук,

Роман Рарик,

Тетяна Тимків

Кожна мисляча людина сприймає світ і себе в цьому світі по-своєму. І кожен має свої ліки для душі: молитва, книга, розмова з близькою людиною... Саме про це – твори відомої журналістки і письменниці з Гуцульщини Калини Ватаманюк. З нагоди 70-річчя Калини Миколаївни в читальній залі Галицької районної бібліотеки відбулося обговорення її творчості. Бібліотечні працівники Богдана Кривоніс, Марія Венгрин, Галина Петраш, Тетяна Гусак, учасники літературної вітальні Марія Костик, Любов Бойко, Марія Сохан пригадали найсуттєвіші моменти життєвого шляху письменниці, проаналізували її твори, обмінялися враженнями від прочитаного.

Народилася К. М. Ватаманюк 27 січня 1947 р. в с. Кобаки на Косівщині. Тут минуло її дитинство та юність. Змалку відчувала Божу присутність, бо мама – молода вдова – виховувала своїх чотирьох дітей у релігійному дусі. Майбутня письменниця добре вчилася в школі, проте не відразу здобула вищу освіту – спочатку працювала в сільському господарстві, а вже пізніше пов’язала свою долю з журналістикою. Робота в редакціях газет і журналів подарувала Калині Ватаманюк багато зустрічей з цікавими людьми, збагатила життєвим досвідом і мудрістю. Вона є лауреатом премії «Золоте перо», автором п’яти книг духовної тематики, одним із фундаторів Духовно-екологічного центру християнської злагоди і любові «Здвижин» на місці з’яви Матері Божої.

Духовно-пізнавальні книги Калини Ватаманюк «Від лиця твого, Господи, судьба моя іде...», «Сад моїх журавликів», «Ми – діти Світла», «Між хрестами і зорями», «Очима душі» справляють глибоке враження на читачів, відкривають дію Промислу Божого в долі кожної конкретної людини. Твори допомагають іншими, духовними, очима подивитися на світ.

Любов Бойко.

Вже кілька років поспіль Музей етнографії Національного заповідника «Давній Галич» працює над втіленням туристично-етнографічної програми  «Живий музей». Якщо минулих років колектив музею знайомив відвідувачів з Великодніми гаївками та Андріївськими вечорницями, то цьогоріч туристи колядували разом з вертепом із села Мединя та долучилися до різдяно-новорічних жартів разом  із Маланкою з села Жалибори. Загалом, впродовж цього року Музей етнографії пропонує туроператорам  цікаві Великодні фестини, свято Спаса, свято Сала та ще чимало цікавих дійств за програмою «Живий музей».

Напередодні старого Нового року до працівників Національного заповідника «Давній Галич» завітав вертеп – дитячий фольклорний колектив Галицької ЗОШ № 1 (художній керівник Петро Антонович Штих).

У виконанні школярів та їх наставників у Картинній галереї заповідника лунали колядки, щедрівки, віншування з Новим роком. Юні аматори подарували науковцям заповідника багато позитивних емоцій, гарний настрій і надію на краще майбутнє України.

Початок нового 2017 року ознаменувався в Національному заповіднику «Давній Галич» гарною подією – в Картинній галереї відкрилася виставка робіт відомого українського художника Олега Шупляка. Митець родом з Тернопільщини – народився 23 вересня 1967 р. в с. Біще Бережанського району. Закінчив архітектурний факультет «Львівської політехніки», працював вчителем малювання в рідному селі, зараз викладає малюнок і живопис у Бережанській дитячій художній школі.

Олег Шупляк – член Національної спілки художників України, лауреат премії ім. М. Бойчука. Працює у різних напрямках живопису – від реалізму до абстракціонізму. Його твори експонувалися на всеукраїнських виставках у Києві, Тернополі, Львові, Івано-Франківську, Хмельницькому та ін. містах нашої держави, а також за рубежем. Особливу увагу заслуговує цикл робіт «Рідна земля», в якому художник досліджує такі українські етносимволи, як вишиванка, писанка, лелеки, калина тощо. Широку популярність та визнання в Україні і світі отримала серія його картин-ілюзій, які автор називає «Двовзорами». У них поєднані різні сюжети і жанри. На одному полотні глядач може побачити не лише портрет, а й пейзаж чи жанрову сцену.

Оптичні ілюзії, художній обман зору, ігри розуму – улюблені прийоми, які часто використовує в своєму живописі Олег Шупляк. Його роботи – незвичайні. Це так звані «картини з подвійним змістом» – з одного боку це пейзажі, та якщо придивитися, то можна побачити замасковані в дерева, будинки, хмари портрети Шевченка, Гоголя, Ван Гога. Але про картини мало розповідати – краще побачити їх. Як зазначив організатор виставки, завідувач науково-освітнього відділу Національного заповідника «Давній Галич» Ярослав Поташник, художник володіє цікавим мисленням, бачить і перетворює пейзаж у те, що він задумав.

Любов Бойко.

Напередодні Святого вечора на Прикарпаття прибули гості із східних областей України. Відповідно до розподілу Тисменицький район (с. Побережжя та с. Ганнусівка) приймав делегацію у складі 18 дітей та 2 керівників із Запорізької області.

Впродовж 6 днів діти та їх супроводжуючі мали цікаву і змістовну програму: різдвяні колядування в родинах, екскурсії до обласного центру та інших визначних місць Прикарпаття. За цей час славні нащадки козацького краю відвідали м. Івано-Франківьк,  Музей С. Бандери у Старому Угринові Калуського району,  маєток Святого Миколая в с. Пістинь Косівського району та  знаменитий Буковель.

9 січня, у третій день Різдвяних свят, юні запорожці, а це були школярі із Запоріжжя, Бердянська і різних районів Запорізької області, побували у давньому Галичі. Тут вони відвідали Музей етнографії, де для них змістовну екскурсію провела екскурсовод Тетяна Воробчак. Діти з великим зацікавленням відвідали більшість об’єктів Музею, незважаючи на холодну погоду. Особливо запам’яталась розповідь у церкві Всіх Святих, перевезеній із села Поплавники, де діти відчули дух Різдва у запропонованій виставці «Різдвяні мотиви Прикарпаття».

З Крилоса діти попрямували в Галич. У виставковій залі Національного заповідника «Давній Галич» вони оглянули виставку робіт студентів та викладачів Косівського державного інституту прикладного та  декоративного мистецтва,  присвячених темі Різдва. Розповів про представлені роботи завідувач науково-освітнього відділу Ярослав Поташник.

На майдані Різдва  (так уже вийшло, що зустрічав малих спадкоємців славного Зопорожжя Давній Галич різдвяним настроєм) співробітник заповідника Іван Драбчук  розповів дітям про цікаві сторінки галицької історії, про славне минуле, зокрема про роль в історії Ярослава Осмомисла та Данила Галицького. Окрема розповідь стосувалася історії Галицького замку та церкви Різдва Христового. На завершення екскурсії діти та їх керівники  зі старого галицького мосту оглянули панораму Дністра та довкілля. Діти, що виросли над Дніпром, бачили не раз головну ріку України. У мандрівці до Галича вони змогли подивитись, як свої води до Чорного моря несе Дністер, друга за величиною ріка нашої держави.

В цілому екскурсанти  залишилися задоволеними від побаченого. Хоча загалом було б добре, щоб вони приїжджали до нас у теплу пору року. Але найважливіше, що отримали юні гості зі Сходу – це позитивні враження, нових друзів, прилучення до традицій святкування Різдва Христового.

Іван ДРАБЧУК

Напередодні 1120-річчя Галича (2018 р.) та 650-ліття надання колишній столиці Галицько-Волинської держави статусу міста на Магдебурзькому праві (2017 р.) у Галичі знову заговорили про відбудову літописного Успенського собору, ба, навіть, про «відбудову його аутентичних мурів…»

Так-так, я не помилився – ця фраза прозвучала на останній робочій нараді щодо розгляду Концепції створення, розвитку та функціонування духовно-культурного центру в селі Крилос та місті Галич з уст одного з її учасників. Правда, я не розумію, як можна «відбудувати аутентичні мури Успенського собору»?.. Скажу тільки одне, як би нам сьогодні не хотілося «відбудувати аутентичні мури» Святині, це зробити з відомих причин (про це мова піде пізніше) не зможе ніхто.

Нині, на жаль, інтернет-ресурси засобів масової інформації області вже «кишать» такими заголовками, як: «У Галичі відбудують Успенський собор ХІІ століття», «На Прикарпатті планують відбудувати собор 12 століття», «Відбудова Успенського собору в м. Галичі», «Собор, який потрібен нащадкам» тощо. Та давайте залишимо це на совісті журналістів, які не вникли у проблему і тільки зі слів окремих промовців, чомусь не почувши думку пам’яткоохоронців Національного заповідника «Давній Галич», розставили свої акценти. Зрештою, за що їх звинувачувати, що почули – те й написали чи передали в ефір. Такий жанр, як репортаж з місця події, не завжди вимагає глибокого дослідження та осмислення події, про яку інформуєш читача чи телеглядача. Але мова не про це.

Доля розпорядилася так, що авторові цих рядків, як би це нескромно не звучало, протягом майже тридцяти років (починаючи з середини 80-тих років минулого сторіччя) довелося бути літописцем подій, які відбувалися в Галичі. Я добре пам’ятаю той час, коли вперше народилася ідея відродження історичної справедливості щодо стольного у минулому града Галича. Тодішні галицькі партійні функціонери добре розуміли роль та велич міста в історії України, Європи та світу, тому вперше заговорили (і про це я писав у тодішній районній газеті «Прапор перемоги») про відзначення на державному рівні 1100-літнього ювілею Галича. Правда, їх спроба добитися цього не була успішною. І лише зі здобуттям Україною Незалежності перша демократична влада району знову повернулася до цього питання. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову про відзначення цього славного ювілею і тоді розпочалася підготовка до святкування. Було створено Оргкомітет, який очолювали Прем’єр-міністри України Павло Лазаренко, Віктор Пустовойтенко, розроблено відповідні заходи. У Галич двічі з робочими поїздками побував тодішній Президент України Леонід Кучма.

Сьогодні, з висоти часу, можна не без гордості сказати, що до 1100-річного ювілею з часу першої писемної згадки про місто в Угорських хроніках,  вдалося зробити дуже багато. Постав з руїн храм Св. Пантелеймона (1194 р.) – перлина білокам’яного зодчества княжих часів, пам’ятка архітектури національного значення, яка збереглася до наших днів, почалися ремонтно-реставраційні роботи на Галицькому замку, була відновлена історична частина міста над Дністром та встановлено пам’ятник галицькому князю – королю Данилу Галицькому. Тоді відремонтували галицькі храми – церкви Успіння Пресвятої Богородиці (ХVІ ст.) в Крилосі та Різдва Христового ХІІІ-ХVІІ ст.) у Галичі. Цей перелік можна продовжувати… На початку 90-их років минулого сторіччя розпочали музеєфікацію та консервацію фундаменту літописного Успенського собору. Українська Держава виділила чималі кошти на дослідження, виготовлення проектно-кошторисної документації та музеєфікацію цієї пам’ятки археології національного значення. Власне, тоді й розгорівся конфлікт між місцевою райдержадміністрацією, яку очолював Василь Крук, та Національним заповідником «Давній Галич», державною пам’яткоохоронною установою, яка 1994 року була створена для збереження культурної спадщини давнього Галича.

Якщо коротко, то каменем спотикання став… фундамент літописного Успенського собору. Влада в незаконний спосіб хотіла відбудувати на священному камінні новий храм, а пам’яткоохоронці Заповідника стояли на позиції музеєфікації та консервації залишків священного фундаменту Собору, який 1157 року збудував галицький князь Ярослав Осмомисл. Щоб не вдаватися у подробиці цього протистояння, яке тривало понад десять (!) років, наголошу лише на тому, що відбудова та побудова – це різні поняття. Щоб відбудувати храм, треба, принаймні, знати, як він виглядав, скільки він мав бань, галерей, як був оздоблений інтер’єр Святині тощо. На жаль, крім розмірів храму (32,5х37,5 м), що лише на півтора метра за довжиною та шириною менший від найбільшого київського храму Св. Софії, ми практично нічого не знаємо. Хіба те, що за багатством оздоби інтер’єру він не поступався жодній святині того часу. Погодьтеся, що цього все ж таки замало, аби відбудувати Собор. Все, що «відбудуємо», буде всього-на-всього новобудом. Я вже не кажу про законність такої «відбудови». А щоб розставити всі крапки над «і», скажу більше: Національний заповідник «Давній Галич» як державна пам’яткоохоронна інституція ніколи не виступав проти будівництва нового храму. Ми – лише проти того, аби його не будували на священному фундаменті.

Скажу більше, що на той час це було не просто протистояння, а справжня боротьба за фундамент цього величного Собору. Дійшло навіть до того, що з вказівки голови виконавчої влади району у фундамент було залито металеві каркаси. Вони, до речі, «красуються» там і донині… Правда, на цю боротьбу за фундамент Собору співробітники Заповідника підняли чи не всю наукову спільноту України. З цього приводу співробітники нашої науково-дослідної установи організували та провели дві науково-практичні конференції у 2005 та 2006 роках під назвою «Успенський собор Галича. Минуле, сучасне, майбутнє». У Додатку до матеріалів конференції, окрім виступів фахівців, ми навіть опублікували Закони України «Про охорону археологічної спадщини», «Про охорону культурної спадщини», «Європейську Конвенцію про охорону археологічної спадщини», «Ризьку Хартію про історичну реконструкцію культурної спадщини». І зроблено це було невипадково. У такий спосіб, як би це смішно не виглядало, ми намагалися ліквідувати прогалини влади щодо знання Законів України. Що стосується Резолюцій, прийнятих на конференціях, то в них, зокрема, зазначалося, що «залишки кафедрального Успенського собору ХІІ ст. у с. Крилосі є пам’яткою національного та європейського значення, символом культурного рівня Української Держави… і їх у жодному разі не можна руйнувати».

Окрім того, на конференціях обговорювалась і можливість «відтворення» Святині. З цього приводу у прийнятих Резолюціях записано: «…будівництво храму може здійснюватися поза межами давнього Галицького митрополичого осередку та з дотриманням чинного пам’яткоохоронного законодавства України, європейських хартій щодо збереження культурної спадщини… запобігаючи знищенню історичного ландшафту та поза охоронними зонами пам’яток, що знаходяться на території давнього Галицького городища в с. Крилосі».

А ще співробітники Заповідника провели два круглих столи з даної проблеми. Здавалося, що крапку у цій боротьбі було поставлено назавжди. Але не так сталося, як гадалося. Бо «вірні церкви» не заспокоїлися. Вони запрошують до Галича тодішнього Главу УГКЦ  Любомира Гузара. Про цю візитацію Патріарха до Крилоса-Галича я писав в обласній газета «Галичина». Але, беручи до уваги те, що ця подія відбулася майже десять років тому, 15 січня 2006 року, і не всі читачі нині мають можливість прочитати цю публікацію, ми, хоча б фрагментарно, нагадаємо про цю візитацію, оскільки вона є знаковою і відображає офіційну позицію Церкви щодо будівництва Собору.  Названа вище зустріч з Патріархом УГКЦ Любомиром Гузаром відбулася у Митрополичих палатах у Крилосі й мала конструктивний характер. Уважно вислухавши листа вірних церкви, якого озвучив єпископ Володимир Війтишин – тодішній правлячий єпарх Івано-Франківської УГКЦ, а також виступи історика Ігоря Коваля, голів Галицької районної та Івано-Франківської державних адміністрацій Василя Крука та Романа Ткача, Глава УГКЦ Любомир Гузар підтримав думку голови ОДА Романа Ткача про те, що відновлення Успенського кафедрального собору в Крилосі – це питання дискусійне і воно потребує глибокого вивчення. Блаженнійший так і сказав, що з цього приводу повинні висловитися науковці – археологи, архітектори, мистецтвознавці, Церква, влада і аж тоді можна буде прийняти виважене рішення. Владика Гузар запропонував створити «комісію, яка б розглянула різні аспекти цієї проблеми і виробила конкретний план дій». Під час свого виступу Блаженнійший Любомир Газар закликав «зберегти автентичний фундамент Успенського кафедрального собору, у жодному разі не руйнувати його». Він також висловив думку щодо майбутнього Митрополичих палат. Було б, звичайно, добре, якби тут містилася літня резиденція верховного архієпископа, і він мав би змогу приїжджати сюди, на цю священну землю, «натішуватися Галичем, але не є на то час». «Я радше стою на тому, – наголосив Блаженнійший, – щоб цей будинок залишився музеєм Галича, в якому б розміщувалася експозиція чи Музей Української греко-католицької церкви, бо Галич і Церква – нероздільні».

Я невипадково звернувся до подій десятирічної давності. Бо, власне, на цій зустрічі з уст Глави УГКЦ публічно прозвучала позиція Церкви щодо відбудови Успенського собору. Більше того, я ні на секунду не сумніваюсь у тому, що ця позиція залишилася незмінною. Правда, події останніх днів змушують нас знову звернутися до цього питання. Подейкують, що нібито Глава УГКЦ Блаженнійший Святослав Шевчук на зустрічі з дуже поважною делегацією з Прикарпаття, до складу якої входили народні депутати України, представники влади області, Галицького району, міста Галича, благословив відбудову Успенського собору в Крилосі. Зрештою, ця інформація також офіційно прозвучала на засіданні «Оргкомітету щодо проектування створення історично-духовного центру Галич-Крилос», яке відбулося 18 грудня ц.р. в Музеї історії Галича в Крилосі. Я дуже уважно переглянув сайт УГКЦ, промоніторив чи не всі ЗМІ і не знайшов жодного підтвердження про таке благословення. А оскільки навколо цього питання вже виникли певні інсинуації або власне трактування офіційної позиції Церкви, то хай дана публікація буде моїм офіційним зверненням до прес-служби Глави УГКЦ з проханням обнародування свою позицію щодо відбудови кафедрального Успенського собору в Крилосі.

Зрештою, позицію Церкви, як на мене, частково і дуже делікатно, озвучив на нараді Архієпископ і Митрополит Івано-Франківської УГКЦ Володимир Війтишин. Перед тим, як процитувати Владику, мушу наголосити на тому, що ми всі повинні розуміти одну і незаперечну істину – Церква апріорі ніколи не може відмовлятися від побудови храмів. Отож у своєму виступі Владика закликав «шанувати і зберігати свої святині». Він так і сказав: «Ми маємо, насамперед, зберегти ці фундаменти, щоб кожен, хто побуває в Галичі-Крилосі, міг доторкнутися до цього священного каміння…» Відтак Архієпископ і Митрополит Івано-Франківської УГКЦ Володимир Війтишин озвучив своє бачення музеєфікації фундаменту Святині. На його думку, це мав би бути триповерховий музей, в основі якого знаходився б музеєфікований фундамент святині, а на інших поверхах – «можуть експонуватися фрагменти залишків собору, гіпотетичні реконструкції святині» тощо. Не будемо продовжувати, оскільки те, в який спосіб має бути музеєфікований фундамент – це тема окремої розмови. До питання консервації та музеєфікації фундаменту літописного Успенського собору, перезахоронення тлінних останків галицького князя Ярослава Осмомисла у Крилосі, про що говорив Владика Війтишин, а також до Концепції створення, розвитку та функціонування духовно-релігійного центру в Галичі-Крилосі, ми ще повернемося після того, як скажемо про офіційну позицію обласної влади щодо питання, яке розглядалося у Крилосі 18 грудня ц.р. Її озвучив голова Івано-Франківської облдержадміністрації Олег Гончарук. У своєму виступі очільник області підтримав заклик Владики Війтишина переходити від слів до діла, перестати, нарешті, радитися, що ми успішно робили протягом двадцяти п’яти років, та починати рухатися вперед. Олег Романович також поінформував присутніх і про те, що 14 грудня, під час робочої поїзди на Івано-Франківщину Президента України Петра Порошенка, він мав з ним коротку розмову про Галич, про те, що Петро Олексійович доручив йому «підготувати своє бачення розвитку давнього Галича загалом та будівництва Успенського собору зокрема…»

Схоже, що ми знову збилися на круги своя, почали знову «заговорювати» дане питання. Мушу з відповідальністю заявити, що потреби повертатися до нового бачення розвитку Галича нема. Все і так зрозуміло – починати треба з консервації фундаменту. Національний заповідник «Давній Галич» має всі напрацювання для того, аби рухатися вперед. Тут не повинно бути ніяких дискусій, хіба що треба провести всеукраїнський конкурс із залученням світової спільноти на кращий проект. Фундамент вже давно досліджений. Маємо звіт  першовідкривача пам’ятки Ярослава Пастернака. Святиню детально дослідив львівський археолог Юрій Лукомський. Науковці своє слово теж вже давно сказали – проведено дві науково-практичні конференції, два круглих столи, а також семінар-практикум «Успенський собор Галича». Останній, до речі, відбувся з ініціативи Івано-Франківської обласної державної адміністрації та Національного заповідника «Давній Галич» 27 вересня 2013 року, з приходом на другу каденцію голови Івано-Франківської обласної державної адміністрації Михайла Вишиванюка.

Я невипадково завів мову про цей семінар-практикум, бо його, без перебільшення, можна назвати конференцією і не тому, що учасники, окрім обговорення важливої проблеми, прийняли і відповідну Резолюцію. Один тільки перелік прізвищ та тем виголошених доповідей говорить сам за себе. В роботі семінару-практикуму взяли участь голова Івано-Франківської обласної державної адміністрації Михайло Вишиванюк, начальник управління культури національностей та релігій облдержадміністрації Володимир Федорак, начальник відділу охорони культурної спадщини та музейної справи облдержадміністрації Андрій Давидюк, заступник начальника управління архітектури та містобудування облдержадміністрації Ігор Шевчук, голова Галицької райдержадміністрації Григорій Івасишин, голова Галицької районної ради Петро Стрембіцький, територіальний представник з питань охорони культурної спадщини та переміщення цінностей Міністерства культури України Лідія Максим’як, генеральний вікарій Івано-Франківської митрополії УГКЦ о. О. Каськів.

Присутні заслухали наступні доповіді: «Збереження та використання пам’яток культурної спадщини Прикарпаття: проблеми та виклики сьогодення» (Лідія Максим’як, територіальний представник з питань охорони культурної спадщини та переміщення цінностей Міністерства культури України), «Успенський собор Галича – сучасний стан та наслідки незаконних втручань в пам’ятку» (Микола Гайда, заступник директора Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень, дійсний член УК ICOMOS),  «Проект консервації та музеєфікації Успенського собору» (Микола Бевз, доктор архітектури, завідувач кафедри Національного університету «Львівська політехніка», дійсний член УК ICOMOS), «Методика консервації і музеєфікації архітектурно-археологічних об’єктів» (Василь Петрик, кандидат архітектури, старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень, дійсний член УК ICOMOS), «Реабілітація, консервація та музеєфікація пам’ятки – проблеми та перспективи» (Олександр Береговський, генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич», дійсний член УК ICOMOS). На семінарі виступив також Руслан Осадчий, завідувач відділу охорони археологічної спадщини Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень, дійсний член УК ICOMOS.

Той, хто хоче більше дізнатися про цей архіважливий захід (на ньому своє слово сказали -  пригадуєте про це просив ще 15 січня 2006 року сам Блаженнійший Любомир Гузар - науковці, дослідники, археологи, пам’яткоохоронці, влада і церква), може більше дізнатися на сайтах облдержадміністрації та «Музейного простору» за 2013 рік (http://www.if.gov.ua/news/20706;

http://prostir.museum/ua/post/31146). Я тільки скажу, що під час семінару-практикуму, як на мене, були, у кожному разі тоді так видавалося, розставлені всі акценти… А представники влади (Михайло Вишиванюк, Григорій Івасишин, Петро Стрембіцький…) брали активну участь у роботі семінару від його початку і до закінчення та прийняття Резолюції – вона теж розміщена на одному із названих вище електронних ресурсів. У той день (і це дуже похвально!) «влада» нікуди не поспішала і не прикривалася своєю зайнятістю та потребою «вершити державні справи». А чого тільки вартують слова тодішнього очільника області, сказані під час семінару: «Галич повинен стояти в одному ряду зі стольним Києвом… Українське суспільство повинно розуміти роль міста в історії нашого народу… Відновити історичну пам’ять про Галич – незаслужено забутий, а інколи й спеціально знищений різними завойовниками, - одне з наших завдань». І ще дуже важлива інформація. Голова облдержадміністрації Михайло Вишиванюк, заслухавши думки науковців та представників церкви, запропонував «законсервувати фундамент Успенського собору і разом з тим подумати про місце для будівництва нового храму, якщо буде така потреба…»

Але давайте повернемося до засідання «Оргкомітету щодо проектування створення історично-духовного центру Галич-Крилос», яке відбулося 18 грудня ц.р. в Музеї історії Галича в Крилосі. Я уважно слухав промовців і думав, а чи ми знову не наступаємо на ті ж самі граблі. Чи не почали знову «заговорювати» дане питання. Інколи складалося навіть враження, що дехто так і прагне «здобути» собі політичні чи інші дивіденди. Я ніяк не розумів того, а де тяглість влади?.. Невже при її зміні знову повинен страждати Галич, справа, за яку ми взялися понад 30 років тому. У мене нема ніяких претензій щодо висловлювань тих учасників, які вперше приїхали на таку поважну нараду в Галич, але ж добра половини складу запрошених – це  не «новачки», це ті люди, які стояли біля витоків відродження Галича, які багато зробили і, водночас, через свої амбіції допустили чимало помилок, але найстрашніше те, що хочуть їх знову повторювати!..

Під час дискусій, які тривали і протягом перерви, один із учасників засідання наполегливо хотів мене переконати в тому, що Галицька районна влада мусить ставити на порядок денний питання про відбудову Успенського собору, бо «інакше Київ не дасть Галичу грошей», що «відбудова Собору об’єднає нас». Події останніх років засвідчують протилежне. Глибоко переконаний в тому, що просити в Держави гроші на будівництво храму нині, принаймні, не коректно. А ось «вимагати» продовжити фінансування консервації та музеєфікації пам’ятки археології ХІІ ст.  національного значення, ми зобов’язані. У мене немає ніякого сумніву і в тому, що об’єднати галичан зможе не Собор, а храм, який кожен з нас збудує у власній душі, а ще - відродження Галича, відновлення історичної справедливості щодо стольного у минулому града – ось та національна ідея, яка, без сумніву, об’єднає захід і схід, північ і південь нашої Держави.

Мої опоненти кулуарних дискусій (під час засідання мені як головному пам’яткоохоронцю Національного заповідника «Давній Галич» чомусь слова не надали) звинувачували мене і нашу установу в тому, що ми ще й досі не музеєфікували священний фундамент. Відповім коротко, бо причина очевидна – поки ми боролися з місцевими можновладцями проти незаконної побудови на фундаменті віртуального Собору, судилися з Крилосівською сільською радою за те, що незаконно передала в інші руки пам’ятку археології національного значення (разом із землею, на якій вона міститься!), - держава перестала фінансувати даний проект…

Та пропри сказане вище, конструктивізм на нараді, все-таки, панував. Вже те, що ми повернулися до теми Галича, дуже добре. Окремої похвали заслуговує і той факт, що даною проблемою перейнялися народні депутати України Михайло Довбенко та Анатолій Матвієнко. Зрештою, як сказав голова ОДА Олег Гончарук, маємо підтримку і Президента України  Петра Порошенка. З чого починати вже знаємо – якнайшвидше необхідно закінчити консервацію та музеєфікацію фундаменту кафедрального Успенського собору. Поки надворі зима детально обговорити наявний проект, при потребі скорегувати його, а як блисне весняне сонечко - приступати до роботи. Нагально потрібно відремонтувати каплицю Св. Василія ХV cт, що міститься на фундаменті  Собору й нині знаходиться в аварійному стані. Зрозуміло, що треба повертати у Крилос тлінні останки галицького князя Ярослава Осмомисла. До речі, у даному питанні єдиної думки ще нема. Бо, як поінформував присутніх на нараді Архієпископ і Митрополит Івано-Франківської УГКЦ Володимир Війтишин, Глава УГКЦ Блаженнійший Святослав, на зустрічі з делегацією з Прикарпаття, сказав дуже мудрі слова: «Князя Ярослава Осмомисла наші предки похоронили у Соборі, і якщо «повертати» князя, то - у Собор. Нині наш князь гідно пошанований - його мощі захоронені в соборі Св. Юра у Львіві, поруч із такими достойниками, як митрополит Андрей Шептицький, Патріарх Йосип Сліпий, Кардинал Іван-Мирослав Любачівський…». Відчуваєте, звідки взялися чутки про відбудову Собору і «благословення» Блаженнійшого. Як на мене, позицію Глави УГКЦ дехто з учасників зустрічі сприйняв, як керівництво до дії, до відбудови Собору – мовляв, якщо хочемо повернути мощі князя у Крилос, то треба підготувати для нього достойне місце спочинку. Але тут я можу і помилятися, участі у цій зустрічі не брав.

Думка Глави УГКЦ щодо цього дуже делікатного питання для нас дуже важлива, бо рішення про перезахоронення князя, а точніше повернення його останків на перше місце вічного спочинку, може прийняти тільки Церква і з її позицією мусимо рахуватися. І все ж таки, насмілюся озвучити і свою думку. Гадаю, що так думаю не тільки. І вона теж має право на життя. Переконаний, як ніколи, що тлінні останки князя мусимо повертати у Крилос, у храм, який він збудував. Хто сказав про те, що Успенського собору нема?!. Так, храм – зруйнований завойовниками. Тільки фізично його тут нема. А духовно Святиня є і буде тут вічно! Чи обов’язково ми мусимо перезахоронювати князя в Соборі? А чи, може, достатньо у проекті консервації та музеєфікації передбачити місце для вічного спочинку нашого великого князя. Це може бути, наприклад, крипта, в якій розмітити саркофаг Ярослава Осмомисла (він зберігся і нині знаходиться в Івано-Франківському краєзнавчому музеї), а в ньому перезахоронити князя. Можливі й інші варіанти. Головне, аби їх сприйняли усі: і Церква, і влада, і наука, і громадськість, зрештою, аби ця подія не стала каменем cпотикання на нашому шляху до відродження Галича. І ще. Як на мене, кращого пошанування князя, аніж «його повернення» на свою водчину, годі й придумати.

Щоб продовжити конструктивізм, який панував на даній робочій нараді, скажу, що у  Програмі відродження Галича (дуже не хочеться, щоб вона була приурочена тільки черговому ювілею міста! Це має бути Державна безтермінова програма і діяти вона має доти, поки не буде віднайдено останній камінчик з «підземного архіву Галича»),  треба передбачити й інші заходи. Наприклад, відродити у Галичі-Крилосі духовно-релігійний центр. Науковці Національного заповідника «Давній Галич» вже подали робочій групі свою Концепцію цього відродження, в якій передбачено першочергові заходи і плани на перспективу. Окрім музеєфікації фундаменту кафедрального Успенського собору, у програмі заплановано придбання копії першої писемної згадки у Хроніці угорського короля Бели ІІІ від 898 року, Галицького Євангелії 1141 року, яке нині знаходиться в Москві, а також королівської корони Данила Галицького для подальшого їх експонування в Музеї історії Галича. Настав час ставити питання і про повернення (знаю, завдання - не з легких! Але чому б ні?) інших галицьких раритетів, які нині прикрашають музейні колекції колишніх держав СНД. Зрештою, чимала знахідок, розкопаних у Галичі, знаходяться в музеях інших містах нашої держави – у Києві, Львові, Івано-Франківську…

Мусимо говорити і про будівництво нового сучасного Музею історії Галича, а коли він буде збудований, Митрополичі палати у Крилосі (тут свого часу містилася літня резиденція Митрополита Андрея Шептицького) передати Українській греко-католицькій церкві, щоб Верховний Архієпископ міг будь-коли приїжджати до Галича-Крилоса, а не тільки на Всеукраїнські Патріарші прощі, і «натішуватися Галичем». А щоб назавжди зберегти зв'язок Києва з Галичем, (це думка Блаженнійшого Любомира Гузара) церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Крилосі надати статус прокатедри. До речі, статусу кафедральної її ніхто не позбавляв.

Сьогодні ремонтно-реставраційних робіт потребує храм Св. Пантелеймона у Шевченковому, особливо його західний автентичний портал. Треба конче продовжити  відбудову Галицького замку (понад 15 років держава цей об’єкт не фінансує) – реабілітувати хоча б південний мур цієї пам’ятки архітектури національного значення. На жаль, так сталося (не минуло, як кажуть, і двадцяти років з часу його відкриття), що і пам’ятник королю Данилові Галицькому теж потребує ремонту. Зрозуміло, що потрібні кошти і на дослідження, музеєфікацію не тільки чотирнадцяти  літописних храмів Галича, але й на музеєфікацію палеолітичної стоянки мисливців на мамонта на Галич-Горі, яку відкрила та дослідила міжнародна українсько-польська експедиція під керівництвом Олександра Ситника та Кшиштофа Цирека.  І якій понад понад сімдесят тисяч років. У підготовці Програми не треба забувати і про довкілля Галича, про так званий Великий Галич, про ті населені пункти, які не увійшли у Генеральний план розвитку Національного заповідника «Давній Галич». Це не тільки Галич, Крилос, Залуква, але й Викторів, Єзупіль, Козина, Пітрич… Готуючи Програму, ми повині не забувати і про таких славних Галичан, як Памво Беринда, Семен Височан, Дмитро Січинський, о. Рудольф Мох, Дмитро Вітовський…

Володимир ДІДУХ,

заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич»

з питань культурної спадщини,заслужений журналіст України

P.S.

Так не хотілося ставити крапку у цій публікації, бо тема Галича вічна, як світ. Гадаю, що опоненти доповнять сказане. Дуже прошу не сприймати усе написане, як істину в останній інстанції. Це тільки окремі думки пам’яткоохоронця. Закликаю до дискусії – фахової та конструктивної. А всім, хто хоче відбудовувати (повторюю вже вкотре – не побудувати новий храм, а відбудувати літописний кафедральний Успенський собор у Крилосі) поставити перед собою одне єдине запитання: «Чому наші предки свого часу цього не зробили,  не підняли з руїн свою святиню? Адже це було під силу єпископам Гедеону Балабану чи Маркові Шумлянському». Відповідь на це запитання і покаже дорог,у якою треба нам усім прямувати. В автора цих рядків є щонайменше три версії відповідей на дане запитання. Але про це згодом…

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:7016

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:13768

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:6071

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:6152