Як відомо, караїмів Україна визнала корінним народом Криму нарівні з кримськими татарами. Колись численна громада караїмів жила у Галичі та навколишніх селах. Галицькі караїми зникли, залишивши по собі вулицю з будинками, музей та зерет (тобто цвинтар). Чи мали вони шанс вижити? Так, але їх релігія не дозволяла змішуватися з представниками інших народів, а це призвело до виродження караїмів через кілька століть. Були випадки, коли караїми вихрещувалися і такі факти були непоодинокими. Про один із них розкажемо у цій статті.

Колись у селі Залуква коло Галича мешкала караїмська родина Абрагамовичів. З неї походив відомий поет Захарія Абрагамович та дослідник історії караїмів  Зигмунд Абрагамович. На початку ХХ століття кілька представників цієї родини прийняли хрещення. Про це йдеться в одному повідомленні з того часу. "Одної неділі (було це у 1903 році. – І.Д.) приїхав Преосвященний Митрополит Кир Андрей Шептицький. Перед Службою Божою отець парох з процесією прийшов до них додому. Так в поході впровадили батька, двох синів і доньку до церкви. По боках ішла поліція для охорони перед жидами. Акту хрещення довершив сам Митрополит".

"Жидами" у згаданому документі названо саме караїмів. Цю спільноту одні вчені, зважаючи на мову, розглядають як окремий народ огузько-кипчацької підгрупи тюркської мовної групи. Інші, зважаючи на релігію, – як вірних особливої гілки юдаїзму або ж окремої авраамічної релігії – караїмізму.

Того дня хрестили караїмську родину: Мордехая Абрагамовича (1860 р.н.), його синів Захарія-Cімху та Мойсея, а також доньку Ребеку. Чоловік прийняв християнське ім’я Йосиф, сини – Адам та Ізидор, донька стала Ольгою. Дружина глави сімейства Сара-Самеляш (1862 р.н.), яка походила з роду Самуеловичів та наймолодша донька Дебора-Доміцила не змінювали релігії.

Зауважимо, що всі четверо членів сім’ї Абрагамовичів вирішили стати християнами потай одне від одного. Ольга так описувала про своє рішення: "Як підросла, часто здибалася з нашими сестрами, котрі були в Крилосі, і дуже забажала вступити до чернечого Закону. Однак крилася з тою думкою і не відважилась нікому звіритися – боялася, щоб не було якої авантури. Але туга вихреститись і піти до Закону взяла верх, і тоді звірилася своєму старшому братові, котрого любила. Брат дуже втішився і сказав, що і він такої думки. До церкви все ходили, але так скрито, щоби родичі о тім не знали. Однак за якийсь час батько спостеріг у них обох цю зміну і запитав їх, що за причина, що так поступають? Тоді призналися батькові, що вони хотять вихреститися і піти до Закону. Батько тим дуже зрадів і сказав, що він вже давно о тім думає. Пішов, купив хрест і прибив на стіні в хаті".

Митрополит Андрей Шептицький після хрещення чотирьох галицьких караїмів заопікувався ними. Батько і двоє його синів пішли до монастиря студитів у Скнилові коло Львова, а донька – до сестер служебниць. Батько Йосиф там і помер. Ізидор, щоправда, згодом вийшов з монастиря, одружився і працював на залізниці у Новому Сончі (Польща). Адам прийняв у чернецтві ім’я Андрій, працював місіонером у Боснії та служив у монастирях Галичини. Священничі свячення у львівському монастирі студитів йому вділив Андрей Шептицький.

Після Другої світової війни Андрій Абрагамович служив на парафії у Флоринці на Лемківщині. Він став свідком трагічної депортації українців з рідних земель. Коли їх великими гуртами гнали на захід і північ, священник виходив до дороги та окроплював свяченою водою. Незабаром арештували і його. Звинуватили в підтримці УПА й відправили до "Українського підтабору" в таборі "Явожно". Поляки знущалися з греко-католицьких священників: примушували співати релігійних пісень при туалеті або хоронити по-християнськи здохлого кота. Самого отця Андрія гнали до лазні, поливали струменем холодної води й вигукували: "Ми тебе навчимо, як кропити бандерівців!".

Його протримали за ґратами більше року. Там пережив інсульт, був частково паралізований. Після звільнення знайшов притулок у ченців альбертинів та францисканців. Отець-студит Андрій (Захарія-Адам) Абрагамович помер 17 березня 1959 р. у Перемишлі, де й похований.

Ользі Абрагамович на момент хрещення було 17 років. Черниці, з якими вона познайомилася у Крилосі, – Сестри Служебниці Пренепорочної Діви Марії. Це згромадження 1892 року заснував чернець-василіянин Єремія Ломницький за підтримки пароха села Жужель Кирила Селецького. Першою черницею стала харизматична Йосафата Гордашевська.

"Виховувати серце народу і служити народові там, де є найбільша потреба", – вважала сестра Йосафата. Служебниці взялися дбати про шпиталі та захоронки – аналоги дитячих садків. Цю працю підтримував митрополит Андрей Шептицький. Ще до закінчення Другої світової війни монахині опікувалися 90 дитячими дошкільними закладами.

Через рік після хрещення Ольга вступила до обраного згромадження у монастирі в Кристинополі (тепер – м. Червоноград). Наступного року отримала чернечий габіт і склала перші – тимчасові – чернечі обіти, а 28 серпня 1913 року – вічні обіти. Її верховною настоятелькою стала Йосафата Гордашевська.

Лонгина Абрагамович здійснювала служіння в різних місцях Галичини, зокрема була настоятелькою монаших домів у Микуличині та Делятині. Не раз вона – християнська черниця – чула у свій бік нагадування про "жидівське" походження… Ці закиди сестра сприймала спокійно.

Коли померла Сара Абрагамович, Лонгина поїхала до Галича на похорон матері. Тут дізналася, що її сестра Дебора також охрестилася. Вона прийняла ім’я Богдана, вийшла заміж за українця Степана Крису, народила двох синів. Перший із них Богдан був чотовим УПА і мав псевдо Муха, а другий - Володимир працював  в окружному проводі ОУН під псевдом Гордієнко. Обидва брати загинула, борючись із радянськими окупантами.

Влітку 1944 року Галичину захопили червоні війська. Відступаючи, нацисти забрали для праці у військових шпиталях чотирьох черниць делятинського монастиря. Так Лонгина з сестрами потрапили до угорського міста Гайдудорог. Пізніше вдалося переїхати до містечка Марія-Повч, у якому був василіянський монастир і священники-монахи, які володіли українською. Згодом Лонгина опинилася у місті Модрій біля Братислави. Там і померла.

Похована поряд із римо-католицькими черницями урсулянками, які нею опікувалися. Року 1996 тіло перенесли на цвинтар у Пряшеві, Словаччина. Її поклали у гробівці сестер Митрофани Михалецької і Філарети Федин – перших українських служебниць в цій околиці.

Ізидор Абрагамович після того як покинув монастир створив сім’ю. Його дружину звали Ольга. Із нею він мав синів Остапа та Володимира і дочку Казимиру. Дружиною Остапа стала Надія Гаврилко (вона народилася 25 грудня 1919 року у Станиславові), дочка громадського та військового діяча. Вони познайомилися під час навчання у Львівському медінституті. Їхні діти Орест, Ярослав та Любомир стали відомими лікарями. Володимир Абрагамович служив у дивізії СС «Галичина» і загинув під Бродами.

Ось такими є долі представників вихрещеної караїмської родини Абрагамовичів. Якщо б вони цього не зробили, ніхто і ніколи б не знав, що такі люди жили. Отож, в житті час від часу потрібно робити кардинальні кроки, щоб щось змінити, або просто увійти в історію.

Підготував Іван ДРАБЧУК

Цього року День пам’яті та примирення і перемоги над нацизмом у Другій світовій війні Україна відзначає в умовах повномасштабної військової агресії росії проти України, що супроводжується численними воєнними злочинами з боку російської армії та військово-політичного керівництва рф.

Україна вшановує пам’ять кожного, хто боровся з нацизмом, а також усіх жертв війни. Друга світова війна стала результатом приходу до влади та змови нацистського та радянського режимів, які ставили геополітичні інтереси вище прав, свобод і життя людини.

Крім того, слабкість, страх і нерішучість міжнародної спільноти заохочували агресорів до все більшого розмаху загарбницьких амбіцій, злочинів та військової агресії. Через 77 років Європа знову опинилася на порозі глобальної війни. Сьогодні європейська спільнота має змогу опиратися на отримані в часи Другої світової історичні уроки.

Українці воювали на боці антигітлерівської коаліції як у складі червоної армії, так і армій західних союзників і підпільних рухів Опору, та здійснили значний внесок у перемогу над нацизмом. Наша земля була одним з основних полів битви у цій війні. Ціною перемоги стали надзвичайні втрати українців та інших народів, які проживали на нашій землі. Загинуло понад вісім мільйонів українців – воїнів та мирних жителів. Ми добре знаємо ціну війни, тому сьогодні боремося за мир і свободу.

Кожна нація, яка зробила свій внесок у перемогу над нацизмом, має моральне право пишатися цією шляхетною справою, однак жодна країна не може претендувати на одноосібне привласнення собі статусу країни-переможниці і тим більше заявляти, що в світовій війні могли перемогти без допомоги інших. А такі заяви часто лунають від рф. Сьогодні влада росії поводиться як руйнівник системи міжнародних відносин, заснованої державами-переможцями Другої світової війни. У цьому вона більше нагадує гітлерівську Німеччину 1930-х.

День пам’яті та примирення та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні повинен нагадувати про страшну катастрофу і застерігати від розв’язання складних міжнародних проблем збройним шляхом, агресією.

Щороку в другу неділю травня ми відзначаємо День Матері. Це свято – нагода для кожної дитини подякувати своїй неньці, віддати їй шану й висловити свою любов. В Україні День Матері встановлений згідно з указом Президента від 10 травня 1999 р.

Це свято виникло у США. В 1907 р. американка Анна Джарвіс виступила з ініціативою вшанувати матерів. Із 1914 р. американці відзначають День Матері в другу неділю травня як державне свято.

Cьогодні День Матері відзначається у 85-и країнах світу. Українці теж долучилися до його святкування – в 1928 році Союз українок Канади вперше відзначив День Матері. Наступного року свято відзначалося вже й у Львові. Ініціативу канадських жінок підтримала головна редакторка тижневика «Жіноча доля» Олена Кисілевська. 1929 року Союз українок ініціював впровадження цього свята на Тернопільщині. Організації «Просвіта», «Рідна школа», «Пласт», «Сокіл» організовували концерти, конференції, фестивалі по всій Східній Галичині. Відтоді День Матері відзначали дуже широко.

Зі встановленням радянської влади на західноукраїнських землях свято було заборонене. Лише з 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема Союзу українок, Свято Матері повернулося в Україну.

Якщо ми зануримося ще глибше в історію, то побачимо, що насправді матерів вшановують із сивої давнини. Наприклад, у Стародавній Греції святкували День матері усіх богів – Реї.

У Стародавньому Римі вшановували богиню Кібелу, заступницю матерів. Свято тривало три дні в березні.

Подібні святкування відбувались і на Русі. За часів Козачини травень вважався місяцем Пречистої Діви Марії.

 

У Британії, починаючи з ХVІІ ст., відзначали Свято матерів упродовж цілого тижня весняного посту. Але подарунки дарували тільки в один якийсь день у цей період. До речі, відтоді традиційно мамам британці дарують тортик із 12-ма марципанами зверху.

Японці намагалися ввести подібне свято ще у 1931 році. Тоді вони пов’язали День Матері із Днем народження імператриці. Але довше одного року традиція не протрималась. Зараз у Японії, як і в більшості країн світу, дарують матерям квіти у другу неділю травня.

У Мексиці на День Матері у церквах на католицьких месах обов’язково співають особливу пісню, після чого влаштовують святкові обіди.

А от в Австралії на офіційному рівні не святкують День Матері. Але люди все одно вшановують своїх матерів, дарують їм квіти і маленькі подарунки.

В Австрії у другу неділю травня в усіх ресторанах з’являється особливе меню для мам.

У Туреччині День Матері святкують у кожну п’ятницю. Хоча, насправді, усе набагато прозаїчніше – коли жінка виходить заміж, то п’ятниця стає тим днем, коли вона може відвідати свою родину.

Мама дає життя дитині, продовжує рід. Звісно, матерів треба шанувати і любити, а також дякувати їм за недоспані ночі і нерви, які вони витрачають на своїх дітей. Традиції у День Матері дуже прості і зрозумілі кожному. Діти в це свято намагаються порадувати своїх матерів подарунками, в тому числі виготовленими власноруч, і показати, як люблять і цінують їх.

Любов Бойко

Під такою назвою  науковець з Києва, доктор історичних наук, О. Б. Головко прочитав лекцію для працівників Галицької публічної бібліотеки і науковців Національного заповідника «Давній Галич». На лекцію приїхали також бібліотекарі Галицької територіальної громади. О. Головко звернув увагу присутніх на важливості в умовах війни актуалізувати роботу бібліотекарів й науковців серед широких мас населення, зокрема й серед внутрішньо переміщених осіб, щодо подолання імперського світогляду і вивчення історії України з метою формування патріотичного українського  громадянина.

Лектор зазначив, що Галич має давню багатолітню історію, що й стало предметом зацікавлення істориків. Про давню історію Галицької землі ми дізнаємось з давньоруських літописів й іноземних хронік. Серед істориків, які досліджували Галич – австрійські, польські, українські та інші науковці. Завдяки їх дослідженням ми маємо цікаву історичну літературу. Сьогодні дуже важливо донести історію Галицької землі й України до населення. Адже майбутнє України – це свідомі, патріотичні громадяни свoєї держави.

Як повідомлялося в ЗМІ, нещодавно під час господарських робіт на території Замкової гори  у м. Галичі працівники Національного заповідника «Давній Галич» випадково натрапили  на фундамент стіни, яка з'єднувала частини Галицького замку. На місце знахідки прибули співробітники відділу археології установи Тарас Ткачук, Ігор Креховецький та Андрій Фіголь, котрі заклали розвідковий шурф. Поки що за ним важко говорити про призначення залишків муру, потрібні додаткові дослідження.

Мусимо зазначити, що місце знахідки уже оглянули дослідник Галицького замку з Івано-Франківська історик Зеновій Федунків, доктор історичних наук з Києва Олександр Головко, а також відомі археологи зі Львова Юрій Лукомський та Василь Петрик. Останні при розгляді розкопу зауважили, що це може бути невідома стіна внутрішньої частини оборонних укріплень, яка, до слова, не позначена на жодній відомій карті Галицького замку. Тобто Галич і далі пропонує нам несподіванки і вперто не хоче розкривати свої таємниці.  І все ж віриться, що це колись станеться і відновлений Галицький замок стане головним туристичним магнітом не тільки Галича, але й усього Прикарпаття.

Іван ДРАБЧУК

У картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич» пройшли історичні читання на тему «Життя і діяльність Юліана Романчука». Вони приурочені до 180 років від дня народження провідного галицького політика, громадського діяча, педагога і просвітянина.

Модератором заходу стала Марія Костик. Перед присутніми з  доповідями виступили Оксана Харук, яка познайомила присутніх із біографією Юліана Романчука, Марія Опацька, яка розповіла про історичні дослідження діяльності цього історичного діяча, Анна Жолоб, котра  проаналізувала підручники для українських шкіл, які уклав відомий педагог, Тарас Зіньковський, що розповів про його діяльність у товаристві «Просвіта» та інших культурно-освітніх організаціях.

За свідченнями істориків Юліан Романчук (1842–1932) «довгі роки тримав у своїх руках керму української політики в Австрії, але сліди своєї діяльности, енергії та ініціятиви залишив на всіх царинах українського життя».

Народився Юліан Романчук  24 лютого 1842 року в селі Крилос біля княжого Галича в родині народного вчителя Семена Романчука, вихідця зі Збаража. Мати Марія була донькою священника Глинського. У 1847 році родина переїхала до села Дуліби біля Стрия і подальше життя цього історичного діяча було пов’язане зі Львівщиною та Львовом, де він працював.

Після університетських студій він отримав 1863 року посаду заступника учителя ІІ німецької гімназії у Львові, у 1868-му перейшов на роботу до Академічної гімназії – першого середнього навчального закладу з руською (українською) мовою викладання.

Займався Ю.Романчук активною громадською роботою. Він став у 1868 р. одним із засновників товариства «Просвіта» та його першим секретарем. У 1873 році був Ю.Романчук одним із співзсновників Товариства ім. Т.Шевченка (потім НТШ), друкував свої праці у «Записках НТШ». У 1873–1878 рр. редагував газету «Правда». Від 1 жовтня 1879 року видавав двотижневик (потім тижневик) «Батьківщина». У 1880 році він став одним із організаторів видання популярної щоденної газети «Діло», а у 1903-му заснував у Відні місячник німецькою мовою «Ruthenische Revue».

Також Ю.Романчук обирався до Галицького сейму ще у 1889 році, коли він очолив в ньому «Руський клюб». У 1891-1897 та 1901-1918 рр. він був членом Палати послів австрійського парламенту (Райхсрату), а з 1910 р. – його віце-президентом. У 1907-1910 та 1916–1917 роках Романчук очолював Українську Парламентську Репрезентацію.

У 1899 р. він став одним з організаторів Національно-демократичної партії та її першим головою. Головними завданнями нової партії була боротьба за створення у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю з українською адміністрацією і крайовим сеймом у складі Галичини, Буковини та Карпатської Русі.

Помер сеньйор галицьких політиків на 93-му році життя 22 квітня 1932 року. Поховали його поряд із сином Титом на 69 полі Личаківського цвинтаря. За радянських часів могилу Романчуків було втрачено. У 1990-х її відновили та встановили пам’ятник.

Учасники історичних читань звернули увагу на багатогранність діяльності Ю.Романчука та висловили побажання і надалі досліджувати його життя і діяльність зокрема його відношення до нашого Галича.

Іван ДРАБЧУК

3 травня 2022 року Національний заповідник «Давній Галич» відвідали внутрішньо переміщені особи з Донецька, Луганська та Київської області, які зараз проживають в с. Сокіл Галицької територіальної громади.

Для відвідувачів екскурсію провела науковий співробітник науково-дослідного відділу Роксолана Мельничук.

Відвідувачі були приємно вражені історією нашого давнього міста, його унікальними пам’ятками.

Нагадуємо, що Національний заповідник «Давній Галич» безкоштовно проводить екскурсії для людей, які через війну вимушено покинули свої домівки.

Видатний український письменник-демократ і культурно-громадський діяч Марко Черемшина увійшов в історію української літератури як талановитий майстер слова, співець знедоленої Гуцульщини. Його самобутня творчість всебічно відбиває тяжке життя українського трудового люду колишньої Буковини й Галичини в умовах буржуазно-поміщицького ладу цісарської Австро-Угорщини і панської Польщі. Письменник належав до того кола прогресивних письменників кінця XIX — початку XX ст., на яке вирішальний вплив мала могутня творча індивідуальність Івана Франка і його революційно-демократичні ідеї. Соратниками і побратимами Марка Черемшини по перу були Василь Стефаник і Лесь Мартович, Осип Маковей і Ольга Кобилянська, Михайло Яцків і Стефан Ковалів.

Глибокий і всесторонній знавець селянського життя і побуту Марко Черемшина показав у своїх творах колоритну панораму життя гуцульського села впродовж понад чверті століття. Спостережливе око письменника-демократа і народолюбця пильно стежило за всіма соціальними змінами, що відбувалися в житті селян і вели від покори до активного соціального протесту.

Марко Черемшина здійснив творчий подвиг, написав головну книгу свого життя, у якій з великою художньою силою показано три етапи повільного вмирання гуцульського села: в "Карбах" .

Марко Черемшина справжнє ім’я Іван Юрійович Семанюк -  народився 13 червня 1874 р. в с. Кобаках Косівського повіту в селянській родині. Дитячі літа майбутнього письменника пройшли у діда по матері Дмитра Олексюка. Після закінчення сільської початкової школи у 1889 р. батько віддав сина до коломийської польської гімназії, де він, як і інші селянські діти, пройшов сувору життєву школу. Щоб його утримувати в гімназії, вони щороку продавали по моргові поля. Юнак зазнав різних принижень, поки не скинув селянський одяг і не вбрався у міську одежу, поки не опанував добре польську мову. Невдовзі Іван Семанюк став одним з перших учнів гімназії.

В старших класах гімназії Марко Черемшина розпочав свою літературну діяльність. Влітку 1895 р. він написав драму "Несамовиті" і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом "Зоря". У драмі показано життя сільської молоді, яка боролася з соціальною несправедливістю, темрявою і забобонністю селян. Хоч драма й була оцінена рецензентом позитивно, вона ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився.

Після закінчення гімназії Марко Черемшина восени 1896 р. виїжджає до Відня, щоб продовжити навчання в університеті. Він мав намір вступити на медичний факультет, але там була дуже висока плата за навчання, тому записався на юридичний, де плата була найнижчою. У Відні Марко Черемшина, крім навчання, займається культурно-громадською роботою, стає членом земляцьких студентських товариств "Січ", робітничого товариства "Поступ". Ці товариства влаштовували літературні вечори, дискусії, відзначали пам'ятні літературні дати. Фахова практика у Відні не давала йому задоволення, тому Марко Черемшина з жовтня 1906 р. перебрався до містечка Ділятина, де працював адвокатом шість років. У 1912р. він відкрив власну адвокатську канцелярію в м. Снятині і тут залишився до кінця життя, захищаючи селян від австро-цісарської і польсько-шляхетської сваволі.

На початку першої світової війни Марко Черемшина разом з дружиною виїхав до батьків у село Кобаки, яке опинилося у зоні воєнних дій. Він був свідком жахливих картин воєнного лихоліття, від якого страждали насамперед прості люди, убогі гуцули. З листопада 1914 р. до січня 1915 р. письменник вів щоденник, у якому занотовував свої враження від воєнних подій.  Марко Черемшина не міг лишитися байдужим до страхіть злочинної війни, у нього виникає задум цілої книги оповідань "Село за війни". У цей час він працював над новелами "Село вигибає", "Зрадник", "Село потерпає" та іншими. Сюжети для своїх творів письменник брав безпосередньо з життя.

У травні 1915 р. Марко Черемшина повернувся до Снятина, де продовжував громадську і письменницьку роботу.

Після закінчення імперіалістичної війни і розпаду Австро-Угорщини західноукраїнські землі загарбала панська Польща. Буржуазна влада почала переслідувати прогресивні сили краю, які під впливом перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції піднялися на боротьбу за соціальне і національне визволення, за возз'єднання з Радянською Україною. Марко Черемшина знову відкрив адвокатську канцелярію у Снятині, де, як писав у "Автобіографії" "заступав мужиків перед судом та різними властями".

Письменник налагоджує зв'язки з Радянською Україною, посилає свої нові твори в київські та харківські журнали. У 1925 р. у Києві вийшла книжка новел Марка Черемшини "Село вигибає", до якої ввійшли новели із збірки "Карби", а також нові оповідання і переклади. Окрилений цим успіхом, письменник активно займається літературною творчістю, готує нову книжку.

О.Харук.

Велику історію має український народ. Багато написано про душу українського народу, його талант. Але далеко не кожен збагнув, як цей народ, перебуваючи в залежності й неволі від Батиєвого погрому не втратив своєї мови, звичаїв, культури, пориву до боротьби, не розчинився в чужинецькому морі, навпаки, море українське розлилося по всьому світу. Коли російський царизм нищив усе українське,невелика територія, що була в складі Австро-Угорської імперії, не давала задихнутися українській літературі.

Ось чому я сповнена вірою та любов’ю до рідного краю, де мешкають прекрасні люди, для яких питання збереження національної пам’яті, розвитку культури та освіти, підтримки обдарованої молоді — пріоритет. Я вірю в Україну та її перемогу! Український народ продовжує чинити героїчний спротив російським окупантам. Живемо насправді у складний час…

Стає престижно розмовляти вишуканою українською мовою, приходить розуміння того, що добре знання мови – важлива професіограма людей різних спеціальностей. Тож вслухаймося, друзі, в рідне Слово, плекаймо його, бережімо його!

Сьогодні поведемо розмову про Михайла Григоровича Івасюка — українського письменника, літературознавця, фольклориста, педагога, громадського та культурного діяча, батька Володимира Івасюка. .

Один з найкращих сучасних українських поетів Іван Малкович має вірш «Повчання сільського вчителя»:

... кажуть, дитя,

що мова наша солов'їна.

Правильно кажуть.

Але запам'ятай, що колись може наступити і такий час,

коли нашої мови

не пам'ятатиме

навіть найменший соловейок.

Тому не можна покладатися

лише на солов'їв, дитину.

Михайло Івасюк не покладався на солов'їв ні в суворі роки двох окупацій краю загарбниками різного штибу, ні навіть за часів відродження — він уперто працював останньої хвилини. І цикл його завершальних віршів має назву «Ода української мови». Так, йому було вже за 75, перо вже не слухалося його пальців і замість каліграфічних букв виводило щось подібне до гілок дерева. Але ті гілки сповнені живими словами:

Гей, люди, чому наша мова,

Такий шляхетний і гоноровий,

Повинен тремтіти, наче серна,

Коли мчить за нею ціла псарня

Хортов? Чому неукам-забродам

І копилюкам свого народу

Дозволено чинити розправу —

Душити мову нашу величну?

У нашій українській мові

Живе освідчення в любові

І люта ненависть до ката,

Погорда і гнів до ренегата,

Поезія степів і моря,

Жага незвіданих просторів,

Державний гімн і і спів молитви,

І гук війни і скрегіт битви.

Від правди, кривди, гріха, світла, любові, тепла, істини... Такі творіння мають бути обов’язковими для вивчення у наших школах. «Ода…» має стати дороговказом кожного юного свідомого українця. Може, наші внуки і правнуки житимуть краще, добріше, світліше. Без гріха, як ми, а з вірою і правдою Господньою.

Михайло Григорович жив нею і заради неї, найріднішої у світі землі, впродовж багатьох десятиліть, аж до фатального 5 лютого 1995 року.

А нам, тим, кому боляче за долю рідного слова, іноді слід звертатися, наприклад, наших попередників, які протягом кількох століть стояли «на сторожі Слова» і зберегли його.

Л.Шептинська.

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:11684

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:21220

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:8620

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:9318