Науковці Національного заповідника «Давній Галич» провели для колег цікаві екскурсії в Музеї етнографії (Леся Михальчук), Музеї історії Галича (Тарас Зіньковський), біля храму Святого Пантелеймона (Андрій Петраш).

Давній Галич… Тут все дихає історією…

Потрапивши сюди, відвідувачі ніби поринають у минуле…

Тут творилась наша держава.

Маємо чим пишатись… І повинні зберегти те, що залишили нам у спадок наші предки.

Національний заповідник «Давній Галич» відвідали маленькі і дорослі українці з Києва, Маріуполя, Курахова та інших міст Східної України. Працівники заповідника подорожували разом з гостями пам’ятками давнього Галича. Особливу увагу привернули наші давньоруські церкви, зокрема храм Св. Пантелеймона у селі Шевченковому, церква Різдва Христового у Галичі, а також Галицький замок і прикарпатські краєвиди. Гостей зацікавила історія давнього Галича, зав’язалася дискусія. Дізнались які союзи племен жили на території України і Галича зокрема, як виникла Русь, який її вплив на становлення української держави. Гості зробили на пам’ять прекрасні фото, а учні пообіцяли приїхати з друзями і ще неодноразово відвідати наш край.

Міжнародна організація праці оголосила 28 квітня Всесвітнім днем охорони праці для того, щоб привернути увагу світової громадськості до масштабів проблеми, а також до того, яким чином створення та просування культури охорони праці може сприяти зниженню щорічної смертності на робочому місці. Вперше він відзначався у 2003 році.

За оцінками Міжнародної організації праці (МОП), щорічно відбувається понад 270 мільйонів нещасних випадків на виробництві. Кожен день у світі вмирає в результаті нещасних випадків і захворюваності на виробництві близько 5000 осіб, в рік  від 2 до 2,3 мільйона осіб.

Для запобігання нещасним випадкам на виробництві існує ціла система захисту, яка в Україні отримала назву «Охорона праці». Вона функціонує з урахуванням специфіки того чи іншого виробництва і спрямована на розробку відповідних інструкцій, приписів, правил з техніки безпеки, проведення навчання та інструктажів персоналу тощо.

У цей день більш ніж в ста країнах світу проводяться заходи, спрямовані на привернення уваги громадськості до невирішених проблем охорони праці. В Україні він отримав назву «День охорони праці» і відзначається згідно з Указом Президента України № 685/2006 від 18 серпня 2006 року  28 квітня.

Щороку МОП визначає тему (девіз) Всесвітнього дня охорони праці. Як і в усьому світі, в Україні розробляють заходи з відзначення Дня охорони праці. Девіз Всесвітнього  дня безпеки та здоров’я на роботі – 2022: «Формуємо разом позитивну культуру безпеки та здоров’я» (World Day for Safety and Health at Work 2022 – Act together to build a positive safety and health culture). У МОП підкреслили, що наявність надійної системи охорони праці, що включає конструктивну участь урядів, роботодавців, працівників, суб’єктів охорони здоров’я та всіх відповідних сторін на національному рівні та рівні підприємств, має вирішальне значення для захисту умов праці та безпеки і здоров’я працівників.

Отже,  економічні, соціальні та культурні права так само важливі для людини, як і громадські та політичні. Дотримання Конвенцій і Рекомендацій МОП забезпечує право кожного працівника, на кожному робочому місці на здорові та безпечні умови праці.

 

Леся Порцина.

Ярослав Хмілевський, лікар за фахом, відомий також як громадський діяч, краєзнавець, археолог-аматор, дослідник історії України, зокрема давнього Галича. Він є автором праць «На що хворіли і від чого вмирали наші князі», «Недуги Тараса Шевченка», співавтором (разом із Л.Чачковським) книги «Княжий Галич». За заслуги в галузі археології та історії княжої доби став дійсним членом Національного товариства ім. Т. Шевченка.

7 липня 1895 р. в Самборі, в родині Остапа Хмілевського, управителя митрополичих маєтностей А. Шептицького в Галичині, народився син Ярослав. Рід Хмілевських, який мав герб Сас-Корчак, належав до тих обранців короля Данила Галицького, котрим володар надавав великі земельні наділи і привілеї, за що вони мали нести службу з охорони західних рубежів свого краю. Глибокий слід в історії Української Церкви залишив Прокіп Хмілевський (1600-1664), єпископ Самбірський, Саноцький і Перемиський, котрий пильно дбав про духовну освіту галицької молоді.

Мати Ярослава Ванда-Анеля Скулічова народилася 5 липня 1863 р., походила з хорватського роду, мала високу педагогічну освіту.

Якийсь час Остап Хмілевський управляв лісовими масивами Шептицьких в Крехові на Львівщині. 8 квітня 1902 р. сім’я переїжджає до Крилоса, де майже сорок років управитель сумлінно здійснював догляд за митрополичими землями та лісом Діброва.

У родині виростало шестеро дітей: Ярослав-Іван (07. 07. 1895), Роман-Мирон (08. 08. 1896), Марія-Іванна (17. 02. 1901), Остап-Андрій (21. 09.1903), Богдан (28.08.1905), Володимир (25. 01.1907). Оцінки в атестатах (архів Хмілевських) свідчать, що всі діти вчилися на «відмінно», лише зрідка трапляється «добре». До слова, шкільні свідоцтва можуть бути окрасою будь-якого історико-педагогічного музею Галичини, адже вони ілюструють всю історичну географію українського шкільництва початку XX ст. Це атестати, видані дирекціями Народної школи в Крилосі, Реальної школи в Станіславові, Загальноосвітньої гімназії в Галичі, Академічної гімназії у Львові, Приватної народної школи ім. М. Шашкевича, Товариства «Рідна школа» в Станіславові, Української гімназії в Станіславові.

З відновленням Української держави сини Остапа Хмілевського служили в збройних формуваннях, що свідчить про рівень національного виховання в сім’ї. А сам глава родини допомагав уряду ЗУНР у Станіславові.

Археологи-аматори Ярослав Хмілевський та Лев Чачковський обійшли всі терени столиці Галицько-Волинської держави, зафіксували всі оборонні укріплення, могильники, городища, церквища, монастирища, кургани, усе багатство історичної топоніміки давнього Галича. Результатом їх співпраці стала книга «Княжий Галич», яка побачила світ у Станіславові в 1938 році, а потім була перевидана в Чикаго (1958). Видання створило передумови для унікальних археологічних відкриттів на території колишньої столиці Галицького князівства.

Помер Ярослав Хмілевський у США в 1965 р.

Любов Бойко

 

Розповідаючи про дослідників давнього Галича, слід згадати й археолога-аматора, дійсного члена Наукового товариства ім.Т.Шевченка, радника Скарбової Дирекції у Галичині Лева Чачковського.

Народився він 18 вересня 1867 р. в місті Станіславів (Івано-Франківськ) і при хрещенні отримав ще одне ім'я – Володимир. Батько Йосиф Чачковський (†1902 року) від 1868 р. був викладачем математики та фізики у Бережанській гімназії, а пізніше директором реальної школи в Станіславові, одним із засновників товариства «Бесіда» у місті. Мати – Емілія Левицька (†29 липня 1908).

Після закінчення гімназії Л. Чачковський мріяв про мистецькі студії. Однак мати з такими поглядами сина не погоджувалась і він змушений був вчитися в університеті за нав’язаним вибором. Після отримання освіти багато років працював радником Скарбової Дирекції у м. Станіславові аж до виходу на пенсію у 1925 році.

На службі Л.Чачковський був на досить доброму рахунку. Вже в немолодому віці жваво включився у громадське життя міста. Так у квітні 1910 р. він увійшов до групи аматорів мандрівок, що в 1910 році стала основою туристичного товариства «Чорногора», яке проіснувало в Станіславові до Першої світової війни (товариство займалося вивченням і дослідженням Карпат, збиранням і розповсюдженням відомостей про історичні та природноланшафтні місця краю, охороною пам'яток історії, культури, природи, збиранням та зберіганням предметів старовини).

Був членом товариства «Просвіта» (регулярно впродовж багатьох років сплачував членські внески, причому завжди платив більше, аніж інші просвітяни). Маючи певні заощадження, Лев Чачковський неодноразово жертвував їх на різні доброчинні дії. Так, наприклад, він виділяв гроші на навчання здібних студентів Умриша та Михайла Зорія. Перший у майбутньому став добрим лікарем, а другий – відомим художником. Коли у Станіславові засновувалась футбольна команда «Пролом», Чачковський пожертвував на її створення 18 злотих. Давав він також гроші на «Рідну школу», а також підтримував інші благодійні акції.

У 1927 р. організував і провадив у Станіславові історико-археологічний музей. У 1925–1930 рр. разом із місцевим лікарем Ярославом Хмілевським досліджував поземелля давньої галицької столиці, внаслідок чого побачила світ книга Л.Чачковського і Я.Хмілевського «Княжий Галич» (1938 р.).

Мандруючи галицькими селами, міщанин та інтелігент Л.Чачковський запам’ятався як цікавий співрозмовник, який умів розговорити і вислухати селян. Це була людина, що своїм прикладом, своїми ідеями зуміла пробудити у людей зацікавлення минулим.

Поверхневі дослідження давніх міст Галичини торували шлях археологам. А історичні відомості, які зібрав Л.Чачковський, та гіпотези, які він висував, стали тим важливим підґрунтям, на якому в майбутньому були вибудувані і підтверджені висновки нових досліджень. Дещо Л. Чачковський зі своїх досліджень зумів опублікувати, інше залишилось у рукописах, багато матеріалів пропало. Що вражає в рукописних збірках автора – це гарний каліграфічний почерк. Пригодилось Л. Чачковському і вміння малювати. Саме він намалював карти давніх міст, які теж є наочним джерелом для пізнання їх історії. Цікаво, що для своєї праці Л. Чачковський виготовляв також власним коштом копії кадастрових карт і наносив на них всі відомі вали та інші варті уваги місця. Він мав удома велику бібліотеку, послуговувася різними виданнями для розгадок таємниць минулого.

Переїхавши до Буська, Лев Чачковський оселився на Волянах, найнявши кімнату в родини Бедріїв. Старожили пам'ятають, що увагу людей привернула велика кількість книг, які привіз із собою квартирант. Скрупульозно обстеживши терен давнього міста, Л.Чачковський дійшов висновку, що княжий город розміщувався на території, яку тепер займає Буська гімназія (колишня школа-інтернат). Він по зернині збирав дані про давні споруди в місті і пов'язані з ними історичні події.

22 травня 1933 р. Лев Чачковський раптово помер. Похований він на Буському цвинтарі, неподалік від центрального входу. На надмогильному пам'ятнику висічений напис: «Лев Чачковський, ем. радник скарбу, 18. ІХ. 1865-22.V. 1933, дослідник княжих городів Галича, Теребовлі, Звенигорода, Белза і Буська».

У передмові до американського перевидання праці «Княжий Галич» (1952), оцінюючи роль Л.Чачковського у розвитку галицького краєзнавства та археології, Ярослав Пастернак писав: «Розшуки за княжим Галичем в терені припинила була Перша світова війна, і тільки в 1925 р. відновили їх полум'яний любитель української старовини Лев Чачковський із Станіславова, що пізніше досліджував поземелля княжих городів Теребовлі (1931), Звенигорода (1932), Белза (1932) та Буська-Бужська (1933, там і помер), та доктор Ярослав Хмілевський з Крилоса».

А письменник Степан Пушик у своїй книзі «Галицька брама» зазначає, що Лев Чачковський залишив по собі добру пам’ять, бо любив Галич, написав дослідження про давнє місто і дав орієнтир іншим дослідникам.

Любов Бойко

Данило Романович відомий нам не тільки як політик, дипломат, давньоруський князь та король Русі, а й як полководець та захисник українських земель. Правитель який 782 роки назад активно очолював оборону Галицько-Волинського князівства від монгольської навали під проводом хана Батия. Майже, через вісім століть історія практично повторюється. Щоправда, на територію України напала не Монгольська імперія, а путінська росія.

На сьогоднішній день увага до постаті Данила Романовича продовжує зростати не тільки в науковій сфері, а й у культурній. Його феномен як князя та короля за останні 30 років дуже активно проявляється у візуальній культурі. На його честь були названі не тільки поштові марки, монети, ордени, вулиці, сквери, площі, школи, університети, аеропорти, а й встановлені погруддя та пам’ятники. Один із найдавніших пам’ятників королю Данилу Галицькому в Україні знаходиться в Галичі.

Пам́ятник був встановлений 22 вересня 1998 р., у день святкування 1100-літнього ювілею Давнього Галича. Авторами пам’ятника були львівські митці: архітектор Олег Чамара і скульптори – Олександр Пилєв та Валентин Подольський. Монумент побудувало приватне підприємство «Підкамінна» (м. Калуш). З 13 липня 2009 р. пам’ятник знаходиться під державною охороною Національного заповідника «Давній Галич». На даний час є пам’яткою монументального мистецтва місцевого значення (охор. №1359).

Пам´ятник розташований у геометричному центрі трикутної площі майдану Різдва (давня назва – Ринкова площа), поблизу церкви Різдва Христового, на перетині двох візуальних осей: алея Героїв Небесної Сотні – вулиця Ярослава Осмомисла та вулиці Євгена Коновальця. Монумент являє собою двоступінчастий гранітний постамент, на якому встановлена бронзова статуя вершника. Загальна висота пам’ятника становить – 7,25 м. Композиція споруди – чітка, лаконічна, яка проглядається серед малоповерхової житлово-громадської забудови центральної частини міста.

Науковці та історики вважають, що дана площа Галича та квартали навколо неї з’явилися саме з ініціативи князя Данила, для іноземних, перш за все німецьких, купців, організованих у громаду за «магдебурзьким» правом. Даний пам´ятник королю Данилу Галицькому найбільш відповідає образу історичної постаті державного діяча, воїна, визначного політика, дипломата та князя-переможця, який в 1238 р., здолавши боярську опозицію, в’їхав у Галич і вкотре об’єднав воєдино галицькі та волинські землі в єдине князівство.

Окрім Галича, історична фігура Данила Романовича віднайшла своє відображення в інших відомих містах України: пам’ятник Данилу Галицькому (площа Галицька, м. Львів, Львівська область – відкритий 29 жовтня 2001 р.); погруддя королю Данилу у Міжнародному аеропорту «Львів» імені Данила Галицького (вулиця Любінська, м. Львів, Львівська область – відкрите 18 квітня 2012 р.); пам’ятник Данилу Галицькому (площа Волі, м. Тернопіль, Тернопільська область – відкритий 5 жовтня 2002 р.); погруддя королю Данилу Галицькому (проспект Злуки, м. Тернопіль, Тернопільська область – відкрите 22 травня 2021 р.); погруддя королю Данилу Галицькому (вулиця Данила Галицького, м. Івано-Франківськ, Івано-Франківська область – відкрите 13 жовтня 2015 р.); пам’ятник Данилу Галицькому (вулиця Луцька, м. Володимир, Волинська область – відкритий 17 червня 2001 р.) та пам'ятник Данилу і Васильку Романовичам (сквер Героїв Майдану, м. Володимир, Волинська область – відкритий 28 липня 1988 р.).

Сподіваємося, що постать Данила Романовича буде «жити» у візуальній культурі не тільки на колишніх землях Галицько-Волинського князівства, а й Києва та інших населених пунктів України.

 

КОЗЕЛКІВСЬКИЙ Володимир, молодший науковий співробітник

 

Фото 1. Проєкт і макет пам'ятника Данилу Галицькому в Галичі (джерело - фото Олега Чамари)

Фото 2. Встановлення пам'ятника Данилу Галицькому в Галичі -1998 р. (джерело - mistaua.com)

Фото 3. Пам’ятник Данилу Галицькому у Львові (джерело - vakin.livejournal.com)

Фото 4. Погруддя Королю Данилу у Міжнародному аеропорту «Львів» імені Данила Галицького  (джерело -wikimedia.org)

Фото 5. Пам'ятник Данилу Галицькому в Тернополі (джерело - фото Ігора Крочака)

Фото 6. Погруддя королю Данилу Галицькому на території Свято-Троїцького собору в Тернополі (джерело - wikimedia.org)

Фото 7. Погруддя королю Данилу Галицькому в Івано-Франківську (джерело - uk.wikipedia.org). jpg

Фото 8. Пам’ятник Данилу Галицькому у Володимирі (джерело - uk.m.wikipedia.org)

Фото 9. Пам'ятник Данилу і Васильку Романовичам у Володимирі (джерело - uk.wikipedia.org)

У час, коли від весняного тепла прокидається природа, так хочеться впустити до свого серця любов та радість. Не випадково саме у цей час ми святкуємо одне з найбільших  християнських свят – Великдень.

Для кожного християнина Великдень є особливо величним святом. Він несе нам довгоочікувану радість торжества правди Сина Божого, дарує надію та впевненість у завтрашньому дні. Цього найбільше потребуємо тепер, коли щодня чуємо вісті з війни. У своїх молитвах до Всевишнього просімо Божого благословення для наших захисників, які у надзвичайно важких умовах захищають нас від  ворога. У цій боротьбі ми покладаємо надію на Бога, на наші Збройні Сили й просимо  у Воскреслого Христа духовної опіки і кріпості, щоб подолати московського агресора.

Для того й подарований нам день Світлого  Воскресіння Христового, щоб ми вірили і знали: неодмінно буде добре! Це не просто бажання, це неспростовні закони Правди та Істини.

Ми все подолаємо! Разом ми переможемо ворога! Нехай Боже благословення прийде у кожний дім, а мир та спокій запанують на нашій землі.

Христос Воскрес! Воскресне Україна!

Любов Ониськів

Писанка

Писанка – неодмінний атрибут Великоднього кошика. Традиція писанкарства є однією з найдавніших на всіх етнічних українських землях.

За технікою виконання писанки поділяються на «крапанки» – яйця, вкриті кольоровими плямами на тлі іншого кольору; власне писанки – розписані за допомогою воску різними декоративними орнаментами; «мальованки» – розмальовані пензлем; «крашанки» – забарвлені лише одним тоном і «скробанки», або ж «дряпанки».

Найпоширенішим є восковий метод декорування яйця. Народна традиція надавала зображенням символічного значення. До найбільш популярних традиційних мотивів розпису писанок належать солярні знаки (у вигляді розеток, малюнків сонця і зірок, також «крутороги» і «павучки»), «сосенки» (символ вічнозеленої рослини, що плететься по землі, або ж «небесного змія», що запліднював яйце), вербова гілочка, дубовий листочок (символи жіночого і чоловічого начала). Серед геометричних орнаментів найпопулярнішим є своєрідний елемент у вигляді хвилеподібної смуги – «безконечник» (український меандр).

Для розписування воском потрібні писачок – маленька бляшана конусоподібна трубочка, закріплена на дерев'яному держачку, бджолиний віск, свічка, харчові барвники.

У писачок кидають крихти натертого бджолиного воску, розтоплюють у полум’ї свічки і виконують рисунок на поверхні яйця. Він залишиться білим. Далі яйце забарвлюють жовтою фарбою і наносять на нього ті елементи розпису, що повинні бути жовтого кольору. Опісля настає черга червоної барви (за кожним разом інтенсивність фарби наростає аж до найтемнішої). Потім на цьому тлі виписуються ті деталі орнаменту, що повинні бути червоними і т.д. Це техніка нанесення «теплих» (однієї гами) барв. Для нанесення додаткових «холодних» (синіх чи зелених) усувають зайву фарбу з місць, призначених під розпис «холодними», і протравлюють шкаралупу у воді з оцтом чи капустяною кислотою. Після цього продовжується робота. Віск знімають серветкою, попередньо потримавши яйце над свічкою. Готову писанку протирають олією.

Фарби для писанкарства можна купити або приготувати за традиційними рецептами з коріння чи кори різних дерев та кущів, цибулиння тощо.

Колись із писанками виконувались дії в магічних ритуалах. Так, на весняного Юра (6 травня) для забезпечення доброго врожаю писанки котили по зеленому збіжжі й закопували в землю. Дівчата Великоднього ранку вмивалися водою, в яку перед тим клали крашанки та срібні вироби, аби прибували сила й краса, а шкіра на личку була гладенька, як на яєчку. Шкаралупу з-під свячених яєць кидали у воду, що тече, аби задобрити пращурів і щоб у них («на тому світі») також настало свято (на Великдень). Свячені писанки були оберегом житла від природних стихій, а для людей і тварин – від «лихого ока». Писанки використовувалися і в народній медицині. Вони були елементом забави для дітей і молоді.

Любов Бойко

Великдень 1915 р. був раннім і припав на 4 квітня 1915 р. Велике свято відзначалося в тривогах і сподіваннях – адже, Галич і Залуква були окуповані військами російської імператорської армії у вересні 1914 р. За сім місяців мешканці змогли побувати між життям і смертю, пережити складні економічні обставини, втратити надію в швидке повернення свого (австрійського) війська. Люди готувалися до свята, кожен як міг… Разом з тим, до звільнення залишалося не багато – росіян було вибито у червні 1915 р. (щоправда, вони ще коротко сюди повернуться у липні 1917 р. – але це був єдиний Великдень, який громада святкувала у російській окупації під час Першої світової війни).

Цікавим епізодом про відзначення Великодня 1915 р. є спогад очевидиці тих подій, відомої освітянки Іванни Блажкевич, яка волею обставин, була змушена приготувати декілька сотень пасок для російського війська, яке стаціонувало в околиці. Саме з її спогаду можемо довідатися про ті скрутні часи у селі, відчути сумний дух свята, переживання і емоції автора спогадів, зрозуміти взаємовідносини, які панували між росіянами в одному з підрозділів.

У березні - квітні 1915 р. Іванна Блажкевич проживала зі своїми дітьми та батьком у шкільному приміщенні в с. Залуква. Окрім них, на постої в Блажкевич перебували російський інженер Єрмолаєв з дружиною, військовий комендант «ніби з жінкою» і військовий казначей – всіх їх вона повинна була харчувати. За проживання постояльців Блажкевич отримувала від них харчі, м'ясо та опал.

Дійовими особами згаданими в цьому епізоді спогадів є:

- Іванна Блажкевич, вчителька і просвітянка, дружина директора школи у с. Залукві; її діти Богдан та Люба;

- Батенько – батько Іванни Блажкевич, проживав у с. Денисів на Тернопільщині, приїздив у гості до доньки;

- Іван Андрієвич, військовий казначей, старший чоловік;

- Марія Івановна, дружина інженера Єрмолаєва, яка прибула до Залукви з-за Байкальського озера на початку березня 1915 р., ініціатор печення пасок;

- військовий комендант.

 

Отож, Іванна Блажкевич згадувала:

«…23 березня. Свіжа морока. Намовляє мене Іван Андрєєвіч взяти на себе печення 300 пасок півторакілограмових на «Пасху» для всіх солдатів у роті. Команда справляє солдатам свячене. Іван Андрєєвіч з одушевленням розказує, як то Марія Івановна піддала чудовий проект. Від завтра казенні коні йдуть до роботи при окопах, а за гроші, призначені на підводи, справлять цілій роті паску. «Ось, що то значить - жінка! - закінчує із признанням. - Мужчини ніколи б до сего не договорились. Остаточно були б «поругалісь» і нічого путнього не вийшло б».

24 березня. Згодилась я спекти 300 пасок, але при умові, що найдальше до п'ятниці цього тижня дістану муку. Іван Андрєєвіч пообіцяв.

Батенько збираються до Денисова (село в сучасному Тернопільському районі Тернопільської області на р. Стрипі – А.Ч). Весняне сонце кличе їх до ріллі. Не дається ніяк вговорити. Врешті не стримую. Бачу, що батенькови скучно в мене. Вони ж звикли до чинного життя. Бездіяльність пригноблює їх. Не знаю, як вони там упорядкуються. Гіренька то господарка без хати та господарських будинків (родинне обійстя Блажкевичів в Денисові було значно знищене під час військових дій – А.Ч.). Намовляють і мене їхати, алея рішуче відмовилась, хоч жаль мені батенька самого пустити. Але краще їм бути самим, аніж зі мною тепер, коли мої діточки руки мені зв'язали. І в господарстві ніякого хісна з мене не було би, хіба непотрібний клопіт.

28 березня. Квітна неділя. Ожила природа. Сніжинки вкрасили «стінку» над Лімницею, а наддністрянські лозинові луги засріблилися «базьками». Вчора від'їхали батенько, та й Богдан скучає за дідунцем.

На приходстві всі зажурені (приходство в с. Залуква, парохом був о. Мулик – А.Ч.). Найстарша внучка Оля ще взимі, спускаючися санчатами, стовкла колінце. Спершу здавалось, що це дрібниця, а тепер пухлина вправді зійшла, але дитина не випростовує ноги. Дивитися не можу на зажурених батьків. Безпомічність пригноблює всіх. Оноді був лікар з Липиці та сказав, що без ренттенівського просвітлення годі поставити діагноз. Але де взяти променів Рентгена? До Львова і нема з чим їхати, і дістатися годі. Але я мушу щось розвідати! Годі лишити в нещастю правдивих приятелів. Може, вдасться скористати щось в тім напрямі з мого «побратимства» з москалями (мається на увазі вимушений постій росіян на квартирі в І.Блажкевич – А.Ч.), за яке і о. М. дивиться на мене кривим оком.

Не знаю, що буде з моїм печивом трьох соток пасок... Коменданта ще досі нема зі Львова з мукою, а я аж боюся цеї роботи, що її взяла себе, може, й не роздумавши, як слід.

Великоднє печиво

29 березня. Невже є і мука, і дріжджі. Сахар, «ізюм» ще й «вєтчіни» (шинка, вуджениця – А.Ч.) цілі паки комендант привіз. Боже! І коли я ці паски спечу?

Комендант наглить, щоби до четверга ввечір покінчити печиво, бо якщо його прохання не узгляднять, то рота в п'ятницю відійде до Заліщик. Значить до вечора четверга мушу спекти.

4 квітня. І спекла. Денно по 100 штук пасок виходило з моїх рук. Гарні, рум'яні повдавались. «Прямо прелєсть!» - любувався комендант, а я сама аж ахнула, зайшовши в четвер увечері в клас та побачивши, як на шкільних лавках замість діточих головок розсілися десятки рум'яних пасок. Відтак ще мусили зладити 300 проскурок, бо солдати «говіли». А там ще 900 яєць принесли «покрасіть». Не знаю, як я всьому цьому всьому раду дала. Найбільше потерпіло на тім моє Любятко, бо Ганька, відмовившись рішуче від всякої помочі при «московських» пасках, лишила мене саму в хаті зі всенькою роботою. От і Любочка немало наплакалася, поки я могла потрібний лад їй дати.

Раз то аж Іван Андрєєвіч прибіг з класу, бо Люба, збудившися якраз, як я печиво пасок почала виробляти, цілою силою здорових груденят домагалася порятунку в своїй немочі.

«Моя Любофь! Моя Любофь!» - припав до дитини казначей в новенькому однострою, відказуючи на мене, що не дбаю про дитину.

«Не беріть дитини! Не беріть!» - кричу щосили, свідома небезпеки, що грозить новенькій блюзі Івана Андрєєвіча. Не послухав. І цілком «іспортіл» новісінький уніформ. На щастя, надійшла Ганька та вирятувала Івана Андрєєвіча з дуже прикрого для мене становища. Поніс із собою в канцелярію несподівані «ордени», і вже навіть нині, на Великдень, вдягнув стару блюзу, відрікшися нової. Не знаю, як я попри це все зуміла ще на час і обід своїм столівникам зладити. І чай подати, і вечерю.

«Ой! Усталі уж!» - жалував мене артільщик, вираховуючи 900 яєць на крашанки. «Ой усталі!» - співчувала Марія Івановна, просячи рівночасно ще один торт на свята спекти. «Ой усталі!» - падькав Іван Андрєєвіч, та й зараз же крутив голову салатою, що її хоче мати на обід, бо він три дні гостро постить. Всі жалували, але домагалися свого. Сказано: заплатили.

В п'ятницю повідомив мене Іван Андрєєвіч, що буде нагода передати дещо сестрі до Станиславова.

- Так що ж я їй передам?

А ось скільки напекли, та й у мішках ще є і цукор, і ізюм.

Це ж не моє.

- Ето казьонноє, - і Іван Андрєєвіч сам наклав у кіш і паску, і бабку, і цукру та ізюму всипав. Та й сам відіслав до Станиславова моїй сестрі, а називається, що се від мене паска.

А при останньому печиві пасок, то з Марією Івановною щось «ворожили» при одній пасці. Іван Андрєєвіч казав собі її назначити і осібно відставити. В суботу поклали до цеї паски крашанок, «вєтчіни» і денщик Замораєв мав віднести нині якійсь удові, що білизну солдатам пере. Передавши умовлене число пасок, дістала я від коменданта умовлену квоту, себто 10 копійок від штуки. Дальше Марія Івановна звеліла виплатити мені за фікційних 40 літрів молока, що їх артільщик мав доставити для пасок, але не доставив.

Отже я мусила розчиняти на воді, а Марія Івановна перемінила сю воду на молоко і казала комендантові виплатити мені по 12 коп. за літру. Накивую я Марії Івановні, що ось хіба до Галича піду з жалобою на неї, бо вона воду замість молока продає, але М.І. дуже рада, що вдалася їй штучка, і сміється з того, що я боюся казьонні гроші брати. Але я не звикла, й відразу переслала сих 5 руб. товаришці Сембратович (можливо, йдеться про галичанку Сембратович Наталію Михайлівну (29.08.1850 – 04.10.1926) – А.Ч.), коло якої дуже скрутно.

Пізно в ніч під Великдень розбирала я ще студенець і збиралась хоч трошки припочити. Тим часом столівники якраз вернулися з церкви і «розговілися». Поки я їх обслужила - розвиднілося і я теж до церкви пішла.

Тут такий самий, а може, ще й сумніший, як на Різдво, настрій. Здається, що ніхто не чув ще такого сумного «Христос Воскрес», як на Великдень 1915 року. І ніколи ще так сумно не грали великодні дзвони, нагадуючи своїм звуком пам'ятну серпневу ніч.

Мої перемучені нерви не дали мені перетривати до кінця богослуження. Я втекла домів. Іду, а Іван Андрєєвіч стоїть в класі при вікні і плаче, як маленький, заодно повторюючи: «Ах жонка, моя жонка как живьош ти сєводня?». Ця картина ще гірше роздразнила. Не можу дивитися, як мужчина плаче. Трохи згодом зібралися під школою всі сапери.

Не похристосувалися

Перед роздачею пасок прийшло між комендантом та Іваном Андрєєвічем до суперечки з тієї причини, що комендант не хотів «христосуватися», себто цілуватися зі всіма солдатами (обряд взаємного цілування, який здійснюють, вітаючи один одного з святом Воскресіння Христового – А.Ч).

«Как же... єсліб хорошиє дєвушкі, так хрістосоваліся би, а с солдатамі?.. - каже нам казначей і, тріснувши дверима, пішов в канцелярію, не жаліючи при тому своєрідного словника на адресу коменданта. Опісля Іван Андрєєвіч щез. На обіді не був. Ніхто не знає, де він подівся.

Трошки переспавшися, пішла я з діточками на приходство. Заскучила через цей тиждень за ними, їхнім ласкавим словом. Занесли ми Олечці крашанок, а Богдан не відступав від Олюсі, яка вміє так гарно оповідати йому байочки. А розказавши «Рукавичку» чи «Червону Шапочку», або «Козу-Дерезу», зараз драматизує оповіданнячко, і діти цілим єством входять у роль зайчика, ведмедика чи іншого звірика.

Добре, що в мене є гроші. Ми мусимо для Олі знайти промінь Ренттена. Іван Андрєєвіч вже звідував в Станиславові і каже, що в якімсь із військових шпиталів пересвітлюють ранених солдатів. Поки що треба підождати кілька днів, коли мої столівники виберуться…».

Своїми емоціями щодо свята Воскресіння Христового Блажкевич поділилася у власному вірші:

Великдень 1915 року

Веселе свято - Великдень нині!

А дзвони наче при домовині

Дзвенять так сумно, немов аж плачуть.

Чомусь невтішно серця їх скачуть.

І людські також стиснулись болем,

І сум понісся лісами й полем...

Так сумно всюди. Але не диво,

Бо смерть збирає велике жниво.

Збирає жниво, стелить покоси,

Та не зі збіжжя, а людей косить.

Сам цвіт народу, молода сила

Із себе жертву війні зробила.

І бринять кулі, мов бджоли вліті,

Виють шрапнелі... Сумно на світі...

Гримить, гримить і ллється дощ

Тепленький та кривавий...

Гримить, гримить... люди падуть

І добувають «слави».

Таким були Великодні події на наших теренах в далекому 1915 р. З того часу немало води протекло в Дністрі, Лімниці та Лукві; окупаційні влади змінювали одна одну, мінялися людські покоління – проте, кожне з них зберігало віру у краще майбутнє, особливо це відчувалося у період Великодніх свят.

І сьогодні, в тяжкі часи для нашої держави, ми віримо що воскресне Христос і воскресне Україна! Незабаром спільно співатимемо відому воскресну пісню «Вже морок щез» авторства отця С.Воробкевича і віритимемо у наше краще майбутнє.

Христос воскрес!

Христос воскрес із мертвих!

Христос воскрес!

Христос воскрес із мертвих!

Смертю смерть подолав,

Смертю смерть подолав,

І тим, що в гробах життя дарував!

Життя, життя, життя дарував!

Життя, життя, життя дарував!

Життя дарував!


Вже морок щез

Із душ, тілес —

Христос воскрес!

У дзвоні Служб,

У дзвоні Мес —

Христос воскрес!


В вінку чудес

Життя з небес —

Христос воскрес!

Вже морок щез:

Сіяє хрест —

Христос воскрес!

 

Окрім цього епізоду, який згадує Великдень у Залукві 1915 р. з росіянами (описанного в щоденнику авторки) є її окрема публікація І.Блажкевич, яка фіксує Великдень 1916 р. в Залукві, в період коли там перебували союзники австрійців – німецькі вояки.

По тексту коментарі редактора для пояснення (А.Ч.).

 

Опрацював А.Чемеринський,

Почесний краєзнавець України

 

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:11684

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:21220

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:8620

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:9318