Його по праву можна назвати художником високого європейського рівня, який своєю творчістю збагатив церковне мистецтво та увіковічнив епоху Андрея Шептицького.

Антон Монастирський народився 2 листопада 1878 року в с. Завалів Підгаєцького району Тернопільської області. Після раптової смерті батька у 1885 році мати продає майно та з трьома дітьми на руках переїжджає до міста Станіславова. Тут малий Антон вступає до «народної школи», а в 1888 році – до реального училища. Родина Монастирських живе досить бідно, і Антон змушений іти працювати. Він влаштовується у літографічну майстерню, де здобуває перші навики рисунка та навіть робить спробу копіювати репродукції картин відомих художників. У 1895 році родина переїжджає до Львова. Саме тут розпочинається художня освіта 17–річного юнака, який вступає до Львівської художньо-промислової школи на відділення декоративного живопису. У стінах школи майбутній художник опанував загальну художню грамоту, основи композиції, малярської техніки та архітектурних стилів. Львів на той час поступово ставав одним з осередків українського мистецького життя, де зберігалися найкращі традиції релігійного українського мистецтва – віртуозно виконані іконостаси, церковні розписи та ікони; до цієї сакральної скарбниці мав змогу долучитися і молодий митець. Наступний етап у навчанні мистецтву для А. Монастирського починається з 1900 р. у Краківській Академії мистецтв. Краків називали тогочасним європейським культурним центром. Саме навколо Краківського університету гуртувалася творча інтелігенція; у музейних збірках було представлено найкращі твори як польських живописців і графіків, так і зразки класичного мистецтва. Краківська Академія мистецтв вважалася одним з кращих учбових закладів Австро-Угорщини. І. Труш, М. Сосенко, А. Монастирський, О. Курилас, А. Новаківський – ось лише невеликий перелік митців, що долучилися до таїнств творчості у її стінах і в подальшому брали активну участь у створенні своєрідної школи західноукраїнського мистецтва. У 1905 р. художник закінчує Академію і повертається до Львова.

Відтоді А. Монастирський відомий як майстер портрета, жанрових та історичних картин, пейзажів, натюрмортів, – йдеться у статті Козловської Є.

Церковне малярство художника – найповніше збережена частина творчості митця. Вона  потребує найбільш ґрунтовного дослідження, оскільки в українському мистецтвознавстві відсутні наукові розробки, як про окремі ікони митця, так і про монументальні ансамблі, втілені ним в іконостаси церков. Перша публікація про творчий шлях художника на Прикарпатті належить аспіранту Чернівецького університету імені Ю. Федьковича, релігієзнавцю  Надії Руско. Дослідниця опублікувала матеріали про участь Антона Монастирського  у створенні іконостасів для окремих церков Калуського району. Автор-дослідник стверджує, що А. Монастирський належить до плеяди митців, які відіграли велику роль у розвитку релігійного малярства України.

А. Монастирський увійшов у русло сакрального мистецтва з неабияким досвідом світського художника, як автор багатьох визначних творів. Це високо оцінені монументальні полотна з історії українського козацтва, великий портретний цикл образів громадських та культурних діячів Галичини, ілюстративна графіка до українських казок та дитячих книг української мовою, портрети князів Давньоруської держави, пейзажі та натюрморти.

Його мистецький хист з однаковою силою проявлявся у побутовому, історичному та батальному жанрах, - пише Батіг М. у статті, присвяченій 100-річчю від дня народження А. Монастирського. Заслужену славу живописцеві принесла створена ним обкладинка та 53 ілюстрації до Святого Письма, яке вийшло у Львові в 1926 році. Значний резонанс серед громадськості Галичини мали його ілюстрації до поеми української поетеси Марійки Підгірянки «Мати-страдниця». Таке широке жанрове розмаїття, специфіка окремих творчих завдань, продиктованих змістом, розбурхували мистецьку уяву, сприяли професійному удосконаленню, утверджували неповторну індивідуальну образотворчу систему, яка визначає графічну спадщину митця. Його вважали справжнім національним художником, адже у кожному з образотворчих чи графічних творів митця глибоко розкривається український народний характер. Любов Антона Монастирського до України гармонійно виражена в краєвидах сільських пейзажів, неповторному архітектурному середовищі галицьких міст, безмежному просторі рідної природи, в якій сучасність перемовляється зі славним історичним минулим. 

Особливо престижною для обдарованого художника стала  співпраця з УГКЦ, адже  Андрей Шептицький згуртував довкола себе всю галицьку мистецьку еліту, яку владика по мірі можливості стабільно фінансував. У час між Першою та Другою світовими війнами, в плині тих соціально-політичних подій, які відбувалися  в Галичині, для художників робота у церквах давала ще й додатковий заробіток, адже кожен мав сім’ю, дітей, яких потрібно було утримувати та годувати.

Саме з приходом Андрея Шептицького на митрополичий престол історія розвитку галицького сакрального мистецтва набирає іншого формату. У церквах працюють професійні художники, які закінчили найкращі вищі навчальні заклади Європи. На виставках, що відбуваються в залах Національного музею у Львові та Науковому Товаристві ім. Т. Шевченка, демонструють проекти церков, іконостасів, різьблень та інше, що стало свідченням оновлення сакральної культури, «виходу» з церковних речей на високий мистецько-професійний рівень. На Свято-Юрівській горі діє церковний комітет, який регулює та оцінює церковні проекти, що пропонуються до реалізації в тогочасній сакральній архітектурі. Художники сумлінно працюють на церкву, включаючи в матеріалах побажання священнослужителів у «новітніх» мистецьких стилях. На цьому тлі доволі інтенсивно розвивалася релігійна образотворча культура, а мистці, які працювали в галузі церковного мистецтва, мали можливість виконувати замовлення церкви, які, без сумніву, вартісно оплачувались. Так описує тогочасні реалії мистецтвознавець зі Львова Ірина Гах.

Ікони А. Монастирського, виконані в манері реалізму, такі специфічні, але надзвичайно доступні, ставали зрозумілими для більшості священиків та мирян. Тому попит на нього, як художника-іконописця, –  згадує Слободян В.,  був великий, а його манера виконання та подача ікон була надзвичайно доступна та зрозуміла. Завдяки цьому він отримує дуже багато замовлень, які виконує з великим задоволенням за порівняно невеликі гроші. Великий сакральний спадок робіт Антона Івановича у численній кількості зберігся у Львівській області, зокрема у Перемиській єпархії відомий дослідник В. Слободян у науково-мистецькому виданні «Церкви України. Перемиська єпархія» (Львів, 1998) нараховує вісім пам’яток, у яких зафіксовані роботи А. Монастирського 1930-х років: стінопис та іконопис. У містечку Судова Вишня (1930-ті рр.) практично повністю збережений іконостас роботи                            А. Монастирського, який в ідеальному стані дійшов до нашого часу.

Не можна сказати напевно, але, вірогідно, велика заслуга в тому, що у крилоській церкві з’явився іконостас роботи славетного та неперевершеного мисця А. Монастирського, належить митрополитові Андрею Шептицькому, котрий добре знав славну історію Галича, та робив все для її дослідження та подальшого збереження.

На сьогодні відомо, що з іменем художника також пов’язано створення Свято-Воскресінського іконостасу у кафедральному соборі міста Івано-Франківська. Також до наших днів дійшов іконостас роботи А. Монастирського 20-30 рр. ХХ ст., церкви Різдва Христового (1905 р.) в смт Більшівці. Поміж 1934-1943 рр. у Блюдниківській церкві Різдва Пресвятої Богородиці Антон Монастирський виготовив храмовий іконостас, та в силу певних історичних обставин, що склалися в с. Блюдники у 1950 році, він був розібраний та перенесений громадою у вівтарну частину храму. Там він зберігається до сьогодні. На стінах церковних хорів церкви Різдва Богородиці вивішені демонтовані бічні ікони, які були взяті з намісного ряду цього ж іконостасу. Також відомо, що декоративне різьблення іконостасу виконав прославлений львівський майстер-різьбяр А. Коверко, використавши для роботи димлену липу.

Творчість Антона Монастирського сьогодні заслужено  включена до історії української культури, тому що він зарекомендував себе талановитим художником в різних жанрах образотворчого мистецтва. Особливо значущий його внесок у розвиток вітчизняної іконографії у складний період нашої національної історії – добу поміж двома світовими війнами. У радянський час основна частина його творів була присвячена висвітленню художніми засобами радянської дійсності, бо влада примушувала митців бути виразниками так званого напрямку в мистецтві – соціалістичного реалізму.

У радянські часи творчість художника в руслі сакральної образотворчості коментували в такий спосіб: «Йому не раз доводилось розписувати церкви й малювати ікони, догоджаючи смакам необізнаних з мистецтвом замовників. Подібна праця не приносила ні пристойних заробітків, ні морального задоволення». З цим твердженням можна посперечатися. А. Монастирський професійно та з почуттям фахової відповідальності займався сакральною тематикою: він майстерно втілював побажання замовника, у роботі орієнтувався на смаки та вподобання священиків та церковних громад, чітко дотримувався  всіх теологічних та іконографічних канонів творення ікон чи стінопису. Його реалістична манера виконання була зрозумілою, а тому безапеляційно «приймалася» парохами церкви, - стверджує художниця Ірина Гах.

На даному етапі існує лише декілька записів у документах різного походження, з відомостями про А. Монастирського, який залишив пам’ятки іконографії як у церкві Успіння Пресвятої Богородиці  в Крилосі, так і в околицях Галича. На жаль, не вдалося віднайти хоча б якусь інформацію про те, хто саме запросив до Крилоса цього славетного митця, та хто зробив йому замовлення на виготовлення іконостасу. Пошук у обласному архіві не дав позитивних результатів. Із сучасних досліджень, які опубліковані в науково-популярних виданнях, йдеться тільки про церковні храми Галицького району, над оздобленням яких працював Антон Іванович. Як правило, називаються тільки села, де знаходяться його роботи,  без будь-яких конкретних даних. Фундаментальне дослідження, яке було опубліковане в 2012 році професором Прикарпатського університету Ігорем Ковалем – «Галицькі іконостаси та церковна археологія», стало одним із мистецьким доробків у галузі сакрального мистецтва, живопису зокрема,  яким можна користуватися для орієнтації в темі.

Помер Антон Іванович 15 травня 1969 року. Тіло мистця покоїться у родинному склепі на Личаківському кладовищі.

Антон Монастирський прожив неповторне творче життя, залишивши велику мистецьку спадщину, що  збереглася у численних церквах Галичини, а також значну кількість високохудожніх творів, які сьогодні можна бачити у Національному музеї м. Львова.

Олександра Левицька

Національний заповідник "Давній Галич" поповнив найпопулярніші соціальні мережі світу новими сторінками. Відтепер у соцмережі Facebook діятиме окрема сторінка Відпочинкового комплексу "Давній Галич", що розташований на території Музею етнографії у с. Крилос. Відтак відвідувачі музею матимуть можливість після екскурсії не тільки провести дозвілля у 9-ти спеціально оснащених альтанках, а й поділитися з отриманими враженнями та емоціями у вигляді фото, дописів чи коментарів на офіційній сторінці комплексу. Разом з тим наша установа створила власний аккаунт у Instagram, де завдяки оригінальним фото висвітлюватиметься діяльність заповідника. Отож спішіть вподобати наші сторінки за лінком поданим нижче!

Постать нашого Великого Кобзаря  Тараса Шевченка є добре відомою для усіх українців і не тільки для них. Про його життя і творчість ми знаємо набагато більше інформації, ніж про будь-кого з інших наших видатних людей. Але цікавим є запитання: як виглядав Т.Шевченко, які риси портретної характеристики йому були притаманні, до якого антропологічного типу він належав? Відповіді на ці запитання ми знаходимо у статті Івана Раковського «Антропологічні прикмети Шевченка», яку свого часу надрукувала львівська газета «Діло» за 12 березня 1939 року. Враховуючи її специфіку ми переконалися, що вона не втратила своєї актуальності, незважаючи, що була написана 80 років тому. Тому сподіваємось, що її основні моменти відкриють щось нове і для наших сучасників. Статтю подаємо із незначними скороченнями та окремими виправленнями довоєнного правопису.

«Як властиво виглядав Тарас Шевченко? Коли застановимося над цим питанням з наукового боку, тоді приходимо до переконання, що, на жаль, ми надто мало знаємо про дійсну постать нашого поета. І це не дивно. Антропологів у сучасному значінні цього слова, тоді ще не було, тим то і ми не маємо ніяких антропометричних помірів, узятих з поета за життя науковою методою, а єдиним матеріалом, яким можемо розпоряджати, є записки очевидців, розуміється не антропологів, автопортрети і портрети, виконані іншими малярами за життя поета, і посмертна маска. На основі цих матеріалів можна все ж дійти до деяких вислідів.

Записки очевидців, навіть найближчих приятелів поета, дуже мало дають нам матеріалу до пізнання постаті нашого Генія, і це цілком природно. Свого часу Шевченко був такий загальновідомий у літературних і артистичних колах, що не було потреби описувати його як яку незнану особу. Найближчі приятелі Шевченка полишили нам саме найменше матеріалу до пізнання його постаті.  Так, дочка Шевченкового добродія, графа Толстого, Катерина Юнґе у своїх споминах, в яких з захопленням висловлюється про нашого поета, пише про нього тільки: «Середнього росту, скоріше повний, ніж худий, з широкою бородою, з добрими, повними сліз очами». Микешин пише коротко: «Нервово ходив він сюди і назад, мрячно споглядаючи з-під густих бров своїми ясними очами». Подібно і Кониський, згадує тільки, що «Ясно-блакитні очі поета впилися в красу Києва». Так само і Чалий пише:  «Шевченко був дебелий, середнього росту чоловік, сильного, майже залізного здоров’я».

Дещо більше ми знаходимо у споминах Тургенєва про нашого Кобзаря: «Широкоплечий, присадкуватий, коренастий, голова гостроверха, майже цілком лиса, чоло високе, зморшкувате, широкий, так званий «качачий» ніс, густі вуса що закривали губи, малі сірі очі. Рухи спокійні, хід поважний, постать отяжіла». Для нас цікаві також згадки галичанина Яшовського, що їх находимо в ювілейній книжці «Записок  НТШ» з 1917 р. Про Шевченка пише він ось так: «Руки у нього були малі, білі, мов би у панночки. Росту був середнього, плечистий, собою повний, але не дуже; лице мав чисте, біле, загально бліде, очи голубі, хороші, погляд милий, брови тонкі, вуси повні, козацькі, чоло високе, над ним лисину, руки малі, дуже гарні, білі. Ціла постава його була дуже величава, поважна і незвичайна». Вкінці в урядовім «Формулярнім списі: про службу лінійного Оренбурського батальйону» читаємо про «рядового» Шевченка: «Мірою два аршини, п’ять вершків; лице чисте, волос на голові і бровах темно-русий, очи темно-сірі, ніс звичайний». Ось і все, що знаємо з описів тих, сучасників, що мали щастя бачити нашого поета власними очима.

Цінним додатком до цього  тогочасні портрети, особливо автопортрети, але ж антрополог може ними користуватись тільки, як матеріалом до порівняння. Ось так, наприклад, сам Шевченко у своїх автопортретах, мальованих олійними фарбами, зображує себе з карими очима, коли тим часом Кониський і Яшовський пишуть, що очи нашого поета були ясні, голубі. Збираючи всі дані разом та поробивши можливі поміри на посмертній масці поета, зробленій його приятелями зараз після смерти, в Академії Мистецтв у Петербурзі, з якої один примірник знаходиться в Музеї  НТШ у Львові — ми приходимо до переконання, що Тарас Шевченко виглядав приблизно ось так: ріст середній коло 1650 мм, плечистий, кремезної будови, голова кругла, волосся темно-русяве, заріст буйний, чоло високе і широке, обличчя середньо довге і середньо широке, ніс середній, перенісся вглиблене, через те ніс піднесений угору. Уста мірно широкі, долішня частина лиця видовжена, вуха малі, шкіра біла, руки малі, білі, делікатні.

До якої антропологічної  раси треба зачислити нашого поета? Із згаданого опису виходить, що наш поета не уявляє собою чистого расового типу, а мішанину кількох типів. Замітна річ, що Талько Гринцевич, визначний польський антрополог, який у 80-тих роках жив у Києві посеред українських інтелігентних кіл і їздив в Керелівку для антропологічних розслідів родини поета пише: «В роді Шевченків я помітив два особливі антропологічні типи. Один з них зображає смагляве лице, темні очи й волосся, невеликий ріст і сильну будову тіла; у другого навпаки — тіло біле, волосся темно-русяве, але очі ясно-голубі, ріст вищий середнього, будова тіла мірна. Перший тип – це, правдоподібно, «альпійський» тип низьких круглоголових чорнявців; другий тип, правдоподібно, «нордійський» – високих довгоголових білявців. Наші поміри на посмертній масці, а також обличчя на відомому автопортреті поета з часів його молодечих літ, вказують на деякі прикмети «ядранського» або «динарського» типу. У всякому разі, на основі всіх цих даних, які нам удалось здобути, виходило б, що Тарас Шевченко є мішанцем кількох антропологічних типів, а головно: альпійського, динарського й нордійського. Таке змішування згаданих антропологічних типів, які саме є основою характеру найбільш культурних народів Європи, дало появу такої геніальної людини, якою був наш Тарас Шевченко».

Подав Іван ДРАБЧУК

(дo 205-ої рiчницi з дня нaрoджeння Тaрaca Шeвчeнкa)

Укрaїнcький нaрoд є нaрoдoм Шeвчeнкa, i чи нe в кoжнiй укрaїнськiй хатi пiд вишитим рушникoм висить пoртрeт Вeликoгo Кoбзapя, a нa стoлі «Кoбзaр»,

щo вкaзyє твeрдicть дyхy yкрaїнcькoгo нaрoду. Як спiвaєтьcя y пicнi Бoгдaнa Стeльмaхa i Iгopя Бiлoзipa (1955-2000), «y свiтлицi, зaвшe нeдiля бyлa», тoбтo бyлo cвятo, тoмy щo зi стiн зaвшe дивилиcя нa нac, мyдрi oчi нaших дyхoвних бaтькiв Тараса Шевченка (1814-1861) та Івана Франка (1856-1916). У їхнiх oсoбaх нapoд шaнyвaв свoїх гeнiaльних письменникiв, чepeз них вiн yсвiдoмлювaв сeбe як нацioнaльнy цiлiснiсть. Cьoгoднi ми цe вiдчyття дe чacткoвo, a дe цiлкoвитo втpaтили, щo i пoчaлo пoзнaчaтиcя нa життi yкрaїнcькoгo нapoдy. Як ствepджyє Михaйлo Кociв: «Нapoд, який нe уcвiдoмлює сeбe кpiзь нaйвищi злeти cвoїх гeнiїв, нe зaмиcлюється нaд тим, для чoгo вiн живe нa зeмлi, якa йoгo poль в icтoрiї, мiсцe сepeд iнших нaрoдiв, пoтрiбнe врeштi-рeшт йoгo iснувaння чи нi, yжe тим сaмим пeрeтвoрюється нa бioлoгiчнy мaсy, нecвiдoмy cвoгo чинy, a тaкoж нeбeзпeчнy i для сeбe сaмoгo i для людcтвa».

Шeвчeнкa ми нaзивaємo ocнoвoпoлoжникoм yкpaїнcькoї лiтepaтyри тa мoви. Тa oкрiм, тoгo, вiн cтaв ocнoвoпoлoжникoм гoлoвних нaцioнaльних iдeй тa пoлiтичнoї вoлi i нeзaлeжнocтi нaрoдy, дepжaвнoї нaцiї, coцiaльнoї рiвнoстi мiж людьми, вiн бyв пpoвiдникoм ocнoвних пpинципiв нaшoї нaцioнaльнoї мoрaлi.

I нa oнoвлeнiй зeмлi

Вpaгa нe бyдe сyпocтaтa,

А бyдe cин, i бyдe мaти,

І бyдyть людe нa зeмлi.

Тaкoю бyлa йoгo мoдeль мaйбyтньoгo cпрaвeдливoгo cycпiльcтвa. Cтaньмo вiч-нa-вiч з «Кoбзapeм» i пepeвiрмo себе, чи ми йoгo дiти, чи ми вжe тi, яким вce байдуже. A мaємo poзyмiти життєвий принцип Шeвчeнкa, йoгo нaцioнaльний iдeaл – дзepкoлo нaшoї дyшi, бapoмeтp, зa яким вимiрюємo cтaн нaшoї дyхoвнoстi. A взipцeм мaє cлyжити йoгo вiдтoчeнe cлoвo, щo є дocтyпним читaчeвi, близьким мiльйoнaм людей. Пiднявшиcь нa нaйвищу вeршину пoeтичнoгo Oлiмпy, з якoї яснiють вceлюдcькi iдeaли, Шeвчeнкo вoднoчaс лишився дocтyпним читaчeвi з нaрoдy, близьким мiльйoнaм y сeбe нa бaтькiвщинi i зa її мeжaми. Iз шicтдeсяти нayкoвих прaць, нaписaних прo Шeвчeнкa Iвaнoм Фpaнкoм, якщo пpocтeжити, тo кoжнoгo рaзy, кoли пpoхoдять шeвчeнкiвcькi вечори, читaють «Пocвяту», якa cпpиймaєтьcя, нeмoв мoлитвa, гaдaю, кoжнoмy б вapтo знaти її нaпaм’ять, aджe cвoї нaцioнaльнi мoлитви нapод твopить нa кoжний дeнь.

«Вiн бyв cинoм ceлянинa, i cтaв вoлoдaрeм  цapcтвi дyхa.

Вiн бyв кpiпaкoм, i cтaв вeлeтнeм y цapcтвi людcькoї кyльтypи.

Вiн бyв caмoyкoм, i вкaзaв нoвi, cвiтлi i вiльні шляхи пpoфecopaм i книжникaм yчeним.

Дecять лiт вiн тoмився пiд вaгoю рocійcькoї мyштри, a для вoлi Pociї зpoбив бiльшe, нiж дecять пoдiбних apмiй.

Дoля пepeслiдyвaлa йoгo в життi, як тiльки лиш мoглa, тa вoнa нe зyмiлa пeрeтвopити зoлoтa йoгo дyшi y pжy, aнi йoгo любовi дo людeй y нeнaвиcть i пoгopдy, a вipи в Бoгa у знeвipy i пecимiзм.

Дoля нe шкoдyвaлa йoмy cтpaждaнь, aлe й нe жaлiлa втiх, щo били з джepeлa життя.

Нaйкрaщий i нaйцiннiший скapб дoля дaлa йoмy лишe пo cмepтi – нeвмиpyщy cлaвy i вce poзквiтaючy paдicть, якy в мiльйoнaх людcьких cepдeць вce нaнoвo збyджyвaтимyть йoгo твoри».

Oтaкий бyв i є для нac, yкpaїнцiв, Тapac Шeвчeнкo, який виcyвaв iдeї, aлe чи пoчнeмo дo них дoхoдити poзyмoм, зaлeжить вiд нac. Йoгo «Кoбзap» пpизнaчeнo для нaшoгo caмoyтвepджeння, щo cтвopює дoвкoлa нac мopaльний клiмaт, в якoмy мaють виpocти пoкoлiння нaшoгo нapoдy, cвiдoмi, гiднi i чecнi. Дoпoки вiн є, є i ми. Якщo пepecтaнeмo пpoклaдaти cтeжкy дo йoгo твopiв, тo cтaнeмo нa тaкий шлях, який пpизвeдe дo ocтaтoчнoї зaгибeлi – зaгинe Вiн, i зaгинeмo й ми як нapoд, як нaцiя.

Анна Жолоб

В культурно-мистецькому комплексі «Мистецький Арсенал» (м. Київ) в День кримського спротиву, 26 лютого, відкрився виставковий проект «Дивовижні історії Криму». Виставка присвячена Криму та його людям.  Тому завданням організаторів було показати півострів як особливий багатокультурний простір. Даний проект – плід нелегкої роботи великої команди науковців, реставраторів, дизайнерів, художників в умовах окупації Криму.

В експозиції представлені унікальні експонати із зібрань 15 українських музеїв та приватних колекцій. Караїми, як народ зі своєю самобутньою культурою, на даній виставці представлені частинкою експозиції Музею караїмської історії та культури, що викликає неабиякий інтерес у відвідувачів.

Серед експонатів, що надані Національним заповідником «Давній Галич», є згорток Тори – 50-метровий пергаментний рукописний сувій, що датується кінцем XVIII ст., яд (указка для читання Тори) – майстерна робота зі срібла та слонової кістки (XIX ст.), хатаси  – прикраси для згортків П’ятикнижжя (поч. XIX ст.), а також ризи та таллет – молитовний шарф газана (караїмського священнослужителя) початку XX століття.

Відкриття виставки відбувалося в урочистій обстановці за участі багатьох поважних гостей. Присутніми були кримські татари, представники вищої влади, зокрема голова Українського культурного фонду, перша леді держави Марина Порошенко, віце-прем’єр-міністр України В’ячеслав Кириленко, спеціальний представник Державного департаменту США з питань України Курт Волкер, Міністр культури Євген Нищук, голова Меджлісу кримсько-татарського народу Рефат Чубаров, Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу Мустафа Джемільов, велика кількість народних депутатів, культурних діячів та представників громадськості.

Рекомендуємо відвідати виставку «Дивовижні історії Криму» в Мистецькому Арсеналі, яка буде доступна для огляду до 5 травня 2019 р.

 

Ольга Януш

Походження роду Остерманів є досить цікавим. Йохан Георґ Каспар фон Остерман був пруським майором, який перейшов на цивільну службу після приїзду до Галичини. У 1830–1831 роках, під час польської революції у Варшаві, Остерман працював як голова Сяноцької циркульної адміністрації. На той час Остерман був одружений і мав двох синів: Георґа Беньяміна і Морица Гуго. Вони обоє  спочатку відверто симпатизували польським революціонерам, але недовго.

Перший з них, Юрій Веніамін (так його називали на український лад), народився 24 жовтня 1808 року в родині комісара циркулу Юрія Остермана та його дружини Іоанни Годфрой. Закінчивши початкову школу, він у 1818-му поступив до Львівської гімназії, яку закінчив через шість років. Потім – навчання у тамтешньому університеті на правничому факультеті, яке тривало до 1830-го.  По закінченні університету обрав кар’єру держслужбовця. Для цього йому довелося скласти іспит зі знання польської мови, оскільки це була необхідна умова для австрійської адміністрації в Галичині.

Наступні два роки є темною плямою в біографії Остермана, чим він займався – невідомо, адже офіційне працевлаштування відбулось лише у 1832-му, коли Юрій влаштувався референтом у старостві в Тарнові. В подальшому молодий чиновник часто змінював місце роботи – у 1836-му він служить у Львові, з 1843-го – у Вадовицях, потім – у польському Живці. Нарешті, у 1849 році Остермана переводять до Станиславова.

Тут він спочатку  був окружним комісаром, тобто довіреною особою старости, а пізніше сам став Станиславівським цісарсько-королівським старостою. На цій посаді він працював 13 років – з 1854 по 1867 роки, і  цим  поставив своєрідний рекорд адміністративного довголіття. Староста Остерман був свідком багатьох важливих подій середини ХІХ століття, мав  репутацію ревного службовця і вірнопідданого австрійського цісаря, нелояльного до найдрібніших проявів сепаратизму.

Цей час в історії краю  є малодослідженим і ми дуже мало знаємо, що відбувалось у Станиславові між революційними подіями 1848 року та Мармулядовою пожежею 1868-го року.  Але Станиславівський староста залишив після себе мемуари, тож  за ними можемо заповнити існуючі прогалини. Польський краєзнавець Юзеф Зелінський на сторінках «Кур’єра Станиславівського» за 1934 рік надрукував розлогу статтю «Юрій Веніамін Остерман, староста станиславівський і його записки». Він віднайшов їх у Львові, у бібліотеці Наукового товариства імені Шевченка. Три грубих томи, оправлені у шкіру, які у біб¬ліотечному інвентарі значаться  як «Записки Остермана». На аркушах, вкритих дрібним почерком, староста з німецькою педантичністю описував епоху, в якій жив і був начальником. Весь цей час він мав доступ до службових документів, був у курсі всіх політичних подій регіону. Хоча записки охоплюють дещо довший період, ніж старостування – вони включають і молоді роки Остермана, а також час, коли  він вийшов на пенсію.

У 1855-му, маючи 47 років, староста  Остерман  вирішив одружитись. Його обраницею стала Іоанна – донька відставного комісара скарбової стражі Фабріціуса, яка по матері була русинкою. Вона народилася 1835 року в Станіславові і, як і її мати – Пелагія Левицька, була хрещена в греко- католицькому обряді. Її батько – Йохан Баптист Фабрікус (чи не звідси походять івано-франківські Фабрики?) – також був німецькомовним урядником у Галичині. Марія Фабрікус виросла у польськомовному середовищі: її мати – русинка – не знала німецької, а батько – німецькомовний чиновник – не знав русинської. В результаті обоє спілкувались між собою польською, яка часто панувала в родинах греко-католицького духовенства. Тодішнє польське суспільство ставило Остерману це ледь не в провину. Подружжя мало двох дітей – доньку Марію Терезію та сина Юрія. Останній одружився із донькою українського священика Іванною Тихович, яка грала активну роль у громадському житті Станиславова і була співзасновницею Товариства руських жінок.

Після децентралізації 1867 року на ключові посади в Галичині стали призначати поляків, тож старості Остерману довелося піти на пенсію. Але він нікуди не виїхав з міста, жив на Липовій, 61 (десь у районі  теперішнього університету на Шевченка) і писав мемуари. Помер 13 жовтня 1886 року.

Нагадаємо, що він працював з рідкісними архівами, робив виписки зі станиславівських газет, про існування яких історики ніколи раніше не чули, залишив списки видатних обивателів міста й опис церемонії відкриття нового мосту в Галичі в 1858 році. При відкритті останнього він сам був присутній і місцева людність вигукувала йому слова вдячності, вказуючи, «що йому завдячує наша округа стільки доброчинства для громадськості, яких в інших округах немає». Мине час і саме із Галичем буде пов’язуватися доля його нащадків.

Цікаво, що його спогадами зацікавився свого часу Іван Франко, і мусимо зауважити, що саме завдяки йому вони потрапили до бібліотеки НТШ. Ось що він зокрема писав про це: «В січні с[ього] р[оку] (1898 р. – І.Д.) збагатилася бібліотека нашого товариства цінним набутком. Від спадкоємців пок[ійного] Остермана, бувшого ц[ісарсько]-к[оролівського] старости станіславівського, закуплено всі папери, які лишилися по нім, а власне:

а) власноручні записки пок[ійного] Остермана, писані ним рівночасно з описуваними подіями. Є се три грубезні томи in folio, 2250 сторін мікроскопійно дрібного письма. Записки тягнуться від початку [18]30-тих років до 1884 р., переважно складаються з виписок із різних газет та брошур та декуди, особливо в першім томі, є копії деяких цінних документів і власні спомини пок[ійного] Остермана, особливо з пам’ятних літ 1846, 1848, 1849;

б) спора пачка рукописних документів та записок, особливо з часів перед 1848 роком;

в) значне число друків: циркулярів, розпоряджень, плакатів, брошур, старих банкнотів і т. і.»

Родина Остерманів  і надалі перебувала в русинській, а не в польській традиції. Як було сказано вище, син Ґеорґа Беньяміна (Юрія Веньяміна) і Марії Фабрікус, Ґеорґ Йохан Беньямін, що народився 1856 року в Станіславові, був одружився з Іванною Тихович – донькою русинського активіста Ігната Тиховича. Іванна Тихович брала активну участь у жіночому русі в Галичині. 1871 року вона стала першою жінкою, яку прийняли до «Просвіти». У 1884 році вона увійшла у перший виділ «Товариства руських женщин», а в переліку членів товариства її ім’я стоїть третім після Наталії Кобринської та Аделії Желехівської. Містом, яке представляла І. Остерман, названо Галич. Цікаво, що Н.Кобринська хотіла об’єднати молодих жінок, але, як вона сама зізналася, серед них була і «пані Іванна Остерман, жінка уже старша, поважна, знатна й образована».

Син  станиславівського старости Юрій тривалий час працював у Галичі. Тут із ним мешкала і його дружина Іванна, саме тому вона і представляла Галич у «Товаристві руських женщин» у Станиславові у 1884 р., хоча  й це місто, як ми бачили, було їй не чужим. На жаль, іншої якоїсь більш конкретної інформації про цю відому свого часу особистість ми не знайшли.

Але маємо трохи відомостей про її чоловіка Ю. Остермана. Перебуваючи у Галичі, він на початку ХХ століття потрапив під вплив місцевого пароха о. Миколи Винницького. Останній домігся, щоб Остерман працював секретарем гміни і відстоював потрібні інтереси провідника галицьких москвофілів. Спочатку його було призначено на цю посаду на  один рік, а пізніше він став секретарювати постійно. Звісно, це не давало йому кар’єрного росту, але судячи з усього, така посада його цілком задовольняла, оскільки він не мав таких амбіцій, як його батько.

Хоча заради справедливості, мусимо сказати, що один раз  його ім’я зустрічалося  і на засіданнях місцевої «Просвіти».  У  середині вересня 1926 року  Юрій Остерман, як подає джерело, «колишній начальник суду», головував на одному із засідань товариства, а в підсумку  цих зборів був обраний членом контрольної комісії.  Через десять  років після цього він помер і похований на старому галицькому цвинтарі. Його могилу відшукав експедиційний загін Національного заповідника «Давній Галич» у 2016 році (керівник Андрій Чемеринський). На могилі зберігся напис «Єжи Остерман, ад’юнкт судовий (1856 – 1936)».

Цікаво, що за два роки до цього на Жіночому конгресі у Станиславові, який відбувся 23-27 червня 1934 року і присвячувався 50-літтю заснування «Товариства руських женщин», була присутня єдина із членів його створення – Іванна  Остерман. За нашими підрахунками, їй було тоді уже понад дев’яносто років. Але коли вона померла, ніхто не відгукнувся бодай коротким некрологом. Тільки за ним можна було встановити роки її життя.

Маємо коротку довідку і про дочку Юрія та Іванни Остерманів. Вона називалася Анна Марія Ірена Остерман, була учителькою у Галичі, але мешкала у Залукві. Вона народилася у Станіславові 22 квітня 1886 року. Згідно з виявленим  документом (очевидно, це були церковні заповіді),  вона виходила заміж за Карла Стантенберга, учителя у Галичі, який народився 1 падолиста 1881 року у Львові. Його батьками були Володислав Стантенберг та Антоніна із Кандеровичів. Їх шлюб, за  згаданим документом, мав відбутися 30 січня 1908 року.

Ось таким чином із містами Станиславовом та Галичем пов’язана доля родини Остерманів. Шкода, що відсутність джерел не дозволяє біографії їх представників подати ширше. Але ми сподіваємося, що це всього лише початок. І наші наступники розкажуть більше про  людей із німецьким прізвищем, які потрапили на сторінки політичного і культурного життя Галичини. Можливо, що допоможуть нам  у цьому «Записки Остермана», які з часом будуть опрацьовані і надруковані.

Іван ДРАБЧУК

До 112-ої річниці від дня народження Митрополита Володимира Стернюка та 30-річчя легалізації УГКЦ в Національній галереї Національного заповідника «Давній Галич» відбулося відкриття виставки репродукцій «Володимир Стернюк – монах, єпископ, місцеблюститель Престолу Греко-Католицької Церкви». Власне, виставка представляє наукову роботу учениці Івано-Франківської католицької школи ім. Св. Василія Великого Анастасії Сеньків, котра займається в Малій академії наук дослідженням визначної постаті Митрополита.

Завідувач науково-освітнього відділу, кандидат історичних наук Андрій Стасюк розповів про нелегкий час, в який довелося жити о. Володимирові Стернюку. Українська Греко-Католицька Церква зазнавала гонінь і переслідувань. Цей трагічний шлях разом зі своєю церквою, зі своєю паствою пройшов і владика Володимир Стернюк. Присутні на заході священики о. Ігор Броновський та о. Володимир Кузюк молитвою поблагословили добру справу, котру робить учениця. Галицький декан УГКЦ о. Ігор Броновський зазначив, що коли Бог покликав нас до життя, то це не випадково – кожен має якесь завдання, яке повинен виконати. А ще люди повинні пам'ятати про тих, хто жив до нас, та бути відповідальними за долю майбутніх поколінь. Науковці заповідника, зокрема заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з наукової роботи, кандидат історичних наук Семен Побуцький, побажали молодій дослідниці успіхів на нелегкій науковій ниві, перемоги на всеукраїнському рівні.

Науковий керівник учениці Юлія Луцишин пригадала, як виникла ідея взятися саме за цю тему. Володимир Стернюк – мученик, який терпів страждання заради рідного народу і церкви, він вчить нас, як бути вірним до кінця. Насамкінець автор виставки репродукцій Настя Сеньків розповіла про важкий життєвий шлях Митрополита Володимира.

Народився майбутній Митрополит УГКЦ 12 лютого 1907 року в Пустомитах поблизу Львова у священичій сім’ї. Навчався в українській гімназії у Львові, а з 1921 року – в навчальному закладі Бельгії під опікою редемптористів. Там Володимир Стернюк вступив до монастиря Чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ). У 1926 році склав чернечі обіти і вступив на богословські студії, а в 1931 році висвячений на священика у храмі м. Лювен (Бельгія). По закінченні студій о. Володимир провадив місійну роботу на Волині, пізніше служив у Тернопільському монастирі Успення Пресвятої Богородиці. Під час німецької окупації о. Володимир відправляв Богослужіння в церкві Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Львові. В 1947 році о. В. Стернюка заарештувала радянська влада і засудила на п’ять років тюремного ув’язнення. Повернувшись з ГУЛагу, отець Володимир працює санітаром, фельдшером у Пустомитах, водночас таємно виконує душпастирську працю. Влітку 1964 року єпископ Василь Величковський хіротонізував о. Володимира Стернюка на єпископа та призначив його єпископом-помічником. Після арешту владики Василя у 1969 році відповідальність за стан Церкви перейшла на єпископа Володимира, і він провадив Божий люд у трудних катакомбних умовах до часу повернення Блаженнішого Патріарха Мирослава Івана Любачівського.

Наприкінці 80-х років відбулося відродження Української Греко-Католицької Церкви. У грудні 1989 року Митрополит Володимир пише звернення «Про лад і порядок в Українській Греко-Католицькій Церкві». У 1990 році скликав Собор, що висловився за повну легалізацію та реабілітацію УГКЦ. Спочив Митрополит Володимир Стернюк 29 жовтня 1997 року, похований у крипті собору Святого Юра у Львові.

Любов Бойко.

Ось таким був ідеал Блаженнішого Любомира Гузара, людиною такою, якою Господь хоче кожного з нас бачити. Людиною у всій повноті з її прагненнями, великими і малими радощами, інтересами, з слабостями і силою.

26 лютого минає 86 років з дня народження світлої пам’яті Любомира Гузара. Життя Блаженнішого було прикладом для багатьох людей: прожив чесно, просто і гідно. Отримав блискучу освіту, але був людиною молитви. Упродовж чверті століття очолював Студитсьий монастир в Італії, біля Риму, жив монашим життям. За студитським уставом це означає – третину свого життя присвячувати молитві, третину роботі, третину відпочинку. Молитися і вести скромне монаше життя було його мрією.

Любомир Гузар став єпископом за особливих обставин. Церква в Україні була гнаною. Скриту єпископську хіротонію Любомира Гузара не підтверджували майже два десятиліття, він мав виконати особливу місію за задумом Патріарха Йосифа Сліпого. У разі арештів або смерті підпільних єпископів у СРСР, він мав в’їхати як турист і висвятити єпископів, священиків для підпільної Української Греко-Католицької Церкви.

І коли Україна стає незалежною, Блаженніший мав вибір – або лишитися в Римі, або повернутися до Америки, але він вирішив повернутися до України де він народився. Відчув обов’язок – віддати своїй рідній батьківщині щось зі свого життя. І віддав: свою святість, він був присутній у житті країни як учитель мудрості: його мова була простою, зрозумілою для всіх, водночас досить глибокою. В нього була мудрість Євангелія, його напоумлення були делікатні, але одночасно і вимогливі до кожного. Від Любомира Гузара променіли мир і спокій, його любили всі, він був моральним авторитетом для різних конфесій, для людей світських і невіруючих. Коли заходив у приміення, вставали всі присутні –  навіть знаючи, що він уже цього не бачить. Він був людиною, яка ширила довкола себе Євангельське вчення. Легко і елегантно приймав складні рішення, які відчиняли двері і дозволяли відбуватися великим подіям. Скільки разів збирав довкола себе людей, учних і невчених, молодих і старших і їх слухав, у його особі бачили люблячого батька.

Пригадується подія, коли Владика приїхав до Крилоса в 2006 р. Він майже втратив зір, потребував допомоги, і після пресконференції мав ще деякі приготування, в яких потрібно було йому допомогти. В процесі приготування побачила, що Блаженніший щось хоче спитати, підійшла, а він просто молився, молився постійно, навіть коли щось робив. І такий випадок повторювася з багатьма людьми, яким випадала нагода зустрічі з ним. Така молитва, як розповідає о. Юрій Колеса: «Неначе Дух Святий промовляє з нутра людини». Ми мали велику ласку бути з такою людиною, про яких ми можемо читати в книжках, і яких рідко зустрінеш у житті.

Блаженніший Любомир Гузар був дуже скромною людиною, він не любив уваги до себе, а натомість залишив нам свою мудрість, свій мир, свій оптимізм.

Анна Жолоб

Події тридцятилітньої  давності 1989 року висвітлює світлина Музею історії Галича – яка відкриває сторінку вирішальної боротьби за легалізацію  Української Греко-Католицької Церкви. Здавалося, вже ніяка сила не зможе здолати комуністичний режим з його залізною системою – розгалуженою, вишколеною, озброєною.  А причиною цілковитого провалу стало те, що дорога до «світлого майбутнього» пролягала через «долину сліз» та невинно пролиту кров нашого народу, який захищав святі ідеали своєї Церкви та Вітчизни. Приходить час, що людина скидає з себе ярмо, втрачає страх, хоче відкрито шанувати свою українську історію та її славних дійових осіб, її творців. Хід подій 90-х років виніс на поверхню суспільного життя питання легалізації УГКЦ, гнобленої протягом десятиліть з усією жорстокістю. В одній із прес-конференцій із західними журналістами Голова Комітету Іван Гель заявив: «Що Комітетом Захисту Української Греко-Католицької  Церкви було розроблено нову стратегію боротьби за легалізацію церкви: якщо до цього часу вірні Української Греко-Католицької церкви боролися мовою підписів, мовою заяв та прохань, звернень до уряду, то у 1989 р. Церква буде боротися мовою великих Богослужень, мовою маніфестацій». І уже 22 січня 1989 р. поблизу собору святого Юра у Львові було організовано панахиду за загиблими українськими Січовими Стрільцями й усіма, хто віддав своє життя за волю України, в день Акту Злуки зібралося понад десять тисяч людей щоб висловити свою підтримку. 26 лютого біля пам’ятника Івана Федорова на майдані поблизу Успенської церкви відбулась панахида пам’яті Тараса Шевченка, великого Українського Апостола, на молитву прибуло більше тридцять тисяч вірних. Історичний день 2 квітня розпочався на Личаківському кладовищі панахидою, понад тридцять тисяч людей жертвували молитви за греко-католицьких єпископів, священиків, ісповідників віри. 16 квітня ознаменувалося Молебнем та панахидою пам’яті жертв Чорнобиля, як відомо, Чорнобиль став чорною раною на тілі України, сотні людей загинуло одразу, а багато померло згодом. 16 травня 1989 р. напередодні з’їзду депутатів СРСР, до Москви прибула делегація УГКЦ в складі єпископів Павла Василика (1926-2004), Софрона Дмитерка (1917-2008), Филимона Курчаби (1911-1995), священнослужителів, щоб передати Михайлу Горбачову звернення духовенства УГКЦ до Голови Президії Верховної Ради СРСР з вимогою легалізувати УГКЦ в Україні. У Москві саме в цей час організовується голодування, яке тривало протягом п’яти місяців і завершується перемогою. Біля готелю «Москва» служився Молебен в присутності понад 400 голодуючих. Ці події спостерігають депутати інших республік які приїхали на  з’їзд до Москви і це мало великий резонанс. Протестною акцією зацікавлюється іноземна та офіційна преса. Також заявою про вихід із підпілля, духовенство і вірні УГКЦ звернулися до Його Святості Папи Римського Івана Павла ІІ (1920-2005)  з проханням посприяти повній легалізації УГКЦ.

Та кульмінаційним моментом у боротьбі за легалізацію УГКЦ стало 17 вересня 1989 року, було проведено велике Богослуження, в якому взяло участь більше триста тисяч людей у Львові з вимогою повернути собор святого Юрія та всіх церков УГКЦ, в тому числі й Івано-Франківського катедрального собору святого Воскресіння. Увесь 1989 рік, був роком вирішальної боротьби за УГКЦ та українську державність, боротьби з тоталітарним режимом, який увінчався великим успіхом на виборах. А вже 21 січня 1990 р., підготовлено «живий ланцюг», який єднав Івано-Франківськ, Львів з Києвом. У ньому взяло участь понад три мільойни чоловік, майоріли десяткки тисяч жовто-бакитних прапорів, і сотні тисяч українців трималися за руки і засвідчувалли живе єднання між Західною Україною та Надніпрянщиною.

Гіркі уроки історії вчать нас – без мудрого уравління, Божого Благословення – питання духовної, культурної, економічної та політичної стабільності – немислимі. Це постулат є одним із опорних каменів у будуванні єиної могутньої української держави.

Анна Жолоб

 

На фото на Червоній площі в Москві (зліва направо): о. Ігор Возняк ЧНІ (тепер єпископ), єпископ Софрон Дмитерко ЧСВВ, єпископ Филимон Курчаба ЧНІ, єпископ Павло Василик,

о. Володимир Війтишин (тепер митрополит), о. Григорій Сімкайло. Грудень 1989 р.

Двадцятого лютого працівники Національного заповідника «Давній Галич» взяли участь у заходах, присвячених п’ятій річниці розстрілу активістів на Майдані. Їх організували представники міської та районної влади. Панахиду біля пам’ятного знаку на алеї Небесної сотні у Галичі відслужили священики усіх конфесій міста. Після відправи до присутніх звернувся Галицький декан УГКЦ о. Ігор Броновський,  який розповів про значення цієї події для новітньої історії України. Особлива увага була приділена самовідданому героїзму Небесної сотні, людям, які  загинули, захищаючи ідеали Свободи, Честі та Гідності. Вони першими у ХХІ столітті віддали своє життя за Україну і за те, щоб на нашій землі панували мир і свобода.

Також пам’ять героїв Небеснї сотні, які ціною свого життя звалили диктаторський режим і стали на захист рідної землі від орд московського агресора, була вшанована на вечорі-реквіємі, що відбувся у місцевому Народному домі. Учасники художньої самодіяльності підготували театралізовану програму, в якій лунали проникливі мелодії, пісні та віршовані рядки про героїв української землі. А на екрані проектувались світлини наших земляків, що першими полягли на Майдані.  Назва заходу «Небесній сотні – наша шана і молитва» промовисто говорить сама за себе. Ми перед цими  героями у невідплатному боргу і покликані всіма можливими засобами допомагати сьогоднішнім захисникам рідної землі і розбудовувати власну державу, щоб вона була такою, яку вимріяли наші герої.

Іван ДРАБЧУК

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:8974

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:17041

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:7144

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:7623

Troy Apke Authentic Jersey